Виговський Іван

У недільний день, 25 серпня 1657 р. в Чигирині вдарили довбиші. Козаки, поховавши й гірко оплакавши свого батька, славного гетьмана Б. Хмельницького, збиралися на раду. До всіх існуючих на той час труднощів додалася ще одна—фактична відсутність керівника держави—гетьмана. Щоправда, незадовго до смерті Б. Хмельницького на старшинській раді в Чигирині наступником гетьмана було призначено його 16-річного сина Юрія. По суті, це сталося внаслідок того тиску, що учинив на старшину смертельно хворий Хмельницький. Про цю згоду було відомо у Москві. Однак одразу ж стало очевидним, що подібне рішення не враховувало реалій життя. Занадто вже молодим, та й досить посередніх здібностей був Юрій Хмельницький, аби стати на чолі держави й козацького війська. До того ж у старшинських колах, насамперед у верхівці, невдовзі виникли невдоволення з цього приводу. Чимало соратників Б. Хмельницького, передусім з числа його найближчого оточення, вважало себе обійденим. Найбільшим впливом і авторитетом серед них користувався генеральний писар Іван Виговський. Про його розум і хист лунала слава по всій Україні і за її межами.

Іван Остапович Виговський походив із дрібного, але старовинного українського шляхетського православного роду. Хоча рік народження його невідомий, але портрет Виговського-гетьмана, що зберігся до. нашого часу, обставини одруження в 1656 р., а також той факт, що були ще живі його батьки, дають можливості говорити про те, що у другій половині 50-х рр. XVII ст. І. Виговський був людиною ще досить молодого віку.

Збереглися документальні відомості про маєтності, що належали батькові І. Виговського—Остафію (Остапу). В одній із них, а саме в с. Вигові Овруцького повіту Київського воєводства й мешкала родина Лучичів, яку за місцем проживання називали Лучичі Виговські, а пізніше— просто Виговські. Поступивши на службу до митрополита Петра Могили, Остап Виговський разом з родиною переїхав до Києва.

Іван. закінчивши Києво-Могилянську академію, з кінця 30-х до початку 40-х рр. XVII ст. працював у Луцькому земському суді. За свідченням сучасника, польського історика В. Коховського, напередодні Визвольної війни І. Виговський служив уже у Києві секретарем канцелярії польської адміністрації в Україні. Саме тоді він познайомився з чигиринським сотником Б. Хмельницьким. За втрату гродських книг І. Виговський був засуджений до смертної кари, але врятувався завдяки впливовим зв'язкам.

З початком Визвольної війни І. Виговський опинився у польському війську, де на той час перебувало чимало українців. І тут його життя круто змінюється. Колишній урядовий чиновник і вірнопідданий польського короля міцно, зв'язує долю з повсталими українськими козаками, і передусім з гетьманом Б. Хмельницьким. Існує дві версії того, як це сталося. Згідно першої з них і загальновідомої, Виговський після розгрому під Жовтими Водами у травні 1648 р. польського авангардного загону Стефана Потоцького потрапив у полон до татар і був викуплений звідти Б. Хмельницьким шляхом обміну на коня. За другою версією, яка з'явилася в історичній літературі нещодавно, Виговський під час. битви під Корсунем (травень 1648 р.) був поранений, втратив свідомість і потрапив у полон до якогось запорожця. Після кількох спроб втечі був обміняний на коня й став бранцем хана Іслам-Гірея, котрий за непокірність прикував його до гармати. Якимось чином дізнавшись про полоненого, Б. Хмельницький, за угодою хана, звільнив його.

Незабаром І. Виговський стає одним з найближчих соратників гетьмана, обійнявши посаду генерального військового писаря, на якій незмінно перебував 9 років.

Отож, пославшись на складну й досить тривожну ситуацію в державі, І. Виговський разом з іншими генеральними старшинами зумів переконати молодого Хмельницького зібрати раду й зректися на ній гетьманства на користь того, кого оберуть самі козаки вільним голосуванням.

