Володимир Іконников

Визначаючи роль і місце Володимира Степановича Іконникова в українській історичній науці, «Енциклопедія українознавства» характеризує його як «видатного історика», праці якого й досі не втратили свого наукового значення. Він, випускник Київського університету (віддав йому згодом 40 літ свого життя), член Російської Академії наук, був і одним з фундаторів та першим незмінним головою Історичного товариства Нестора-літописця, а також головою Археографічної комісії ВУАН, яка зробила вагомий внесок у розвиток української історичної науки, зокрема історіографії, джерелознавства та археографії. Наукова спадщина вченого пересягає за 120 праць. Насичені фактичним матеріалом і бібліографічно-довідковими даними, вони становлять величезний інформаційний потенціал. Заслуговує Іконников вдячної пам’яті нащадків і як дбайливий вихователь гімназіальної молоді й студентства.

Народився він 21 грудня 1841 р. в Києві у дворянській родині майора у відставці, ветерана Вітчизняної війни 1812 р. Степана Іконникова й Агнії Рушкойської. Крім Володимира в сім’ї були ще троє синів і дочка. Батько — родом із Петербурга, де й виховувався в 1-му кадетському корпусі,— протягом 1805—1812 pp. брав участь у багатьох битвах та військових походах, навіть потрапив у полон і побував у Парижі. Вийшов у відставку внаслідок поранення, оселився з родиною в Києві. Либонь, його захоплюючі розповіді й привернули увагу хлопця до історії. 1851 р. Володимирів батько (мати на той час уже померла) віддав юнака до 1-ї Київської гімназії, а наступного року перевів до Київського кадетського корпусу, де він і навчався казенним коштом. 1861-го молодий Іконников вступає до Київського університету св. Володимира. Пізніше він із щирою вдячністю згадував свого наставника — відомого вченого, засновника воєнно-польової хірургії, педагога і громадського діяча М. Пирогова, який у 1858—1861 pp. був попечителем Київського учбового округу й допоміг йому скласти додатковий іспит на історико-філологічний факультет. Роки навчання стали його першими кроками Володимира в науку. На другому курсі він написав дослідження «Очерк развития афинской конституции до Клисфена». Думка викладачів була одностайною — твір рекомендували до друку. Однак В. Іконников уже захопився іншою темою: готує працю «Максим Грек» на здобуття золотої медалі. Дебют виявився вдалим — крім медалі отримав він ще й Пироговську стипендію, запроваджену шанувальниками таланту вченого, якого через невдоволення властей його різнобічною освітянською діяльністю було усунуто з посади попечителя. Ще студентом Іконников опублікував статтю «Кто был первый самозванец?» Вона з’явилася після виходу у світ дослідження М. Костомарова. У 1865 р. Іконников закінчив університет. У червні його удостоїли стипендії кандидата історико-філологічного факультету, а в жовтні того ж року зарахували в стипендіати для підготовки до професорського звання на кафедрі історії. Тоді й розпочалася багаторічна педагогічна діяльність В. Іконникова у навчальних закладах України. В 1865—1866 pp. він — викладач російської історії в Київській воєнній гімназії та історії загальної літератури в Інституті шляхетних дівчат. Потім переводиться приват-доцентом до Харківського університету, читає публічні лекції, зустрічається з студентами й тими, хто цікавиться історичним минулим України. З Харкова його шлях проліг до Одеси. Тут він одружується з Ганною Родзевич, батько якої — Леопольд Адамович свого часу в чині майора у відставці взяв шлюб із кріпачкою. Було в Родзевичів восьмеро дітей, серед них і Ганна. У подружжя Іконникових невдовзі народився син, але помер у трирічному віці від запалення легенів. Це був тяжкий удар для молодих батьків. І лише 14 років згодом, 1884-го, в них народилася дочка Ольга. В Одесі В. Іконников склав іспити на ступінь магістра й став викладати географію в 2-й міській гімназії, а також російську історію та словесність у приватній жіночій гімназії. У грудні 1867 р. вчена рада Новоросійського університету надала йому ступінь магістра російської історії за дисертаційну працю «Максим Грек». Це був значно перероблений варіант дослідження його студентських часів. Узимку 1869 р. він обіймає посаду доцента на кафедрі російської історії Київського університету. Того ж року захищає докторську дисертацію «Опыт исследования о культурном значении Византии в русской истории», наступного обирається екстраординарним, а ще через рік ординарним професором. На той час ученому виповнилося лише 30 років. Усе своє подальше життя і діяльність він тісно пов’язав з Київським університетом. Тут читав загальні й спеціальні курси з історії Росії, спецкурси «время Екатерины II», «История Московской Руси», курс російської історіографії. З 1873 по 1913 p. був головним редактором «Университетских известий»— одного з найкращих наукових журналів, де студенти й викладачі публікували свої праці. Його заходами було розширено обсяг тієї частини часопису, яка подавала огляд наукових видань з історії в країні та за її межами. Про великий авторитет В. Іконникова серед університетських колег свідчить хоча б той факт, що він з 1871 по 1880 р. і з 1883 по 1887-й обирався деканом історико-філологічного факультету. А ще організував 1873 р. історичне товариство Нестора-літописця й багато років був його головою. По 1921 р. воно діяло при університеті а з 1929-го — при Академії наук України. Разом з іншими видатними вченими В. Іконников увійшов 1884 р. до організаційного комітету, створеного для відзначання 50-річчя Київського університету, з нагоди цієї знаменної події опублікував дві статті: «Университетская типография» і «Редакция Университетских известие», а також взяв участь у підготовці цілої низки важливих