Свидригайло Ольгердович

Свидригайло-Болеслав Ольгердович (Швитригайло) (бл. 1375—1452) був наймолодшим сином великого князя литовського Ольгерда (Альгірдаса) Гедимійовича і його 147другої жінки княгині Уляни Тверської. Відтак рідним братом Свидригайлові доводився король польський Влади слав-Ягайло, а двоюрідним (по батькові) —великий князь литовський Вітовт. Одна з найбентежніших особистостей в історії України Русі XV ст., Свидригайло, незважаючи на запальну непрогнозованість учинків і тяжку неврівноважену вдачу, був наділений таємничою здатністю гуртувати довкола себе прибічників. Політичні обставини склалися так, що саме цій людині судилося стати «прапором Русі» в одному з найпомітніших спалахів руського (українського) сепаратизму —феодальних війнах ЗО—40-х рр. XV ст. Уперше ім’я Свидригайла згадується в тогочасних джерелах під 1382 р., коли юний княжич разом зі своїм старшим братом, тоді ще великим князем литовським Ягайлом, підписав перемир’я з Орденом. 1386-го чи 1387 р., після укладення Кревської династичної унії між Великим князівством Литовським і Польщею, Свидригайло за розпорядженням брата полишив православ’я, в якому був охрещений матір’ю, і прийняв католицьке віросповідання під іменем Болеслава. Варто додати, що щирим католиком він так ніколи й не став, був одружений на православній княжні Анні Тверській, а його найближче оточення складали переважно православні князі та бояри. До 1392 р. Свидригайло мешкав при матері, котрій покійний великий князь Ольгерд заповідав у вдовиний наділ Вітебськ. Молодий князь вважав Вітебське княжіння Гласною законною часткою спадщини по батькові. Тож коїли після смерті княгині Уляни (1392 р.) Ягайло не затвердив його права на Вітебськ, норовистий княжич спробував відновити справедливість силою —вбив присланого Ягайлом намісника і «засів» місто самочинно. У відповідь на ці дії Вітовт, котрий від імені короля фактично правив Великим князівством, зброєю здобув спірне місто, а самого Свидригайла відправив у кайданах до Ягайлового двору в Кракові. Того ж року бранець утік до Угорщини, звідки разом з іншим литовським вигнанцем —Федором Любартовичем, князем Волинським, безуспішно намагався увійти в контакт з прусськими рицарями, шукаючи підтримки в Ордені. Ягайло й Вітовт, стривожені цими спробами, закликали втікачів до повернення, тож 1399 р. Свидригайло знову опинився на батьківщині. Виконуючи свою обіцянку, Ягайло 1400 р. надав Свидригайлові Подільську землю, правда, не в суверенне княжіння, а умовне держання. Це не завадило неспокійному княею уже з серпня цього року називати себе «з Божої ласки князем Подільським, володарем і дідичним паном Поділля». 1401 р. Ягайло та Вітовт вдруге підтвердили угоду про династичну унію між Польщею та Литвою, що передбачало спільні воєнні дії проти зовнішнього ворога. Цей факт викликав занепокоєння в Пруссії. Великий магістр Ордену, згадавши, що Свидригайло свого часу шукав контактів, розпочав з ним таємні переговори. Врешті наприкінці січня 4.402 р., перебравшись купцем, Свидригайло емігрує до Мальборка. За домовленістю між ним та магістром після усунення Вітовта Свидригайло мав зайняти престол великого князя литовського, заручившись військовою підтримкою Ордену. Тож у липні 1402 р. князь рушив на Вільно на чолі загону лицарів та власної залоги зі знатних втікачів русинів. Узявши місто в облогу, він розпочав таємні переговори з ченцями руських монастирів, намовивши тих підірвати міські мури зсередини. Проте змовників було викрито й страчено, а загони Свидригайла мусили повернутися на прусську територію. Замість обіцяного великокнязівського трону бунтівник отримав невеликий прусський замок Байзельакен неподалік кордону, що аж ніяк не відповідало його планам. Тому влітку 1403 р., коли розпочалися чергові мирні переговори між Польщею й Орденом і король Ягайло за посередництвом магістра оголосив, що прощає Свидригайла, той вирішив повернутися на батьківщину. Щоб нейтралізувати неспокійного суперника, Вітовт у 1407 р. надав йому Сіверське княжіння з містами Брянськ, Трубчевськ, Новгород-Сіверський і Стародуб. Однак уже влітку наступного, 1408 р. невгамовна натура Свидригайла знову шукає пригод. Намовивши порубіжних князів та бояр, він разом з двором і власними військовими силами залишає Брянськ, у якому оселився, І виходить на територію Росії. У Москві його прийняли з великими почестями, обдарувавши містами Володимиром-на-Клязьмі, Переяславом, Ржевом та ін. Однак практично в цей же час на землі Великого Московського князівства вступило військо Вітовта, тож брати-вороги розпочали війну між собою на чужій території. Врешті великий князь Московський схилився до мирних переговорів з Вітовтом, що Свидригайло розцінив як ошуканство й зраду. Тому у 1409 р., спаливши на знак іюмсти прикордонний Серпухов, втікач знову виїхав до Пруссії, де уклав нову угоду з магістром про допомогу в боротьбі з Вітовтом. Однак на цей раз великий князь випередив події: пізньої осені цього ж року його агенти таємно схопили Свидригайла. Він був ув’язнений на довгі роки. Деякий час його перевозили з однієї фортеці до іншої, остерігаючись прибічників. Згодом князя було кинуто до підземелля однієї з фортечних веж неприступного Кременецького замку під особисту відповідальність намісника Конрада Франкенберга. Але вірні Свидригайлові волинські князі Дашко Острозький та Олександр Нос зуміли втертися