На цій Чигиринській раді, де переважали представники старшини (представників Запорозької Січі не було зовсім), прихильники І. Виговського домоглися проголошення його наказним гетьманом. Зважаючи на величезний авторитет у народі покійного Б. Хмельницького, рада не наважилася повністю усунути Юрія. Формально він залишився гетьманом, але до його повноліття фактична влада переходила до І. Виговського. Рада ухвалила підписувати йому універсали таким чином: «Іван Виговський, на той час гетьман Війська Запорозького».

Прийнявши гетьманську булаву, І. Виговський звернувся до присутніх з такими словами: «Ся булава доброму на ласку, а злому на карність. Коли мене гетьманом обрали, то потурати я в війську нікому не буду, бо Військо Запорозьке без страху бути не може», В цих словах слід вбачати не лише намагання новообраного провідника постати перед товариством сильною, безкомпромісною особою. Тут відбивалася й цілком конкретна, вкрай напружена тогочасна соціально-політична ситуація в Україні. Як досвідчений політик і державний діяч Виговський прекрасно розумів Хиткість своїх позицій. Адже, мабуть, не випадково він маневрує перед Москвою, намагаючись дізнатись про її реакцію на появу в Україні нового політичного лідера й фактичне усунення сина всесвітньо відомого керманича Української держави. Певно, саме з цією метою посланець І. Виговського до Москви Омельянов уже в грудні 1657 р. засвідчив перед царським урядом, що при обранні Виговського гетьманом «приговорили, что быть ему гетманом только три годы, покамест Юрьи Хмельницкой возмужает, потому что де гетман Богдан Хмельницкий умираючи приказал Выговскому быть гетманом до тех мест, покаместа сын ево Юрьи возмужает».

Уряди країн Європи уважно слідкували за подіями в Україні й намагалися використати їх у своїх політичних інтересах. Та найбільш рішуче діяла Москва. Небезпідставно вбачаючи в зовнішньополітичних акціях гетьманського уряду (розпочатих ще за життя Б. Хмельницького після Віденської угоди 1656 р.) значну перешкоду й небезпеку для проведення експансіоністської політики щодо України, царський уряд терміново направляє сюди свого посла Артамона Матвеева. Слідом за ним, начебто для захисту України від зовнішніх ворогів, рушило велике московське військо на чолі з князем Ромодановським, що невдовзі вже розташувалося (всупереч усім попереднім угодам України з Росією) в двох містах— Переяславі й Пирятині. Очікувалося також прибуття додаткових частин на чолі з боярином О. Трубецьким. Це були вже неприкриті тиск і погроза в разі зміни зовнішньополітичного курсу гетьманського уряду вдатися до воєнної сили.

Все це, звичайно, не могло не позначитися на ході й рішеннях Корсунської ради (25 жовтня 1657 р.). Виявивши себе тонким і розумним політиком, Виговський зумів спрямувати увесь її хід на те, щоб засудити дії московського урядуй які явно порушували Березневі статті 1654 р. щодо прав і вольностей України. Безперечно, це сприяло об'єднанню усіх старшинських угруповань в питанні обрання гетьмана. Ним остаточно було затверджено Івана Виговського.

По суті, в Корсуні було досягнуто компромісу між українською старшиною і Москвою. Хоч рада і ухвалила й надалі залишатися «під царською рукою», але разом з тим було прийнято ще одне, не менш однозначне рішення. Про нього дізнаємося з листа до царя Олексія Михайловича, написаного одразу ж після закінчення ради. В ньому, зокрема, підкреслювалося, що «всі (тобто українці.—Авт.) душами укріпилися, щоб їм за гетьмана і за свої вольності стояти всім одностайно; так прирадивши і укріпившись, гетьман і універсали всім полковникам роздав, що вольностям бути так, як і були». Констатуючи ці настрої, А. Бутурлін під враженням почутого й пережитого не втримався й подав у цьому листі таке: «Да и иных непристойных речей на раде было у них много».

Отже, очевидним е той факт, що українська старшина, згуртувавшись навколо сильного й авторитетного діяча, почувалася досить впевнено.

