Каталог статей
Вітаю Вас, Гість · RSS Вівторок, 24.10.2017, 00:36






Головна » Статті » Персоналії

Кримський Агатангел

КРИМСЬКИЙ АГАТАНГЕЛ

Бурхливий розвиток знань на зламі XIX—XX ст. вимагав від учених чіткої спеціалізації — зосереджувати зусилля на обмеженому колі питань, звужуючи рамки своїх Інтересів, бо за новітньої доби, здавалося, лише в такий спосіб можна досягти значних успіхів у тій чи іншій галузі науки. Траплялися, щоправда, незвичайні дослідники, які ламали усталені стереотипи. Одним з них був Агатангел Юхимович Кримський — людина високої гідності,, дивовижної обдарованості широкого наукового діапазону: орієнталіст, історик Сходу, знавець багатьох східних мов, українознаведь, філолог, перекладач, поет, белетрист.

Народився він 15 січня 1871 р. в м. Володимирі-Волинському (тепер Волинської обл.), куди переїхала з Білорусі 420рім’я вчителя історії та географії Юхима (Євфимія) Кримського. Власне, Кримські (по-тюркськи Киримли) походили з татарсько-білоруського роду. Засновник його, кримський мулла, переселився з Бахчисарая в Литву наприкінці XVII ст., осів у м. Мстиславі (тепер Могилівська обл. Білорусі), де згодом охрестився і взяв шлюб з місцевою жителькою Аделаїдою Матвіївною Сидорович. Вона ж походила із польсько-литовського роду. Через кілька місяців після народження дитини Кримські перебралися на Київщину, до Звенигородки. Агатангелу не виповнилося й чотирьох, коли навчився грамоти. Але від постійного читання серйозно зіпсував собі зір. 5-річним хлопцем його віддали до Звенигородського «городского училища». Хворобливий і фізично кволий, зростом менший навіть за свого молодшого брата Агатангел волів триматися осторонь однолітків. І все читав, поглинаючи книгу за книгою з батькової бібліотеки, завзято опановував іноземні мови — англійську, німецьку, французьку, польську. У 1881—1884 pp. він навчався в протогімназії у м. Острог на Волині, де проживали його родичі. 1884-го повернувся до Києва. На черзі була 2-а міська гімназія Кромера. Як один з кращих учнів четвертого класу склав 1885 р. конкурсний іспит на стипендіата славнозвісної колегії Павла Галагана — школи закритого типу з українофільськими традиціями, доступної через дуже високу оплату (750 крб. щорічно) хіба що вихідцям з аристократичних родин та сімей нуворишів. Тут Кримський навчався 4 роки і знову був серед кращих. Його здібності дивували викладачів, зокрема відомого українського філолога П. Житецького. Не легко дихалося в Києві, особливо після драконівського Емського едикту (1876) і вбивства народовольцями російського імператора Олександра II (1881), тому українське культурне життя ледь жевріло у губернських містах. На цьому тлі, як згадував Кримський, вирізнялося лише три родини: Лисенки, Старицькі й Косачі, що послуговувалися українською мовою не тільки в літературі, а й у повсякденні. Власне, із Косачами його пов’язувало щось більше, ніж дружба,— оте перше юнацьке почуття до молодої талановитої письменниці Лесі Українки, яке він, за свідченням Н. Полонської-Василенко, зберіг назавжди. 1889 р. Кримський — випускник колегії. До вже знаних іноземних, мов додав іще три — грецьку, італійську і турецьку. Коло його тогочасних наукових уподобань разом з усвідомленням своєї українськості й визначило подальший шлях. Того самого року він публікує свої перші україномовні розвідки, надсилаючи їх до Галичини через цензурні заборони.

