Станіслав Оріховський

У XVI ст. на небосхилі вітчизняної культури зійшла сліпучо-яскрава зірка таланту Станіслава Оріховського, світло якої із захопленням спостерігала вся освічена Європа. Найвизначніша постать серед східнослов’янських гуманістів доби Відродження, письменник, мислитель, тонкий знавець класичної латини Оріховський спізнав славу ще за життя. У Західній Європі його величали «рутенським (українським) Демосфеном», порівнювали з Ціцероном. Письменнику не бракувало захоплених епітетів і вдома, у Речі Посполитій. Адже це до нього звертався відомий польський історик Мартин Кромер з такими словами: «Не Думай, мій Оріховський, що твоє ім’я не відоме за кордоном. В Італії, Іспанії, Франції й Німеччині мені доводилося бувати схвальні відгуки про твої твори, які становлять гордість і захист Вітчизни. Я не зустрічав там вченого, який би Не читав їх і не підносив би до небес твоєї дотепності, красномовства та вченості. І я був гордий твоєю славою, оскільки вбачаю в тобі свого співвітчизника й друга, і тому промінці твоєї слави падають і на мене».

Народився майбутній письменник 1513 р. у с. Оріховці, Що тоді належало до Перемишлянської єпархії Руського воєводства, у сім’ї окатоличеного українського шляхтича Станіслава Оріховського. Його матір’ю була шляхтянка Ядвіга Баранецька, дочка православного священика. Як згадував сам Оріховський, навчання він почав у школі нижчого ступеня в Перемишлі, де здобував «початки письма і всіляких наук, відповідних хлоп’ячим літам», вже тоді відзначаючись «швидким розумом і доброю пам’яттю». У 1526 р. Оріховський продовжив освіту в Краківському університеті, потім у Відні, де його наставником був відомий гуманіст і поет, професор Віденського університету Олександр Брасікан. 1529 р. він переїздить до Віттенберга, де потрапляє під вплив основоположника однієї з течій протестантизму Мартіна Лютера та його соратника німецького гуманіста Філіппа Меланхтона. Мартіну Лютеру настільки припав до душі гострий на розум юнак, що він поселив його у себе. Згодом Станіслав відбуває до Італії, де слухає лекції в Болонському й Падуанському університетах, вдосконалює освіту в Римі та Венеції. Там до кола його знайомих і близьких приятелів входили такі визначні церковні й державні діячі, як Олександр Фарнезе, Франціско Коммендоні, Гієронімо Гінуччі, філософи Антоні Пас сера та Гаспар Контаріні. Не менш іменитих друзів він мав і в Німеччині. Досить назвати імена Лукаса Кранаха-стар щого, Ульріха фон Гуттена, Альбрехта Дюрера. Де б не з’являвся Оріховський, він привертав увагу широкою ерудованістю й запальною енергією при відстоюванні власних поглядів. Якось у Римі потрапив на представницький філософський диспут, де були присутні багато кардиналів та інших вчених мужів. Дискусія точилася навколо трактату Арістотеля «Про душу», а вів диспут Контаріні —«муж видатний за походженням, посадою і в науці». Певний час новоприбулий гість мовчки слухав аргументи опонента Контаріні про те, що крім трьох вимірів матерія не має жодної форми, а потім не втримався. «Підштовхнутий, однак, якоюсь незнаною силою,—згадував сам Оріховський,—раптом і підсвідомо (як то звик чинити спочатку в Падуї, а потім в Болоньї на заняттях, коли першим виступав проти філософів) я вигукнув: «З твого дозволу, найдостойніщий Контаріні, запитую: якщо перша матерія не має жодної власної форми і сама в собі містйться, то як може звідкись прийняти хоч який вид або як може до народження і знищення прибрати нескінченні види, якщо нічого з того, що з'являється всередині, не випускає назовні, про що свідчить зі всією поважністю Арістотель в книзі «Про душу». Репліка Оріховського справила глибоке враження ца всіх диспутантів, в тому числі на Коммендоні, який з того часу заприятелював з обдарованим українцем. 1543 р., після сімнадцятирічного перебування за кордоном, Оріховський повертається назавжди на батьківщину. Оселяється у родовому маєтку. Під тиском обставин й супроти власної волі приймає сан священика. З-під пера Оріховського виходить цілий ряд праць, які здобувають велику популярність як на батьківщині, так і далеко за її межами. Зокрема, дві його промови «Про турецьку загрозу», у яких йшлося про заходи, завдяки яким, на думку письменника, можна було перекрити шлях агресії Османської Порти проти народів Європи, неодноразово перевидавалися у Римі, Базелі, Франкфурті. «Промова на похоронах Сигізмунда І» була вміщена до антології «Промови славетних мужів», що вийшла друком у Венеції 1559 р. (пізніше кілька разів перевидавалася у Венеції, Парижі, Кельні). Оріховський усвідомлював себе українцем. Свої твори часто підписував подвійним прізвищем —Оріховський Роксолан або Оріховський-Русин. У них він виступає на захист України від турецько-татарських вторгнень, симпатизує православній релігії (хоча сам залишається католиком). Разом з тим письменник сповідує мораль «політичного поляка» —вважає себе повноправним представником «шляхетського народу» Польського королівства й глибоко вірить у вищу справедливість політичного устрою країни, який забезпечує панівній суспільній верстві свободу та широкі привілеї. Оріховський поділяв гуманістичні погляди, що стверджували цінність окремого індивіда й возвеличували його призначення у світі. Він акцентував увагу на божественній природі людини, наділеної розумом і свободою волі. Ця родова, субстанційна ознака людини як вершини творіння проявлялася в кожній особистості, котра мала створену за подобою Творця «пам’ятливу, вільну і розумну» вічну душу. Відповідно до цього головне призначення земної людини полягало в тому, щоб досягти пізнання Бога та вічного життя, спираючись на свої божественні задатки. Висловлені Оріховським думки перегукувалися з поглядами найбільш значущої постаті у суспільній думці Німеччини кінця XV —початку XVI ст. Еразма Роттердамського, для якого одним із основних було питання про свободу волі. Гуманістичний світогляд Оріховського проявився також у його схилянні перед величчю наділеної розумом людини, яка пізнає свою божественну природу і навколишній світ. Письменник надавав великого значення пізнавальній діяльності індивіда, що виступала одним із засобів його самоствердження. Жага пізнання штовхала людину на пошуки власної дороги до істини. Ця дорога, зауважував Оріховський, нагадує незнайому вузьку стежку, і, щоб на тому шляху не збитися на манівці, мало однієї віри —потрібен ще й надійний метод пізнання, котрий письменник вбачав у вченні Арістотеля, яке «облагороджувало і гострило» розум. У творах Оріховського настійливо повторюється думка про те, Що доблесть людини визначається її особистими заслугами, що кожен сам є ковалем свого щастя. Письменник привертає увагу читачів до громадянських вчинків, зорієнтованих на благо вітчизни. Гідними людьми він вваж ає тих, хто власними справами довів відданість інтересам своєї країни, а отже, й суспільне визнання приходить завдяки достойному вчинку, а не через родовитість та герб. Підтвердження цьому Оріховський шукав в основному ідейному джерелі ренерансної думки —античній спадщині. Звертаючись до постаті відомого давньоримського оратора й письменника Ціцерона, він пояснював його гучну славу не обставинами походження, а силою таланту. «Великий Фэдр закинув, а Ціцерон римський зостався,—писав мислитель, - стоїть і стояти буде де кінця світу завдяки своїм здібностям». Щоправда, Оріховський не завжди був тут Послідовним. В деяких працях він у дусі традиційного для гуманізму Відродження протиставлення особистості «натовпу» й презирливих оцінок «черні» писав про те, що «низьке» суспільне становище батьків свідчить про відсутність благородства у їхніх дітей. І навпаки, сини знаті дістають неоціненний скарб свободи —доблесть своїх предків. Письменник вважав, що людина може обезсмертити себе славою яв завдяки інтелектуальній діяльності, так і на Воєнному терені. Виявлення доблесті в бойовій обстановці, доводив він, означало і публічне засвідчення власної гідності, і ревність у сповідуванні спільного для всіх ідеалу, свободи, і вірність королю. В такому контексті на перший план виступало діяльне, активне начало в людині, а не її місце у становій ієрархії. Недарма Оріховський писав не лише про доблесть представників шляхетства, а й про зви їягу українських козаків у боротьбі проти турецько-татарської агресії. Змальовуючи одну з таких битв, що відшуміла під Со калем, письменник героїзував поведінку в бою шляхтича Фрідріха Гербурта та відчайдушних козаків, які безстрашно стримували натиск татарського війська. Порівнюючи подвиг Гербурта і козацького загону з подвигом спартанського царя Леоніда під Фермопілами, який зі жменькою Воїнів заступив дорогу війську перського царя Ксеркса (480 р. до н. е .), Оріховський ставить риторичне запитання! Хіба не заслужив той Гербурт з Фулпггпна зі своєю дружиною надгробного надпису, подібно до того славетного, якого мав від спартанців Леонід з Лакедемон! Скажи, чужинцю, Спарті, що нас тут побачив полеглими, коли діяли за святими законами батьківщини». Одне з центральних місць у творчості Оріховського відводилося обґрунтуванню найбільш доцільного політичного й державного устрою —так званої Польської політії, що забезпечувала свободу, політичні та юридичні права, а також привілейоване становище твоїм громадянам —представникам шляхетського стану. Уявлення письменника про політичну організацію суспільства узгоджувалися з канонами європейської ренесансної думки, у якій основна увага приділялася формі правління та державним інститутам і за аналогією з природними системами, насамперед людським організмом, суспільство охоплювалося і поняттям «політичне тіло». За визначенням Оріховського, політичний і державний устрій Польщі —це «коронне тіло», основними складниками якого є король, рада