ЯВОРНИЦЬКИЙ ДМИТРО

Дмитро Іванович Яворницький — одна з найсвоєрідніших постатей в українській науці. Все своє творче життя він присвятив дослідженню історії запорозького козацтва, любов до якого зародилася ще в дитячі роки. Однак, як справедливо зазначав М. Рильський, «це був учений-діяч з дуже широким колом інтересів: історик, археолог, фольклорист, етнограф, лексикограф, письменник, прозаїк, що пробував свою силу і у віршуванні. Але в центрі його уваги була історія Запорожжя, в яку він був просто закоханий». Яворницький — не тільки видатний учений, автор багатьох праць, а й педагог, що виховав цілу плеяду науковців — археолога В. Грінченка, історика П. Матвієвського, історика і етнографа К. Гуслистого та ін. Упродовж свого життя він мав дружні стосунки й цікаві зустрічі з багатьма відомими людьми. Досить назвати серед них І. Репіна, Л. Толстого, М. Кропивницького, М. Заньковецьку, братів Тобілевичів, М. Лисенка, Лесю Українку, В. Короленка, П. Саксаганського, М. Старицького, І. Карпенка-Карого. А під час численних археологічних, фольклористичних та етнографічних експедицій дуже легко й охоче зближався з простими людьми. На превеликий жаль, особа Яворницького та його діяльність тривалий час незаслужено замовчувалися.

Народився Дмитро Яворницький (Еварницький) 6 листопада 1855 р. в с. Сонцівка (тепер Борисівка) на Харківщині в родині сільського диякона. Мати була простою селянкою. Початкову освіту Дмитро здобув у рідному селі. Від бабусі чув перекази й легенди про запорозьке козацтво, народні пісні та думи. Батько — Іван Якимович — частенько читав йому книги на історичні теми. Все це справило на хлопця незабутнє враження. Згодом Дмитро Іванович зазначав у своїх спогадах, що при написанні «Истории запорожских казаков» він керувався тією любов’ю, яка зародилася в нього ще з дуже раннього, дитячого віку, коли батько, «грамотій-самоук», знайомлячи шестирічного хлопчину з безсмертним твором Гоголя «Тарас Бульба», змушував його ридати гіркими сльозами над лихою долею героя повісті. Враження дитинства були такими яскравими, що спонукали його вже у зрілому віці спочатку до піших походів, а згодом і поїздок по запорозьких урочищах. Мандрівки ці повторювалися рік у рік і врешті стали такими ж необхідними, як необхідні людині їжа, питво й повітря. Так образно висловився Яворницький у вступі до видання першого тому «Истории запорожских казаков». 1867—1873 pp. минули в Харківському повітовому училищі. Наука давалася йому напрочуд легко, особливо уроки словесності. В учнівському зошиті за другий клас є такі помітки, зроблені рукою вчителів: «Грамотное и легкое изложение, опыт очень хороший», «Изложение легкое, связное и грамотное» тощо.

