СТЕФАНИК ВАСИЛЬ

 Оглядаючи українську прозу, І. Франко в статті останніх десятиліть XIX ст.» ( 1901) зазначав, що «Василь Стефаник — найбільший талант, який появився у нас від часу Шевченка». Слід відзначити, що на друге місце в поезії після Шевченка І. Франко ставив Лесю Українку. Уже перша збірка новел Стефаника принесла йому загальне визнання як, письменника-новатора, одного із реформаторів вітчизняної прози, за висловом І. Франка, «абсолютного пана форми». Створений ним тип новели не має аналогів в українській літературі. На жаль, життя і творчість В. Стефаника в радянський час вивчалися епізодично. У 1949—1954 pp. лише раз було видано повне зібрання творів письменника у трьох томах, яке давно стало бібліографічною рідкістю. Серед наукових досліджень передовсім слід назвати глибоку, написану з великою пошаною до письменника та його літературної спадщини книгу М. Грицюти «Художній світ В. Стефаника» (ІС, 1982). Прагнення краще пізнати історію української культури посилило інтерес до особистості письменника. 1991 р. в Івано-Франківську відбулася конференція «Василь Стефаник і українська культура», яка дала, початок новому етапові вивчення його життя і творчості.

Василь Семенович Стефаник народився 14 травня 1871 р. в с. Русів на Станіславщині (тепер Івано-Франківська обл.) в сім’ї заможного селянина. Дитинство минуло в атмосфері важкої хліборобської праці. Великий вплив на формування особистості майбутнього письменника справила мати. Від неї він успадкував чуйність, вразливість, гуманність, захоплення природою, народними піснями.

1895 р. у листі до друга В. Лорачевського Стефаник писав, що «у мене іншої любові нема, як до матері». За порадою, місцевого поміщика П. Тодоровича Семен Стефаник, віддає свого старшого сина в науку» Спочатку посилає його до Русівської, а потім Снятинської початкової школи. Остання, де з погордою ставились до селянських дітей, залишила в хлопця неприємні спогади. Після початкової школи він 1883 р. вступає до польської гімназії в Коломиї, де йому довелося пережити ще більші приниження й образи з боку вчителів та учнів з панських родин. Під час навчання в Коломиї Стефаник починає співробітничати в друкованих органах Галицької радикальної партії. За громадсько-політичну діяльність 1890 р. його виключили з гімназії, і він продовжив навчання у Дрогобичі. Там стає одним з активних членів таємного гуртка української гімназіальної молоді, спілкується з М. Павликом, а 1891 р. відвідує Нагуєвичі, де знайомиться з Іваном Франком, з яким «ціле життя» мав найдружніші стосунки.

