МЕЛЬНИК АНДРІЙ

Національно-визвольна боротьба українського народу за свою державність висунула на історичну сцену цілу плеяду діячів державного рівня. Яскравою зіркою посеред них ся, Ім’я полковника армії УНР, голови проводу українських націоналістів Андрія Мельника. Ровесник Євгена Коновальця, його земляк, соратник і сподвижник Андрій Мельник як особистість формувався я тих самих історичних умовах. Галичини. Вони разом ставали в когорту борців, гартували незламну волю й характер, послідовно дотримувалися своїх принципів, виявили неабиякі організаторські здібності й державницький талант.

Народився Андрій Атанасович Мельник 12 грудня 1890 р. в селянській родині у селі Воля Якубова біля Дрогобича на Львівщині. Літературні Джерела дуже скупо повідомляють про його юні роки, батьків та оточення. Це підтверджує думку, що життєвий шлях селянського сина був не з легких. Але ані труднощі, ані перешкоди не похитнули його переконання у справедливості української національної ідеї вже на початку 1-ї світової війни він записується добровольцем у легіон Українських січових стрільців, що виник при австрійській армії. Участь у боях, коли зійшлися австро-угорська та російська армії, а також у битвах на горі Маківці, біля Болехова, під Галичем розкриває військовий хист Мельника, що стає чотарем, сотником. Стан здоров’я не дозволив йому вирушити на фронт, а проте не залишив він своєї сотні. В боях на горі Лисоні під Бережанами Мельник разом з іншими січовими стрільцями потрапив у російський полон. Поневірявся в таборах у Дарниці під Києвом, Пензі, Уфі, під Царицином. Саме там, на березі Волги, познайомився з Євгеном Коновалъцем, Іваном Чмолою, Василем Кучабським, Михайлом Матчаком та іншими. Як згадував А. Мельник, у таборах вони стежили «за подіями в Україні, на фронті і в середині тюрми народів», почали зв’язуватися з Києвом, де в березні 1947-го постала Центральна Рада. Молоді галичани домовилися навіть створити український курінь. Однак події на заході, в Росії та Україні спонукали їх до втечі. Дехто поїхав на Західний фронт воювати з австрійцями, інші вирішили служити Українській державі, що створювалася на Наддніпрянщині. У січні 1918 р. А. Мельник прибув до Києва, де формувався окремий Галицько-буковинський курінь січових стрільців у складі зукраїнізованого полку ім. Дорошенка. Командиром цього куреня став Є. Коновалець, а його помічником з організаційно-технічних і оперативних питань — А. Мельник. Казарму розмістили на вул. Пироговській, 9 (тепер Пирогова, 9, головний корпус педагогічного університету ім. М. Драгоманова). Щоб скомпрометувати національно-визвольні змагання січового стрілецтва, яке зробило вагомий внесок у відродження української державності у 1917—1920 pp., більшовики розгорнули шалену антиукраїнську пропаганду, називаючи учасників цього руху злочинцями, зрадниками, буржуазними націоналістами, ворогами українського народу. І навпаки, високу оцінку січовим стрільцям свого часу дали перший президент України М. Грушевський, головний отаман С. Петлюра. Голова Директорії В. Винниченко дав пізніше таку оцінку: «Таке військо трапляється раз на тисячу літ». Січове стрілецтво врятувало Українську Центральну Раду ВІД захоплення її більшовиками в січні—лютому 1918 p., а в листопаді своїм повстанням проти гетьмана П. Скоропадського, який підписав договір про союз і федерацію з майбутньою небільшовицько.ю Росією, відновило завоювання УНР Хоч ці події тлумачать неоднозначно, ніхто не може Заперечити високого національного духу січових стрільців, Одним з організаторів і командирів яких був А. Мельник. У грудні 1918 р. йому, як і Є. Коновальцеві та В. Тютюнникові, було присвоєно звання отамана, що в номенклатурі Центральної Ради відповідало (на відміну від звання майор в Українській галицькій армії) чинові генерала. Однак з цієї причини, а також через особисту скромність А. Мельник, як і Є. Коновалець, називав себе полковником. Так і залишилися рни полковниками в історії визвольних змагань. Січові стрільці, вірні національно-державницьким ідеалам, мали високий авторитет серед населення. Прихильники дисципліни й порядку, вони захищали права громадян Києва незалежно від національності. Так, в одному з наказів командування корпусу січових стрільців від 13 січня 1919 p., підписаному А. Мельником, зокрема, зазначалося,: «Рішуче переслідуватиму тих провокаторів, які розсіюють чутки про 326можливість єврейських погромів або агітують за них, і віддаватиму під військово-польовий суд як злочинців супроти Української Народної Республіки». Цей документ розвінчує вигадки, що так звані петлюрівці спеціально організовували й здійснювали єврейські погроми в Києві та інших містах України. У березні 1918 р. наказом головного отамана С. Петлюри Андрія Мельника було призначено начальником штабу діючої армії УНР. Хоч він, як пише професор Б. Мартос, і не здобув формальної підготовки для такої високої посади (посідали її переважно люди, що закінчили Академію генерального штабу й мали великий стаж), завдяки своїм природним здібностям справлявся з роботою цілком задовільно. За словами Є. Маланюка, учасника визвольних змагань, відомого українського поета, А. Мельника призначили начальником штабу армії УНР з політичних міркувань, і він відповідав цій посаді. Серед примітивізму, простацтва і навіть хамства довкільної щоденності це був справжній геній такту з природною вихованістю, вродженою інтелігентністю, естетизмом, глибокою релігійністю. У липні, коли внаслідок нового переформування армії УНР командуючим став В. Тютюнник з підпорядкуванням так званому штабові головного отамана, якому підлягав і штаб Української галицької армії, А. Мельник за власним бажанням повернувся до січових стрільців. Він, як згадують його сучасники, ніколи не шукав компромісів з ворогами. Доводилось одночасно воювати проти більшовиків, поляків і денікінців. Стрільців косив тиф. Врешті вони змушені були відступити з Києва. І якщо УГА 5 листопада 1919 р. підписала угоду з Денікіним, то армія УНР завдяки корпусові на чолі з Коновальцем і Мельником залишалася вірною ідеї соборності й державності України. Пізніше А. Мельник хворів на тиф, брав участь у боях, а 1920 р. з розпорошенням українського війська емігрував. Як свідчить «Енциклопедія українознавства» (Париж — Нью-Порк, 1962), він закінчив Лісову академію у Празі (Б. Лучаковський, соратник А. Мельника, у своїх спогадах зазначає, що у Відні) й отримав диплом інженера. Хоч визвольна боротьба 1917—1920 pp. для України закінчилася трагічно, широко застосовувалися політичні, дипломатичні й терористичні методи, до яких вдавалася Українська військова організація - УВО), створена 1920 р. її очолював Є. Коновалець. У зв’язку із своїм від’їздом за кордон він наприкінці 1922 р. призначив першим крайовим комендантом УВО А. Мельника. 1924-го його було заарештовано польською поліцією ї засуджено до 5 років ув’язнення. А відтак, наприкінці 1928 р. звільнено заходами президента УНР А. Левицького. Відтоді розконспірований діяч УВО легально працював у Львові, очолюючи молодіжні організації «Орли» та «Молода громада». Підтримував тісні контакти з А. Шептицьким, Є. Коновальцем. У цей час Андрій Мельник формується як визначна політична постать. Його шлях, писав один із ідеологів українського націоналізму Ю. Вассиян, проліг «через українську історію до здійснення української національної ідеї і створення української державної нації».