1874. р. юнак вступив до Харківської духовної семінарії. Пройшовши протягом трьох років курс навчання за чотири загальноосвітніх класи, він не схотів студіювати богослов’я і 1877 р. залишив семінарію. Того ж таки року успішно склав іспити на історико-філологічний факультет Харківського університету. Закінчив його 1881-го й був залишений, як обдарований студент, на науковій роботі при кафедрі російської історії. Водночас викладав історію в різних середніх навчальних закладах міста. Невдовзі Д. Яворницький захоплюється історією Запорозької Січі й наполегливо збирає матеріали — записує перекази, легенди, думи та пісні, досліджує археологічні й історичні пам’ятки, слухає розповіді посивілих дідів, вивчає архіви. Для цього він не шкодує ні сил, ні енергії, ні власних обмежених коштів. Своїми враженнями від поїздок ділився на сторінках raзет «Харьковские губернские ведомости», «Екатеринославские губернские ведомости» та журналу «Киевская старина». Тут 1883 р. було надруковано одну із перших його праць — «Жизнь запорожцев по рассказам современника-очевидца». Разом із своїми вчителями — О. Потебнею і М. Сумцовим бере активну участь у роботі щойно організованого при Харківському університеті історико-філологічного товариства, виступає з доповідями на його засіданнях. Повернувшись 1884 р. із чергової поїздки по місцях колишньої Запорозької Січі, Яворницький почав читати в Харкові серію публічних лекцій під загальною назвою «Про запорозьких козаків». Газети відзначали, що вони проходили при переповненому залі й мали величезний успіх. Робота над історією козацтва привернула увагу місцевої влади, і Яворницького проголосили «сепаратистом». Попечитель Харківського учбового округу генерал-лейтенант Максимович заявив талановитому історикові: «Ваші запорожці нам не потрібні! Пишіть про Фінляндію». Коли Яворницький відмовився, його змусили залишити університет і саме місто Харків. Позбавлений права працювати, він улітку 1885 р. переїжджає до Петербурга й невдовзі влаштовується викладачем історії та літератури в Миколаївському сирітському інституті шляхетних дівчат. Крім того, читає в приватній гімназії Стоюніної, 2-му кадетському корпусі, театральному училищі. Того ж року боляче переносить раптовий розрив з дружиною — вчителькою Кокіною Варварою Петрівною, а також смерть свого батька. У Петербурзі Яворницький знайомиться з прогресивною інтелігенцією, зокрема з художником І. Шишкіним, скульптором М. Микешиним, письменником Д. Мордовцевим, художником і музичним критиком В. Стасовим та багатьма іншими діячами української та російської культури. Відвідує літературні вечори, пише низку статей з історії Запорожжя, передмову до поеми «Гайдамаки» Т. Шевченка, що вийшла у Петербурзі наприкінці 1885 р. Навесні 1886-го Яворницького обирають членом Археологічного товариства в Петербурзі. Освоївшись із столичним життям, він влаштовує в себе так звані «суботники», які відвідували поети, художники, композитори, актори, студентська молодь. Десь у цей час відбулося його знайомство з І. Рєпіним. Добрі стосунки вони підтримували протягом всього життя. Ще до знайомства з Яворницьким Репін намислив собі картину про те, як запорожці, зібравшись на раду, пишуть відповідь турецькому султанові. Ознайомившись з ескізом майбутнього твору, Яворницький заходився допомагати художникові порадами, віддав у його розпорядження свою колекцію козацьких реліквій, які й відтворені на картині, і навіть позував йому. Як раніше з Харкова, так тепер із Петербургу Яворницький щоліта виїжджає до місць, пов’язаних із Запорозькою Січчю. Багато цікавих матеріалів з історії козацтва зібрав він у архівах Петербургу, Москви, Києва, Варшави, Одеси, Катеринослава та інших міст. Водночас записує народні пісні й легенди, вивчає топографію запорозького краю, фольклор, етнографію, археологію, значну увагу приділяє лексикографії.

У квітні 1887 р. невтомний дослідник їде на Соловецькі острови. Тут, на території монастиря, він відвідав могилу останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського, розшукав архівні матеріали про нього, записав розповіді літніх ченців і цього ж таки року опублікував статтю під назвою «Последний кошевой атаман Петро Иванович Калнышевский». Водночас Д. Яворницький розгорнув велику роботу над першим томом задуманого ним фундаментального твору «История запорожских казаков». Це знову привертає увагу властей. До міністерства освіти надходять сигнали про політичну неблагонадійність та вільнодумство Яворницького. Нагляд за ним з боку поліції посилюється. Якось-то було зроблено трус на квартирі.

1891 р. міністр освіти Делянов категорично заборонив йому викладати в навчальних закладах «за тенденційний вияв у лекціях антипатії до московської історії та уряду і пристрасть до історії Малоросії». Таким чином, всі творчі плани вченого було зруйновано. Йому запропонували поїхати у відрядження на три роки до Ташкента «чиновником з особливих доручень» при туркестанському генерал-губернаторі. Заслання в Середню Азію стало логічним завершенням заходів властей, спрямованих на обмеження діяльності Яворницького. Але, й попри це, він до останку віддається праці, досліджує історико-топографічні особливості мало відомого науці краю, збирає старовину, вивчає побут місцевих народів, їхню культуру, що дало йому змогу скласти «Путеводитель по Средней Азии в археологическом и историческом отношениях от Баку до Ташкента» (1893). Тут-таки він написав другий том «Истории запорожских казаков» (1895) — перший вийшов друком навесні 1892 p.

