Острозькі Костянтин та Василь-Костянтин

Костянтин та його молодший син Василь були представниками славетного роду князів Острозьких, який протягом століть служив символом окремішності України Русі. Характеризуючи особливу роль Острозького-старшого у тогочасному руському суспільстві, папський легат Пізо 1514 р. писав: «У себе вдома він благочестивіший за Нуму, а відвагою не поступиться Ромулу. Єдине, чого йому бракує до інших дарів духа й видатних чеснот, це те, що він схизматик, і якби його вдалося навернути до лона святої матері-церкви, за ним потяглося б безконечне число люду, наскільки багато серед своїх важать його ім’я й авторитет». З цими словами перегукується думка Петра Скарги, одного з ініціаторів та ідеологів Берестейської церковної унії 1596 р., щодо Острозького-молодшого. Присвячуючи йому перше видання свого полемічного трактату «Про єдність Божої церкви» (1577), Скарга у передмові звертається до нього як до «першого в тім грецькім законі і народженням від великих предків, і найбільшою заможністю». Після смерті польського короля Стефана Баторія (1586) Острозький-молодший вважався одним із можливих претендентів на престол. Енріко Спаноккіо, секретар папського нунція у Варшаві, підкреслював, що на боці князя дві переваги:

по-перше, він найзаможніша людина держави,

по-друге, його усі шанують як чоловіка розсудливого й достойного,

і єдине, що стоїть на заваді, це те, що князь —«русин і вождь схизматиків».

Особливість місії роду Острозьких як відповідальності перед Богом за долю свого народу підкресленого звучання набула наприкінці XVI —початку XVII ст. Це пов’язані з одним із найбільших духовних досягнень суспільства того часу: усвідомленням власного історичного коріння, вираженим, зокрема, через культ предків. Історіографічні пошуки українських мислителів можна в головних рисах звести до встановлення історико-генетичного зв’язку з минулим через ідею безперервності історії від Київської держави до України-Русі, що доводило легітимність претензій тогочасного Києва на спадщину Києва княжого. Уособленням старої Русі служили руські князі, передовсім блага, Володимир Великий і Данило Галицький. Прямими Й нащадками могутніх володарів давньоруської доби в письменстві кінця XVI —середини XVII ст. проголошувалися волинські княжі роди, які тим самим служили свого роду «речовим доказом» безперервності історико-генетичних традицій українського (руського) народу. «Паростю Володимира Великого, який Руську землю охрестив», називав Костянтина-Василя Острозького у 1698 р. Іпатій Потій. Герасим Смотрицький у вірші, що завершував передмову до Острозької Біблії (1581), підкреслював не тільки кровну, а й духовну спадкоємність, вишиковуючи християнські чесноти княжого дому в один логічний ряд: Владимир бо свой народ крещеніем просвітил, Константин же богоразумія писанєм освітил.,. Отже, як бачимо, традиція кінця XVI —початку XVII ст. без вагань наділяла Острозьких правічно руським походженням і вважала їх прямими нащадками князів Рюриковичів. Власна генеалогічна легенда княжого дому, оформлена в цей же час, виводить їх рід з коліна волинської гілки Мономаховичів-Романовичів (ЦІ© ж версію обстоювали російські генеалоги кінця XIX —початку XX ст.). Однак їй бракує доказів спорідненості між Васильком, єдиним сином Романа Даниловича, і Данилом з Острога, його гіпотетичним нащадком, першим документально зафіксованим князем Острозьким. Ще більш сумнівною ця версія виглядає, якщо врахувати часову відстань, що розділяла Василька й Данила: перший помер у середині XIII ст. у дуже похилому віці, бо вже 1207 р. був князем Белзьким, а другий вперше згадується аж під 1340 р.