1929 р. у Відні на основі злиття різних політичних сил (Групи української національної молоді, Легіон українських Націоналістів, Союзу української націоналістичної молоді, УВО та ін.) було створено Організацію українських націоналістів (ОУН). Ставши найвпливовішою в українському політичному житті, вона розгорнула згодом боротьбу за самостійність і соборність України. Після вбивства 1938 р. в Роттердамі Є. Коновальця головою проводу ОУН став А. Мельник. Із введенням 1939 р. радянських військ у Галичину й Волинь Організація українських націоналістів продовжувала діяти нелегально. А 1940-го вона розділилася на дві ворогуючі частини — мельниківців і бандерівців, які сповідували ту саму ідеологію. Розкол Спричинили тактичні розходження між закордонним складом ОУН і групою С. Бандери, що діяла на українських землях в умовах розгрому Польщі фашистською Німеччиною. Як пише дослідник історії ОУН І. Лисяк-Рудницький, «розкол 1940 р. не тільки ослабив силу націоналістичного руху, і то в час, коли його чекало велике історичне випробування, але розбрат в ОУН та жалюгідні інциденти взаємопоборювання завдали націоналізмові непоправного морального удару». Але кінцевою метою обох ОУН — бандерівської і мельниківської — завжди було створення соборної незалежної України. У своєму листі заступникові міністра закордонних Справ США С. Веллесу А. Мельник писав 1940 p.: «Українська визвольна політика керується лише інтересами української державної суверенності, що є передумовою впорядкування європейських відносин. ОУН однаково непримиренно ставиться до кожного, хто йде поневолювати Україну». Це підтверджується тим, що під час 2-ї світової війни С. Бандеру, А. Мельника та інших поборників незалежності України фашисти заарештували й кинули до табору Заксенхаузену.