У квітні 1895-го Д. Яворницький переїжджає з Середньої Азії до Варшави, де влаштовується позаштатним чиновником з особливих доручень при міській казенній палаті. На початку 1896 р. йому доручають переглянути архів колишнього фінансового управління в царстві Польському, укласти опис справ та покажчик до нього. Впорядковуючи архів, Яворницький одночасно складає іспит при Варшавському університеті на звання магістра російської історії, а також продовжує працювати над третім томом «Истории запорожских казаков». Через якийсь час приїхавши до Москви, за допомогою В. Ключевського влаштовується приват-доцентом у Московському університеті й викладає археологію та історію козацтва. Слід зазначити, що як викладач Яворницький мав великий успіх серед студентів. Обдарований красномовством і добрим голосом, вільно володіючи матеріалом, він читав лекції змістовно й цікаво. Вони часто закінчувалися оваціями, а лектора виносили з аудиторії на руках. У Москві Яворницький швидко зближується з передовою Інтелігенцією, відвідує літературні вечори відомого на той час педагога Д. Тихомирова. Але були й такі, хто з підозрою ставився до діяльності вченого. Саме тому магістерську дисертацію йому довелося захищати не в Московському, а в Казанському університеті — при активній допомозі визначного філолога Ф. Корша. Зрештою він завершує третій том «Истории запорожских казаков», етнографічно-фольклористичну працю «По следам запорожцев», перевидає «Вольности запорожских казаков», переробляє перший том «Истории...» Всупереч негативній оцінці Запорожської Січі С. Соловйовим, А. Скальковським та іншими представниками офіційної історіографії, Яворницький з самого початку своєї наукової діяльності дотримувався думки, що вона була явищем прогресивним і відіграла важливу роль у визвольній боротьбі українського народу. Козаків він вважав самовідданими героями, які захищали Україну від посягань зовнішнього ворога. 1902 р. Катеринославська губернська земська управа та наукове товариство запросили Д. Яворницького на посаду директора крайового Історичного музею. Але тоді робота по підготовці XІІІ Археологічного з’їзду не давала йому можливості залишити Московський університет. І лише 1905 р. Яворницький переїхав до Катеринослава (тепер Дніпропетровськ). Музей став справжнім дітищем ученого. Багато сил доклав він, щоб багатюще зібрання відомого колекціонера й дослідника Катеринославщини О. Поля стало надбанням музею. Завдяки Яворницькому музей отримав частину картин з Російської Академії мистецтв. Надходили подарунки й від приватних осіб, наприклад І. Рєпіна. Особисто Яворницький зібрав понад 75 тис. експонатів. Вони не залишили байдужим нікого, про що свідчать численні відгуки в книзі для відвідувачів. З ініціативи Дмитра Івановича 1909 р. музей придбав ділянку землі в с. Капулівці, де знайшов вічний спочинок кошовий отаман Іван Сірко. Тоді ж було встановлено пам’ятник Богданові Хмельницькому в Кодацькій фортеці, а також меморіальну дошку з написом про загибель тут 972 р. Святослава Ігоревича, поблизу Ненаситецького порога. 1910 р. Д. Яворницький власним коштом їде до Єгипту для ознайомлення з музейною справою. Невдовзі після цього розпочалося будівництво нового приміщення для Катеринославського музею. Але вибухнула світова війна, і роботи припинилися.

Після Жовтневого перевороту Яворницький продовжує керувати музеєм, викладає в Інституті народної освіти, очолює науково-дослідну кафедру українознавства, завідує Катеринославським губернським архівним управлінням. Крім того, бере активну участь у роботі Всеукраїнської Академії наук. 1924 р. його було обрано членом-кореспондентом, а 1929 р.— дійсним членом ВУАН. Заслуги вченого перед наукою і народом неодноразово відзначалися в пресі. З 30-х pp. в Україні почала наростати хвиля сталінських репресій, спрямованих на моральне й фізичне винищення інтелігенції, й 1933 р. академіка Д. Яворницького усунули з посади директора музею. Але й у скрутні часи він знаходив порятунок у праці. В останні роки життя вчений напружено збирав і впорядковував фольклорний, етнографічний та інший матеріал. Багаторічні душевні струси й фізичні негаразди знесилили організм Д. Яворницького.

5 серпня 1940 р. він помер у своєму будинку на площі Шевченка. Поховали великого вченого у Дніпропетровську на міському кладовищі. У жовтні 1940 р. вийшов указ про увічнення пам’яті академіка Д. І. Яворницького — присвоїти ім’я вченого Дніпропетровському історичному музею.

У зв’язку з реконструкцією міського кладовища його останки на клопотання громадськості 6 липня 1961 р. було перенесено на територію Дніпропетровського історичного музею.