Іншу гіпотезу, запропоновану істориком М. Максимовичем, згодом підтримав і Ю. Вольф, найавторитетніший знавець генеалогій княжих родів, що мешкали у великому князівстві Литовському. На думку М. Максимовича, Острозькі походили не з Галицької, а з турово-пінської гілки Рюриковичів-Ізяславичів, а Данило з Острога, зокрема, був сином князя Пінського Юрія, котрий помер 1292 р. Нарешті, напередодні Другої світової війни Ю. Пузина висунув ще одну гіпотезу. Погоджуючись з тим, що коріння роду є дійсно турово-пінським, а не галицьким, він на основі зіставлення відомостей з тогочасних хронік і документів та порівняння гербових символів на печатних княжих знаках XIV—XV ст. переконливо довів, що Данило з Острога був онуком литовського князя Наримунта-Давида з династії Гедиміновичів (котрий у 1316—1317 рр. заволодів Туровом і Пінськом) і сином Дмитра Наримунтовича, князя Туровського і Городоцького. Ю. Пузина вперше цілком слушно відзначив, що генеалогічні легенди, створення яких датується, як правило, другою половиною XVI ст. (а саме в цей час і виникла легенда Острозьких про походження від Данила Галицького), відбивали не стільки реальності, скільки особливості свідомості. Коли вперше в Україні-Русі прокинувся інтерес до родоводів, вважає вчений, вирішальну роль при їх конструюванні відіграла належність того чи іншого роду до православної церкви, що автоматично асоціювалося з руським походженням роду Рюриковичів. Між князем Данилом з Острога, котрий став об’єктом такої тривалої дискусії генеалогів, і Костянтином Острозьким, про якого йдеться у цьому нарисі, пролягає три покоління. їх послідовність схематично виглядає так: Данило, князь Холмський —Федько Данилович, луцький намісник; незадовго перед смертю постригся у ченці Києво-Печерського монастиря під іменем Феодосія, його мощі й донині лежать на дальніх печерах —Василь Федорович —Іван Васильович —Костянтин Іванович. Рік народження Костянтина Івановича визначають приблизно як 1460-й, місцем народження гіпотетично вважається Острозький замок. Перші документальні згадки про молодого князя сягають 1486 р., коли він з’явився на столичному великокняжому дворі у Вільно. Протягом 1492—1494 рр. волинський княжич, зокрема, відзначився у бойових діях під час литовсько-російської війни, а з 1496—1497 рр. уже як досвідчений воїн очолив оборону україн158ського прикордоння від татарських набігів у ролі намісника замків у Вінниці й Брацлаві. У листопаді 1497 р. Костянтина Острозького призначено першим гетьманом Великого князівства „Литовського, щоб від імені володаря здіснювати командування над військом (доти такого поста в державі не було). Під час наступної російсько-литовської війни у битві під Ведрошею, коли 8-тисячний загін боярства Великого князівства Литовського зазнав поразки від 20-тисячної московської армії, князь Костянтин 14 липня 1500 р. потрапив у полон. Якийсь час перебував в ув’язненні у Вологді, а 1501 р. був перевезений до Москви, де його настійливо намовляли прийняти московське підданство. У жовтні 1506 р. в’язень нібито погот дився скласти присягу на вірність цареві Й був звільнений з-під варти, а невдовзі втік, повернувшись восени 1507 р. до Вільна. Був удруге проголошений гетьманові Великого князівства і вінницьким та брацлавським намісником. Тоді ж, у 1507 р., отримав у підпорядкування Луцьке старбвтво з титулом маршалка Волинської землі, що давало Цивільну (старостинську) ї військову (маршалківеьку) владу над усією Волинню. Від цього часу й до смерті життя Острозького пов’язане з військовими справами держави. Так, саме він впродовж 1513—1514 рр. керував русько-литовською армією у черговій війні з Москвою, вщент розгромивши під Оршею великі московські з’єднання. Чимало успішних походів було здійснено під його проводом і проти татар. Зокрема, українським боярам на чолі з князем вдалося здобути серйозні перемоги над кримчаками в 1512 р. Під Вишневцем на Волині і 1527 р. під Ольшаницею на Київщині. Князь Костянтин належав до грона найвищих придворних сановників, займаючи державні пости віденського каштеляна (з 1511) і тракайського воєводи (з 1620). Згідно з тодішнім законодавством, яке дискримінувало православних, пости такого рангу міг займати лише католик, тож утвердження на них православного русина свідчило про неабиякий авторитет князя. За його життя були закладені економічні підвалини могутності роду Острозьких. Зосередивши в своїх руках після смерті бездітного брата Михайла чималу родову спадщину, а також долучивши до неї маєтки волинської гілки князів Гольшанських, принесені в посаг першою дружиною Тетяною Семенівною Гольшанською, Костянтин став одним з найпотужніших магнатів держави. Не менш як удвічі примножилося землеволодіння роду і за рахунок пожалувань-вислуг від великого князя, котрими той обдаровував свого улюбленця. Серед них, наприклад, замки й волості: Полонне, Здолбиця, Глинськ, Богдашів, Красилів, Звяголь, Чуднів, Турів, Степань, Дорогобуж, Кузьмин, Сатиїв. Уявлення про майновий статус волинського князя дає перепис русько-литовського війська 1528 р., на який від кожних 8 служб, тобто поземельних одиниць, що лежали в основі оподаткування, феодал виставляв одного вершника. Згідно з даними перепису, князь Костянтин був четвертою особою в країні, виставивши 426 вершників. Це означає, що у його власності перебувало десь близько 60 тис. підданих. Ревний захисник православ’я і щедрий на пожертви, князь Острозький вважався світським покровителем руської православної церкви. На його кошт, зокрема, було збудовано й реставровано чимало храмів у Вільно, Жидичині, Турові, Києві.

