П`ятниця, 29.03.2024, 08:16
Історія України
Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту
Категорії розділу
Загальні [47]
Загальні статті, які поки не відніс в інші рубрики
Антропологія [4]
Розвиток від форм мавпи до сучасної людини
Періодизація [8]
Періодизації історичних подій
Персоналії [167]
Біографії діячів
Первіснообщинний лад [17]
Матеріали з історії з палеоліту до поч. ІХ ст. н.е.
Рабовласницький лад [3]
Про розвиток рабовласницького ладу
Київська Русь [11]
матеріали з історії князівства Русь
Литовсько-польська держава (1340-1648) [2]
Військо Запорозьке (1648-1764) [0]
Під владою Росії, Австрії (1764-1917) [0]
Україна в ХХ ст. [17]
матеріали новітньої історії України
Радянська Україна (1921-1991) [4]
всі матеріали, що стосуються часів радянської влади
Українські землі в складі іноземних держав в ХХ ст [0]
Національно-визвольна боротьба в ХХ ст. [0]
статі про ОУН, УПА та інших патріотів України
Незалежна Україна (з 1991) [10]
історія в часи сучасної незалежної України
Джерела історії [13]
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 726
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Верещинський Йосип

Йосип Верещинський

Серед вітчизняних письменників, мислителів та суспільно-політичних діячів кінна от однією з найбільш цікавих і масштабних постатей був Йосип Верещинський (народився між 1532—1540 рр., помер у 1598 р.). Він залишив помітний слід в історії, насамперед, завдяки низці політичних трактатів, у яких виступав на захист України від турецько-татарської агресії. Причому у деяких творах Верещинський висловлював ідеї, що випереджали погляди тогочасних європейських гуманістів на суспільство.

Йосип Верещинський походив із старовинного українського шляхетського роду з Холмщини, представники якого мали там родовий маєток —Верещин. Згодом Верещинські спольщилися і окатоличилися. Втім ще дід Йосипа —Федір —був православним. Шкільну освіту Йосип здобув у Красноставі. Ще в юнацькі роки прийняв духовний сан. У документах за 1579 р. він згадується вже як канонік. Холмської капітули у Красноставі. 1581 р. Верещинського обирають абатом Сецехівського бенедиктіанського монастиря, що розташовувався на лівому березі Вісли. Цю параду він обіймав до самої смерті, незважаючи на те, що в 1589 р. став нареченим (номінатом), а з 1593 р. посвяче НИмТсиївським єпископом. Резиденцією новоспеченого католицького єпископа став Фастів, у якому Верещинський побудував укріплений замок, а саме містечко перейменував на Новий Верещин. У ті часи на Київщині досить часто з’являлися непрохані гості —татари. Не дивно тому, що Верещинський заводить, дружбу з козаками яких вважає захисниками й справжніми синами Вітчизни. Прославляючи у віршах доблесть українських козаків, він доводив, що їм під силу завдати нищівного удару по Кримському ханству і таким чином назавжди покінчити з воєнною загрозою» з півдня. «Коли б пішли козаки до Таврики,—писав Верещинський,—то татарам, певно ж, швидко намилили б шиї». Київський єпископ постійно клопотався за козаків перед урядом, вигороджуючи їх злочинні, з точки зору офіційної Варшави, вчинки. Зокрема, він зайняв лояльну позицію у справі залагодження наслідків конфлікту з черкаським старостою Олександром Вишневецьким (серпень І593 р.), що виник внаслідок вбивства гетьмана Криштофа Косинського. Верещинський виявив достатньо твердий характер, виступивши проти схвалених сеймом репресивних "Заходів. Схожим чином повівся київський єпископ і під час конфлікту між козаками замковим урядом (осінь 1593 р.). Він визнав справедливим і майнові та інші претензії козаків до воєводської адміністрації Києва, звинувативши останню в порушенні людського й Божого права гГрй факт, що згадана справа закінчилася мирним порозумінням сторін, багато в чому завдячував посередницьким Зусиллям Верещинського. Прикметно, що, наближаючись £ супутниками до козацького війська, яке вже готувалося до штурму Києва, він наказав Заграти на шоломийках мелодію духовного псалому, щоб таким чином засвідчити мирні наміри посольства й показати, що йдуть «свої». Цей випадок свідчить про ґрунтовну обізнаність київського єпископа з психологією та звичаями українського козацтва. Між іншим, своїми знаннями Верещинський поділився з послом австрійського імператора Еріхом Лясотою, коли той зупинився у нього, прямуючи на Січ. Через свою црокозацьку позицію Верещинський іноді навіть потрапляв у королівську немилість. Тож не дивно, що козаки прихильно ставилися до київського єпископа й охоче надавали йому збройну допомогу для відбиття татарських вторгнень на Фастівщину. Наприклад, того ж таки 1593 р. Верещинський, спираючись на трьохтисячний козацький загін, завдав поразки татарському війську, посланому проти нього ханом. Київський єпископ отримав той ханський «подарунок» —пошматовану кінськими копитами арабську книгу з усним поясненням, що так само буде вчинено з ним самим. Та погроза не злякала Верещинського: він тільки зміцнив оборонні укріплення і з двома тисячами козаків почав чекати чергового татарського візиту. Переконавшись, що «попа» так просто не візьмеш, хан з ордою повернув назад. Верещинський ніколи не зрікався свого «рудького» кореня. Він публічно підтверджував факт походження з роду українських шляхтичів (герб був «Корчак»), добре пам’ятаючи, що його предки та родичі розглядали православну віру як символ української духовності. В одній із праць він повів про те, що його дід Федір ставився до власного сина Андрія (тобто батька Йосипа) як до «бісового ляха», оскільки того, всупереч родительській волі, таємно охрестили ще немовлям за католицьким обрядом. Через це вплті на Йосипа традицій старовинного українського роду Bepeщинських виявився найперше у тому, що, навіть здобувши єпископський сан, він ніколи не проявляв католицького фанатизму до православних. Глибоко переймаючися лихою долею місцевого населення, письменник з великою художньою силою створює образ сплюндрованої ворогом рідної землі —України. Причому виступає не стороннім спостерігачем кривавої драми, яка розгортається прямо на його очах, а знаходиться в епіцентрі народних страждань, гостро співпереживаючи тим, хто безжально нищиться, потрапляє у невільницькі пута, позбавляється засобів до існування. «Мила вітчизна», «твій народ» —у таких термінах Верещинський окреслює свою причетність до вітчизни-Україну та її народу. «Уже твій братик у нього в путах, ніби якийсь злочинець, у своїй невинності біжить біля коня жорстокого поганина. Вже його дружина у бридкого поганина... Йога милі дітки вже не як квіточки сидять за столом свого малого вітця, а як щенятка скавулять і виглядають з мішка поганина для потіхи його і на велике горе милої рідні. А вже дим за ним курить, і ще перед його очима тліє власна маєтність та осілість». Прагнучи врятувати Україну від такого лиха, Йосип Верещинський розробляє кілька проектів оборони —від оселення на турецько-татарському пограниччі мальтійський рицарів, або козаків, зведення там потужних фортець й взяття на державну службу п’ятитисячного війська запорожців до хрестового походу європейських країн, включаючи Московське велике князівство, проти Османської Порти. Хоча жодну із цих пропозицій так і не було реалізовано, згадані проекти важливі для нас як видатні пам’ятки вітчизняної політичної думки XVI ст. Особливу увагу привертає план створення Задніпровської козацької державу i запровадження у ній князівського правління. Як випливає із складеного письменником документа, південний кордон нового Запорожжя формувала земельна округа Переяслава і Лубен; його північний кінець досить глибоко вклинювався в етнічні білоруські землі (крайніми опорними Пунктами ставали там Радомль і Мстиславль); на схід від Дніпра козацьку територію мав обмежувати кордон між Річчю Посполитою та Московською державою. На території Задніпров’я козацьке військо розбивалося на тринадцять полків. З кожного полку утворювався окремий адміністративно-територіальний район, до якого включався полковий центр —місто чи містечко та навколишня сільськогосподарська округа. Залежно від статусу територіального полку основною ланкою військової й