Каталог статей
Вітаю Вас, Гість · RSS П`ятниця, 24.11.2017, 13:13






Головна » Статті » Персоналії

Шептицький Андрій

ШЕПТИЦЬКИЙ АНДРІЙ

Мабуть, жоден з відомих церковних діячів XX ст. не удостоївся таких полярних оцінок, як глава Української греко-католицької церкви (УГКЦ) митрополит А. Шептицький. Ще донедавна в більшості публікацій він і греко-католицька церква звинувачувались у зраді народних інтересів, пропаганді ідей українського буржуазного націоналізму, спробах відірвати українську церкву від російської та в багатьох інших «гріхах». У численних збірках архівних документів переважали тенденційно підібрані матеріали негативного змісту. Заперечували навіть суто позитивну діяльність митрополита, вказуючи в кращому разі на лицемірство архієрея. Після повернення з Росії до Львова у 1917 p., читаємо в одній із книг, «Шептицький прагне нажити політичний капітал з допомогою перевіреного віками методу — філантропічної діяльності. Вдає з себе безкорисливого мецената, на кошти метрополії (о, він не був таким необачним, щоб дати привід для розмов, тому вносив і власні кошти) розгортає будівництво музею, лікарні, поширює також благодійні інституції, допомагає матеріально бідним семінаристам і студентам, художникам і артистам, письменникам і публіцистам, громадським і політичним діячам. При цьому він завжди дбав, щоб про кожен такий факт знало якнайбільше людей, дрібними подачками намагався поширити свою популярність серед українського населення». Хто ж він насправді, митрополит А. Шептицький, доктор філософії, права в теології, що протягом 44 років вів крізь шторми і бурі суспільних катаклізмів корабель УГКЦ? Чи щиро й об'єктивно писав про свою місію на Землі: «Я дуже хотів би обтерти сльози з очей тих, які плачуть, потішити кожного, хто сумує, покріпити кожного, хто слабкий чи немічний, уздоровити кожного, хто хворий, просвітити кожного, хто темний! Я хотів би стати всім для усіх, щоби всіх спасти. Нехай нині умру, нехай у вічності не зазнаю щастя, нехай відлучений буду від Христа, аби лише Ви, брати мої по крові, були спасенні!»?

Потомок старовинного шляхетського роду Роман-Марія-Олександр Шептицький народився 29 липня 1865 р. в с. Прилбичі на Львівщині. Закінчивши 1883 р. гімназію св. Анни у Кракові й перебуваючи на військовій службі, цей надзвичайно працьовитий, інтелігентний та обдарований юнак слухає лекції на юридичному факультеті знаменитого Ягеллонського університету. Запалення суглобів після важкої форми скарлатини й невиліковна хвороба ноги змусили його залишити військову службу. Молодий Шептицький вивчає право, філософію й теологію у Вроцлаві. 1886 р. здобуває ступінь доктора права, а через два роки у Ягеллонському університеті — ступінь доктора теології. Згодом, після навчання у Відні та Мюнхені, став доктором філософії. У переході Шептицького від католицизму до греко-католицької віри автори численних публікацій вбачали підступи католицьких ієрархів, які мріяли з його допомогою духовно поневолити 160 мільйонів «грішних» душ руського Сходу. В одному з видань зазначалося, що обробка Шептицького велася довго, за всіма єзуїтськими правилами.

Під час зустрічі 1886 р. в апостольській столиці Ватикані «з папою він упав у стан екзальтації. Напучування єзуїтів здавалися йому вже власним надбанням і переконанням. Не вагаючись, граф Шептицький просить папу благословити його на служіння католицькій церкві, урочисто заявляє, що заради цього він з радістю перейде до уніатства і вступить до чернечого ордену василіан». Переконливішою і об’єктивнішою причиною переходу Шептицького до греко-католицької віри стала подорож 1887 р. в Україну та його знайомство з такими відомими вченими, як В. Антонович та М. Грушевський. Зазначимо, що предки Шептицького по батьковій лінії були українцями. Влітку наступного року, за батьковим благословенням на духовну кар’єру, він разом з братом Казимиром стає послушником монастиря василіан у Добромилі. 1 липня 1888 р. Шептицький отримує василіанську рясу і змінює хресне ім’я на духовне — Андрей (на честь апостола А. Первозванного). За короткий час Андрей Шептицький пройшов усі ступені духовної кар’єри — від так званого новіціяту (інституту попередньої підготовки й апробації претендентів на членство у католицькому чернечому ордені) через чернецтво до висвячення на священика 1893 р. Невдовзі його призначають ігуменом Онуфріївського монастиря василіан у Львові. Одночасно професор Андрей викладає моральну й догматичну теологію в Христинопольському монастирі, започатковує видання журналу «Місіонер Пресвятого Серця Ісусового».