Помер Костянтин Іванович 10 серпня 1530 р. у Вільно, тіло його було перевезене до Києва й поховане в Успенському соборі Києво-Печерського монастиря. По ньому лишилося двоє синів: Ілля —від першої дружини і Василь —від другої, княгині Олександри Семенівни Слуцької, племінниці останнього київського князя Семена Олельковича. Зведених братів розділяла чимала вікова різниця: Ілля народився 1510-го, а Василь —бл. 1526 р. Після смерті князя стосунки молодої мачухи, матері Василя, з пасербом складалися не найкраще, тож княгиня Олександра, забравши малолітнього сина, покинула Острог і виїхала до Турова. Саме тут під опікою матері ріс княжич Василь. Життя ж Іллі виявилося недовгим: у 1539 р. він раптово помер, залишивши вагітною молоду дружину-красуню Беату Костелецьку, яку вважали позашлюбною донькою короля Жигимонт І Старого. Вже після його смерті народилася Галшка, найбагатша наречена Литви, Білорусі, України й Польщі, а величезні маєтки покійного князя до повноліття княжни перейшли під опіку Беати. Вона не виявила хисту до господарювання, проте зуміла вжити усіх можливих заходів, аби обмежити права неповнолітнього княжича Василя на спадщину Острозьких. Боротьба за повернення батьківських земель, яка супроводжувалася драматичними перипетіями в долі нещасної Галшки, чию руку правдами й неправдами, не без інтриг самого королівського двору, виборювали претенденти, тяглася майже 40 років. Врешті після смерті хворобливої напівбожевільної княжни (1582), Івряка з 1574 р. жила в Дубно під опікою дядька, усі її маєтки повернулися в дім князів Острозьких. Князь Василь, котрий після смерті старшого брата почав іменувати себе князівським родовим іменем «Костянтин», на відміну від свого войовничого батька, ніколи не прагнув до військової кар’єри. Його заслуги обмежувалися хіба тим, що він на власний кошт утримував 5-тис. загін вершників для оборони українського пограниччя від татарських набігів. Князь обіймав також ряд адміністративних посад, відповідних своєму високому походженню. Зокрема, 1550 р. його призначено володимирським старостою і маршалком, тобто керівником війська Волинської землі, а з 1559 р. він отримав звання київського воєводи, на довгі роки перетворившись на володаря українського пограниччя або, як казали сучасники, «некоронованого короля Русі». Завдяки одруженню з донькою великого коронного гетьмана Софією Тарновською Острозький увійшов до найвищих придворних кіл Польщі, здобувши чималий авторитет при королівському дворі. У спадок за жінкою Костянтин отримав чималі маєтки згаслого роду Тарновських, розташовані у Галичині і самій Польщі. Водночас наприкінці XVI ст. він почав інтенсивно скуповувати землі на Київщині й Брацлавщині. Завдяки цьому на початку XVII ст. рід Острозьких, окрім давніх отчин, що покривали понад третину Волині, володів 14 містами з прилеглими селами на Київщині, 8 —на Брацлавщині, 4 —в Галичині, 32 населеними пунктами в Сандо мирському, Краківському, Люблінському та Мазовецькому воєводствах. Річні прибутки князя Костянтина традиційно обраховують у 10 млн. золотих, а сума готівки, описана в скарбниці його сина Януша на стан 1620 р., складала два річних бюджети Речі Посполитої у мирний час. Князь мав можливість у найкоротший строк виставити 15—20-тисячне військо, яке складалося з його власних бояр та потомственої шляхти —васалів дому Острозьких, котрі за умови служби князю з діда-прадіда мешкали на території Острозьких володінь. Лишається додати, що при княжому дворі постійно мешкало до двох тисяч шляхетних