ОГІЄНКО ІВАН (МИТРОПОЛИТ ІЛАРІОН)

Ім’я І. Огієнка в наш час повертається народові, якому він вірою г правдою служив усе життя. Це ім’я заслужило діаметрально протилежних оцінок. Одні називали його «запроданцем-юдою в рясі митрополита», Інші — «бджолою, що від світання до смеркання носить по краплині мед до свого вулика», «Людиною праці й обов’язку», «діячом українського Ренесансу» тощо. Увесь довгий життєвий шлях І. Огієнка — яскравий приклад того, як талант пробиває собі дорогу навіть за несприятливих умов: Він рано зазнав лиха, повною мірою відчув соціальну несправедливість.

У багатодітній селянській родині Івана та Єфросинії Огієнків, що проживали в Брусилові Київської губернії (тепер Житомирська обл.), 2 січня 1882 р. народився хлопчик; якого також нарекли Іваном. На третьому році його життя трагічно загинув батько, невдовзі Іванко змушений був дбати про шматок хліба, працюючи в так званому фільварку (економії). Нестримна жадоба знань спонукала вчитися, але шлях до освіти перекривала сувора проза життя — не вистачало коштів. Тож, закінчивши 1896 р. початкову школу, він подався до військово-фельдшерської школи, де навчання було безкоштовним, хоч великого потягу до медицини й не відчував За це довелось платити інакше — мусив шість років відпрацьовувати в психіатричному відділенні військового госпіталю у Києві. Юнак мріяв вступити на історико-філологічний факультет Київського університету, але знову виникли перешкоди — лише на медичному йому могли зарахувати ще не відпрацьовані три роки в госпіталі. Тому І. Огієнко стає студентом медичного факультету, де опановує грецьку і латинську мови, які згодом надзвичайно знадобилися при перекладі Біблії, відвідує одночасно лекції провідних учених історико-філологічного факультету, на який врешті-решт вдалося перенестись. 1909 р. він успішно закінчує навчання. Через кілька років молодий учений захищає магістерську дисертацію Для подальшої наукової та викладацької роботи необхідно було отримати докторську та професорську стипендію, але ректорат Київського університету безпідставно відмовляє йому в цьому. Аналізуючи причини, доктор мистецтвознавства Д. Степовик зазначає, що на заваді стала вдача Івана: «Надто патріотичний цей Огієнко, забагато любить! Україну, після 1905 року розмовляє тільки українською, статті пише тільки до україномовних... часописів, Ні, Київському університетові такий не потрібен!» Життя ще не раз підставить ногу талановитому хлопцеві, але він уперто долатиме перешкоди силою волі, надзвичайною працездатністю. Поразки тільки загартовували, формували характер, підживлювали мрію про працю в університеті св. Володимира. Викладацька робота в Київській комерційній школі з одночасним навчанням на Вищих педагогічних курсах (1912) примножують необхідний педагогічний досвід і відкривають нарешті двері до омріяного університету. 1917 р пробудив придушену царським режимом національні свідомість українців розбудовується держава, започатковується й національна школа. Проте не було підручників, учителів. І молодий доцент І. Огієнко протягом двох років видає. «Українське писання», «Українську граматику для навчання в народних шкалах», «Порадник студентам; вчителям і всім тим, хто бажає навчатись української мови», «Вчімося рідної мови». Виявляються й організаторські здібності І. Огієнка. У міністерстві освіти Української Народної Республіки він очолює правописну комісію, яка готує «Проект правопису української мови», затверджений згодом Всеукраїнською Академією наук. Через певний час уже як міністр освіти професор І. Огієнко докладає чимало сил до запровадження! літературної мови насамперед у школі, церкві, державних установах, торгівлі, медицині, війську, вбачаючи у них основні засоби впливу на свідомість українців. Одночасно відбувається становлення І Огієнка як подвижника відроджуваної національної православної церкви. Саме цей аспект, воістину титанічний ду ш пастирський труд І. Огієнка, найтісніше пов’язаний з його діяльністю як ученого-мовознавця. Йдеться насамперед про переклади українською богословської літератури та боротьбу (саме боротьбу!) за її наступне впровадження у практику православних парафій. Ставши 1918 р. ректором Кам’янець-Подільського (тоді — Кам’янецького.