Винниченко Володимир народився в селі Веселий Кут на Херсонщині
(тепер Григор'ївка Кіровоградської області). Навчався у сільській народній школі, згодом у Єлисаветградській гімназії, на
юридичному факультеті Київського університету.
Будучи студентом університету, створює таємну революційну організацію
«Студентська громада». 1902 року його заарештовано і посаджено до міської в'язниці. Через недостатність доказів його
було випущено.
Брав участь у діяльності Революційної української партії.
З 1903 р. — на професійній революційній роботі. Член та заступник голови Центральної Ради, перший
голова генерального секретаріату, генеральний секретар внутрішніх справ. Очолював українську делегацію, яка у травні 1917
році передала Тимчасовому урядові вимоги Центральної Ради про надання Україні автономії. Автор усіх головних законодавчих
актів УНР. Після відставки з поста прем'єра засудив гетьманський переворот. З листопада 1918 р. до лютого 1919 очолював Директорію.
Усунутий за ліві погляди. Виїхавши за кордон, організував в Австрії Закордонну групу українських комуністів. У 1920 році повернувся
в Україну, але спроби співпрацювати з більшовиками закінчилися невдало. З кінця 20-х років жив у Франції. Помер 6 березня 1951
року. Прах покоїться на цвинтарі Мужена.
Літературна спадщина Володимира Винниченка — золотий фонд України.
Появу перших його творів вітали Іван Франко і Леся Українка. Коцюбинський у 1909 році писав: «Кого у нас читають? Винниченка.
Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Про Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка».
«Серед млявої тонко-аристократичної та малосилої або ординарно
шаблонової та безталанної генерації сучасних українських письменників, — писав І. Франко в рецензії на збірку оповідань
В. Винниченка «Краса і сила» (1906), — раптом виринуло щось дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що
не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом як саме життя, всуміш, українське, московське,
калічене й чисте, як срібло, що не знає меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості. І відкіля ти взявся у нас
такий? — хочеться по кожнім оповіданню запитати Винниченка».
Після 1925 року В. Винниченко все більше зосереджується на літературній
діяльності. Його п'єси «Брехня», «Чорна Пантера і Білий Медвідь», «Закон», «Гріх» перекладаються на
німецьку мову і з'являються в театрах Німеччини та інших європейських країн. Друкуються і перекладаються його романи «Чесність
з собою», «Записки Кирпатого Мефістофеля»... На екранах Німеччини в 1922 році демонструється фільм «Чорна Пантера»,
сценарій якого побудовано по п'єсі Винниченка.
Не забувають Винниченка і в Україні. Київський державний драматичний
театр ім. І. Франка здійснює постановку п'єси «Над». Ще раніше його п'єси ставилися не лише в Києві і Харкові, але й в Одесі,
Львові, Чернівцях, Коломиї, Москві та Петрограді, у театрах Саратова, Самари, Тифліса, Баку. Проблеми сценічного втілення п'єс
обговорювали з драматургом К. Станіславський і В. Немирович-Данченко, М. Садовський та Г. Юра.
Володимир Винниченко — письменник світового рівня. В роки радянської
влади його ім'я було викреслено з української літератури.
Настав час для повномасштабного видання його творів, осмислення неперевершеного літературного надбання.
Бережімо і його заповіт: «Стійте всіма силами за Україну...».
| 
