Каталог статей
Вітаю Вас, Гість · RSS П`ятниця, 24.11.2017, 13:12






Головна » Статті » Персоналії

Кістяківські

КІСТЯКІВСЬКІ

Сьогодні серед зливи імен, які повертаються або й уперше входять у наш інтелектуальний обіг, з'явилися й імена представників незаслужено забутої української вченої династії XIX—XX століть Кістяківських. Це був яскравий родинний спалах інтелекту. А засяяв він на самому початку минулого століття з легкої руки графа Іллі Безбородька, героя штурму Ізмаїла, петербурзького сенатора. Навідавшись до родового маєтку в Стольному на Чернігівщині, він дав вільну кільком хазяйновитим, письменним кріпакам, серед них і управителю своєї садиби Омеляну Васильовичу Кістяківському з усією сім’єю. Син Омеляна Федір закінчив Чернігівське духовне училище, потім семінарію, обвінчався з дочкою священика із с. Городище, одержав там парафію, став благочинним. Було в них господарство, садок, пасіка, придбали млин, поралися всюди самі. Крім того, влаштували у своїй хаті школу, де о. Федір безкоштовно вчив селянських дітей грамоти й Закону Божого. Тут проходили перші ази науки і власні діти. А було їх чимало — лише синів семеро. По-різному склалася їхня доля. І хоч усі вони повторили спочатку батьків шлях — через духовне училище й семінарію, потім змінили його. В медицину пішли Федір Федорович і Василь Федорович. Останній захистив докторську дисертацію, практикував і викладав на медичному факультеті Київського університету св. Володимира. Та найвідомішим серед синів о. Федора став Олександр. У переддень кривавої російської смути на весь світ пролунав памфлет-застереження Льва Толстого «Не можу мовчати». Серед основних матеріалів, якими користувався він при написанні видатного публіцистичного твору, було «Исследование о смертной казни» Олександра Кістяківського. На той час Олександр Федорович уже залишив цей світ. Але його ім'я і творчий спадок зберегли широку популярність серед учених, особливо згадане дослідження, що й досі не втратило своєї актуальності. А було воно не чим іншим, як магістерською дисертацією, захищеною О. Кістяківським 1867 р. у Київському університеті. Вона принесла йому визнання як одному з провідних вітчизняних учених-юристів.