— Авт.) державного університету, професор І. Огієнко створив при богословському факультеті спеціальну службу, яка займалася перекладами церковно-богослужбових книг, і на цій ниві чи не найбільший його здобуток. Цим самим учений продовжує започатковану у XVI ст. реформацію, що несла живу мову до церкви. Він вбачає у перекладі важливе джерело збагачення національної мови. Друкований орган Української автокефальної православної церкви «Церква і життя» писав: «Ректор Кам’янецького університету, професор І. Огієнко зачитав реферат про життя і співи слов’янського тексту в старі часи з українською вимовою. Після цього в деяких церквах Кам’янця та його селах почали читати й співати з церковноукраїнською вимовою». Щоправда, значних успіхів він не досяг, бо нововведення суперечило позиції тодішніх православних ієрархів. Обмеженими були й територія і час діяльності реформатора. Становлення І. Огієнка як діяча українського православ’я припадає на початок 20-х pp., коли уряд УНР мусив перебратися до польського міста Тарнова, неподалік Кракова. Життя в еміграції було тяжким. «Іграшками нашої української долі я опинився як утікач з України в м. Тарнові,— писав він в одному з листів.— Усе, що я мав при собі, одвіз до Кам’янця й лишив там більшовикам. З собою абсолютно нічого не взяв, тому опинився в Тарнові, як Робінзон на острові... Всі мої заходи дістати хоч кілька книжок зі Львова поки що ні до чого не довели. І приходиться марнувати час, тоді як можна було б використати його більш продуктивно». Хоч Огієнко багато часу проводив у Тарнові, проте його постійний дім був у Винниках під Львовом, де у 1921— 1924 pp. жила його родина— дружина Домініка (вони побралися ще 1907 р.) з трьома дітьми — Анатолієм, Юрієм і Лесею. Але, як бачимо, навіть за таких умов не припиняється напружена праця. Якщо в Україні професор І. Огієнко спрямовував всю енергію на заняття мовою, літературою, релігією, то на чужині він дедалі більше зосереджує свою увагу на церковних питаннях. Ще займаючи посаду міністра віросповідань (1919), І. Огієнко розгорнув активну популяризацію ідей автокефальності Української православної церкви, повернення її стародавніх звичаїв, впровадження у богослужіння живої української мови. Під його редакцією благодійне видавництво «Українська Автокефальна Церква» зуміло впродовж короткого часу видати чималу кількість популярної літератури для віруючих. Не менш важливо було домогтися визнання автокефалії УПЦ з боку Вселенського патріарха. Міністр віросповідань підготував текст «Прохання до патріарха Царгородського благословити Автокефальну Українську Церкву». Прохання залишилося без відповіді — скоріше за все через становище, в якому опинився уряд УНР, Але найбільшою заслугою І. Огієнка на церковному поприщі у 20—30-х pp. була перекладацька діяльність. 1937-го у. Львові, виходить «Новий Заповіт» — частина його семирічної праці над перекладом українською літературною мовою Біблії з оригінальних давньоєврейських та грецьких текстів, робота продовжувалась і в наступні роки. Так, 1942-го вийшов «Новий Заповіт і Псалтир» (перевиданий 1949 p.). Повністю ж Огієнків переклад «Біблії, або книг св. Письма Старого й Нового Заповіту» опубліковано 1962 р, Британським біблійним товариством у Лондоні, яке визнало його одним з найкращих у світовій біблеїстиці. Доктор філософії І. Огієнко виявив у перекладі не тільки хист ученого-філолога, а й свій поетичний талант. Чимало книг, розділів Біблії сприймаються як поезії: точність думки оповита в нього поетичними засобами, котрі надають текстові барвистого й емоційного колориту. Удівець І. Огієнко (його дружина Домініка упокоїлася у травні 1937 р.) восени 1940-го прийняв чернечий постриг у Яблучинському монастирі, діставши ім’я Іларіон. У жовтні він був висвячений на архієпископа Холмського і Підляського, а у вересні 1944-го — на митрополита. Життя церковного ієрарха Іларіона не менш складне, цікаве й бурхливе, ніж філософа і богослова І. Огієнка: Православним