Каталог статей
Вітаю Вас, Гість · RSS Субота, 23.09.2017, 21:56






Головна » Статті » Персоналії

Саксаганський Панас

САКСАГАНСЬКИЙ ПАНАС

 Артистична сім’я Тобілевичів — явище виключне: Іван (по сцені — Карпенко-Карий) — ширше відомий як драматург, Микола (Садовський), Панас (Саксаганський) та Марія (Садовська-Барілотті). Це були першорядні артисти в повному розумінні слова, і не тільки драматичні актори, а й прекрасні співаки. Разом і на чолі з М. Кропивницьким, з геніальною актрисою М. Заньковецькою брати Тобілевичі створили справді народний, демократичний український театр. Формально це була одна з багатьох мандрівних труп, фактично — цілісне ідейно-естетичне явище. Поряд з видатними корифеями в театрі працювали актори Любов Ліницька, Ганна Борисоглібська, Федір Левицький. Одним із визначних артистів театру був Іван Мар’яненко. З ним зв’язані початки сценічної роботи Гната Юри, Амрросія Бучми, Бориса Романицького, Марії Литвиненко-Вольгемут. Перейнявши всі кращі, передові традиції театральної школи, закладені братами Тобілевичами, вони піднесли українське театральне мистецтво на новий, вищий, ідейно-художній щабель.

Панас Карпович Тобілевич (Саксаганський) народився 15 травня 1859 р. в с. Кам’яно-Костувате, що розмістилося в широких степах Херсонщини (тепер Миколаївська обл.) батько Карпо Тобілевич служив управителем поміщицького маєтку. Він був людиною цікавої вдачі, прекрасний оповідач і жартівник. Минуть роки, і батьківські розповіді про дворянство, про шукачів скарбів вдало використає син Іван (Карпенко-Карий) у своїх кращих п’єсах «Мартин Боруля», «Сто тисяч». Мати Докія була з родини Садовських. Молодий парубок Карпо Тобілевич зібрав гроші й викупив майбутню дружину з кріпацтва. Під час служби у пана Золотницького вельможі завжди брали її в театр, де вона стояла в ложі за кріслами і за необхідністю виконувала їхні розпорядження. Це дало дівчині змогу познайомитися з життям театру. Згодом, уже своїм дітям, розповідала напам’ять популярні п’єси, співала арії, народні пісні, декламувала монологи. На шостому році життя батьки віддають наймолодшого сина Панаса до Бобринецької повітової школи, три класи якої хлопець закінчив успішно. Здобувши початкову освіту, майбутній артист вступив до німецької школи, в Єлисаветграді (тепер Кіровоград), а потім навчався в земській вищій реальній школі. Там Саксаганський потрапив в оточення людей, що наполегливо шукали шляхи формування свого характеру і світогляду. Єлисаветград того періоду був одним із центрів культурного життя Південної України, зокрема театрального. Тут виступали відомі артисти: Правдін, Самойлов, Савіна, Єрійолова, Андреєв-Бурлака і знаменитий трагік, неперевершеннй виконавець ролі Отелло, задушевний приятель Т. Шевченка Айра Олдрідж. Творчість цих видатних митців вплинула на юного П. Саксаганського, викликала інтерес до театру. Він бере участь в аматорському драматичному гуртку, репетитором якого був М. Кропивницький, а всіма справами керував його брат — Іван Карпенко-Карий. З цього часу почалася довголітня дружба П. Саксаганського з М. Кропивницьким. Подальше життя Панаса складалося по-різному.