Це особливо стає безперечним, якщо врахувати ту обставину, що новий гетьман уклав оборонний союз з Швецією—ворогом Росії і Польщі. Угодою передбачалося розширення західних кордонів України до Пруссії і Литви (до р. Березини), а також забезпечення торговельних зв'язків України з Швецією і Пруссією. Шведський король обіцяв припинити воєнні дії проти Польщі лише в тому разі, якщо та визнає українців за вільний народ.

Тут І. Виговський виступає продовжувачем справи свого великого попередника Б. Хмельницького у створенні соборної України.

Після Корсунської ради новообраний гетьман відбув з великим почтом до Києва. Там, у церкві Братського монастиря, у присутності царських воєвод чернігівський єпископ Лазар Баранович освятив гетьманські клейноди.

Гетьманською резиденцією, а отже, столицею України, як і за Богдана Хмельницького, залишався Чигирин. Сюди невдовзі переїхала й дружина І. Виговського Олена—дочка польського аристократа сенатора Статкевича. Свого часу ця родина була категорично проти її шлюбу з козацьким писарем, і Виговському навіть довелося викрадати наречену й таємно вінчатися з нею в Києві. На початку 1657 р. у молодого подружжя народився син Остап. Пробувши деякий час в Чигирині, Олена Виговська незабаром оселилася з дитиною в с. Суботові —ранговій гетьманській маєтності, розташованій поблизу столиці.

Та як засвідчили подальші події, обрання нового гетьмана і консолідація навколо нього більшої частини української старшини та ієрархів православної церкви не сприяли стабілізації політичної ситуації. Небезпека ліквідації угоди 1654 р. й повного поневолення Москвою України ставала дедалі більш реальною у зв'язку з концентрацією російських військ на кордоні й поступовим розширенням їх присутності в українських містах. Наполегливо в народі поширювалися чутки про те, що, мовляв, москалі «кабаки» скрізь позаводять, всіх у московський одяг повдягають, попів та митрополитів з Москви нашлють, а народ почнуть переганяти в Московщину, а з Московщини в Україну москалів наженуть.

Побоювання втратити здобутки Визвольної війни, і передусім ту самостійність, яку все ще мала на той час Українська держава, призвели до того, що І. Виговський та його прихильники з числа вищої старшини почали вбачати єдиним виходом із становища, що склалося, розрив з Московською державою. При цьому активно виношувалася ідея об'єднання України з Польщею на федеративних засадах. Головним ідеологом цього задуму став Юрій Немирич, людина з європейською освітою і палким бажанням прислужитися своїй Батьківщині—Україні. Свого часу він за протестантські переконання мусив емігрувати за кордон і опинився на дипломатичній службі у шведського короля. Після Корсунської ради (на яку прибув як посол Швеції) Немирич вже не схотів покидати рідного краю й, прийнявши православ'я, залишився в Україні. І. Виговський і Ю. Немирич були давніми знайомими й володіли сусідніми маєтками в Овруцькому повіті. Відтепер вони ставали й духовними побратимами в політичній, а зрештою, й у відкритій збройній боротьбі проти царської імперсько-централізаторської політики.

Звичайно, на рішення й дії уряду гетьмана впливала не тільки експансія Москви. Серйозною перешкодою на шляху здійснення планів патріотично настроєної української старшини були ті політичні й соціальні протиріччя, що накопичилися на той час в суспільстві і незабаром призвели до початку тривалої громадянської війни, яка увійшла трагічною сторінкою в історію українського народу під назвою «Руїна». Ще більше становище Виговського ускладнилося після того, як проти нього об'єдналися загони повсталої селянсько-козацької голоти під проводом полковника Мартина Пушкаря і запорожців на чолі з кошовим отаманом Яковом Барабашем. Обидва проводирі були особистими ворогами І. Виговського й різними засобами намагалися дискредитувати його в очах московського уряду.

Виговському за допомогою військових найманців і союзників-татар вдалося розгромити головні сили своїх противників. Сталося це під Полтавою в січні 1658 р. В цій битві М. Пушкар загинув, а Я. Барабашеві пощастило втекти від помсти гетьмана.