1892 р. закінчує Лазаревський інститут східних мов у Москві й отримує пропозицію відомого російського вченого, арабіста барона Віктора фон Розена продовжити освіту на східному факультеті Санкт-Петербурзького університету. Погодитись на це для Кримського означало б зректися чи, принаймні, відкласти на довгі роки свої українознавчі студії. Тому він відмовляється. Хоче ще пройти повний курс історико-філологічного факультету Московського університету, хоч професорська рада залишила його для підготовки до професури. В цей час найближчими наставниками Кримського були кавказознавець-етнограф Всеволод Міллер, славіст Роман Брандт і відомий історик Володимир Гер’є, що згодом став одним з лідерів російських «октябристів». Але найбільший вплив на нього мав Драгоманов. Нікого з колег це не бентежило. Вочевидь, «драгоманство» вони вважали тимчасовим захопленням молодого вченого. Тільки В. Гер’є, який постійно обирав його на заступника по кафедрі східної історії, якось сказав: «Драгоманов — революціонер. Ви ж із моїх семінарів могли б навчитися, що з-поміж усіх реформ найдорожче коштує революція». Але хоч як високо ставив Кримський Драгоманова, він не творив з нього кумира, відкидаючи деякі з його тез, зокрема про «загальноімперський поступ», як, зрештою, не схвалював і недооцінювання останнім національної мови. Вступив навіть у гостру дискусію, захищаючи від нього книгу Б. Грінченка «Григорій Квітка» (Львів, 1892). Займаючись українознавством, Кримський жваво листувався з І. Франком, М. Павликом, П. Житецьким, Б. Грінченком. Любив повторювати латинський вислів: «Листи мають свою долю». Не приховував від адресатів своїх думок, захоплень, уподобань. Був щирим і відвертим. Отримуючи в 1896— 1898 pp. стипендію від Лазаревського інституту, А. Кримський працює в рукописних бібліотеках у сірійському Бейруті та Лівані, співробітничає в арабських наукових часописах. Пам’ятки історії та культури, зібрані ним в арабському світі, він оброблятиме багато років, а незабутні враження від Близького Сходу — колиски найдавніших цивілізацій — живитимуть його поетичну музу й письменницьку уяву.

Леліється Бейрут...

Блискучий сад тропічний.

Де пальма розрослась на килимі з лілей!

І ллється аромат гарячий, наркотичний

З п'янючих тубероз, розкішних орхідей,

Дивлюсь і на Ліван...

Там дише прохолода...

Зеленая Лука...

Пахучая роса...

Смолистий свіжий ліс...

Могутняя природа...

Рожевії гаї...

Весняная краса!

(«Пальмове гілля. Екзотичні поезії»)

Повернувшись до Москви, приват-доцент А. Кримський викладає курс арабської мови й письменства у тому ж таки Лазаревському інституті. Восени 1900 р. його обирають професором двох кафедр — арабської філології і східної історії. Тут він працював 18 років і водночас редагував кілька видань з орієнталістики, як-от: «Древности восточные» {«Восточного отдела Московского императорского археологического общества») і «Труды по востоковедению» («Лазаревского института восточных языков»). Останні складалися з 26 томів монографічних розвідок самого Кримського. Завантажений великообсяговою і тематично різноплановою науковою роботою, він друкує свої статті в татарсько-російському журналі «Терджиман», заснованому патріархом кримського письменства Ісмаїлом Гаспринським, з яким учений підтримував особисті й творчі зв’язки, очолює східний відділ відомих енциклопедичних видань Брокгауза-Ефрона та братів Гранат (більшість вміщених у них статей із сходознавства також належали Кримському). А ще виходять його численні українознавчі розвідки, поетичні й белетристичні твори. Науковий доробок московського періоду життя Кримського (1889—1896, 1898—1918) буквально приголомшує своїм різноманіттям.