Війна з Туреччиною розворушила патріотичні почуття молоді. На початку 1878 p., не порадившись з батьком, він вступає до запасного батальйону, Звідки його направили в Одеську військову школу. Про майже шестирічне навчання у школі П. Саксаганський детально розповів у своїх мемуарах. Але й у військовій шинелі він залишився артистом, не минав нагоди подивитися спектакль приїжджої трупи або послухати концерт чи Взяти безпосередню участь в аматорському драматичному гуртку. За час перебування в армії П. Саксаганський встиг розчаруватися у військовій службі, залишив думку про вступ до військової академії. У серпні 1883 р. він зустрівся в Одесі з М. Кропивницьким, який запропонував йому виступити в ролі приятеля Гордія (яку написав саме для нього) у спектаклі «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» театральної трупи, очолюваної М. Старицьким. Два місяці необхідно було Саксаганському, щоб подолати сумніви щодо вирішення своєї подальшої долі. Він залишає військову службу і вступає до трупи М. Старицького. Так розпочалася його діяльність професійного актора. Перші роки роботи на сцені були для Саксаганського важкими. Але наполегливо працюючи над собою, вивчаючи історію мистецтва, тісно спілкуючись з Кропивницьким, Карпенком-Карим, Садовським, він зміг подолати невдачі й труднощі. Згодом, набувши, певного досвіду, глибше розумів природу акторської творчості й міцніше утверджувався на ґрунті театрального мистецтва. Наприкінці 1889 р. в трупі Старицького сталося непорозуміння, і з неї мусили вийти Карпенко-Карий, Саксаганський, їхня сестра Марія Садовська, її чоловік Д. Барілотті та ін. Карпенко-Карий і Саксаганський створюють четверту на той час театральну трупу під назвою «Товариство російсько-малоросійських артистів під орудою П. К. Саксаганського»; в подальшому назва її неодноразово змінювалась. Трупа швидко здобула популярність в Україні, а наступними роками— в культурних центрах Росії, особливо Москві та Петербурзі. На шляху українських театрів було багато перешкод. Не обминуло це й трупу Саксаганського. Але, незважаючи на утиски й переслідування з боку уряду, вона розвивалася, зростала, зміцнювалася, спираючись на підтримку передових письменників, художників, театральних діячів. У березні 1898 р. трупи Садовського і Саксаганського об’єдналися в «Товариство малоросійських артистів під орудою FJ. К. Саксаганського ї М. К. Садовського». А через два роки в Єлисаветграді відбулося об’єднання всіх корифеїв в одну трупу під назвою «Малоросійська трупа Д. Кропивницького під орудою П. К. Саксаганського,), Садовського за участю М. К. Заньковецької». Згодом неодноразово мінялася назва, а також склад трупи. Наприкінці 1909 р. в Миколаєві відбувся прощальний вечір Панаса Саксаганського. Відтоді він займається літературною, діяльністю. 1910 р. написав п’єсу «Лицеміри», а наступного року переробив твір французьких письменників Луї Шатріана й Еміля Еркмана «Друг Фріц», назвавши його «Приятелі».