адміністративної влади ставали князівський, гетьманський або полковницький уряди. Саме вони розпоряджалися прибутками, які йшли на утримання всього полку з підвладної території. Політичне представництво державної влади на Задніпров’ї, а також адміністративна влада над некозацьким населенням (у тому числі шляхтою) передавалися князю. До сфери ж гетьманських повноважень належала військова влада у Війську Запорозькому. Столицею козацької держави визначався Переяслав, у якому розташовувалася князівська резиденція. Гетьманську ставку планувалося розмістити в Лубнах. Верещинському вдалося подолати стереотипні уявлення шляхти про козаків як найманців, коронних слуг з лицарським «фахом», свавільних воїнів, споріднених з низами рицарства, бунтівників та грабіжників і дійти думки, що вони такою ж мірою рицарі, як і шляхтичі, а значить, є повноправними підданими Речі Посполитої й навіть можуть претендувати на власну державу. Ідея піднесення суспільного статусу козацтва до рівня панівного класу й створення васального по відношенню до Польської Корони козацького князівства сприяла розвиткові європейської ренесансної думки, у якій майже не було місця для соціальних переміщень «знизу догори». Певним винятком тут була хіба що розроблювана італійськими гуманістами доктрина громадянського гуманізму: служіння спільному благу на публічному поприщі, що відкривало для декого теоретичну можливість здобуття більш престижного соціального статусу. Тим часом проект Задніпровської козацької держави Верещинського стосувався навіть не окремих людей, які завдяки своїй доброчесності й доблесті могли піднятися соціальною драбиною,—він політично реабілітував цілий прошарок суспільства, тобто козацтво, яке наприкінці XVI ст. виособлювалося у окремий стан. Відомо, що у часи Верещинського назва «Україна» не була національно-територіальним визначенням, етнонімом. Вона виступала географічним поняттям, що стосувалося Київщини і Східного Поділля, а також вказувала на особливий політико-правовий статус цього регіону. У цьому зв’язку знаходить пояснення той факт, що населення територій, котрі вважалися Україною, не називалося українським. Мешканці тогочасних українських земель мали самоназву «руський народ» (люди, які проживали у Московській державі, іменувалися московитами). Досить поширеними були регіональні назви населення України, утворювані від територіально-земельної лексики,—«подоляни», «волинці», «обивателі землі Волинської», «руські обивателі» тощо. Йосип Верещинський фактично вперше у вітчизняній історіографії ввів до політичного словника назву «український народ», виповнивши її етнополітичним змістом. Письменник зумів переступити через усталені стереотипи суспільної свідомості й формулювання політичної номенклатури, за якими, зокрема, корінні мешканці Київського та Брацлавського воєводств виступали як кияни, брацлавці чи то обивателі цих земель, руські за віросповіданням тощо. На противагу домінуючим територіально-земельним, географічним дефініціям щодо місцевого населення Верещинський вмотивовує історичну категорію «народу украінного християнського». Цей момент у судженнях письменника за своєю новизною означав масштабне історіографічне зрушення. Його вплив на національну свідомість українців на повну силу проявився значно пізніше. Верещинський зробив спробу з’ясування внутрішньої логіки та цілісного змісту історії України. Він розглядав її минуле як минуле Київської держави. Для письменника суспільний субстрат «народу українного християнського» у культурно-історичному плані залишився незмінним з тих часів, незважаючи на втрату внаслідок монголо-татарськоЇ о завоювання такого суттєвого компонента, як держава. Ретроспективно пересаджуючи на ґрунт княжої доби поняття «Україна», «український народ», Верещинський тим Самим виявляв своє розуміння цих термінів як етнонімів. Письменник не приховує свого пієтету перед давнім минулим України. Він розглядає його як гідну подиву та безсмертної слави богатирську добу. За переконанням Верещинського, то був час справжніх лицарів, які за доблестю та