у довіру до Фран кенберга настільки, що той необачно доручив їхнім слугам очолити варту протягом Великоднього тижня 1418 р. У ніч під Страсну п’ятницю загін із 600 вершників оточив замкову гору, а люди Острозького за умовним сигналом спустили звідний міст. У короткій сутичці Конрада було вбито, його залогу, що складалася з поляків і литовців, порубано, а Свидригайла цієї ж ночі вивезено до Луцька, де на нього вже чекала боярська кіннота. З почтом у 50 вершників-волинян втікач через Волощину дістався двору німецького імператора в Австрії, далі як гість королівської родини відвідав Угорщину, звідки знову розпочав переговори зі своїми давніми спільниками —прусськими рицарями. Занепокоєний король Ягайло після довгих переговорів умовив Вітовта ще раз помиритися з ворогом, повернувши йому сіверські міста, з яких почалася московська одіссея,—Чернігів, Новгород-Сіверський, Брянськ. Свидригайло прийняв запропоновані умови перемир’я і влітку 1420 р. вже вкотре повернувся додому, погодившись скласти присягу вірності ненависному Вітовту. Після смерті останнього у листопаді 1430 р., Ягайло, як номінальний верховний володар Польщі й Великого князівства Литовського, мав право впливати на вибір великого князя. З двох можливих кандидатур —молодшого брата Вітовта (Жигимонта Кейстутовича) і Свидригайла —він вибрав останнього і саме йому послав символ влади —великокнязівський перстень. Сучасники твердили, ніби Ягайло дійсно мав певний сентимент до неспокійного молодшого брата. Однак слід гадати, що переважали міркування Іншого плану: неприязнь до роду Вітовта і побоювання створити прецедент прямого успадкування русько-литовського трону. Не останнє значення мало й те, що кандидатуру Свидригайла підтримувала православна Русь, тобто більшість збройного боярського загалу, тим часом як сам князь, як уже згадувалося, був католиком, і таче поєднання в особі будь-кого іншого важко було уявити. Княжіння Свидригайла тривало недовго. Відразу після Інтронізації він розпочав війну з Польщею (власне, з братом Ягайлом) за Поділля й Волинь, одночасно налагоджуючи інтенсивні стосунки з мазовецькими князями, потенційними суперниками короля, а також укладаючи угоди з Орденом, Волощиною і Кримським ханством. На чільне місце при його дворі висувається руська знать, що дратувало придворну еліту —найбагатших і найвпливовіших магнатів Чорної Русі й Литви, католиків за віровизнанням. Занепокоєний польський двір вступив у таємні переговори з Жигимонтом Кейстутовичем, братом Вітовта, кандидатуру котрого підтримувала усунута від влади група колишніх придворних. У результаті двірцевого перевороту у вересні 1432 р. Жигимонт захопив владу, а Свидригайло змушений був рятуватися втечею до Полоцька. Розпочалася тривала громадянська війна, що стала, по суті, неоголошеною війною між Руссю, з одного боку, та Литвою й Польщею —з іншого. Збройні сили, які підпорядковувалися Свидригайлові, складалися переважно з князів та бояр українських земель —Волині, Київщині та Чернігово-Сіверщини. На р. Швянтій під Вилкомиром (нині м. Укмерге в Литві) 1 вересня 1435 р. відбувся вирішальний бій між армією Жигимонта, підсиленою польськими загонами, і військом Свидригайла, керувати яким спеціально прибув із Чехії герой гуситських війн Жигимонт Корибутович, син князя Дмитра-Корибута Чернігово-Сі верського. Але щастя зрадило Русі: сили Свидригайла зазнали величезних втрат і були розгромлені. Лише в полон, не рахуючи загиблих, потрапило 42 вірних Свидригайлу руських князя, а сам він мусив рятуватися втечею. Навесні наступного року його бачили вже у Києві, що перетворився на своєрідну столицю опозиції. На бік Свидригайла перейшли сіверські міста і союзники-татари, з якими він Здійснив похід на Поділля, заволодівши Брац лавом і Вінницею. По кількох роках нерівної боротьби, коли владу нового великого князя визнала вже фактично вся Русько-литовська держава, крім Київщини, Чернігово Сіверщини й Волині, Свидригайло опинився у вкрай скрутному становищі, хоча й далі продовжував перманентну війну. Так тривало до 1440 р., аж доки від руки змовників не загинув його опонент Жигимонт Кейстутович. Новий великий князь, малолітній Казимир Ягайлович, за порадою опікунів визнав за Свидригайлом пожиттєвий титул великого князя і право на Волинську землю. 151З 1440 р. аж до смерті, зламаний літами, поразками й невдачами, Свидригайло жив безвиїзно у Луцьку, оточений давніми слугами-русинами. Розмірковуючи над феноменом їхньої відданості, через яку останні, висловлюючись словами М. Грушевського, «несли за нього голову під ворожий меч і катівську сокиру», можна дійти висновку, що бунтівливий литвин примхою долі став символом опору Русі, її реакції на централізаторську політику Вітовта. На завершення варто додати, що період 14-літнього княжіння Свидригайла у Луцьку позначений виразними рисами автономізму і саме тоді на Волині усталюються ті традиції й звичаї суспільного побуту, які стали підставою для політичного регіоналізму місцевої шляхти протягом наступних поколінь. Помер Свидригайло 10 лютого 1452 р. у Луцькому замку, не залишивши по собі потомства (його єдиний син, народжений у неволі княгинею Анною Тверською, помер малолітнім). Тіло старого князя перевезли до Вільна й поховали в усипальниці великих князів литовських у крипті Віденського кафедрального собору поруч з тілами ненависних суперників Вітовта й Жигимонта Кейстутовича.