українцям у Польщі жилося нелегко. У 30-х pp. власті обрушили на західноукраїнських селян хвилю репресій; Каральні військові та поліцейські загони грабували населення, закривали українські школи, культурно-освітні Організації, руйнували храми. У православних церквах вимагали відправляти богослужіння польською мовою. Частину з них перетворили на костьоли. Одночасно органи влади, засоби масової інформації говорили про доцільність співпраці громадян усіх національностей на основі католицизму та латинської мови. Зазнав утисків і Іван Огієнко, який 1926 р. став професором відділу православного богослов’я Варшавського університету. 1932 р. його було звільнено з роботи. Ще важчим стало існування українців після окупації Польщі німецько-фашистськими військами. Тут опинилася й очолювана архієпископом Іларіоном Холмсько-Підляська єпархія. Німецькі окупаційні власті брутально поводилися з православними віруючими, чинили наругу над церковними канонами, втручалися в богослужбові справи, підтримували розкол серед православних громад, забороняли видавничу Діяльність, спалювали церкви, заарештовували й розстрілювали духівництво. Крім того, окупанти нерідко звинувачуваній священиків у підтримці визвольного руху. І навіть за таких обставин невдовзі в єпархії з участю архієрея було відновлено діяльність понад 120 православних парафій, відібраних раніше католиками в українців. Він доклав багато сил до підготовки священиків для новостворюваних громад, до захисту від окупаційних властей церковнослужителів. Архієпископ Іларіон прекрасно розумів, що Українська православна церква в одним із могутніх факторів підтримки національного духу українців у Польщі. І тому наполегливо працював над відродженням елементів національної церкви, зокрема над впровадженням української мови в богослужіння. Уже через кілька тижнів після хіротонісанії (висвячення.— Авт.) архієпископ Іларіон видав розпорядження про богослужбову мову в парафіях. Єпархіальний собор, що відбувся в м. Холмі у жовтні 1941 p., своїми ухвалами узаконив це розпорядження, хоч воно й суперечило позиції німецьких окупаційних властей. Звертає на себе увагу ще одна важлива обставина, котра характеризує видатного ратая. Йдеться про стосунки УПЦ з іншими конфесіями, що їх підтримувало українське населення, насамперед з греко-католиками. Загальновідома їхня ворожнеча в минулому, яку, цілком можливо, свідомо розпалювали російські й польські володарі, аби міцніше тримали в покорі українських селян. Але вже настали 30-і pp. XX ст. Проживаючи у Львові, професор І. Огієнко міг пильніше вивчати діяльність проводу Української греко-католицької церкви, ближче познайомитися з її пастирем митрополитом А. Шептицьким. Залишаючись послідовним прихильником православ’я, І. Огієнко переконується у визначній духовній, патріотичній і культурній праці перщоієрарха УГКЦ, духівництва в цілому на користь власного народу. За це він високо цінує церкву-сестру, постійно говорить про те, що об’єднує, а не роз’єднує: «Не нападайте на галичан-уніатів, ведіть з ними лагідне співжиття, це ж наші браття, хоч належать до іншої Церкви». У свою чергу, митрополит А. Шептицький застерігатиме від озлобленості до ближнього, від фанатичної нетерпимості, від шкідливого й небезпечного для долі соборної України навмисного роздмухування ворожості до братів-українців від зневаги до православних храмів, де відправляється служба за тим же грецьким обрядом. В одній із статей митрополит наголошував, що «більше треба глядіти на душі, які моляться, ніж на святині, бо... храми є місцем для молитви християнина будь-якої конфесії, аби лиш молитва ця була щирою й правдивою». Ще чекають нових коментарів численні документи, які підтверджують прагнення до поєднання як з боку УГКЦ, так і УПЦ. Цьому сприяла й давня приязнь, щирі стосунки між митрополитом А. Шептицьким і професором І. Огієнком. В одному з листів з Варшави, датованому 1926 p., останній пише: «Внсокопреосвященному Владиці. Як світлий спомин у моїм емігрантськім мандрівнім житті назавжди лишиться Ваша горлива батьківська опіка про мою долю,— в той час, коли я чах у вогкій хаті