ТИЧИНА ПАВЛО

У XX ст. українська поезія сягнула світових вершин. Цим вона завдячує значною мірою творчому доробкові Павла Тичини — поета могутнього таланту, виняткової своєрідності новатора, який відкривав нові шляхи в поезії.

Народився він 27 січня 1891 р. в с. Піски (тепер Бобровицького p-ну Чернігівської обл.) в родині сільського дяка. Батько Григорій, шанована в громаді людина, вчив селян та їхніх дітей грамоти. Мати Марія також була письменною. В сім’ї виховувалося 13 дітей. Незважаючи на матеріальну скруту, росли вони добрими й порядними, батьки прищеплювали їм любов до рідного краю, народних традицій, культури, мови й пісні. У 1898—1899 pp. Павло навчається в початковій земській школі, потім — у Чернігівській бурсі, одночасно співає в Троїцькому хорі, заробляючи собі на життя.

1906 р. помер батько, й на плечі юнака лягло ще більше турбот. 1907 р. він вступає до Чернігівської духовної семінарії, де знайомиться із забороненою літературою, бере участь у протестах, бунтах семінаристів проти тяжких умов їхнього життя. Поринає у поетичну творчість, надсилає свої вірші до редакцій періодичних видань. Значний вплив на формування П. Тичини як поета мали О. Олесь, М. Вороний та М. Коцюбинський. Навчаючись у Чернігові, молодий поет відвідував «літературні суботи» М. Коцюбинського. Там він прочитав свій вірш «Розкажи, розкажи мені, поле..:». Перший же його вірш — «Синє небо закрилося» датований 1906 p., а перший друкований — «Ви знаєте, як липа шелестить...» —1912-м. Опублікував його львівський «Літературно-науковий вісник». Там-таки, на «суботах», П. Тичина знайомиться з революційно настроєною молоддю — Ю. Коцюбинським, В. Примаковим, зближується і з В. Елланським (Блакитним).

1913 р. він вступає на економічний відділ Київського комерційного інституту; пише вірші, поступово вливаючись в літературно-мистецькі кола Києва. Співробітничає в газеті «Рада», журналі «Світло».

З початком 1-ї світової війни якийсь час працює в статистичному бюро Чернігівського земства. Відтак продовжує навчання в Києві, одночасно виконуючи обов’язки помічника хормейстера в театрі М. Садовського. Тут, у Києві, його й застали події 1917 р.

В атмосфері державного відродження України він завершив свою першу збірку віршів «Сонячні кларнети», яка вийшла наступного, 1918 р. Вона стала значною подією в українській літературі, засвідчивши появу оригінального, самобутнього таланту з власним поетичним стилем. Пройнята гармонією ритмомелодики й позбавлена партійно-ідеологічного впливу, ця книга відтворювала в народно-пісенній традиції процес відродження України. В умовах революції, терору, голоду, руїни П. Тичина залишається незалежним українським поетом. 1920 р. виходять його збірки «Замість сонетів і октав», «Плуг». Здійснюється друге видання «Сонячних кларнетів». 1921 р. побачила світ книга «В космічному оркестрі». Тоді ж поет розпочинає головний твір свого життя — поему (чи віршовану трагедію) «Сковорода». Він працює у видавництві, редакція періодичних видань, хоровій капелі при бібліотеці ім. М. Гоголя в Києві, подорожує, ширше знайомиться з творчістю діячів української культури. «Весь 1919 рік у мене пройшов з Шевченком»,— занотував П. Тичина у своєму щоденнику. 1920 р. поет мандрує разом з капелою К. Стеценка по Правобережній Україні. «Перебування весь час на 377людях, у невідомих мені місцях,— писав П. Тичина,— спостерігання мистецької натури композитора Кирила Стеценка; знайомство з композитором Миколою Леонтовичем у Тульчині, ознайомлення (там же) з місцями діяльності декабристів — усе це було дуже корисним для мене: все це доброю, золотою вагою осіло в моїй душі».