На юридичний факультет О. Кістяківський вступив 1853 р. Відтоді Київський університет св. Володимира став альма-матер для кількох його братів, усіх синів і декого з онуків. Закінчивши курс навчання, Олександр Федорович служив кілька років в урядових установах С.-Петербургу. 1863-го склав іспит на кандидата права, повернувся до Києва й почав читати лекції в університеті. Здобув звання приват-доцента. Потім — магістерська, докторська дисертації, професорська «мантія». Ось тільки деякі його титул и — почесний член С.-Петербурзького й Московського університетів, Московського юридичного товариства, дійсний член Товариства любителів природознавства, антропології і етнографії при Московському університеті, член-кореспондент Російського географічного товариства... Юридичний спадок О. Кістяківського не було геть відкинуто в ході революційного «потрясіння основ». Згадки про нього є і в фаховій пожовтневій літературі, і в енциклопедичних словниках. З них можемо дізнатися: він — один з найпослідовніших прихильників втілення в життя судової реформи 1864 р. Його називають поміркованим лібералом (чи не тому, що обстоював суд присяжних, а не щось схоже на трійки ВЧК-НКВС?). Оцінки спадщини О. Кістяківського у нашій новітній літературі вже інші. Зокрема йдеться, що його світогляд був окреслений стійкістю і твердістю переконань, які ґрунтувалися на засадах гуманітарно-філософських учень. Крім професійної, юридичної була в Олександра Федоровича ще одна органічна частина життя — громадська. І хоч вона спричиняла неприємності на службі, він не полишав її ніколи. Повернувшись до Києва, близько затоваришовує з В. Антоновичем, П. Чубинським, стає активним учасником місцевої «Старої Громади», Історичного товариства Нестора-літописця. Статті в газетах і журналах, публічні лекції... А над усім цим підносяться зібрані ним, систематизовані й уперше видані 1879 р. «Права, по которым судится малороссийский народ» — збірник законів і правил судового устрою, що діяли в першій половині XVII ст. на Лівобережжі, одна з видатних пам’яток української культури. Синам своїм, які вчилися у 2-й київській гімназії, Олександр Федорович передав усталеність поглядів. Двоє молодших, Юлій та Ігор, пішли батьковим шляхом — стали юристами. Ігор Олександрович був приват-доцентом Київського, а потім Московського університетів, міністром внутрішніх справ в уряді гетьмана Скоропадського, емігрував до Парижа й закінчив життя на чужині. На долю Володимира, старшого сина Олександра Федоровича, випало стати свідком усіх вітчизняних потрясінь 43!першої половини XX ст. Але, на щастя собі й науці, він служив лише їй, цураючись політичної вовтузні. Щоправда, навіть таке чисте служіння не гарантувало безпеки в часи, коли панувала теза: «незамінних людей немає». Одначе він, хоч як це дивно, не постраждав. Врятувала, либонь, притаманна йому надзвичайна політична обержність. Ось штрих. У середині 20-х pp., коли країна була відносно відкрита до світу, він листувався з племінником— білоемігрантом Георгієм, який учився в Берліні, повіряв тому наукові задуми. Коли ж у розпал сталінської диктатури той самий Георгій, уже відомий вчений, приїхав із США до Москви, Володимир Олександрович зустрітися з ним відмовився. Побутує вислів — енциклопедичне ім’я. Він стосується і В. Кістяківського. Статті про нього є у Великій Радянській, Українській Радянській енциклопедіях, у різних наших і зарубіжних довідниках. Там мовиться, що він — засновник сучасної вітчизняної електрохімії, творець фільмової теорії корозії металів. Фахівцеві — хіміку, фізику, металургу — добре зрозуміла вагомість цієї характеристики. Сам же Володимир Олександрович вважав себе лише скромним учнем Д. Менделєєва. Починалося все з Київського університету. Порушивши сімейну традицію, Володимир вступив не на гуманітарний, а на фізико-математичний факультет. І вже на першому курсі зіткнувся з політичними пристрастями. 1884 р. університет відзначав своє 50-річчя. Під час урочистостей сплахнули студентські заворушення. Володимир участі в них не брав. Але був виключений з університету. Він вирішив їхати до північної столиці. І 1885 р. став першокурсником фізико-математичного факультету С.-Петербурзького університету. Тут лекції читав Д. Менделєєв, серед професорів були фізіолог І. Сеченов, мінеролог і грунтознавець В. Докучаєв, інші світила. Тільки вчись! Ось хроніка його життя після закінчення навчання. Річне стажування у лейпцігській лабораторії Вільгельма Оствальда — тодішньому «генеральному штабі» досліджень з теорії електролітичної дизасоціації. Повернення до університету. Перехід до С.-Петербурзького політехнічного інституту. Створення першої в країні лабораторії фізичної хімії та електрохімії. Захист магістерської, а згодом докторської дисертацій. Публікація випусків курсу з електрохімії — одного з найкращих на той час у світовій літературі посібників у цій галузі. А країна нуртує. Перша революція, друга, третя... Володимир Олександрович стоїть осторонь, не пристає ні до одного табору.

У червні 1918 р. він з величезними труднощами дістається Києва, де розпочато підготовку створення Української Академії наук. У листопаді її засновано, а його обрано одним з перших академіків. Володимир Олександрович очолює організовану ним при академії хіміко-технічну комісію. Інтенсивно працює. Заходиться ладнати лабораторію на зразок пітерської. Та навесні 1920 р. їде раптом до Ростова-на-Дону, а звідти — до П’ятигорська. На прохання повернутися до Києва не відгукується. У травні 1922-го його запрошують зайняти полишену посаду в Пітерському політехнічному, і він погоджується. Далі — знову хроніка.

1926 р.— член-кореспондент АН СРСР, 1929-го — дійсний член АН СРСР і Електрохімічного товариства у Нью-Йорку. Захоплення колоїдною хімією. Переїзд до Москви. 1934 р.— директор створеного з його ініціативи Колоїдно-електрохімічного інституту АН СРСР (телер Інститут фізичної хімії). Два ордени Леніна. Хрещеним батьком Богдана — другого сина Олександра Федоровича — був В. Антонович. З похресником у Володимира Боніфатійовича, як і годилося в ті часи, стосунки склалися досить близькі. Вдача в нього виявилася зовсім іншою, ніж у старшого брата. Він постійно тягнувся до гребенів суспільних хвиль, зазнаючи через це в молодості однієї життєвої аварії за одною. Перша сталася у сьомому класі гімназії — виключення. Причина — організація гуртка, де обговорювали засади самостійності України. Гімназію він, однак, закінчив — іншу — і 1888 р. вступив на історико-філологічний факультет Київського університету. Знову виключили. Причина цього разу — арешт під час поїздки до Галичини. У жандармському донесенні йшлося: «За повідомленням австрійських властей, у названих студентів (Кістяківського, Дегена) знайдено листи з Києва, Парижа, Женеви та Болгарії, між іншим, від емігрантів, зміст яких свідчить про участь цих осіб у революційному русі». Богдан їде до Дерпта (Юр’єва) і вступає на юридичний факультет університету. І тут раптом нове захоплення — марксизм. Знову — арешт, виключення, після чого він круто змінює долю — вирушає до Німеччини. Університети Берлінський, Страсбурзький, Гейдельберзький... Марксизм повністю вивітрюється з голови. Б. Кістяківський стає одним з найпереконливіших критиків насильницької суті цієї теорії. Тісно співпрацює з П. Струве у штутгартському виданні «Визволення» і у «Проблемах ідеалізму».

Потім повертається на Батьківщину. Але не до Києва, а до Москви, де обіймає приват-доцентуру в університеті. На цей час припадає найяскравіший період науково-творчої роботи Богдана Олександровича — участь у підготовці книги «Вехи», яка викликала лють «лівої» соціал-демократії. В радянський час слово «веховщина» стало в наукових колах своєрідною лайкою. А як тепер сприймається ця книга? Зацитуємо рядки із статті в «Известиях»: «У підзаголовку «Вех» стояло — «Сборник статей о российской интеллигенции». Ця невелика книга включала статті семи відомих філософів, яких сьогодні ми сміливо можемо назвати великими і, ясна річ, не лише через «Вехи»... Ось вони, ці семеро: М. Бердяев, С. Булгаков, П. Струве, М. Гершензон, С. Франк, О. Ізгоєв, Б. Кістяківський. Вони були непримиренними ворогами насильства, доводили хибність революцій для людського прогресу, обстоювали примат духовних цінностей над політичною боротьбою. Богдан Олександрович, який разом з М. Гершензоном був організатором і упорядником «Вех», опублікував у книзі статтю «В защиту права. (Интеллигенция и правосознание)». Статтю з «Вех» він включив до праці «Соціальні науки І право», що стала докторською дисертацією, захищеною в лютому 1917 р. Це було вже в Києві, у тому університеті, з якого його свого часу виключили. Тепер він дістав і з радістю прийняв запрошення альма-матер. Очолив кафедру, зробився професором права, деканом юридичного факультету. У ці роки Богдан Олександрович з ентузіазмом допомагає В. Вернадському здійснити реформу вищої освіти й наукових закладів України. Як і брат Володимир, бере участь в організації Української Академії наук. До встановлення в нашому суспільстві «єдино правильної марксистсько-ленінської ідеології» Б. Кістяківський вважався одним із найбільших теоретиків і методологів права. Сини його пішли іншим шляхом. Молодший, Олександр, став доктором біології, професором Київського університету, старший, Георгій,— хіміком і фізиком із світовим ім’ям.

10 червня 1960 р. очікувався офіційний візит до Москви американського президента Д. Ейзенхауера. В Києві, куди він збирався завітати, впорядковували, асфальтували вулиці, ремонтували об’єкти, які мали відвідати високі гості із США. Доктор біології Олександр Кістяківський, що мешкав з дружиною в кімнаті «комуналки», отримав нову квартиру. Та ще й яку — нестандартну, трикімнатну, на Печерську. Було це також пов’язано з приїздом Д. Ейзенхауера. Бо разом з ним мав прибути до Києва, свого рідного міста, радник президента США у справах національної політики в галузі науки і техніки, професор Гарвардського університету Георгій (Джордж) Кістяківський — рідний брат Олександра Богдановича. Однак вранці 1 травня 1960 р. в районі Свердловська радянською ракетою було збито американський літак-розвідник «Локхід У-2». Пілот Френсіс Пауерс вистрибнув з парашутом. Цей рейс висотного літака СІЛА викликав гнівну реакцію М. Хрущова. Він у різкій формі відмовив американському президентові в офіційному візиті до СРСР Зустріч братів зірвалася. Але пізніше вони бачилися неодноразово — і в Києві, і в Бостоні, де жив Джордж Кістяківський— один з найвідоміших представників української вченої династії. На жаль, про нього в нас знають дуже мало. Тож спробуємо бодай трохи заповнити цю «білу пляму». 1917 р. Георгій тільки-но закінчував гімназію. Народився він у Києві. Дитинство минало то тут, з матір’ю і бабусею і наїздами батька з-за кордону, то в Німеччині. Потім знов у — то у Москві, то в Києві. 1917-го переїхали до рідного міста, здавалося, остаточно. Але юний Георгій не прийняв Жовтневу революцію. ! ось позаду шалені битви в донських і кубанських, українських і кримських степах. Десь у передгір'ях Криму зупинився його обпалений у боях англійський танк — закінчилося пальне і патрони. Поразка... Сербія... Георгій кидає зброю і, вірний генетичному кодові Кістяківських, поринає в науку. Вирушає до Берліна, де успішно складає вступний іспит на фізико-хімічний факультет університету. Його непересічні здібності відразу помітили берлінські вчені. Та у Німеччині сходив угору фашизм. І Георгій, навчений вітчизняними кошмарами, купує квиток на океанський лайнер і пливе у США. У цій країні, яка по праву стала другою батьківщиною Георгія, а точніше вже Джорджа Кістяківського, його сходження було стрімке, і 930 р. він — доцент, 1933-го — професор Гарвардського університету, дійсний член Американської національної академії наук, а пізніше її віце-президент. Його дослідження і відкриття в галузях кінетики реакцій у газовій фазі, структури поліатомних молекул, термохімії органічних сполук, особливостей детонаційних хвиль лягли міцними цеглинами в фундамент світової науки. З початком 2-ї світової війни Джорджа Кістяківського призначають членом Американського комітету національної оборони. Тим часом США приступають до розробки атомної бомби. Створюється цільова програма. Формуються сім провідних наукових відділів. Стоїть питання: кого призначити завідуючим відділом вибухових речовин? Вибір падає на Кістяківського. Він погоджується. У Лос-Аламосі вони працювали вдень і вночі і завдання виконали. Могутнє «знаряддя застрашки» було успішно випробуване. Та фашистську Німеччину здолано без його допомоги. А безглузді трагедії Хіросіми, Нагасакі — то тяжка провина політиків і військових. І Джордж Кістяківський, один з авторів атомної бомби, стає незабаром її запеклим ворогом. Один з газетярів після інтерв’ю з 80-річним Джорджем Кістяківським писав: «Коли він розкладає своє життя по полицях, виходить, що перші 20 років ріс і мужнів, другі 20 цілком присвятив хімії, дальші 20 поділив між хімією і створенням зброї, досягаючи успіхів у хімії, а ще більших у створенні зброї. А останні 20 в основному домагається заборони ядерної зброї (не забуваючи при цьому хімію)». На його рахунку було півдюжини докторських ступенів, присуджених в Європі й Америці. Дюжина нагород — від президентської медалі Свободи до медалі Франкліна. Премія за відкриття в галузі фізичної хімії. На старих ділянках Байкового кладовища в Києві чимало покинутих могил. Над однією з них, за іржавою огорожею, височіє на постаменті з гранітних книжок масивне погруддя. Напис: «О. Ф. Кістяківський. 1833—1885». І жодних додаткових даних, бо сучасники Олександра Федоровича були впевнені, що нащадки не потребуватимуть роз’яснень його заслуг. Але трава забуття обступила похилений пам’ятник... Ця похмура картина примушує підсумувати й акцентувати викладене вище. Немає іншої родини в Україні, яка б протягом століття дала численнішу плеяду талановитих учених. Причому в корінних і різних галузях знань. Олександр Федорович був, по суті, піонером української правової науки. Володимир Олександрович — засновник вітчизняної електрохімії. Богдан Олександрович заклав наріжні камені у вивчення взаємозв’язку суспільних наук і права. Відкриття Джорджа — Георгія Богдановича — збагатили всю світову фізичну хімію. Обставини змусили багатьох Кістяківських працювати за межами України. Але після лютого 1917-го, тільки-но зажевріла зоря її незалежності, вони з усіх усюд з’їжджаються до Києва. Богдан Олександрович і Володимир Олександрович дружно працюють в команді В. Вернадського, створюючи наукові структури Української держави. Ігор Олександрович стає міністром внутрішніх справ в уряді П. Скоропадського. Та наступні події знову розкидають їх у різні боки. Справа національної гідності — відродити славу тієї династії. 1919 р. Українська Академія наук запровадила премію імені Олександра Федоровича Кістяківського задля відзначення праць із звичаєвого права і чинного законодавства. Чи не повернутися до неї?

Відомо, що сім’я Олександра Федоровича мешкала на вулиці Кузнечній (нині Горького), 14, квартира 19. Цей капітальний будинок минулого століття добре зберігся. Час встановити на ньому меморіальну дошку. В нас на них не скупляться, ставлять на оселях діячів і значно меншого масштабу. Не відвертатимемося ж бо від того, чим треба пишатися!

Категорія: Персоналії | Додав: uahistory (02.07.2016)
Переглядів: 154 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz
Copyright MyCorp © 2017