матеріалів, як-от: «Биографический словарь профессоров и преподавателей императорского университета св. Владимира», «Историко-статистические записки об ученых и учебно-вспомогательных учреждениях императорского университета св. Владимира», «Академические списки императорского университета св. Владимира». У цей час плідної наукової і активної громадської діяльності вченого виходять друком його праці «Историко-библиографический обзор литературы русской истории за 1874—1876 гг.» (К., 1880); «История Московской Руси» (К, 1884); «Новые исследования по истории смутного времени Московского государства» (К., 1&89); «Новые коллекция рукописей в России: Библиографические заметки» (КС, Ш ) ; «Новые материалы по истории царствования Петра Великого» (Спб., 1881—1887); «Один из образовательных проектов времени Петра Великого», Кс. 1893) та багато інших. Він займає відповідальні посади в різних наукових установах, ґрунтовно знайомиться з усіма здобутками на історичній ниві. Уже в середині XX ст. його дочка Ольга Петрова (Іконникова) напише цікаві спогади про свого батька, які розкривають глибочінь людської вдачі вченого, його мрії, творчу працю, доброту і прагнення гармонії в науці й особистому житті. 1876 р. він увійшов до складу комітету, створеного при Київському університеті з метою організації в місті Вищих жіночих курсів. Цей перший в Україні вищий учбовий заклад для жінок розпочав свою просвітницьку місію щойно по двох роках свого заснування. Завідував ним з 1878 по 1889 р. В. Іконников. З 1871 по 1887 р. він був членом попечительської ради Київського учбового округу, з 1889 по 1904-й — головою бібліотечної комісії при університеті, з 1881 по 1883 — членом ради колегії Павла Галагана, з лютого 1904-го — головою Київської комісії для розбору давніх актів, з червня. 1904-го — помічником голови Київського відділу імператорського російського воєнно-історичного товариства, а з квітня 1910-го— помічником голови Київського товариства охорони пам’яток старожитносте і мистецтв. Наприкінці XIX — на початку XX ст. центром бурхливого розвитку науки й вищої освіти в Україні: стає Київський університет, де працювала ціла плеяда відомих істориків — В. Антонович, Ф. Фортинський, М. Бубнов, Г. Лучицький та В. Іконников. На той час він був уже почесним членом Юр’ївського, Чеського, Харківського, Київського і Петербурзького університетів, Київської духовної академії, Московського археологічного інституту й практично всіх наукових історичних товариств та архівних комісій. У листопаді 1892 р. В. Іконников удостоївся звання заслуженого професора Київського університету, а 1914-го як видатного вченого, праці якого здобули високу оцінку широкої наукової громадськості, обирають академіком Російської Академії наук. Він творив і в той складний для батьківщини період,, коли після 1-ї світової війни розпочалася громадянська, в перебігу якої беззастережно знищувалися вагомі здобутки так званої буржуазної наукової думки, в тому числі й те прогресивне в галузі освіти, що було створено за старого ладу. Однак за браком досвідчених викладацьких кадрів новій, владі доводилося використовувати й учених старої школи. Тож у цей час Іконников працює в історико-філологічному відділі Всеукраїнської Академії наук, а 5 березня 1920 р. стає академіком ВУАН. Його наукова й педагогічна діяльність не раз відзначалася високими нагородами: орденами св. Володимира III ступеня, св. Анни II ступеня, св. Станіслава II і І ступенів. Серед фундаментальних праць ученого (а він залишив величезний науковий доробок — від багатотомних монографій до статей, рецензій і нарисів, насамперед слід згадати «Исследование о главнейших направлениях в науке русской истории в связи с ходом образованности» (1869), «Скептическая школа вфуадокой историографии и ее противники» (1871), «Русская историческая наука в двадцатипятилетие 1855—1880» (1880). Чимало видань вийшло за кордоном. Приваблювало його й дослідження персоналій як чинника, необхідного для оцінки ролі й місця тих чинних осіб в історичному процесі, поглядів і вчинків визначних державних та громадських діячів, безпосередньо пов’язаних з суспільно-політичними рухами, зокрема М. Румянцева, М. Скопіна-Шуйського, О. Ордина-Нащокіна та ін. Приділяючи звичну увагу питанням освіти минулого й сучасності, він виступив на початку 70-х pp. у пресі з оцінкою книги «Государство и Народное образование в России в XVIII в.», яка належала перу вітчизняного історика М. Владимирського-Буданова —випускника, а згодом професора Київського університету,— написав низку узагальнюючих праць і розвідок з історії університетської освіти в Росії. Крім того, опублікував ряд праць, з історії Київщини, зокрема «Киев в 1654-—1655 гг.» (1904) і «Крестьянское движение в Киевской губернии в 1826—1827 гг. в связи с событиями того кремени» (1905), порушивши гострі соціальні й політичні питання і висвітливши чимало важливих аспектів національно-визвольної боротьби українського народу. Центральне місце у творчому доробкові вченого займає фундаментальна праця «Опыт русской историографий», що вийшла в 1891 —1908 pp. у двох томах (чотирьох книгах. 3-й том не опублікований (рукопис зберігається в архіві Російської Академії наук). Завдяки великому фактичному матеріалові твори Іконникова мали широку популярність у наукових колах. Зрештою, вони й досі не втратили своєї довідково-бібліографічної цінності. До останніх днів життя В. Іконников працював над наступними томами «Опыта русской историографии».

Смерть що настала в Києві 26 листопада 1923 р., перешкодила цій роботі. Наукова спадщина В. Іконникова, його ґрунтовні джерелознавчі й історіографічні розробки є вагомим внеском у розвиток української історичної думки кінця XIX — початку XX ст.