та поспільство. Вони взаємодіють між собою за допомогою «жил» —прав та привілеїв. Повноправними громадянами країни письменник вважав шлях їу і духовенство, решті населення відводив роль слуг. Отже, як випливає з його поглядів, правом громадянства у Польській політії могли скористатися виключно панівні верстви, шляхта. Таке становище Оріховський пояснював там, що саме шляхетство за своєю природою здатне бути носієм {високої вольності і цноти», оскільки причетне до «високих» форм суспільного буття, які утверджують доброчесність. До того ж неабияку роль тут відігравала «щира шляхетська кров, не змішана й не напоєна кров’ю ремісника й торгівця». Тим часом представники селянства, ремісників. купців мали, безумовно, відлучатися від громадянства, оскільки були підневільними й недостатньо доброчесними. Незважаючи на станову обмеженість обстоюваної Оріховським концепції, у ній виявилися закладені передові для свого часу політичні ідеї.. Насамперед, йдеться про розробку ідеї правової держави. Письменник вважав, що у тих країнах, де нехтується природне право (постають тиранічні форми влади), все без винятку населення перетворюється на невільників. Звідси й інший висновок: гарантом свободи громадян є правовий устрій держави. Тільки там, де король править у відповідності з нормами права, людина «добуває свободу. І навпаки—за умов існування тиранії кожен індивід стає «людською тінню». Письменник приділяв пильну увагу характерові королівської влади. Завдяки ренесансному світогляду він схилявся до ідеї просвіченого монарха, наголошуючи, зокрема, на тому, що «не всяка людина здатна бути при владі, а лише та, що за природою своєю прагне до правди і справедливості. Але й цього недостатньо. Треба, щоб вона запалала наукою, яка цю саму людину зробить і правдивою, і справедливою». Мислитель вважав засаду виборності короля, влада якого обмежується законом, найбільш доцільною і потрібною для блага суспільства. Він звертав увагу на те, що при спадковій монархії люди залежать від зовнішніх обставин, які можуть поставати для них «то щастям, то нещастям». З іншого боку, обраний вільними голосами шляхти король перетворюється на «сторожа» шляхетських вольностей. До того ж, завдяки опорі на право унеможливлювалася тиранічна влада, а також ставилися перепони свавіллю урядовців. Обґрунтовуючи ідею виборності короля, письменник звертався до питання правомочності влади посадженого шляхтою на трон правителя. Як відомо, у середньовічній ментальності законність королівської влади пов’язувалася з церковним освяченням. Цей принцип був взятий на озброєння й Оріховським, який виходив з того, що королем робить не власне золота корона, а сила Божого слова під час коронування. Той, хто коронується, наділяється «королівським духом», а також отримує опікуна й охоронця на небі —«особливого ангела». Непересічність особистості Оріховського проявилася і на терені історичному. Так, на відміну від представників риторичного напряму європейської історіографії доби Відродження, які, в основному, посилалися на авторитет античних авторів, він ввів у сучасну йому історіографію поняття новітнього історичного документа, який охоплював поточні події та явища суспільного життя. Оріховський обґрунтовував також необхідність критичного підходу до такого роду історичних джерел. У майбутньому розвиток подібних принципів привів до утвердження історії як наукової дисципліни. Досить цікаві погляди висловив Оріховський на питання етногенезу слов’ян. На його думку, хвиля слов’янської колонізації вихлюпнулася з Балкан і розлилася по безкраїх просторах Східно-Європейської рівнини —від «Льодовитого моря» до Дону, охопивши побережжя Балтійського моря, Карпати, територію понад Віслою. Останньому географічному регіону, підкреслював письменник, судилося стати батьківщиною поляків. Оріховський піддав критиці істориків, які виводили назви «Польща», «поляки» від слова «поле». Натомість він обстоював версію про безпосередній зв’язок цих термінів з іменем вождя Леха (в історичності цієї особи так само, як і його братів —Чеха і Руса, письменник не мав сумніву). Схожим чином Оріховський «наділяє» батьківщиною чехів та русів. Він гадав, що, залишивши Балкани як спільну колиску слов’янства, частина слов’ян —майбутніх чехів —осіла в Моравії. Що ж до слов’янської гілки, на основі якої сформувалися руси, то, за його словами, цей народ посів найдостойніше місце у «Європейській Сарматії». В усіх описаних випадках Оріховський відводив виключну, роль міфічним провідникам цих народів —Леху, Чеху та Русу, перед особистою доблестю яких схилявся. Як переконуємося, захоплені відгуки сучасників про талант Станіслава Оріховського справді мали під собою грунт. Ідейна творчість «рутенського Демосфена» засвідчує той факт, що як мислитель і гуманіст він стояв урівень з найвидатнішими представниками західноєвропейської гуманістичної думки.