Після закінчення гімназії Стефаник, виконуючи волю батька, вступає 1892 р. на медичний факультет Краківського університету. Проте цікавиться він не так медициною, як літературним і громадським життям. У Кракові існувало товариство студентів-українців «Академічна громада». Більшість його членів належала до Галицької радикальної партії. До них приєднався і Стефаник. Він знайомиться з відомими представниками польської творчої інтелігенції, зокрема Вацлавом Морачевським— талановитим лікарем, хіміком і водночас блискучим літературним критиком, мистецтвознавцем. Саме йому належить першість у популяризації творів Стефаника серед громадськості. Він перекладав їх, писав про нього Статті. Стефаник зближується і з польськими письменниками Станіславом Пшибишевським, Владиславом Орканом, Станіславом Виспянським, Яном Каспровичем, Казімежем Тетмайєром. Формуванню Стефаника-художника сприяв, насамперед, «Кобзар» Т. Шевченка, з яким він познайомився ще під час навчання в Коломийській гімназії. Шевченко був для нього найвищим, авторитетом, ідеалом громадянської мужності. Таке ставлення до поета ми бачимо в листах письменника. В його промові на Шевченківському вечорі, що відбувся в Коломиї 1901 р. Безсумнівним є також факт впливу на Стефаника як «Сільського» письменника творчості М. Вовчка та Ю. Федьковича. Проте чи не найулюбленішим письменником-сучасником був для Стефаника І. Франко. Не випадково в автобіографічному творі «Серце» він писав, що Франко поставив його «малим наслідником своїм». З російських письменників на формування ідейно-естетичних засад Стефаника, за його ж словами, мав великий вплив Гліб Успенський. Його, як знавця душі та життя російського селянина, уважно вивчав він у юнацькі роки. Із спогадів сучасників відомо, що твори Успенського Стефаник зачитував своїм друзям. Але його захоплення творчістю названих чи неназваних осіб могло стати лише одним із чинників формування світогляду. Безпосередньо до творчої праці залучив його шкільний товариш Лесь Мартович, який сам сміливо взявся за перо і з участю Стефаника написав оповідання «Нечитальник» (1888) і «Лумера» (близько 1889). Пізніше доля надовго розвела їх — один опинився в Кракові, другий — у Чернівцях. Початком літературної діяльності Стефаника можна вважати його статті в друкованих органах Радикальної партії «Народ» і «Хлібороб», як-от: «Жолудки наших робітних людей і читальні», «Віче хлопів мазурських у Кракові», «Мужики і вистава», «Книжка за мужицький харч». Основну увагу в них письменник приділяє критиці народовців, які того ж 1890 р., кати почала свою діяльність Радикальна партія та її преса, проголосили так звану «нову еру», тобто пішли на відкритий союз з австрійським урядом і польською шляхтою. Уже в перших працях Стефаника проглядає майбутня манера письма: слово переважно надається безпосереднім учасникам подій з мінімумом авторських коментарів. Ось як він викладає думки селянина з Русова: «Наші учені-русини гадають, що ми не вміємо робити коло: землі, і вічно нам клепчуть за гній, за управу збіжа... Нам коби землі дали, а ми би самі землю добре обробили...» Осуд, гостре висміювання фальшивого народолюбства галицької інтелігенції стали однією з основних тем Стефаника-публіциста. Уже тут визначився особливий інтерес до проблеми зв’язку інтелігенції з народом. Пізніше, в другій половині 90-х pp., ця тема займе важливе місце в його листах та статтях. Радикальний рух у Галичині стимулював пошуки певною частиною західноукраїнських письменників героя-Інтелігента, що мав би повести селянство до кращого життя. Але Стефаник не взявся слідом за іншими «кувати» позитивних героїв. У листі до Ольги Кобилянської в листопаді 1898 р. він писав: «Я не люблю руської інтелігенції... Не можна любити то, що вродилося тому п’ятдесят років і є маленьке, та до того миршаве... Я люблю мужиків за їх тисячолітню тяжку історію, за культуру, що витворила з них людей, котрі: смерті не бояться. За тото, що вони є, хоть пройшли над ними бурі світові і повалили народи і культури. Є що любити і до кого при* хилитися. За них я буду писати і для них». Ці слова віддзеркалюють життєве і творче кредо письменника. Навіть до радикального руху, в якому певний час активно брав участь, згодом поставився критично: «Кидали ми класику у скриньку та йшли «нечитальника» (тобто селянина.— Авт.) навертати. Не навернули ми його, а самі повилітали з гімназії. Тепер ми ковтаємо хто теологію святу, хто медицину, а «нечитальники» вилітають у Бразілію». Перша збірка новел В. Стефаника «Синя книжечка» вийшла у світ наприкінці весни 1899 р. у Чернівцях, наступного року друга — «Камінний хрест», а ще через рік — «Дорога». Після цих публікацій у сучасників склалося враження, ніби самобутність, зрілість прийшли до Стефаника відразу. Леся Українка відзначала, що з перших кроків його дуже прихильно прийняла критика і публіка, а І. Франко вважав його «митцем з вродженим талантом». Між тим у Стефаника був складний і досить довгий шлях пошуків. Один з друзів щиро радив йому: «Не пиши так, бо вмреш». З великою відповідальністю шукав письменник кожне слово, інтонацію тощо. У новелах, що ввійшли до перших збірок, Стефаник виступає як «поет мужицької розпуки», за висловом Марка Черемшини. Всі найболючіші проблеми тогочасного галицького села знайшли там трагічне втілення: обезземелення, зубожіння, постійні нестатки і як наслідок — хвороби та смерть дітей, матерів, одинока, злиденна старість, нарешті масова еміграція селян до Америки й Канади, яку мав змогу Стефаник бачити у Кракові, страшна біда селянських родин — рекрутчина, пияцтво і злодійство. Всі ці явища набули в Галичині своєї специфіки. Наприклад, пролетаризація в місцевих умовах означала здебільшого не перетворення селянина на робітника, як, скажімо, в промислово розвинутих країнах, а безпросвітне наймитське животіння чи еміграцію. Перед такою перспективою стає і герой новели «Синя книжечка», яка відкрила першу збірку й дала їй назву. Коли селянин Антін продає все господарство, війт видає йому синю книжечку (документ на зразок паспорта для селян, що йшли на заробітки). За висловом Стефаника, «Синя книжечка» — «така малесенька трагедія усіх хлопів на світі». В українській літературі ніхто до нього та й після нього не приділяв стільки уваги темі самотньої старості, трагедії забутої, полишеної на саму себе людини, в якої життя уже позаду, а попереду тільки чекання кінця. Старість у її тісному зв’язку із стосунками батьків і дітей письменник зачіпає мало не в кожній новелі. Серед них: «Діти», «Вістуни», «Ангел», «Сама-самісінька», «Осінь» та ін.