У квітні 1923 р. П. Тичина з допомогою В. Еллана-Блакитного переїздить до Харкова — тогочасної столиці радянської України. Є свідчення, що саме завдяки цьому він уник арешту. В Харкові з головою поринає в громадське й літературне життя. 1923 р. він — співредактор народженого політикою «українізації» журналу «Червоний шлях»; вступає до спілки пролетарських письменників, яку очолював В. Еллан-Блакитний. 1927-го стає членом Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ). Ця організація, на чолі з М. Хвильовим, що виникла під час національного відродження, відіграла визначну роль у розбудові культури, зростанні свідомості українського народу, відсічі російському великодержавному шовінізмові. П. Тичина вірить у конституційну суверенність радянської України в складі СРСР і багато робить для становлення української радянської літератури, музичного й театрального мистецтва, дружби народів. Збірки «Плуг» (1920), «Вітер з України» (1924) виводять його в лави провідних радянських поетів. Разом з тим П. Тичина продовжує відчувати себе незалежним поетом. Окремі твори (зокрема, «Чистила мати картоплю», 1926 р.) не відповідали його новому статусові. За це, а також за належність до ВАПЛІТЕ П. Тичину гостро критикували, звинувачуючи в «буржуазному націоналізмі», у протягуванні «націоналістичного дурману в літературу». Відкинувши ці нападки, поет на якийсь час замовк, а на базікання зловмисників, що нібито йому настав кінець, відповідав у листі до літературознавця М. Могилянського: «...для них кінець,, а для мене тільки початок. Я стільки нового зараз знаю (не вичитаного, ні!), що, може, вчетверо окріп». У 20-х pp. П. Тичина плідно працював як перекладач творів вірменських та грузинських поетів. Публікує і переклади з російської, білоруської літератур. Разом з іншими письменниками він побував у Білорусі, Вірменії, Москві, Ленінграді, а також за рубежем — у Чехословаччині, Німеччині, Франції, Туреччині. 1926 р. входить до складу Всеукраїнської наукової асоціації сходознавства, 1929-го обирається дійсним членом Всеукраїнської Академії наук. Суспільно-політичні умови, в яких жило й працювало покоління, що до нього належав П. Тичина, були складними, трагічннми. Тоталітарний режим посилював тиск на всі сфери життя, особливо на освіту, науку, культуру. Він підминав під себе непокірних, задобрював одних, нещадно карав інших. Масові розстріли й самогубства ставали нормою суспільного буття. Нейтрального місця «під сонцем» не було. В умовах тотального антиукраїнського терору П. Тичина «перебудовується», пише й видає низку «партійно витриманих» книг поезій, що засвідчують його капітуляцію перед насильством. Символом упокорення української літератури сталінізмові стали збірка «Чернігів» (1931) і особливо вірш «Партія веде», опублікований українською мовою в газеті «Правда» (21 листопада 1933 p.), а також однойменна збірка, ш.0 вийшла 1934 р. За ними з’явилася низка інших збірок, написаних хоч майстерно, але в дусі апології сталінізму, з позицій офіційного одописця: «Чуття єдиної родини», «Пісня молодості» (1938), «Сталь і ніжність» (1941). Завдання радянської літератури П. Тичина бачить у тому, щоб виховувати мільйони людей «глибоко, партійно, інтернаціонально». У 1936— 1939 pp. П. Тичина очолював Інститут літератури ім. Т. Г Шевченка АН УРСР. 1938 р. обирається депутатам Верховної Ради УРСР. Уряд не шкодує нагород талановитому поетові. 1939 р. він удостоюється ордена Леніна, 1941-го — ордена Трудового Червоного Прапора. Того ж року П. Тичина стає лауреатом Сталінської премії (за збірку «Чуття єдиної родини»). З перших днів війни він своєю громадсько-політичною і літературною діяльністю активно допомагає українському та іншим нарадам СРСР у боротьбі проти німецько-фашистських загарбників. Разом з О. Довженком, В. Сосюрою, П. Панчем, О. Корнійчуком, В. Василевською входить до Всеслов’янського комітету. Перебуваючи з 1941 по 1943 р. в Уфі, плідно працює як поет, науковець. Багато робить для зміцнення українсько-башкирських культурних взаємин. 1943—1948 pp. П. Тичина — міністр освіти УРСР.