Далі, остаточно переконавшись у підступності Москви, на хвилі своїх успіхів гетьман Виговський зважується на воєнні дії проти російських військ. Зокрема, він направляє полки на чолі з Данилом Виговським на Київ, з тим щоб вигнати звідти царського воєводу Шереметєва. Однак усі спроби козаків захопити Київ, незважаючи на підтримку місцевого населення, зазнали невдачі. Та це вже не могло зупинити Виговського. Жереб було кинуто. І гетьман почав активно впроваджувати в життя один з тих «запасних варіантів», що був приготовлений ним заздалегідь, на випадок розриву з Москвою. Йдеться про тривалі неофіційні переговори з представниками польського уряду, розпочаті ще в останні місяці життя Б. Хмельницького. І ось те, що, здавалося б, виглядало спочатку звичайною дипломатичною грою, в силу конкретних історичних обставин стало визначальним фактором у суспільно-політичному житті України. 6 жовтня 1658 р. під Гадячем збирається козацька рада, на яку прибули польські комісари Бінєвський і Євлашевський. Станіслав Казимир Бінєвський, професійний дипломат, добре знаний козаками, звернувся до ради з такими словами:

«Батьківщина озивається до вас: «Я вас породила, не москалі, я вас вигодувала, викохала, уславила,— схаменіться, будьте рідними дітьми, а не виродами!» І коли промовець замовк, козаки схвально гукнули у відповідь: «Гаразд говорить!» Потім виступив з подібною ж квітчастою промовою гетьман Виговський, в якій подякував за «королівську ласку». Гадяцька рада ухвалила спільні польсько-українські «пакти» (умови), які мали бути ще остаточно затверджені (ратифіковані) наступним сеймом. Згідно гадяцьких «пактів» на території України утворювалося Велике князівство Руське (у складі Брацлавського, Київського й Чернігівського воєводств), яке входило у військово-політичну й економічну спілку з Польським королівством і Великим князівством Литовським. По суті, передбачалося створення федеративної держави під верховною владою короля, у виборі якого мали брати участь на однакових умовах усі три народи. Велике князівство Руське одержувало право внутрішнього самоуправління, згідно якого в державі діяли три вищі влади: законодавча (Рада депутатів, тобто парламент), виконавча (гетьман) і судова. Усе діловодство в державних установах мало вестися українською мовою. Україна продовжувала карбувати власну монету й утримувати військо, що підлягало гетьманові.

Особливе місце у Гадяцькій угоді займали конфесійні питання. Після палких дебатів з польськими послами було прийняте рішення, що унія навіки скасовується не тільки на території України, а й у всій федерації. Усі церкви, що їх свого часу позахоплювали католики й уніати, мали бути повернені православним. Вищому православному духовенству (митрополиту й п'яти єпископам) надавалися в сенаті рівні права з католицькими єпископами.

Гадяцькі статті підтверджували високий авторитет України у царині освіти. У Великому князівстві Руському мали бути дві вищі школи: академія у Києві з правами університету і друга така ж академія в якомусь іншому місті. Водночас рекомендувалося створити в необмеженій кількості на всій території держави середні й нижчі ланки шкільної освіти. Те ж стосувалося й справи організації друкарень, яким фактично надавалося право вільного друку.

Звичайно, Гадяцька угода не вирішувала багатьох соціально-економічних і політичних проблем або й просто ігнорувала їх. Особливо це стосується становища селянсько-козацьких мас, їх інтересів, зрештою, політичної орієнтації. Однак очевидним є те, що в разі вступу в силу гадяцьких «пактів» (в даній редакції) Україна досягла б якісно нового рівня державності, остаточно прилучившись до європейської цивілізації.

Та сталося так, що Гадяцька угода спричинилася до подальшого загострення московсько-українських відносин І зрештою—до справжньої війни. Вже 24 жовтня 1658 р., щойно дізнавшись про рішення ради, цар Олексій Михайлович видає грамоту — звернення до населення України (й особливо до козаків Полтавського полку), в якій гетьман І. Виговський оголошується зрадником і клятвовідступником. Далі містився прямий заклик до розгортання громадянської війни з метою повалення законно обраного українського уряду. Ставка при цьому робилася на відкриту інтервенцію. Водночас через своїх численних агентів й прихильників в Україні царський уряд посилив агітацію серед місцевого населення.