юнаків слуг, які проходили тут рицарську виучку; більшість з них складала близький почет князя. Названі цифри й факти переконливо говорять самі за себе, пояснюючи, чому Костянтин вважався сучасниками одним з можливих претендентів на виборний королівський престол. Найяскравішу сторінку в біографії Костянтина Острозького становить його меценатська діяльність. Перебравши на себе від батька світський патронат над православного руською церквою, Острозький мав великий вплив на формування її вищої ієрархії та загальні напрями політики. Останнє підтверджується, зокрема, тією посиленою увагою, яку римська курія приділяла переговорам з князем у першій половині 80-х рр. XVI ст., коли задумувалось Об’єднання православної і католицької церков. Наскільки упевнено почувався князь Костянтин у ролі господаря Русі, Показує промовиста деталь, засвідчена в одному з листів звітів варшавського нунція Альберто Болоньєтто. «Старий князь Острозький,—Пише Болоньєтто у серпні 1583 р.,—виявив таку добру прихильність, що публічно заявив: якщо його патріарх (Константинопольський.—Авт.) не прийде до згоди з Апостольським престолом, то він і без нього сам прийде до згоди». Як бачимо, князь Костянтин спершу прихильно поставився до унійних планів, але потім круто змінив точку зору, що в підсумку стало однією з головних причин провалу унійного задуму після Берестейського собору 1596 р. Особливої уваги заслуговують освітні заходи князя, щр розгорнулися з 70-х рр. XVI ст. Саме в цей час на його кошт (основуються соборні школи в Турові та Володимирі-Волинському, починає діяти школа при Києво-Печерському монастирі і, нарешті —знаменита Острозька академія, яку Сучасники називали «тримовним ліцеєм» і «храмом муз». До створеного в Острозі за ініціативою князя вченого гуртка, що становив ядро професорського складу академії, були залучені солідні наукові сили, котрі забезпечили викладання «семи вільних мистецтв» —основи західноєвропейської шкільної премудрості, а також елементів богослов’я й філософії. Тож саме в Острозі був закладений механізм реального компромісу між східнослов’янськими просвітницькими традиціями і «латинською наукою», вперше введеною у практику православної освіти. Синтез «слов’яно-греко-латинських» наук послужив прикладом для навчальних закладів, створюваних міщанськими братствами Львова, Києва й Луцька, тому Острозьку академію, улюблене дітище князя, можна по праву назвати фундаментом широкого оновлення національної освіти кінця XVI —початку XVII ст. На кошт князя при академії діяла друкарня, з якої у світ вийшли славетна Острозька Біблія (1581) та Буквар (1578) першодрукаря Івана Федорова, а також чимало яскравих полемічних творів антиуніатського спрямування. Адже саме звідси, з двору князя Костянтина, почала своє життя полемічна літературна традиція, освітлена талантами вчених острожан Герасима Смотрицького, Клірика Острозького, Дем’яна Наливайка, Мартина Броневського (Христофора Філалета) та ін. Нарешті, зі стін Острозької академії пішли в життя такі найпомітніші діячі першого українського національного відродження, як Захарія Копистенський та Мелетій Смотрицький, лідери церкви Іов Борецький та Іов Княгиницький, козацький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. Князь Острозький дожив до глибокої старості. Його улюбленими резиденціями були волинські замки в Крупі й Дубно, а не родове гніздо Острог.

Однак після смерті 13 лютого 1608 р. тіло покійного було привезене саме сюди й поховане в острозькій Богоявленській замковій церкві.