Каталог статей
Вітаю Вас, Гість · RSS П`ятниця, 24.11.2017, 13:13






Головна » Статті » Персоналії

Кожедуб Іван

КОЖЕДУБ ІВАН

Серед героїв Великої Вітчизняної війни почесне місце в історії України належить нашому славному земляку Івану Микитовичу Кожедубу — льотчику-винищувачу, асові повітряних боїв, найкращі літа якого (помер на 71 році життя) були пов’язані з авіацією, із зміцненням ВПС країни. А проте на могилі нашого співвітчизника, тричі Героя Радянського Союзу, похованого на Новодівичому кладовищі у Москві, й досі не встановлено пам’ятника. Чи не тому, що надто складною і незвичною була повоєнна біографія цієї непересічної людини? Тим часом після смерті Кожедуба 1991 р. військове керівництво КНР запросило до Пекіна дружину померлого Вероніку Миколаївну й запропонувало перенести його останки до китайської столиці. Вдова відмовилася. Не прийняла й матеріальної допомоги на спорудження пам’ятника. А тепер, мабуть, шкодує. Але річ не в тім. Постає питання: причому тут Китай з його «дивною» пропозицією? До цього ми ще повернемось. А тепер розповімо все по порядку.

Іван Кожедуб народився 8 червня 1920 р. в с. Ображіївка (тепер Шосткинськоґо району Сумської обл,). Змалку звик до селянських клопотів. Разом з братом у полі, порався в господарстві. Увіч бачив примусову колективізацію, «розкуркулення» і те, як важко спинався на ноги колгосп «Червоний партизан». Були й радісні хвилини перший радіоприймач, «лампочка Ілліча». А над Ображіївкою невдовзі загули мотори літаків. Це був час бурхливого розвитку авіації. Легендарний Валерій Чкалов разом з Г. Байдуковим та О. Бєляковим здійснив безпересадочні перельоти з Москви до Петропавловська-на-Камчатці й далі на о. Удд. Він став кумиром для 15-річного хлопця, який зачитувався літературою про авіацію. Тож не дивина, що, вступивши до хіміко-технологічного технікуму, подав заяву в аероклуб, де вже вчилися його друзі. М’язистий і міцний, наче молодий дуб, він легко пройшов медичну комісію. Відтоді ніколи не розлучався з авіацією. Доволі швидко навчився керувати легкомоторним літаком. Для когось іншого цього, можливо, було б досить, але не для того, хто мріяв стати військовим льотчиком. І вступив-таки осоавіахімовець до Чугуївської школи пілотів-винищувачів. У інструктора не було з ним проблем. З вигляду забарний і неповороткий, Іван виявив неабияку кмітливість і спортивний сприт. Одне слово, його першого з групи курсантів було допущено до самостійних вильотів на учбово-тренувальному літаку. Відтак — навчання на бойовому. Блискуче закінчивши льотне училище, Іван лишився в ньому інструктором. Що ж, молодий пілот мав усі підстави пишатися своїм успіхом. Там, у льотній школі, Кожедуба застала війна. На рапорт до керівництва з проханням послати його в діючу армію надійшла негативна відповідь. Училище евакуювали в Середню Азію. Хоч як важко було «в неволі» й боліла душа за рідне село, в якому вже хазяйнували фашисти, свої службові обов’язки він виконував сумлінно, готуючи першокласних пілотів. Це засвідчували вдячні листи з фронтових частин, де йшлося про високу професійну майстерність його вихованців. Успішній підготовці кадрів сприяли і контакти з льотчиками-фронтовиками, від яких він дізнавався з перших уст про тактику противника та ефективні прийоми наших винищувачів. Невдовзі і йому самому довелося вчитися опановувати дві бойові машини Ла-6 відомого авіаконструктора Семена Лавочкіна. І лише в березні 1943 p. І. Кожедуб потрапив на фронт. Бойове хрещення було невдалим: підбитий літак ледве дістався аеродрому. Це послужило уроком на майбутнє. Завзято запозичав досвід у бувалих в бувальцях льотчиків, поповнюючи свій арсенал такими новаціями, як, скажімо, маневри по вертикалі, багатоярусна побудова бойових порядків («кубанська етажерка»), розроблена повітряним асом О. Покришкіним. На той час наші винищувачі, перехопивши в противника ініціативу, діяли за формлою: «висота — швидкість — маневр». Зросла бойова майстерність і молодого Кожедуба, особливо влітку 1943 p., під час битви на Курській дузі. Десь через місяць після її початку його було нагороджено орденом Червоного Прапора. Точилися бої і на інших напрямках. Розгорнувши широкий наступ, радянські війська вже визволяли землю України. Призначений командиром ескадрильї Кожедуб мало не щодня обводив на карті червоними кружальцями очищені від фашистів міста і села. 6 листопада 1943 р. війська 1-го Українського фронту визволили Київ. А в лютому 1944-го на польовий аеродром надійшла звістка про присвоєння І. Кожедубові звання Героя Радянського Союзу. Через кілька днів командир авіаційного з'єднання вручив йому орден Леніна і Золоту Зірку. Упродовж весни 1944 р. не вщухали повітряні, бої за Дністром, над Прутом, у районі Ясс. В один з тих днів під час грози на їхній аеродром сів Покришкін зі своєю групою. Кожедуб багато чув про цього хороброго льотчика, але підійти до нього й познайомитись не наважився. Пізніше, на завершальному етапі війни, маршрути їхні пролягали поряд. Зустрічалися над Віслою і в небі Берліна. Отже, влітку 1944 р. досвіду Кожедубові було не позичати. Часто літав він сам чи з напарником на «вільне полювання» за лінію фронту, ведучи пошук цілі. Ще більші можливості для цього відкрилися з його призначенням заступником командира полку, що діяв у складі 1-го Білоруського фронту. Ось тільки важко було прощатися зі своїми друзями. У серпні 1944 р. капітан Кожедуб став двічі Героєм Радянського Союзу.

