МИКОЛА КОСТОМАРОВ

Людина непересічної долі, величезної культури й освіченості, історик і археограф, фольклорист і етнограф, поет і прозаїк, просвітитель, життя якого найтіснішим чином було пов’язане з Україною.

Микола Іванович Костомаров народився 16 травня 1817 р. в с. Юрасовці Острозького повіту Воронезької губернії. Мати його, Тетяна Петрівна Мельник, була кріпачкою, з якою її господар — поміщик Іван Петрович Костомаров взяв шлюб уже після народження Миколи. Коли батька вбили кріпаки, син так і лишався кріпаком, доки його не викупила мати у спадкоємців чоловіка. Начитавшись у юності Д’Аламбера, Дідро, Вольтера та інших енциклопедистів XVIII ст., Костомаров перейнявся духом Просвітительства й прагненням пізнати світ, його історію і закони. Очевидно, саме це й спонукало Миколу після закінчення гімназії вступити 1833 р. до Харківського університету, який уже на той час мав значні академічні традиції як у викладанні історії, так і в її науковій розробці. Наполегливість у навчанні, потяг до відкриття нового, а також спілкування з такими яскравими особистостями в науці, як А. Бекетов, П. Гулак-Артемовський, М. Лунін, І. Срезневський та інші, сприяли формуванню світогляду Костомарова. Він прагнув пізнати історію України, життя її народу. Це й зумовило вибір ним після закінчення університету тем магістерської дисертації (першу — «О причинах и характере унии в Западной России»— було заборонено і спалено, другу — «Об историческом значении русской народной поэзии» — він захистив), і написання першого художнього твору — драми «Сава Чалий», і вибір подальшої долі, яка привела його до Петропавловського каземату. Після захисту дисертації та отримання ступеня магістра історичних наук Костомаров працює викладачем гімназії і пансіонів у Рівному та Києві, а 28 травня 1846 р. одностайно обирається професором кафедри російської історії Київського університету. Однак працювати там йому не довелося. В Києві він зближується з передовими представниками інтелігенції М. Гулаком, О. Марковичем, В. Білозерським, П. Куліщем. У їхньому середовищі й зароджується ідея створення товариства з метою об’єднання слов’янських народів у федерацію на принципах рівності та знищення кріпосництваТакою організацією стало Кирило-Мефодіївське товариство. До нього приєднався і Т. Шевченко, який у квітні 1846 р. приїхав до Києва з Петербурга. Програмні положення товариства були викладені в «Книзі буття українського Народу», «Статуті Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія» і «Записці» В. Білозерського. «Статут... » і деякі інші документи товариства підготував М. Костомаров. Ішлося в них про втілення в життя ідеї визволення і єднання слов’янських народів. А невдовзі ця ідея, як зазначав автор, «... у нашій уяві не обмежувалася самою сферою науки і поезії, а почала уявлятися в образах, у яких, як нам здавалося, вона повинна була втілитися для майбутньої історії...». Майбутнє ж члени товариства вбачали у федеративному устрої. «Усі слов’янські народи нам бачилися об’єднаними між собою у федерації — подібно до стародавніх грецьких республік чи Сполучених Штатів Америки,— з тим щоб усі перебували в міцних зв’язках між собою, але кожна щоб свято зберігала свою автономію... В усіх частинах федерації передбачались однакові основні закони й права, однакові одиниці міри, ваги, однакові монети, відсутність митниць і свобода торгівлі, загальне скасування кріпаччини та рабства у будь-якому вияві, єдина центральна влада, яка відала б стосунками поза союзом, військом і флотом, але певна автономія кожної частини стосовно внутрішніх установ, внутрішнього управління, судочинства й народної освіти... Для здійснення цього передбачалося заснування школи з рідною мовою викладання, видавати книги й підручники для «простого народу», щоб піднести рівень української мови до міжнародного значення, кади не лише світова історія, а й точні науки викладатимуться українською.