17 вересня 1899 р. папа Лев ХІІІ призначає А. Шептицького станіславським єпископом. Тут він засновує греко-католицьку семінарію, передавши їй понад 4 тис. цінних книг із власної бібліотеки, пише листи до пастви, присвячені вихованню молоді, моральним засадам християнської родини, піклуванню про здоров’я. У Станіславі формується головна мета його життя — створення на засадах християнської церкви соборної України, яка забезпечила б розквіт нації. 1900 р. папа призначає 35-річного А. Шептицького митрополитом Галицьким і архієпископом Львівським. Його діяльність на тернистому шляху митрополичого служіння, несправедливо названого радянськими науковцями та публіцистами «шляхом ганьби і зради» (це спростовують хоча б видані в Україні у різний час збірники документів і матеріалів, які містять, як правило, негативну інформацію), була такою багатогранною і різноманітною, що важко виділити з неї якийсь один аспект. І все-таки чи не найголовнішим, на наш погляд, було прагнення А. Шептицького вивести греко-католицьку церкву на рівень нових, тогочасних вимог, подолати кризу, в якій вона опинилася наприкінці XIX ст., й перетворити її на чинник національного відродження і державотворення. Сюди органічно впліталася екуменічна та культурологічна діяльність, якій владика Андрей присвятив життя. 283Втілення цієї місії наштовхувалось на труднощі, й насамперед тому, що, з одного боку, частина українців ставилася до митрополита з упередженням — як до польського графа, чужинця, а з іншого — курс, спрямований на відродження українського народу та його культури, досить прохолодно сприймався властями, особливо польськими. А. Шептицький з головою поринув у церковні, світські й політичні справи, захищаючи інтереси пригноблених галичан. Для цього він використовував свій хист, авторитет, власні фінанси; щороку утримував 40 бідних юнаків і дівчат, допомагаючи їм здобути освіту; у Львові на власні кошти збудував середню школу, надавав матеріальну допомогу Приватним школам. Заснував Науковий інститут, пов’язаний із Львівською богословською академією. Чималу суму грошей пожертвував на Академічний дім, який служив гуртожитком і бібліотекою для багатьох українських студентів. Митрополит був щедрим меценатом українського національного мистецтва, на якому добре розумівся. Лише Церковному музею (згодом Національний музей) він передав 1931 р. колекцію із 9880 предметів. Серед них — рукописи XV—XVIII ст., стародруки, архівні матеріали XVI—XVIII ст., ікони, твори живопису та графіки, речі культового призначення. Особливе місце в житті митрополита займала екуменічна діяльність. Працюючи за різних політичних режимів (Австро-Угорська монархія, панська Польща, радянська влада), він Ішов на розумні компроміси, не відступаючи, проте, від головної мети, й зумів успішно провести церковний корабель через підводні рифи. Заходами А. Шептицького було збудовано чимало храмів та монастирів. Напередодні 2-ї світової війни налічувалося вже 4400 церков греко-католицького обряду й каплиць, богословська академія, 5 духовних семінарій, 127 монастирів; виходило 9 друкованих періодичних видань. Митрополит не забував і про тих українців, котрих неволя й злидні гнали на заробітки до Америки, Німеччини та інших країн. Він домігся у Ватікані дозволу на утворення двох греко-католицьких єпископств у США й Канаді та вікаріату в Боснії. А. Шептицький широко відомий і як політичний діяч. За словами митрополита, наведеними в одному з листів-роздумів, його переконання — це виклик для тих, хто вважає, що наш народ «завжди і постійно має комусь служити, а незалежність України належить заховати на вічну пам’ять до гробу. Але так не є, і так не буде — коліс історії повернути не можна. Йдуть тяжкі й страшні часи, не знаю, яку долю судив Господь цьому народові, що його пастирем призначив мене, але я свідомий відповідальності... Я ніколи не зречуся свого обов’язку, даного мені Богом, і до кінця днів своїх, кажучи словами псалмоспівця, здійснюватиму заповіт святого Павла — бути всім для усіх». З 1901 по 1914 р. вірильний (без виборів) член Галицького сейму, а також посол і член Палати панів у Відні А. Шептицький брав участь у різних політичних акціях, обстоюючи права простих галичан. Він доклав чимало сил до створення Західноукраїнської Народної Республіки, а після підписання Ризького мирного договору 1921 р. побував у низці країн Європи та Америки, де вів переговори про долю ЗУНР і надання фінансової допомоги для відбудови зруйнованої війною Галичини. За виступи проти насильницького приєднання Східної Галичини до Польщі митрополит 26 вересня 1923 р. був заарештований.