Головні події настали вже наступного, 1659 р. Наприкінці березня гетьман Виговський за погодженням з усією старшиною, що з'їхалася до Чигирина на Великдень, видав універсал до українського народу. В документі наголошувалося на тому, що цар намагається знищити гетьмана й старшину, відібрати права і вольності козацькі, саме козацтво залишити в кількості 10 тис., а увесь український народ «способом неволничим» покріпачити. У зв'язку з цим, йшлося далі в універсалі, і мусив він, Виговський, запобігаючи лиху, «зачасу од держави російської одложитися, я -до польської приклонитися».

Отже, як бачимо, гетьман висував остаточні й однозначні аргументи.

У квітні 1659 р. стотисячне російське військо на чолі з князем О. Трубецьким, вийшовши з Путивля, вступило в Межі України І після зруйнування м-ка Срібне рушило на Конотоп.

Облога цього міста, де засіло 4 тис. козаків, тривала понад 2 місяці, поки на допомогу обложеним не прибув І. Виговський зі своїм військом, що складалося з 16 тис. козаків і кількох тисяч найманців — сербів, волохів і поляків. Незабаром сюди ж прийшов і союзник Виговського—кримський хан зі своєю ордою. В битві на р. Сосновці союзники дощенту розбили значну частину московського війська (до ЗО тис. чол.), яку Виговському вдалося відтягти від обложеного міста. При цьому загинула краща російська кіннота, а воєвода князь С. Пожарський, потрапивши в полон до татар, був убитий за наказом хана. Решта московського війська на чолі з Трубецьким залишила Конотоп і, переслідувана союзниками, поспішно відступила до Путивля. Звістка про страшний конотопський погром дійшла до Москви. Місто рхопив жах, коли цар Олексій Михайлович у траурному одязі вийшов до народу.

Перелякавшись, що Виговський рушить на Москву, її мешканці стали обкопувати столицю шанцями. Однак паніка була даремною. Гетьман-переможець, незважаючи на умовляння хана й найманців, категорично відмовився просуватися далі територією Московської держави. Тим самим він підкреслював, що війна, нав'язана Україні, мала для неї виключно оборонний, а не агресивний характер. Розсилаючи по країні універсали, в яких сповіщалося про перемогу під Конотопом і вигнання ворога з української землі, І. Виговський запевняв народ, що краще жити у вольностях, добутих кров'ю, «ніж у залізній московській неволі».

Тим часом у Варшаві зібрався сейм, на який для ратифікації Гадяцької угоди прибуло українське посольство у кількості двохсот чоловік на чолі з Юрієм Немиричем і Прокопом Верещакою. У сенатській залі, де був присутній король, відбулася урочиста церемонія прийому козацьких послів. Юрій Немирич, виголосивши вітальну промову, від імені всієї України заявив про готовність її народу прийняти підданство польської корони. Це викликало захоплення короля і сенаторів. Та на цьому мажорність зустрічі була вичерпана, як засвідчили подальші події. Коли українські представники почали викладати умови підданства, власне, «пакти», затверджені Гадяцькою радою, виявилося, що сенатори дуже далекі від їх прийняття.

Зрештою після напружених дебатів сейм у травні 1659 р. затвердив документ. Здавалося б, компроміс досягнуто й прийняте історичне рішення. Але це відбулося лише за рахунок дуже суттєвих і вимушених поступок української сторони. Адже, якщо порівняти тексти Гадяцької угоди в першій і остаточній редакціях, то знайдемо значну різницю. З 24 пунктів угоди було відкинуто сім, а шість зазнали суттєвих змін. Зокрема, в останній редакції угоди не зустрічаємо навіть назви «Руське князівство». Певно, під тиском Ватикану сейм не погодився задовольнити одну з головних вимог козаків — знищення унії. Відкидалося прохання про те, щоб Україна не брала участі у війні з Москвою в разі польсько-російського конфлікту; заперечувалося право України на власну монету; фактично заборонялося вільне й незалежне обрання гетьмана (козаки мали право обирати лише чотирьох кандидатів); запроваджувалося значне скорочення збройних сил України тощо. Нарешті, обмежувалась самостійність України навіть у порівнянні з Березневими статтями 1654 р., оскільки гетьману взагалі заборонялося приймати іноземні посольства.