Протягом 1915—1916 pp. Саксаганський знову працює в трупі, яка створюється в Києві під назвою «Товариство українських артистів під орудою І. О. Мар’яненка за участю М. К. Заньковецької та П. К. Саксаганського». Її репертуар складався з п’єс Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Гулака-Артемовського, Карпенка-Карого, Кропивницького, Старицького та інших українських драматургів. 1918 р. П. Саксаганський — директор і головний режисер Народного театру. В цьому, а також в інших театрах м. Києва він продовжує активну акторську діяльність. На чотири роки Саксаганський був старший за оперу «Запорожець за Дунаєм» і на сорок років молодший за «Наталку Полтавку» — ці два дивовижні твори супроводжували його все життя. В них він уперше виходив на сцену в постановках драматичного гуртка, в них грав востаннє, прощаючись зі сценою. Всього П. Саксаганський виконав понад 70 ролей. Численні спогади очевидців, від рядових глядачів до видатних діячів культури, відзначають, що П. Саксаганський — геніальний майстер сценічного мистецтва, найяскравіший представник славної когорти корифеїв українського театру. Іскристий гумор і лірика, романтичний пафос і їдкий сарказм — усе це було однаково притаманно артистові. Він був противником шаржу й карикатури на сцені, завжди прагнув дати реалістичну, життєво правдиву картину, зобразити типовий характер у типових ситуаціях та обставинах і разом з цим створити цілком індивідуальний, неповторний сценічний образ. М. Рильський, бачивши П. Саксаганського в найрізноманітніших ролях, у передмові до однієї з книжок про артиста писав, що «...він потрясав серця в трагічних родях Гната Голого («Сава Чалий» Карпенка-Карого), Франца Моора («Розбійники» Шіллера), Тараса і Бондаря («Бондарівна» Карпенка-Карого), примушував від серця сміятися з добродушного Солопія Черевика («Сорочинський ярмарок» Гоголя), обурювався — крізь «видимий світові сміх» — з підлості Печериці («Крути, та не перекручуй» Старицького) або писаря («Бурлака» Карпенка-Карого), з паскудства Голохвостого («За двома зайцями» Старицького), широкими мазками малював такі неподібні один до одного образи Івана Барильчинка («Суєта» Карпенка-Карого), Карася («Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського), Возного й Виборного («Наталка Полтавка»), Кабиці («Чорноморці» Лисенка), дяка Шкарпівського («Чумаки» Карпенка-Карого) та ін. і ніде не переступав межі художності, ніде не знижувався до «загравання» з публікою, до зовнішніх ефектів, які порушували б «логіку образу»...» Значне місце в творчій біографії Саксаганського поряд з акторською працею займала режисура. Вона не далася просто, а була наслідком копіткої, тяжкої школи самовиучки, що забрала, за його власним свідченням, багато молодої енергії, часто-густо марно витрачених сил. У режисерській діяльності П. Саксаганського порівняно з його попередниками й сучасниками на українській сцені яскраво простежується нове явище — свідома настанова на студійно-лабораторну сценічну працю, зокрема в роботі з театральною молоддю. І. Мар’яненко, який протягом тривалого часу був поруч із ним, свідчить, що «як режисер Саксаганський працював з акторами зовсім не так, як інші корифеї. Він являв зразок дисципліни й чіткості... Знав не тільки п’єсу в цілому — сюжетний розвиток, тематичні куски, взаємини персонажів тощо, він заздалегідь опрацьовував най862менші інтонації та пластичні нюанси кожної ролі, а на репетиціях силою своєї блискучої акторської майстерності переконував акторів і примушував їх точно копіювати те, що він показував. Вистави П. К. Саксаганського завжди були реалістичними, з точно зафіксованими мізансценами, з прекрасним акторським ансамблем, над яким домінував сам Панас Карпович». Поряд з акторською та режисерською діяльністю Саксаганський виступає з лекціями, пише ряд статей з театрознавства, робить вдалі спроби теоретичного узагальнення досвіду українського театру, працює над мемуарами. Так, 1932 р. виходить його перша книга під назвою «Театр і життя», 1937-го — друга: «Моя робота над роллю», 1938 — «Із майбутнього українського театр». В книгах «До театральної молоді», «До молодих режисерів Панас Саксаганський передає свій багатющий досвід творчій молоді. Протягом багатьох десятирічь Тобілевичі, в тому числі й Панас Саксаганський, становили славу і гордість української сцени, своєю акторською майстерністю захоплювали широкі народні маси. їхнє мистецтво полонило таких вимогливих поціновачів театру, як А. Чехов, Л. Толстой, М. Страхов, І. Рєпін, П. Чайковський, М. Єрмолова, К. Станіславський, В. Немирович-Данченко, та багатьох інших. 1911 р. у листі до видатного вченого, академіка Агатангела Кримського К. Станіславський писав: «Такі українські актори, як Кропивницький, Заньковецька, Саксаганський, Садовський, блискуча плеяда митців української сцени, увійшли золотими літерами на скрижалі історії світового мистецтва і нічим не поступаються славнозвісному Щепкіну, Мочалову, Соловцеву, Недєліну. Той, хто бачив гру українських артистів, збереже світлу пам’ять на все життя». В. І. Немирович-Данченко відзначив: «Якшо Талант визначних артистів можна порівняти з алмазам, то талант П. К. Саксаганського — шліфований алмаз, це чистої води брильянт. Артист колосальної правди». Творчість П. Саксаганського була відзначена високими урядовими нагородами, йому присвоєно почесні звання народного артиста України та народного артиста СРСР Про життя і діяльність геніального актора написано безліч статей і книг.

Помер Панас Карпович Саксаганський на 81-му році життя 17 вересня 1940 р. Похований на Байковому кладовищі.

...Саксагань — маленька річка. Не відразу знайдеш на географічній карті. У її водах змішується безкрая синь південного неба й зелене буяння, степових просторів, а багата рудою криворізька земля надає червоного відтінку. Ось від цієї річки, шо протікає по його рідних степах, він і взяв своє прізвище — співуче і ніжне.

 

 

Категорія: Персоналії | Додав: uahistory (02.07.2016)
Переглядів: 251 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz
Copyright MyCorp © 2017