На початку 30-х pp. польські власті посилили терор проти українського населення, відомий під назвою «пацифікації». Ця антиукраїнська акція передбачала полонізацію і латинізацію українського населення. Православним навчальним закладам (у тому числі й духовним семінаріям та православному богословському факультетові Варшавського університету) було нав’язано державну мову. Розпочалося знищення православних храмів. Лише 1938 р. на Холмшині й Підляшші припинили діяльність 115 церков. Противник політичного терору, А. Шептицький публічно виступав проти пацифікації, а восени 1930 р. розпочав переговори з керівництвом Польщі про нормалізацію стосунків з українським населенням Галичини. Однак його зусилля були марними. Відтоді між ним і польським урядом пролягла глибока прірва. Митрополит знав про трагічні події 30-х pp. як в Україні, так і в СРСР. У цьому зв’язку особливо цікавим є пастирське послання до духівництва та віруючих від 3 серпня 1936 р„ яке донедавна виставляли лише як доказ його антикомуністичних переконань. Зрештою, щоб з’ясувати істину, звернімось до самого послання: «Хто допомагає комуністам у їхній роботі, навіть суто політичній, зраджує церкву. Треба цю правду пам’ятати усім вірним і цілій українській суспільності, тим більше в наш час, коли комуністи, щоб збаламутити й одурити християн, вдають віруючих людей і святотатсько приступають до святих тайн, діставши такі накази з Москви... Хто допомагає комуністам у проведенні їхніх планів спільного, чи так званого народного фронту з соціалістами й радикалами, зраджує свій народ...». Жоден з авторів, у тому числі й упорядники цитованого збірника документів і матеріалів «Правда про унію» (Львів, 1981), не коментували подальшого змісту послання, бо воно дає розгорнутий аналіз економічної та ідеологічної політики більшовицького режиму і злочинів, скоєних сталінщиною проти українського народу.

