Лесь Мартович

відомий український письменник, народився 12 лютого 1871 року. Він був сином сільського писаря з села Торговиця на Івано-Франківщині.

Не багатьом сільським дітям простелився шлях від початкової школи далі, у широкий світ, та малому Лесеві пощастило: батько віддав його до коломийської гімназії. Тут хлопець навчався упродовж 1882-1890 років, познайомився з Василем Стефаником, також учнем цієї гімназії, разом з ним вступив у таємний учнівський гурток. Майбутні письменники й зустрілися вперше "в тайному товаристві коло великої скрині, яка містила понад триста заборонених книг". Мартович багато читав українською, російською, польською мовами: твори Шевченка, Г.Квітки-Основ’яненки, Ю.Федьковича, І.Франка, Л.Толстого, Ф.Достоєвського; захоплювався народними піснями та казками. У його записній книжечці тих часів (не збереглася) було занотовано 487 назв прочитаних книг.

Саме тоді, на початку 90-х років, під впливом діяльності Франка й Павлика гімназична та студентська молодь включилася в культурно-освітню роботу по селах. Мартович, як і Стефаник, тяжко поплатився за цю діяльність — «вилетів» з гімназії, не закінчивши її.

Останні два роки Лесь навчався в Дрогобицькій гімназії, тій самій, яку закінчив І.Франко. «Мартович був надзвичайно здібний. Вже тоді писав поезій проти професорів, дотепні і злостиві», — згадує В. Стефаник в «Автобіографії» (1929). За винятком декількох віршів, ранні твори Л.Мартовича не збереглися.

Творчий шлях письменника розпочався рано: у 1889 р. на роздобуті В.Стефаником гроші він видав у Чернівцях окремою брошуркою сатиричне оповідання «Нечитальник», через два роки на сторінках демократичного журналу «Народ» дебютував твором «Лумера».

Закінчивши гімназію, він записався на юридичний факультет Чернівецького університету, пізніше перевівся до Віденського і лише в 1909 році здобув вищу освіту у Львові, а за два роки до смерті одержав науковий ступінь доктора права. Скрутні матеріальні умови, необхідність щоденно турбуватися про шмат хліба, відсутність постійної роботи були причиною того, що письменник не зміг повністю віддатися літературній праці, до якої лежало серце. Навчаючись і водночас працюючи, Л.Мартович марнував свій талант в адвокатських канцеляріях Снятина і Кут, Коломиї і Городка біля Львова та в інших глухих закутках Галичини. То були канцелярії його знайомих, які давали Мартовичу й житло-притулок.

Злигодні першої світової війни остаточно підірвали слабке здоров'я письменника. 11 січня 1916 року на сорок п'ятому році життя в селі Погариську на Львівщині на руках полонених солдат російської армії Л.Мартович помер. Похоронили його в сусідньому селі Монастирок.

В українську літературу Л.Мартович увійшов збірками прози «Нечитальник» (Львів, 1900), «Хитрий Панько і інші оповідання» (Львів, 1905) і повістю «Забобон», яку В.Гнатюк видав уже після смерті письменника (1917 р.).