Велике переселення народів і слов'яни

1. Походження слов’ян.

В історичній науці на сьогодні існує три основних теорії походження слов’ян: вісло-одерська, дунайська та автохтонна. (Автохтонна означає в перекладі місцевий)

Ще римські історики Помпоній Мела, Пліній Старший, Таціт, Птолемей писали про слов’ян – венедів на південному узбережжі Балтики, на північ від Карпат. Отже, вони проживали між Віслою, Карпатами і Дніпром. Цю вісло-одерську теорію підтримували і пізніші історики – П.Шафарик, Л.Нідерле.

Відомий давній історик Йордан (VІ ст. н.е.) розміщував венедів у Повісленні, склавінів – у пониззі Дунаю, антів – між Дністром і Дніпром. Це так звана автохтонна теорія.

Літописець Нестор у ХІІ ст. писав, що слов’яни спочатку жили по Дунаю, а звідси вже розселилися на інших землях Європи. Однак археологічні дані не підтверджують її.

Зараз вважають, що в останніх століттях до н.е. процес формування слов’ян відбувався головним чином у Повісленні. На рубежі нашої ери він перемістився на схід аж до Дніпра. Тут спочатку розвинулися племена зарубинецької, згодом київської культур. На Північному Прикарпатті відбулося формування племен черняхівської культури.

Про східних слов’ян у VІ-ІХ ст. збереглося мало письмових відомостей. Це переважно свідчення візантійських істориків та політиків Прокопія Кесарійського, Маврикія Стратега, Йордана, Феофілакта Сімокатти та ранньосередньовічні європейські та арабські хроніки, скупі, суб’єктивні і часто хибні.

Слід відзначити, що матеріали з розкопок багатьох східнослов’янських селищ розкривають досить детально побут, господарство і культуру східних слов’ян.

2. Анти: господарство, культура, релігія

Ранні слов’яни жили невеликими селищами, що простягалися вздовж річок і водойм. Житла мали стовпову конструкцію, стіни виплітались із хмизу та обмазувалися глиною Опалювалися переважно вогнищами. У степових та лісостепових районах будували півземлянки та землянки.

Ранньослов’янське населення користувалося залізними знаряддями праці: наральниками до дерев’яних рал, серпами, сокирами, ножами, стругами, свердлами та іншими інструментами. Частина речей виготовлялась з кісток тварин (ручки до знарядь праці, проколки, гребінці). Посуд був ліпний та гончарний. Прикраси – із заліза, бронзи, рідше зі срібла. Це шпильки, підвіски.

Слов’яни займалися землеробством, розведенням домашньої худоби, полюванням, рибальством та іншими промислами. У землеробстві застосовувалась перелогова система. Землю обробляли дерев’яними ралами із залізним наральником, інколи череслами. Вирощували всі злакові культури, плодові дерева.

На поселеннях розводили велику і дрібну рогату худобу, коней, свиней. Волів використовували як тяглову силу. Взимку худобу тримали в закритих від негоди місцях і годували сіном.

З ремесел найбільшого розвитку досягли залізодобувне та ковальське. Залізо виплавляли з болотної руди. Існували горни. Широко використовувались бронза і мідь.

Велику роль відігравала торгівля.

Ранньослов’янські племена жили ще за традиціями родоплемінного ладу. У них існували роди, великі патріархальні сім’ї, що спільно володіли основним майном – землею. В той самий час розпочинається майнове розшарування. Цьому сприяли торгівля, військові походи. Починається перехід до сусідської общини.

У першій половині І тис. н.е. швидко нагромаджувалися різноманітні знання. На їх основі створено календар, зроблено винаходи в різних ремеслах.

Ранньослов’янські племена були язичниками, вірили в існування душі в потойбічному світі, очисну силу вогню. Померлих часто спалювали. Слов’яни поклонялися силам природи. У них існували спеціальні місця, де здійснювалися обряди.

3. Велике переселення народів.

Епоха великого переселення народів припадає на ІІІ-ІV ст. н.е. У той час багато різних племен Європи і Азії рушили з місць первісного розселення у пошуках нових земель (на старих землях не вистачало їжі, витісняли вороги, посуха знищила пасовища).

Особливу активність у цьому відношенні проявили германські племена, які жили на південному узбережжі Балтики, а також Південній Скандинавії. Вони по ріках Рейн, Ельба та інших рушили на південь. Частина їх розселилась на берегах Вісли і Західного Бугу.

Другий шлях міграції (переселення) пролягав зі сходу вздовж берегів Чорного моря. У ньому брали участь іраномовні та тюркомовні племена, насамперед гунни.

У перших століттях н.е. через землі Західної Волині вздовж рік Західний Буг, Стир та Горинь з півночі, від берегів Балтійського моря, просувалися групи германських племен. Це були готи. На своєму шляху вони зупинялися на кілька років, засновуючи поселення, при яких виникали могильники. Готи жили у наземних будинках з легкими, покритими глиною стінами. Інколи як житла використовувалися півземлянки з вогнищами. У побуті користувалися ліпним посудом, у невеликій кількості гончарними посудинами. Жили за рахунок розведення домашньої худоби, а також землеробства. Користувалися залізними знаряддями, знали бронзові, бурштинові та скляні прикраси. Готи мали розвинену військово-племінну організацію.

Ще одним союзом племен, який проходив по наших землях, були гунни. Це велика група кочових племен, які жили в Монголії, на кордоні з Північним Китаєм. Вони розмовляли однією з тюркських мов.

В 375 р. почалося їх масове вторгнення в Східну Європу. На своєму шляху гунни підкорили багато племен і серед них готів і антів. Основна частина гуннів перейшла Карпати і розселилася у Середньодунайській низовині, на території теперішньої Угорщини.

Найбільш відомим правителем гуннів був Аттіла. У червні 451 р. в Північно-Східній Франції, на так званих Каталаунських полях відбулася битва Аттіли з об’єднаними військами Риму та його союзників, в якій Аттіла зазнав поразки. Після смерті Аттіли держава розпалася. Гунни завдали великої шкоди багатьом племенам і народам, зруйнували їхні міста та культуру, затримали на деякий час їх розвиток. Поховання гуннів впізнають по сплюснутих черепах.