Під час війни відбулася подія, що остаточно визначила напрям подальшого життєвого шляху поета: в травні 1944-го політбюро ЦК ВКП(б) приймає його до партії. Не багатьох приймали до ВКП(б) на політбюро... Така увага була наслідком посилення «партійної витриманості» в творчості П. Тичини, який опублікував ряд поетичних збірок на патріотично-оборонну тематику: «Перемагать і жить», «Тебе ми знищим — чорт з тобою» 1942), «День настане» (1943). У тому ж партійному дусі творить поет і в повоєнний період Попри свою зайнятість на державних посадах (спочатку міністра освіти, а потім — голови Верховної Ради УРСР), П. Тичина багато часу віддає літературі, поезії. В 40—60-і pp. виходять його збірки «Живи, живи, красуйся!», «І рости, і дірти» (1949), «Могутність нам дана» (1953), «На Переяславській Раді» (1954), «Ми — свідомість людства» (1957), «Дружбою ми здружені» (1958), «До молоді мій чистий голос» (1959), «Батьківщині могутній», «Зростай, пречудовий світе» (I960), «Комунізму далі видні» (1961), «Тополі арфи гнуть» (1963), «Срібної ночі» (1964) та ін. Йому належать численні переклади з російської, білоруської, вірменської, німецької, польської, болгарської, китайської, турецької та інших мов. Значним внеском у філологічну науку є праці П. Тичини про творчість Т. Шевченка, О. Пушкіна, Я. Купали, М. Гафурі, К. Хетагурова, X. Ботева. Його поетична й громадсько-державна діяльність відзначається новими урядовими нагородами, преміями. П. Тичина часто репрезентує українську літературу, поезію, культуру за рубежем. Вірші, статті й виступи виходять російською, болгарською, корейською, литовською, таджицькою, башкирською, чувашською, латиською, грузинською та іншими мовами. З липня 1947 р. П. Тичина — член-кореспондент Болгарської академії наук. Середина 50-х рр.: позначена в історії СРСР і радянської України, зокрема, початком десталінізації закостенілого суспільства. Розпочалася так звана «хрущовська відлига». Пожвавилось суспільно-культурне життя. Прийшла в рух інтелігенція. В республіці розгорнулася нова хвиля національно-культурного піднесення — мала «українізація». Літературне відродження кінця початку 60-х pp., по суті, не торкнулося творчості П. Тичини. Не повіривши у хрущовську десталінізацію, він залишився на позиціях сталінізму. Навіть виступив з осудом «шестидесятників». Мотиви величі комуністичної партії, сталінської «дружби народів». Звеличання «героїнь соціалістичної праці» колгоспних ланів і нового вождя — М. Хрущова домінували в його творчості. Залишалися вони такими і в період брежнєвщини.

16 вересня 1967 р. П. Тичина після тяжкої і тривалої хвороби на сімдесят сьомому році життя помер. Похований на Байковому кладовищі..

«...Павло Тичина — дуже великий і надійний поетичний талант, що вже своїми першими збірками поезій «Сонячні кларнети», «Золотий гомін» був дуже помітною зіркою нашої нової літератури,— писав 1938 р. дослідник української культури Мирослав Семцищин.— Соняшність настроїв, міцні акорди віри в перемогу національних ідеалів, ось що було прикметою цих перших його віршів. Згодом Тинина nepейшов зовсім служити більшовикам і почав писати похвальні (обов’язково!) вірші більшовицькій владі. З тієї хвилини він для українського письменства пропав». Це судження надто різке й несправедливе. П. Тичина залишався поетом у всі часи. Навіть у 40—60-і pp., на відміну від багатьох інших його сучасників, творчо згаслих і здеградованих на апологетику тоталітаризму й деспотизму, П. Тичина в ряді творів засвідчив живучість свого таланту. Підтвердженням цього е такі його речі, як поема «Похорон друга» (1942), окремі місця в посмертній збірці «У серці моїм» (1971) і передусім у філософській поемі «Сковорода», що залишилася у фрагментах, ряд поезій раніше не відомих широкому загалу й опублікованих у дванадцятитомнику творів поета, який вийшов у 1983—1990 pp. Загалом творчість П. Тичини належить до вершинної української поезії XX ст. У його доробку знайшов свій вияв органічний синтез двох великих світових стилів — символізму XX ст. і бароко XVII ст. «Від першої і до останньої своїх книг П. Тичина може дивувати безмірністю своєї влади над фонічною стихією віршованого слова, своїм ритмічним чуттям і талантом музиканта-симфоніста...» — писав академік Л. Новиченко. У містах і селах державно оновленої України ім’я видатного поета носять вулиці, школи, бібліотеки. Воно назавжди вкарбоване в історію української культури.