у Винниках, Ви, Високодостойний Владико, самі запропонували мені сухе, світле помешкання у Львові. А ця Ваша поміч дала мені змогу більш продуктивно продовжувати свою наукову працю». Обидва прекрасно усвідомлювали роль і значення правдивого дослідження історії Української Церкви, її обрядів, звичаїв, мови тощо. Тому митрополит А. Шептицький сприяв видавничій діяльності. Найбільша друкарня УГКЦ у Жовкві протягом 7 років випускала православний журнал «Рідна мова», закладаючи перші підвалини міжконфесійного взаєморозуміння, взаємоповаги в ім’я соборної України. Мабуть, найтяжче митрополитові Іларіону жилося в повоєнні роки. Усвідомлюючи, що його чекає після визволення західноукраїнських земель наступаючими радянськими військами, він ще до їхнього приходу організував у липні 1944 р. евакуацію найнеобхіднішого майна єпархії. Після довгих поневірянь у квітні 1945 р. опинився у Швейцарії (Лозанні), де прожив два роки. Але там було мало українських православних громад. Тому митрополит перебирається до канадського міста Вінніпег, яке поступово перетворилося в один із найбільших центрів української діаспори у Північній Америці. Д. Степовик пише, що «у центрі Канади, за тисячі кілометрів від обох океанів, усе було не таке, як у центрі Європи, де Огієнко сформувався як учений і служитель Церкви. Але й тут виявилися пластичність його вдачі, феноменальні організаторські здібності». Протягом чотирьох років митрополит Іларіон налагоджує контакти між окремими православними громадами, активно займається науковою діяльністю, видавничою справою. Однією з найбільших його заслуг у цей час була праця над впровадженням у богослужіння української літературної мови. Він по-новому редагує переклади літургії, молитовників, катехізису, бореться з аналізуванням служби в українських храмах, справедливо вважаючи, що церква мусить очолити рух за збереження української ідентичності, а отже, й української мови. Безумовно, небо над головою Іларіона не завжди було безхмарним. Певний час напруженими залишалися стосунки з УАПЦ у Північній Америці, котру очолював архієпископ Мстислав (Скрипник). Все ж можливості для реалізації задуманого значно розширились, коли представники ряду парафій православних українців Канади 1951 р. на надзвичайному Соборі проголосили створення Української греко-православної церкви й обрали Іларіона першоієрархом з титулом «митрополита Вінніпега і всієї Канади». Нині церква включає три єпархії: Вінніпег, Торонто й Східна Канада, Едмонтон і Західна Канада. УПЦ в Канаді нараховує 92 парафії, Для кожної церкви однією з головних є проблема кадрів. Тому і владика Іларіон бере активну участь у роботі Колегії імені св. апостола Андрія — вищого духовного навчального Закладу, який з 1946 р. почав готувати богословські кадри для УПЦ в Канаді, а з часом і для православних парафій у США, країнах Латинської Америки, Західної Європи, Австралії. Митрополит Іларіон домагається створення асоціації Колегії із Манітобським університетом при збереженні її автономії, стає деканом богословського факультету на багато років. Завдяки активній його участі Колегія мала тісні творчі зв’язки з університетським та академічним світом Канади, готувала істориків, філологів, теологів, правників для різних галузей освіти, культури, для потреб церкви. Він плідно працював аж до самої смерті. Загалом же творчий доробок митрополита Іларіона за двадцятип’ятирічний період життя за океаном становить понад 40 праць. Назвемо найважливіші: «Поділ єдиної Христової Церкви і перші спроби поєднання її», «Візантія й Україна», «Іконоборство», «Українська Церква за час руїни 1657—1687», «Преподобний Іов Почаївський», «Князь Костянтин Острозький і його культурна праця», «Як поводитись в Божому храмі», «Любімо свою Українську Православну Церкву», збірник з п’яти драматичних поем «Вікові наші рани», «Релігійність Шевченка», «Українська Патрологія».

Помер Іван Огієнко 29 березня 1972 р. у Вінніпезі.

Його величезна наукова, літературна, церковно-педагогічна й богословська спадщина повинна бути поставлена на службу самостійній Україні, сприяти її духовному відродженню.