В. Стефаник не мав заздалегідь обдуманого наміру всебічно; змальовувати трагедію сучасного йому села і селянської родини, подати щось на зразок мужицької «Людської комедії». Великий гуманіст писав тоді, коли не міг не писати, коли біль за людину ставав таким сильним, що його треба було вилити в художньому творі, повідати світові ті історії, «яких так багато діється по селах, що вони, як опирі, кров випивають». Була ще одна тема, якої не міг поминути Василь Стефаник,— еміграція галицького селянства до Америки, яка Саме в другій половині 90-х pp. XIX ст. набула масового характеру. Краків став перевалочним пунктом, звідки емігранти залізницею їхали до Німеччини, а далі плили океаном до Америки. Стефаник часто ходив на вокзал і увіч бачив жахливі поневіряння земляків, за його висловом, «море сліз, пекло ціле, муки». Свої враження він утілив у творі «Камінний хрест», який одразу ж після опублікування був високо оцінений громадськістю. Ольга Кобилянська писала в листі до Стефаника від 4 червня 1889 p.: «Страшно сильно Пишете Ви. Так, якби-сте витесували потужною рукою пам’ятник для свого народу».

Під час 1-ї світової війни однією з провідних тем у творчості письменника стала війна. Він пише новели «Вона — земля», «Діточа пригода», «Марія» та інші, в яких змальовує воєнні страхіття. У 1918—1919 pp., після захоплення західноукраїнських земель Польщею, Румунією та Чехословаччиною, рідне Стефаникове Покуття опинилося в складі Польщі. її уряд провадив політику штучного уповільнення промислового розвитку українських земель, що мали стати аграрним додатком до розвинутіших центральних регіонів. Посилюється економічний, соціальний, національний гніт. Забороняється українська мова, закриваються школи, переслідується, прогресивна інтелігенція. Незважаючи на репресії, демократична інтелігенція виступила на захист гнобленого українського народу. Ще більше активізувалася громадська й літературна діяльність письменників старшого покоління — В. Стефаника, Марка Черемшини, О. Маковія, що були близькими друзями, однодумцями, патріотами рідного краю. Загострення земельне питання, нелегке життя селян знайшли відображення у новелах останньої збірки творів В. Стефаника «Земля» (1926).

До самої смерті 7 грудня 1936 р. він жив у Русові, у батьківській хаті. Його дружина Ольга, дочка священика із сусіднього с. Стецева, рано померла, залишивши трьох синів.

Жилося йому нелегко. Письменницька праця не приносила великого прибутку, тому доводилося орати, сіяти, жати. До того ж багато часу забирала громадська діяльність. Протягом кількох років Стефаника обирали депутатом до польського сейму. Він старанно відвідував засідання, але серед депутатів вславився тим, що жодного разу не виступив із промовою. Політична боротьба не приваблювала письменника, тим більше що до діяльності польського сейму ставився скептично. Свої надії пов’язував з ідеєю возз’єднання всіх українських земель в одній державі. В останній період творчості, що був не дуже плідним щодо кількості написаних творів, відбулися значні якісні зміни в художній палітрі майстра. Від змалювання народних страждань письменник перейшов до возвеличення народу, його національної самосвідомості, людської гідності.

До останніх днів життя В. Стефаник підтримував дружні стосунки з митрополитом А. Шептицьким, якому передав частину свого особистого архіву, з письменником, близьким другом Денисом Лук’яновичем, одним з перших дослідників його творчості, професором Львівського університету Михайлом Рудницьким, відомою художницею Оленою Кульчицькою та багатьма іншими представниками західноукраїнської інтелігенції.

1941 р. в с. Русові було відкрито Літературно-меморіальний музей В. Стефаника, директором якого тривалий час був молодший син письменника — Кирило, а 1971 р. на території музею встановлено пам’ятник.