Загін льотчиків-винищувачів під його командуванням дислокувався на польовому аеродромі за 2 км од Вісли. Тут зустрів він чимало своїх колишніх однокашників — випускників льотного училища в Чугуєві. Загонові Кожедуба ставилось завдання допомогти сусідам із 3-го Прибалтійського фронту в проведенні «вільного полювання» на фашистських асів-винищувачів, що в ті дні з’явилися на цій ділянці фронту. Успішно справившись із грізним противником, гвардійці невдовзі повернулися на свій аеродром з подякою від командування наземних військ, які розгорнули наступ на Ригу. Настав 1945 рік.

Війська фронту, ведучи бої за Віслою, наближалися до Одеру. Слідом за ними перелітав з аеродрому на аеродром гвардійський полк. Цікаво, що в дні розгрому угруповань противника під Познанню Кожедуб та його льотчики розмістилися в будинку, котрий належав Фокке-Вульфу— конструкторові німецьких машин, з якими їм не раз доводилось зустрічатися в повітрі. Тепер під крилом літаків, що здійснювали «вільне полювання», миготіли гостроверхі будинки, готичні шпилі середньовічних соборів, рівні стрічки асфальтованих доріг. Це вже була Німеччина. Війна впритул підійшла до її столиці. Гвардійці базувалися на аеродромі, за 5 км від лінії бойового зіткнення військ. За Одером, в районі Берліна, гітлерівці сконцентрували велику кількість авіації, в тому числі й експериментальні зразки реактивних літаків. Першим з гвардійців побачив у повітрі таку машину командир полку П. Чупіков. А через кілька днів Кожедубу — першому з радянських винищувачів — вдалося збити її у берлінському небі. І ось заключна бойова операція — штурм Берліна. Подолавши на великій висоті лінію фронту, «лавочкіни» двічі пройшли над центром столиці, де вже точилися вуличні бої. Незабаром у повітрі з’явилося біля 40 «фокке-вульфів, що летіли щільним рядом. їх стрімко атакували два радянських винищувачі. В цій сутичці Кожедуб збив ще один фашистський літак — 62-й на його особистому рахунку. Того дня, коли над рейхстагом замайорів червоний прапор, І. Кожедуба викликали до Москви, де він від імені солдатів, сержантів, офіцерів і генералів — учасників Берлінської операції — привітав по радіо радянських людей з Першотравнем.