У цей час М. Костомаров познайомився з Т. Шевченком. І хоч дружба цих людей сама собою варта нашої уваги, хотілося б наголосити на ній ще й тому, що в колишньому Радянському Союзі її намагалися показати так, буцім вона принижувала великого поета. При цьому зовсім не бралися до уваги ані їхні спільні антикріпосницькі переконання, ані любов до простого народу, ані повага один до одного. Про це свідчать і події, пов’язані з подальшою долею Кирило-Мефодіївського товариства. У березні 1847 р. за доносом провокатора його було розгромлено, а членів товариства заарештовано й засуджено. Після Петропавловської фортеці їх відправили на заслання: М. Костомарова — в Саратов, Т. Шевченка — в солдати, у далеке Новопетрівське укріплення, інші також поділили їхню долю. І лише Олександр II 1855 р. амністував кириломефодіївців. У Саратові М. Костомаров потоваришував з М. Чернишевським, а після заслання, коли у квітні 1859 р. на запрошення Петербурзького університету прибув до столиці, то знову зустрівся з Т. Шевченком, близько познайомився з М. Добролюбовим, І. Тургеневим, Марком Вовчком, М. Ге, В. Стасовим та ін. М. Костомаров читає в Петербурзькому університеті лекції, які викликали захоплення громадськості, бере активну участь у житті міста, веде велику наукову роботу. На жаль, через деякі обставини він 1862 р. змушений був піти у відставку й відтоді зосереджував усю свою увагу на науковій діяльності. Слід зазначити, що цей період виявився для М. Костомарова найпліднішим — він підготував близько 200 праць. А за все життя — понад 300. Його чисельні монографії, статті, нариси містять образи, живі картини як історії Росії, так і України періоду феодалізму, боротьби народних мас проти соціального й національного гноблення. Костомаров був одним з найперших вітчизняних істориків, який висловив думку, що творцями історії є «не царі та їхні наближені вельможі, а народ». «Ми зовсім не соромимося ні Павлюків, ні Наливайок, ні Кармалюків, ні Тараненків,— говорив він,— навпаки, якщо ці люди з’явилися в дикій, варварській личині — все ж таки то були люди, які виразили те таємне, що чаїлося в народному серці,— ні, ми не соромимося, безумовно, цих людей...» Так створювалася портретна галерея Костомарова. «...Історія була для нього музеєм, наповненим колекцією рідкісних чи незвичайних предметів,— писав видатний російський історик В. Ключевський.— Він байдуже проходив повз останніх і зупинявся перед першими, довго й уважно милуючись ними. Через якийсь час публіка отримувала чудову монографію в одному чи двох томах і перечитувала її з насолодою, яка знеохочувала питати, як і з яких матеріалів побудована ця захоплююча повість. Так накопичувалася низка історичних образів, відірваних від історичного минулого й нерозривно пов’язаних з їхнім автором. Ми говоримо: це костомарівський Іван Грозний, костомарівський Богдан Хмельницький, костомарівський Стенька Разін, як казали: це Іван Грозний Антокольського, це Петро Великий Ге та ін. Все, що було драматичного в нашій історії, особливо в історії нашої південно-західної окраїни, все це розказане Костомаровим, і розказане з безпосередньою майстерністю оповідача, який відчував глибоке задоволення від своєї власної оповіді». Одним з найкращих творів М. Костомарова, підготовка якого забрала не один рік його життя, була праця «Богдан Хмельницкий». Уперше надрукована 1857 р. в «Отечественных записках», вона відразу привернула до себе увагу найширшої громадськості як багатством матеріалу, так і позицією автора щодо змалювання цієї історичної постаті. В рецензії на книгу М. Чернишевський засвідчив, що це блискуча, об’єктивна, істинно драматична розповідь. Таку ж думку висловлював Т. Шевченко. Майже через рік вийшла у світ нова його праця — «Бунт Стеньки Разина». А дослідження про гетьманів Івана Виговського, Івана Мазепу, Юрія Хмельницького, Павла Полуботка, про відомих російських діячів становлять важливу сторінку української і російської історіографії. Багато уваги приділяв М. Костомаров роботі в Археографічній комісії, підготовці надзвичайно багатої на український матеріал XIV—XVII ст. 15-томної серії «Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией (1863— 1892)», з якої він зредагував I—IX, XII—XIII тт. Для цього видання використав переважно документи колишнього «Малороссийского приказа». Був також редактором трьох випусків «Памятников старинной русской литературы» та інших збірників, брав участь у багатьох археологічних з’їздах, виступаючи з важливими історичними доповідями. 1866 р. він готує до друку посмертне видання творів свого давнього друга Т. Шевченка.

Помер М. Костомаров 19 квітня 1885 р. у своїй петербурзькій квартирі в будинку № 4 на Васильєвському острові. Похований біля «Літературних містків» на Волковому кладовищі. Оцінюючи творчий доробок Костомарова, М. Чернишевський 1889 р. писав: «Костомаров був людиною такої широкої вченості, такого розуму і так любив істину, що праці його мають дуже високе наукове значення».