іншими чеснотами стояли врівень з античними героями. Ще не спустошена монголо-татарським нашестям земля народжувала «людей богатирських і таких гідних людей, яких за мужність і славу можна прирівняти до Самсона, Гектора, Геркулеса і Ахіллеса». Подібні ренесансні алюзії письменника свідчили про сприйняття ним княжої доби в історії України як вітчизняної «античності». Причому він ясно розумів, що ця українська старовина назавжди відійшла у минуле, канула в Лету. Таке дистанціонування Верещинським свого часу й часів Київської держави (при визнанні цілісного річища плину історії українського народу) було співзвучним з принциповими засадами історичної свідомості Відродження. З почуттям людини, залюбленої в українську старовину, Верещинський змальовує картину казково багатої, могутньої країни —України княжої доби. Причому для повноти уявлення про історичне минуле київський єпископ Використовував не лише писемні джерела, а й черпав інформацію безпосередньо з першоджерел «археологічного» характеру. Завдяки цьому йому вдавалися досить вмотивовані авторські умовиводи, що ґрунтувалися на принципах порівняльно-історичного методу. Це можна спостерегти на Прикладі опису Софійського собору у Києві, де письменник Виступив не лише у ролі «антиквара», який ретельно занотовує факти прямо з історичної «натури», але й заявив про себе як історик. Так, запроваджуючи здобутий емпіричним шляхом матеріал у загальноісторичний контекст, він торкався питання про історично зумовлену роль Софійського собору у Київській державі, шукав аналогій архітектура Цього храму у світовій практиці тощо. У найвищих естетичних оцінках цього шедевра зодчества княжої доби, з якими приступив Верещинський, опосередковано відбилося сприйняття ним давньої руської культури як явища світового масштабу. Йосип Верещинський з надією дивився у майбутнє України, Оптимізму додавала щедрість української землі —добра основа для повернення Україні слави багатого й квітучого краю. Розкіш української природи, її велич, розмаїтість і привільність будили у письменникові античні образи і асоціації. «Поля такої краси, ніби вони мали бути тими Єлисейськими полями Вергілія,—писав він про Україну,—а то почасти внаслідок їх рівнинності, почасти через привільне оточення горами, борами і лісами: до того ж дуже веселе й врожайне. Тієї худоби, звірини, розмаїтого птаства, риби та інших речей, що служать людині за живність, такий великий достаток і щедрість, що не інакше ніби там сама Церера і Діана мали народитися. До того ж у борах і на пасіках меду така велика сила, що ні Гілла Сіцілійська, ані Гіменей Аттицький не мають що чинити. Не згадую вже про виноград у гронах... вірте, що там заклав свою столицю поганський Бахус. Також чималий шерег рибних рік, поміж якими по праву батьком є Дніпро —> дуже широкий, ніби дві Вісли... Волоських горіхів так багато, ніби та Україна мала бути Волоською землею. Є також невимовна кількість рибних озер». У наведеному уривку досить чітко проступає авторський раціоналізм, який накладається на емоційну сферу сприйняття,—риса, притаманна людині з ренесансним світоглядом. Художньо відтворюючи природні особливості української землі, Верещинський робить наголос на її щедрості котру сприймає як прояв краси. Власне естетичне переживання довершеності навколишньої природи, пропущене через призму утилітарного ставлення до неї, письменник намагається донести до читача. Змальована ним стереоскопічна картина прекрасного й багатого краю, гідного бути землею античних богів, мала на меті переконати кожного у природних перевагах України над іншими регіонами Речі Посполитої. У такому контексті величальні епітети Йосипу Верещинського на адресу України можна розглядати як вияв гордості за рідну землю, котра має невичерпні можливості для задоволення матеріальних потреб людини. 

Категорія: Персоналії | Додав: uahistory (27.02.2016)
Переглядів: 729 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Вхід на сайт
Пошук
Друзі сайту
Copyright MyCorp © 2024Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz