Каталог статей
Вітаю Вас, Гість · RSS П`ятниця, 24.11.2017, 13:16






Головна » Статті » Персоналії

Хвильовий Микола

ХВИЛЬОВИЙ МИКОЛА

Арешт Михайла Ялового знаменував собою початок кінця. Далі не буде ніяких літературних дискусій, ніяких полемічних статей, один за одним підуть у небуття молоді й гарні хлопці, які дадуть назву тому, що згодом нарекли «розстріляним відродженням». Володимир Сосюра у своєму романі «Третя рота» напишe: «За арештом Ялового пролунав постріл з браунінга, яким Микола Хвильовий розбив собі череп, і його геніальний мозок криваво розбризкав стіну його кімнати, де він творив, клянусь серцем, тільки з любові до свого народу». З передсмертної записки Хвильового: «За генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий...» Панегірикн на честь комунізму, соціалістичного будівництва, комуністичної партії — його остання спроба захистити тих, хто ще живий, ще творить. Безнадійна спроба. Мабуть, на той час у нього уже не залишилось ніяких ілюзій щодо комуністичної системи, яка запанувала в Україні, і щодо ідеології, яка перемогла. Й оті моторошні «Хай живе...» — останній порух мужньої душі, що навіть в останню свою хвилину не мала права на правду, моторошна передсмертна гримаса «характерника», як назвав Хвильового Володимир Коряк, гримаса страшного болю, відчаю. Більшого він уже не міг зробити для своїх друзів. «За генерацію... відповідаю я, Микола Хвильовий». Перед тим він пережив відлучення від свого дітища — Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ) 1927 р. з метою врятування ВАПЛІТЕ його і Ялового було виключено з її членів. Конфісковано і знищено журнал «ВАПЛІТЕ» з другою частиною роману «Вальдшнепи», В листі до редакції газети «Комуніст» він зрікся всіх своїх поглядів, практично відрікся від самого себе. І ось останнє багаття, в якому горить його незакінчений, неймовірно широко розрекламований роман «Комсомольці». Про це ми вже ніколи, очевидно, не дізнаємось. Булгаков помилився: рукописи горять і згоряють назавжди: «знищив — значить уже знайшов у собі силу зробити те, що я сьогодні роблю...» (передсмертний лист до пасербиці Любові Уманцевої). Навколо його смерті було влаштовано чорний шабаш. Одного за одним викликали в партійні органи друзів, українських письменників, змушуючи їх кидати слова осуду й зневаги на могилу того, кого любили, шанували. «І ще я пам’ятаю,— пише Володимир Сосюра,— сонячний день, хвіртку двору будинку «Слово», біля якої стояли Досвітній і Епік. Я чимось був дуже обурений, а вони лагідно мене заспокоювали, казали, що все добре, а над ними, молодими, стрункими й красивими, смерть із тьми вже замахнулась своєю гострою і безпощадною косою... А може, й знали, бо за ними вже ходили її двоногі тіні...» Під час відзначення 100-річчя від дня народження Миколи Хвильового, либонь, чи не найголовнішим питанням, довкола якого точилися запальні дискусії, було: вірив чи не вірив цей видатний український письменник у комуністичну ідею, був чи не був він націоналістом. З часом, очевидно, актуальність цих питань втратить гостроту, й на Хвильового почнуть дивитися в контексті його часу, шукатимуть у ньому і його творчості золотих зерен безцінного інтелектуального й духовного досвіду, який є набутком світової цивілізації.

Микола Хвильовий (справжнє прізвище Фітільов) — найвидатнішнй представник так званого українського «розстріляного відродження» 20-х pp. Це була група молодих українських письменників, які щиро повірили в революційні га комуністичні ідеали. За даними анкетного опитування, у бібліотеках, робітничих клубах та будинках-читальнях Хвильовий мав більше читачів, ніж будь-який інший письменник його покоління. Юрій Смолич зазначав, що тогочасні письменники сприймали Миколу Хвильового як найстаршого і найавторитетнішого літератора й усі хотіли писати, як він. Коли 1925 р. 32-літній Микола Хвильовий починав друкувати статті, де викладав свої ідеї про шлях розвитку літератури й сформулював культурну платформу національного комунізму в Україні, це мало серед українських літераторів ефект появи Лютера.

Микола Хвильовий народився 13 грудня 1893 р. в с. Тростянець Охтирського повіту Харківської губернії (тепер Сумська обл.) в сім’ї вчителя з народницькими симпатіями. Його «університети» були короткими — всього 4 класи Охтирської гімназії. За участь в українському революційному гуртку Микола змушений був залишити навчання без атестата й почав працювати робітником у господарстві місцевого поміщика, ведучи революційну пропаганду серед селян. 16—17 років юнак знайомиться з творами «класиків» революційної російської думки (Успенського, Добролюбова, Бєлінського та ін.). Зрештою доля приводить його на Донбас, де він працює в різних місцях, одночасно беручи активну участь в роботі марксистських гуртків. Відтак Хвильового призивають на військову службу й посилають на фронти 1-ї світової війни. «Три роки походів, голодування, справжнього жаху, якого я описати не ризикну, три роки Голгофи в квадраті на далеких полях Галичини, в Карпатах, у Румунії і т. д: і т. д.— і все це теж що-небудь значить»,— писав він у листі до Миколи Зерова. Хвильовий був радикалом, пережив еволюцію, як і боротьбисти, брав участь у повстанні проти Петлюри. 1919 р. вступив до більшовицької партії. Належав до пролетарської літературної організації «Гарт». З публікацією 1923 р. збірки оповідань «Сині етюди» одразу приходить гучне визнання. Становище в українській літературі було надзвичайно складним. Спілка пролетарських письменників України «Гарт» під керівництвом Василя Еллана-Блакитного, прагнучи впливати на робітників, звужувала значення письменницької праці до прикладних ідеологічних завдань» хоч і намагалася зберегти систему художніх цінностей. Посестра «Гарту»— спілка українських селянських письменників «Плуг» на чолі з Сергієм Пилипенком— ставила собі завданням виховувати селянство в більшовицькому дусі. І Блакитний, і Пилипенко були боротьбистами, тобто членами української радикальної групи, яка 1918 р. відкололася від партії українських соціалістів-революціонерів і 1920-го пішла на союз з більшовиками. Потрібно відзначити, що в той час оголошення 1923 р. українізації колишні боротьбисти Блакитний, Пилипенко, Шумський займали ключові посади в офіційному культурному житті радянської України.

Але існувала принципова різниця між Пилипенком, який вважав, що самі робітники й селяни повинні бути творцями нової культури, і Василем Елланом-Блакитним, котрий 1924 р. зробив спробу організувати пролетарську академію української літератури, куди б увійшли найталановитіші комуністичні літератори, здатні залучити маси до участі в літературному процесі й, зберігши високі зразки творчості, піднести українську пролетарську літературу до всесоюзного, ба навіть Світового рівня. Спроба Блакитного не вдалася, бо 1924 р. «Плуг» і «Гарт» посварилися через різне ставлення до Всеукраїнської асоціації пролетарських письменників (ВУАПП) — фактично української філії суперортодоксальної Російської асоціації пролетарських письменників (Дем’ян Бєдний, Леопольд Авербах та ін.). Блакитний виступив проти ВУАПП, вважаючи, що створення української філії російської (чгі всесоюзної) організації є порушенням принципів суверенітету окремих літературних організацій у різних республіках. Коли ж Пилипенко демонстративно оголосив федеративні зв’язки з ВУАППом, розгорнулася кампанія звинувачень «Гарту» в націоналізмі. Це протистояння найвпливовіших літературних об’єднань носило принциповий характер, бо найважливішою проблемою, що стояла тоді перед письменниками, була якість українського культурного процесу та його залежність чи незалежність від російської моделі. Хвильовий представив свої літературні ідеї в серії статей', написаних для газети «Культура і побут»,— щотижневого додатку до «Вісті ВУЦВК». Перші Дві з них вийшли також як окремі памфлети: «Камо грядеши» («Куди йдемо»; 1925) та «Думки проти течії» (1926). Третя стаття з’явилася лише в газетному варіанті під назвою «Апологети писаризму» (1926). А остання — «Україна чи Малоросія» без скорочень побачила світ щойно 1990 р. Хвильовий ідентифікував масовизм Пилипенка з традиційним провінціалізмом «Просвіти». По-більшовицькому він шукав ворожу класову базу для свого опонента і знайшов її в куркулі, який нібито загрожував селянізацію українській культурі, знижував її до рівня комнезамів та профспілок. Центральною проблемою для Хвильового було виховання кваліфікованих письменників, здатних написати читабельні знижки, створити українське мистецтво, яке б зайняло належне місце серед розвинутих культур Заходу. Постановка питання Європи чи Просвіти фактично означало: культура чи халтура? Безсмертні цінності психологічної Європи чи псевдоромантична графоманія? Тут у нього не було сумнівів: серед українськими письменниками лише один шлях шліфування свого ремесла — опанування європейської культури. Другу найважливішу ідею Хвильовий визначив гаслом: «Геть від Москви!» Слід зауважити, що він ніколи не був націоналістом у звичайному сенсі, бо залишався прибічником Радянського Союзу. Одначе «Союз усе-таки залишається Союзом, і Україна є самостійна одиниця». Для Хвильового самостійність України і самостійність Росії в єдиному. Радянському Союзі означали, шо обидві культури мають розвиватися окремими й незалежними один від одного шляхами. Продовжуючи цю думку, він писав у статті «Апологети писаризму»: «Отже, оскільки наша література стає нарешті на свій власний шлях розвитку, поскільки перед нами стоїть таке питання: на яку із світових літератур вона мусить взяти курс, У всякому разі не на російську. Це рішуче й без всяких заперечень. Не треба плутати нашого політичного союзу з літературою. Від російської літератури, від її стилів українська поезія мусить якомога швидше тікати. Поляки ніколи б не дали Міцкевича, коли б вони не покинули орієнтуватися на російське мистецтво. Справа в тому , що російська література тяжить над нами у віках як господар становища, який привчав нашу психіку до рабського наслідування.

Отже, вигодувати на ній, наше молоде мистецтво — це значить затримати його розвиток. Ідеї пролетаріату нам і без московського мистецтва відомі, навпаки, ми як представники молодої нації скоріше відчуваємо, скоріше виллємо ці ідеї у відповідні образи. Наша орієнтація — на західноєвропейське мистецтво, на його стиль, на його прийоми». Через місяць після публікації цих рядків Сталін у відомому, листі до Кагановича та інших членів ЦК КП(б)У звинуватив тодішнього наркома освіти УСРР Олександра Шумського в небаченні того, що Хвильовий представляє «темний бік українізації» і стоїть в опозиції до Росії, взагалі, до російської культури і до найвищого досягнення російської культури — ленінізму. Сталін просто пересмикував думки Хвильового, який, звичайно ж, не вважав безвартісною російську культуру. Більше того, героя свого незакінченого роману «Вальдшнепи» він назвав Дмитром Карамазовим. Але, як кожен національно свідомий і не зовсім безграмотний українець, добре розумів, що духовні, культурні й політичні стосунки України і Росії будувалися на нерівності й остання традиційно ставилась до України як до Малоросії чи Хохляндії, а до української мови — як до «язичія». В нещодавно опублікованому творі «Україна чи Малоросія» Хвильовий блискуче ілюстрував цю думку цитатою листа Максима Горького українському письменникові Олексію Слісаренку (друкується мовою оригіналу): «Уважаемый Алексей Макарович, я категорически против сокращения повести «Мать», Мне кажется, что и перевод этой повести на украинское наречие тоже не нужен. Меня очень удивляет тот факт, что люди, ставя перед собой одну и ту же цель, не только утверждают различие наречий — стремятся сделать наречие «языком», но еще и угнетают тех великороссов, которые очутились меньшинством в области данного наречия». На думку Хвильового, прийняти модель культурного розвитку від такого «старшого брата», як Горький (і не лише він), означало б культурне поневолення українського народу. Йому було абсолютно ясно, що його духовне розкріпачення, створення українською культурою світових цінностей можливе тільки при її остаточному звільненні від російської культурної моделі. Третьою ідеєю Хвильового був азіатський ренесанс: українці, як народ європейський, збагачений досвідом колоніального поневолення (в цьому унікальність його історії), здатний не лише приймати європейські культурні цінності, а й передавати їх у всесвітньому революційному процесі колоніальним народам Сходу, тобто очолити азіатський ренесанс, не менш блискучий, ніж відродження європейської культури початку нової доби. Свою четверту ідею — романтичного вітаїзму (від лат. vita — життя) — він протиставив ультраортодоксальній графоманії самосвятих пролетарських письменників, які оспівували героїчних робітників, трактори, комбайни й проклинали поганих монахів. За Хвильовим, пролетарське мистецтво має пережити всі фази буржуазного — позитивізм, романтизм, реалізм та ін. Для нього, ветерана громадянської війни (на відміну від тих, хто ці роки присвятив визвольним змаганням), революція — святе діло, бо відкриває необмежені можливості створення нового життя, нового побуту, нового світу. Тож цьому часові потрібно мистецтво, яке б віддзеркалювало романтику сучасних ідеалів,— «романтичний вітаїзм». Хоч ідеї ці, як бачимо, вирізнялися насамперед естетичною спрямованістю, вони були звинувачені на політичному ґрунті. А якщо й мали «націоналістичне» забарвлення, то лише тому, що Хвильовий беззастережно повірив офіційній ідеології, нібито в СРСР українці нарешті зажили вільно й можуть самостійно шукати свій шлях у будівництві «прекрасного комуністичного суспільства». Після листа Сталіна розгорнулася кампанія проти «хвильовизму», як націоналістичного ухилу від генеральної лінії ленінської партії. Хвильовий ще залишався активним учасником літературного життя аж до початку 30-х pp., але в його творах чимдалі виразніше проступали ознаки роздвоєності, розчарування в комуністичних ідеалах. У незакінченій повісті «Вальдшнепи» він устами героїні так пояснює свою світоглядну кризу: «Карамазова захопила соціальна революція своїм розмахом, своїми соціальними ідеалами, що їх вона поставила на своєму прапорі. В ім’я цих ідеалів він ішов на смерть і пішов би, висловлюючись його стилем, на тисячу смертей. Але як мусив себе почувати Дмитрій Карамазов, коли він, потрапивши в так зване «соціалістичне» оточення, побачив, що з розмаху нічого не вийшло і що його Комуністична партія потихесеньку та полегесеньку перетворюється собі на звичайного «собирателя землі руської» і спускається, так би мовити, на тормозах до інтересів хитренького міщанина-середнячка». У передмові до посмертного збірника поезій Еллана-Блакитного він напише: «Бо й справді: громадянська війна скінчилася. Комунар (ясніше лірик) не зрушив «бетонносвітові підпори». Після ліквідації ВАПЛІТЕ Хвильовий працює в українському альманаху-місячнику «Літературний ярмарок» — справжньому літературно-мистецькому інтелектуальному ринку в найкращому значенні слова й останньому ортодоксальному журналі, який прагнув захистити хоча б рештки самодіяльності української комуністичної культури і мав підтримку з боку тодішнього лідера українського національного відродження — наркома освіти Миколи Скрипника. Разом із самоліквідацією «Пролетфронту» наприкінці 1930 р. літературна кар’єра Хвильового закінчилася. Він ще дожив до голоду 1933-го. Поїхавши навесні в село, увіч побачив, що сталося. Повернувшись до Харкова, звертався до різних керівників з проханням якось допомогти. Безуспішно. І зрозумів: голод зроблено навмисно, він штучний, організований тією партією, якій він поставив на службу своє життя й талант. Хвильовий знав, що приречений. Українське культурне відродження захлинулося в крові. Із 259 письменників, чиї твори публікувалися 1930 р. українською мовою в УСРР, близько 200 зазнали репресій за сталінських часів. Було розстріляно школи українських літературознавців, мовознавців, філософів, знищено цілу епоху В історії української культури, цілий культурний космос. І навіть з мертвим та забороненим Хвильовим комуністична пропаганда ще довго воювала, оббріхуючи й перекручуючи творчість і життя цього талановитого письменника. Важко відбувалася реабілітація М. Хвильового уже в наш час. І це не випадково, бо він — буремний дух «розстріляного відродження», «таємна птиця українського ренесансу» з могутніми крилами, що зуміла здолати час і простір. Без вивчення його поглядів неможливо повною мірою зрозуміти причин і наслідків тієї трагедії, яку пережила Україна, рушивши за «комуністичним привидом», повіривши у привабливі гасла рівності й братерства. На землю України найбільше зло прийшло під виглядом великого добра.

 

 

Категорія: Персоналії | Додав: uahistory (02.07.2016)
Переглядів: 171 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz
Copyright MyCorp © 2017