18 серпня 1945 р. указом Президії Верховної Ради СРСР І. Кожедубові втрете було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Закінчилися свята, відгриміли переможні паради, й знову настали трудові будні. 1949 p. І. Кожедуб закінчив Військово-повітряну академію, а 1956-го — Академію Генштабу.

3 4964 р. був першим заступником командуючого авіацією Московського військового округу. З 1971-го — на керівній роботі в центральному апараті ВПС. У період застою, коли пишно відзначалися різні ювілеї, Кожедуб був частим гостем на всіляких урочистостях, конференціях, банкетах. Звичайно ж, проводив, як любили писати б характеристиках, «велику військово-патріотичну роботу серед молоді», розповідав про подвиги наших льотчиків під. час Великої Вітчизняної війни, про мужність та героїзм. Але вимушено замовчував свою повоєнну діяльність. І лише на одній з чергових зустрічей із слухачами Військово-повітряної академії він торкнувся у загальних рисах питання радянської участі у корейській війні 1950—1953 pp.— першій з локальних війн після 2-ї світової. Для радянських людей вона залишалася невідомою війною. Тільки архіви зберегли документи тих драматичних подій. Бойові літаки здіймаються в повітря, коли політики потрапляють у безвихідь. Протистояння двох великих держав у корейському питанні після 1945 р. призвело до розколу країни «Вранішньої свіжості» на дві частини по 38-й паралелі. Там вибухнула громадянська війна. На засіданні Ради Безпеки ООН у липні 1950 р. було прийнято рішення про перетворення американських окупаційних військ у південній частині півострова на «війська ООН». Радянський представник, не скориставшись правом «вето», залишив зал засідань. Прорахунок дипломатів швидко дався взнаки. Під блакитним прапором ООН проти Північної Кореї виступили війська ще 15 держав. Війна перестала бути громадянською. Це — одна з версій початку бойових дій у міжнародному конфлікті. Тож зрозуміло, чому радянські льотчики таємно, під чужими іменами, в чужих мундирах літали на винищувачах з китайськими розпізнавальними знаками. Й гинули, про що їхні рідні дізнавалися лише з секретної пошти. Кожедуб відбирав людей особисто, здебільше тих, хто мав уже бойовий досвід і досконало володів новітніми реактивними винищувачами «Міг-15». Були це 30-річні льотчики з підмосковної авіабази «Кубинка». Перед групою стояло завдання: прикрити небо Північної Кореї від американської авіації і захистити на далеких підступах кордони Радянського Союзу. Базувалася вона на китайських аеродромах Андунь, Мигоу та ін. Перші зустрічі в повітрі ворогуючих сторін були не на користь радянських винищувачів. А що Москва суворо заборонила самому Кожедубові підійматися у небо, він повів у бій свою групу. Противник почав зазнавати втрат, зростала кількість збитих «літаючих фортець», винищувачів «Сейф», Ф-86 та інших американських літаків. Західні газети назвали радянський «Міг-15» «корейським сюрпризом». Корейська війна дала змогу насамперед виявити співвідношення сил західних держав і Радянського Союзу. І хоч би як оцінювали аналітики її дипломатичні й економічні наслідки, перевага радянських льотчиків у небі Кореї була цілком очевидною.

Помер І. Кожедуб 8 серпня 1991 р. Похований на Новодівичому кладовищі у Москві.

У Китаї і досі пам’ятають про нашого славного земляка і хлопців з України, Росії, Казахстану, Білорусі, які під іменами китайських добровольців билися з «імперіалістичним агресором» у 1950—1953 pp. Сьогодні, коли багато історичних подій тлумачаться по-новому, вперше входять у наш інтелектуальний обіг свіжовіднайдені документи, не відмовляймося від духовної спадщини, хоч би якою вона не була складною і суперечливою.

Іван Кожедуб жив і діяв у радянський час, вірою і правдою служив своєму народові, захищаючи його від ворогів, зміцнював могутність військово-повітряних сил країни. Виховуючи нині молодих захисників незалежної України, ми не маємо права забувати імена тих, хто може бути прикладом для нас з вами. 

Категорія: Персоналії | Додав: uahistory (02.07.2016)
Переглядів: 182 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz
Copyright MyCorp © 2017