Після укладення пакту Ріббентропа — Молотова А. Шептицький заявив про нейтралітет у справах польсько-німецького конфлікту, таким чином протестуючи проти поділу Європи між двома тоталітарними режимами. Однозначно негативно оцінювалась у радянській літературі й діяльність митрополита під час 2-ї світової війни, його звинувачували у підтримці фашистських окупантів. Справді, 30 червня 1941 р. А. Шептицький вітав Акт відновлення української державності, а 1 липня надіслав вітальну відозву німецькому вермахтові. 5 й 10 числа окупаційні газети опублікували його привітання. В одному з них, за 5 липня, наголошувалося: «Переможну німецьку армію, що вже зайняла майже цілий край, вітаємо з радістю і вдячністю за визволення від ворога. У цю важку історичну хвилину закликаю вас до вдячності Богові, вірності його церкві, послуху владі, усильної праці для добра батьківщини. Усі, що почуваються українцями і хочуть працювати для добра України, нехай забудуть про партійні чвари, нехай працюють у єдності та згоді над відбудовою знищеного більшовиками нашого економічного, просвітнього й культурного життя. Тоді в Бозі надія, що на підвалинах солідарності й усильної праці всіх українців постане соборна Україна — не тільки як велике слово та ідея, а й як живий, життєздатний, здоровий, могутній державний організм, побудований жертвою життя одних і мурашиною працею, залізними зусиллями й трудами других». Тепер ми можемо зрозуміти справжні мотиви позитивного ставлення митрополита до гітлерівців — репресії, голод, насильство над людиною, яких зазнавав народ радянської України, після 17 вересня 1939 р. відчуло на собі й населення західноукраїнських областей. Чи не тому початок війни Німеччини з СРСР давав А. Шептицькому надію на зміни до кращого? Але він зрозумів і визнав свою помилку в грудневому 1941 р. листі «До духівництва». А в березні наступного року в пастирському посланні засудив тих, хто вбиває людей і бере участь у знищенні євреїв. Митрополит піднімає голос протесту. В листах до Гімлера й папи Пія ХИ він викриває злочини окупантів, переконливо доводячи несумісність дій 286нової влади з принципами християнської моралі. Крім нього, жоден з церковних діячів не наважився докоряти Гітлерові за вбивства євреїв. Збагнувши антигуманну суть фашизму, А. Шептицький протиставив йому не лише слово Боже, а й конкретні справи — десятки євреїв було врятовано в підземеллях собору святого Юра. Окупанти не стали чіпати митрополита — цієї авторитетної в народі людини, арешт якої міг викликати в Галичині хвилю антифашистських виступів. 21 листопада 1942 р. вийшло нове пастирське послання під назвою «Не вбивай», в якому А. Шептицький наголошував на деморалізаційному впливі заохочень до політичних убивств, а також засуджував залучення української поліції до репресивних акцій. Тож чи справедливими й об’єктивними були звинувачення на його адресу у співробітництві з фашистами? Щоправда, в окремих листах і посланнях він закликав паству беззастережно коритися й виконувати розпорядження німецьких властей. Але, очевидно, в такий спосіб митрополит, керуючись біблійним принципом «не убий», намагався зберегти життя цивільному населенню, насамперед жінкам, дітям і старим людям, які найчастіше стають жертвами конфронтації. Разом з тим владика розумів, що й прихід радянських військ не принесе населенню ні безпеки, ні спокою, тому в своєму посланні за 10 серпня 1943 р. застерігав віруючих: «Пам’ятайте, що ніколи нічого корисного для свого народу не досягнете через вчинки, противні Божому законові... Підтримуйте всюди суспільний порядок і про цей порядок так дбайте, якби ви за нього відповідали. Як це можливо, виконуйте покладені на вас обов’язки. Не противтеся жодному справедливому наказові влади... Пам’ятайте, що кожне заворушення в нашому краю на користь комуністам і може бути викликане радами чи їхніми агентами. А все, що корисне комуністам, може спричинити їхню перемогу». Важко сказати, на що сподівався хворий митрополит. Мабуть, ще вірив у можливість створення соборної України. В усякому разі знав, що відновлення радянської влади не принесе користі церкві. Він не помилився: заходами сталінського режиму 1946 р. греко-католицьку церкву було ліквідовано. У бурхливому розвитку подій другої половини 30 — початку 40-х pp. А, Шептицького не залишає давня ідея: об’єднання двох церков — греко-католицької і православної, між якими пролягла історична прірва. Хоч до цього однаково були причетні як Росія, так і Польща, кожна з них мала свою власну мету. На думку владики, цей духовний феномен — нова церковна унія з юридично й організаційно самостійним українським патріархатом у Києві — мав оживити мертве тіло України. Визнаючи примат папи римського, новостворений патріархат зберігав би обряди й звичаї православної церкви, сприяючи подальшому розвитку української національної культури. Проблема об’єднання національних церков стала особливо актуальною з початком війни. 30 грудня 1941 р. митрополит, прикутий хворобою до крісла, звертається в листі до українських православних архієреїв: «Серед незгод, що розділяють українців, не останнє місце займають релігійні справи, в яких ми поділені. Безперечно, релігійна єдність була б могутнім поштовхом до національної єдності. Тому кожен український патріот повинен зробити все, що може сприяти здійсненню цієї релігійної єдності. Вона здається тим більше реальною, що нас роз’єднують не особисті інтереси, а справи, які уже з давніх віків розділяли наших предків... І не думаю, що хтось із нас, архієреїв різних українських віросповідань, дбає про те, аби підтримувати церковні чвари. Тож і пишу цього листа, щоб простягти руку для згоди й Ваші Преосвященства запросити до церковної єдності».

А. Шептицький слушно вважав, що значну конструктивну роль у створенні єдиної української церкви може відіграти національна інтелігенція. 1942 р. він звертається у листі до представників науки, літератури та мистецтва, зосереджуючи увагу на тому, що їх об’єднує, а не роз’єднує: «Брати, панове! У Вас, світської української інтелігенції, святе передання чистіше, ніж ті, що їх черпала Україна зі шкіл, ведених петербурзьким синодом. Ваше православ’я ближче до православ’я широких мас українського народу. Ваше православ’я і до нашого ближче. В ньому більше розуміння потреб страждаючого, споконвіків поневоленого народу. Якщо Ваша праця над помиренням і не приведе до повного з’єднання, то принесе українському народові велику користь, хоча б частково спричинивши національну єдність. А кожен патріот-українець повинен зробити все можливе в цьому напрямі». Митрополитові не вдалося здійснити свого задуму, бо, по-перше, далеко не всіх патріотів переконав той факт, що саме греко-католицька церква в Галичині врятувала місцевих українців від національної загибелі, виховавши національно свідому й активну частину українського народу. По-друге, позитивну національну діяльність не зрозуміли маси православних українців у Східній Україні. По-третє, зближенню двох українських церков певною мірою заважало й е, що митрополит мріяв, про з’єднання греко-католицької церкви не лише з православ’ям в Україні, а й з усім православним Сходом.

Андрей Шептицький помер 1 листопада 1944 р. Поховано його в підземеллі собору святого Юра у Львові. 

Категорія: Персоналії | Додав: uahistory (02.07.2016)
Переглядів: 144 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz
Copyright MyCorp © 2017