1918 р. він переїжджає до Києва, де згодом обирається академіком нещодавно заснованої Української Академії наук (до 1929 р. був її неодмінним секретарем). УАН (з 1921 p.— ВУАН) стала не лише науковим осередком, а й неофіційним центром громадського життя України. У цей період її видання чи не вперше в історії вітчизняної науки виходили без попередньої цензури. В 1920— 1930 pp. побачили світ такі праці А. Кримського: «Історія Пер сії та її письменства» (1923), «Історія Туреччини» (1924), «Вступ до історії Туреччини» (1926), «Історія Туреччини та її письменства» (1927, т. 2), «Розвідки, статті та замітки» (1928). Чимало його матеріалів публікувалося в часописах і збірниках ВУАН. А скільки видань було здійснено під його редакцією, скільки спеціальних наукових підрозділів Академії ним створено! «Недурно в Києві жартували, що ця Академія не українська, а кримська»,— згадувала Наталя Полонська-Василенко. Крім того, він завзято обстоював інтереси Академії, намагаючись вирвати з пазурів держбезпеки співробітників, які потрапили під тяжкий прес ГПУ. В 1924—1925 pp. А. Кримський разом з С. Єфремовим організував цілу кампанію щодо звільнення академіка М. Василенка, хоч і сам потрапив до «чорного списку» каральних органів. Слід зазначити, що Кримський ніколи не зрікався своїх поглядів та релігійних переконань, підтримував близькі стосунки з діячами УАПЦ. Активно працював на ниві просвітництва та відродження національних культур народів України. На жаль, особисте життя академіка не склалося. Піклуючись про сестру та брата, він довгий час залишався самотнім. А його пізній шлюб, по суті, був жертовною спробою врятувати близьких людей. Страшного для України 1929 р. серед багатьох колег, звинувачених в участі у справі СВУ, було репресовано й найближчого помічника Кримського, молодого талановитого історика й етнографа Миколу Левченка, якого той любив, наче рідного сина. Після Миколиного арешту нависла смертельна загроза і над його вагітною дружиною. Щоб захистити її, Кримський узяв з нею шлюб, потім усиновив дитину і дав їй своє прізвище. Але найтяжчими для Кримського були 30-і pp., коли по-варварському руйнували установи ВУАН, знищували його друзів і знайомих, а ті, що залишилися на волі, постійно відчували на собі подих близької смерті. Тяжко хворий, усунутий від справ академік упорядковував свої рукописи й продовжував працювати. Аж ось у другій половині 30-х pp. про нього згадали знову — знадобився його високий авторитет у світі, щоб продемонструвати приєднаній 1939 р. Західній Україні тріумф радянської науки. Кілька разів Кримський їздив до Львова, виступав з публічними лекціями, зустрічався з науковцями. Був він «невеликого зросту, хворий на астму та із серцевою недугою, майже сліпий (носив дві пари сильних окулярів). Лице орієнтального типу, голос слабий, але приємний, одягнений у скромний поношений одяг темного кольору»,— таким запам’ятав академіка під час львівських зустрічей тоді молодий дослідник, нині відомий український історик, тюрколог, академік НАН України Омелян Пріцак. У січні 1941 р. громадськість України відзначала 70-річчя «опального академіка», його навіть нагородили орденом Трудового Червоного Прапора. А через п’ять місяців вибухнула війна... Агатангел Юхимович зустрів її в Криму, де працював в архівах. Повернувшись до Звенигородки, планував на початку липня виїхати до Києва... Але ні в Київ, ні в Уфу, куди евакуювалися співробітники Академії, вчений не потрапив. Слід Кримського загубився майже на п’ятдесят років.

В енциклопедіях, довідниках, навіть у 5-томному виданні творів А. Ю. Кримського (К., 1972—1974) обставини його смерті сором’язливо замовчувалися, що само собою було відповіддю на можливі запитання.

1990 р. Іван Ільєнко віднайшов слідчу справу № 148001, яка проливає світло на останні місяці життя видатного українського вченого. А. Кримського заарештували у липні 1941 p., а загинув він 25 січня 1942-го в тюремній лікарні міста Кустанай, у далекому Казахстані, продовживши список закатованих і розстріляних на початку війни учених. Каральні органи не забули ні його українства, ні захисту безвинно репресованих колег, ні його вільнодумства. Багатюща спадщина академіка А. Ю. Кримського налічує сотні праць, неопублікованих рукописів, які ще потребують ретельного вивчення. Це конче слід зробити сучасним дослідникам, хоч він і так увійшов уже в аннали світової науки.

 

 

Категорія: Персоналії | Додав: uahistory (02.07.2016)
Переглядів: 195 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz
Copyright MyCorp © 2017