Одразу ж після затвердження сеймом Гадяцька угода почала вступати в силу. У 20-х числах червня 1659 р. відбулася присяга Війська Запорозького польському королю.

Отже, Гадяцька угода, по суті, втратила своє попереднє практичне значення для України. Це фактично означало велику дипломатичну й політичну поразку гетьманського уряду.

Безперечно, розумів це і сам І. Виговський. Єдиний варіант зміцнення свого становища всередині країни та за її межами гетьман та його прибічники вбачали в успішній війні проти Москви. І цей шанс, по суті — останній, Виговський намагався використати сповна.

Та, видно, доля вже остаточно відвернулася від нього. В умовах нового наступу російських військ Польща фактично не подавала ніякої допомоги. Старшина Лівобережної України на чолі з переяславським полковником Т. Цицюрою почала переходити на бік Москви і, запобігаючи перед нею, діяла вже проти Виговського. Визріває опозиція проти гетьмана і серед правобережної старшини, що була тривалий час його опорою. Більше того, саме вони, колишні соратники й однодумці, будучи вкрай незадоволені остаточними умовами Гадяцької (Варшавської) угоди, вирішили долю свого патрона, взявши активну участь в усуненні його від гетьманства. Фактичним лідером опозиції став полковник І. Богун, який тривалий час був одним з найближчих соратників І. Виговського.

Величезної шкоди справі Виговського, а, об'єктивно, й усій Україні, завдав у цей час похід І. Сірка на Крим, що позбавило союзників можливості розвинути військові успіхи після Конотопа.

За цих умов у жовтні 1659 р. у Переяславі відбулася козацька рада, на якій гетьманом України, за домовленістю з присутніми російськими воєводами В. Шереметєвим і Г. Ромодановським, було проголошено Юрія Хмельницького.

А незабаром в околицях Білої Церкви на Чорній раді І. Виговський був офіційно усунений від влади і передав Ю. Хмельницькому гетьманські клейноди.

Внаслідок Переяславської угоди 1659 р. значно зміцнила свої позиції в Україні Москва, прихильником якої оголосив себе новий гетьман Ю. Хмельницький. Козацька старшина, що в основній своїй масі покинула І. Виговського, втративши в його особі сильного лідера, цього разу виявила нерішучість у відстоюванні своїх «вольностей». До того ж, на раді в Переяславі, де було прийнято ряд дискримінаційних щодо України статей, були відсутні такі авторитетні державні діячі, як полковники І. Богун, М. Ханенко, О. Гоголь та інші, котрі могли вплинути на прийняття рішень.

І. Виговський після втрати гетьманської булави тісно пов'язує своє життя з Польщею. Деякий час він обіймав високі офіційні посади в адміністрації Речі Посполитої: Київського воєводи (тобто управителя тієї частини воєводства, що залишалося під польською владою), королівського старости в Барі, нарешті, сенатора сейму.

1663 р. під час нової польсько-московської війни І. Виговський, за наказом тодішнього гетьмана Правобережної України Павла Тетері, його особистого ворога, був заарештований у м. Рокитному на Київщині. Його безпідставно звинуватили у зраді польського короля і через добу після арешту розстріляли за вироком військово-польового суду.

Так трагічно скінчилося життя одного з видатних державних і політичних діячів України II пол. XVII ст. Та трагічною була не тільки смерть І. Виговського. Трагічним, по суті, виявилося все його перебування в ранзі гетьмана. Змагаючись у надзвичайно складних історичних умовах, насамперед, за національні інтереси свого народу, І. Виговський, на жаль, так і залишився незрозумілим для останнього. Більше того, стараннями офіційної ідеології національний герой України, як це, на жаль, часто траплялося, став її «офіційним зрадником».

Та у пам'яті народу усе ж знайшлося почесне місце для такого поняття, власне, цілого явища нашої історії, як «виговщина». Так, тієї самої спадщини славного гетьмана України І. Виговського, яка потім логічно переросла в «мазепинщину» і стала добрим підґрунтям у національно-визвольній боротьбі українського народу в наступні епохи.