Про можливість консолідації в лавах ОУН свідчить хоча б той факт, що лідери українських організацій включно з С. Бандерою після звільнення їх з концтаборів уповноважили А. Мельника вести переговори з німцями від імені всіх українських політичних сил. Одначе ці переговори було перервано, бо гітлерівці навіть напередодні свого остаточного краху не стали рахуватися з державницькими прагненнями українського народу. Після 2-ї світової війни ОУН-Мельника підкреслювала свої симпатії до ідейних традицій довоєнного націоналізму, а також застосовувала практично всі можливі форми боротьби населення України проти сталінського режиму. В цей час група Мельника, читаємо в І. Лисяка-Рудницького, демонструвала «свій відхід від націоналістичної виключності», об’єднувала поміркованіший інтелігентський націоналістичний елемент, виявляла правоконсервативні тенденції. А. Мельник прагнув об’єднати всі політичні формації в одному центрі. Певною мірою це вдалося зробити. 1948 р. було створено Українську національну раду, яка продовжувала державницькі традиції, започатковані С. Петлюрою 1920-го. Разом з тим він зумів залучити до громадського й політичного життя чимало українців у різних країнах під гаслом подальшої боротьби за українську ідею. А 1957 p., перебуваючи в Канаді, закликав їх об’єднатися в одній суспільно-громадській організації — Світовому конгресі українців. Він був ініціатором і головою фундації для вшанування пам’яті Є. Коновальця.

У листопаді 1967 р. в Нью-Йорку (США) відбувся 1-й Світовий конгрес вільних українців (СКВУ) з участю всіх українських формацій. Організували й провели його послідовники А. Мельника, який помер 1964 р. в Люксембурзі, не доживши до цієї події.

Нащадкам він залишив заповіт, що й досі не втратив своєї актуальності і свідчить про те, як добре розумів А. Мельник тодішнє становище в Україні: «Перед українським народом і націоналістами ще важка й затяжна боротьба. Але перемога буде за нами. До всенародного зриву в совєтському блоці держав, разом з тим і в Україні, неминуче мусить прийти, сили революції розгорнуть себе, і немає найменших підстав сумніватися, що настане час, коли затріщить московсько-більшовицька імперія і розсиплеться на порох, а на її руїнах поряд з іншими вільними народами постане визволена з нестерпного рабства Україна, будуючи власне життя, у власній державі, ні від кого не залежній державі». Заповіт містить цілу програму дій, спрямованих на втілення цього пророцтва. Понад п’ятдесят літ А. Мельник займав провідні військові, громадські й політичні посади, вірячи в те, що перемогу можна здобувати високою ідейністю, глибокою мораллю і відданістю справі.

9 грудня 1993 р. в головному корпусі Українського державного педагогічного університету ім. М. Драгоманова на вул. Пирогова, 9, де 1918-го з метою охорони Центральної Ради створювалося січове стрілецтво, вперше у незалежній Україні відбувся урочистий вечір, присвячений 103-й річниці від дня народження Андрія Мельника.