ГРИЩЕНКО ОЛЕКСА

 Олекса Грищенко чи не перший з наших художників зробив неоціненний внесок у справу пропаганди українського мистецтва і визначення йому належного місця в світовій культурі. Майже все життя митець прожив за межами Батьківщини, про нього написано небагато, і широкому колу шанувальників образотворчого мистецтва він майже невідомий. Проте помилково думати, що до сьогодні не робилося спроб повернути ім’я художника до історії вітчизняної культури, відкрити глядачам життєстверджувальний талант живописця. Згадаймо, наприклад, про спробу Павла Загребельного. Перебуваючи у Нью-Йорку як член української делегації на черговій сесії Генеральної Асамблеї ООН, письменник відвідав виставку Олекси Грищенка, захопився його малярством, Згідно з заповітом художника всі полотна, які експонуватимуться на виставці в Києві, залишаться в Україні як дар митця своїй Батьківщині. Однак тодішній ідеологічний керівник республіки В. Маланчук і слухати не бажав про організацію виставки картин О. Грищенка в Україні. Таким чином, твори майстра зберігаються й експонуються в Москві, Парижі, Нью-Йорку, Лондоні, Копенгагені, Бостоні... А український глядач може милуватися лише «Бретанським пейзажем» О. Грищенка в експозиції Львівського художнього музею — чи не єдиним виставленим у нас на сьогодні для огляду твором художника. Щоправда, у фондах Національного художнього музею в Києві зберігається ще одна рання картина майстра — «Натюрморт». Такі сумні наслідки забуття не лише цього окремого митця. У 50-і pp. вольовим рішенням було знищено всі твори художників та скульпторів, які з тих чи тих причин жили й працювали за кордоном.; Зникли полотна О. Грищенка, скульптури О. Архипенка...

Народився Олекса Грищенко в м. Кролевці (нині Сумської обл.) 2 квітня 1883 р. Юнаком потрапив до ката молодих чернігівських інтелігентів, котрі гуртувалися навколо Михайла Коцюбинського. Особливе враження на майбутнього митця справило знайомство з Миколою Вороним, Борисом Грінченком, Павлом Тичиною, Михайлом Жуком. Пізніше він познайомився з Сергієм Єфремовим, Олександром Архипенком. Михайло Коцюбинський був першим, хто помітив у хлопцеві хист до малювання і підтримав його прагнення отримати малярську освіту. Після закінчення Полтавської гімназії Олекса Грищенко навчався в Київському, Петербурзькому та Московському університетах. В останньому одержав диплом І ступеня, за фахом біолог. Мистецьку освіту здобував у різних приватних школах та малярських майстернях. Одним з перших його вчителів був Сергій Світославський. «Це він сказав мені,— згадував Олекса Грищенко,— якою повинна бути палітра, і порадив викинути з моєї скриньки близько половини підозрілих фарб». Свій вплив на молодого художника мали і А. Васнецов та В. Суриков, а якими він познайомився під час поїздок на етюди до Криму. В Москві, куди О. Грищенко переїхав 1908 p., він відвідував Арбатську школу Юона і Дудіна. Та найбільше часу молодий художник присвячував музеям і виставкам. Його приятель, художник І. Остроухов, жартував: «Якщо у Грищенка відберуть усі бібліотеки та музеї і викинуть його на якийсь безлюдний острів, тоді може з нього щось і вийде путнє». «Насамперед я усвідомив собі,— писав художник,— що передусім треба прислухатися до свого «я» і уважно стежити за ним». Він був певен, що становленню митця передує становлення в людині особистості. А шлях до цього він бачив у постійній освіті. «Мене цікавила геологія — обличчя землі, далі — ботаніка і метеорологія. З цими науками мені розкривалася універсальна картина світу. Моря і ріки, надземні і підземні, ліси, рослини і гори, риби і раки, тварини, незліченні комахи, гриби, папороті, мохи, небеса, буревії, морози, гаряч і спека. Одного мені було жаль, а саме, шо наука і машина зруйнували первісний світогляд мого дитинства. І я не один, що жалкував... А все ж вивчення наук про натуру зблизило мене з природою і світом, навчило спостерігати, поглибило волю довести до кінця те, що почав... Одначе малярство, якому я був відданий всією своєю істотою змалечку, завжди освітлювало мою путь і було в мене на першому плані». І в Києві, і в Москві Олекса Грищенко відігравав значну роль у гуртку молодої інтелігенції, яка шукала нових шляхів розвитку мистецтва. Власне, й переїзд до Москви був зумовлений саме цим. На початку століття європейське малярство переживало бурхливу пору утворення нових мистецьких шкіл і напрямів. Відлуння цього процесу докочувалося й до Москви та Києва. В колекціях Щукіна та Морозова Олекса Грищенко побачив полотна Марке, Дерена, Пікассо, Матісса, Сезанна... Водночас молодого живописця цікавило мистецтво давньоруської ікони. Його вражала здатність іконописця, що оперував лише площинами кольорів, тобто формою, і був обмежений продиктованим сюжетом майбутньої ікони, виявити при цьому свою індивідуальність. «Суть ікони,— скаже О. Грищенко пізніше,— і її вартість лежить в її органічній єдності релігійного змісту і мистецтва». 1911 р. молодий художник уперше потрапляє до Парижа. Весь свій час він проводить у Луврі, на виставках образотворчого мистецтва. З французької столиці художник привіз закоханість у живопис Делакруа, картин якого на той час у московських колекціонерів було не так багато. Через два роки О. Грищенко мандрує Італією: Рим, Равенна, Неаполь, Венеція... Того ж, 1913 р. виходить його друга книга-дослідження «Про зв’язки російського живопису з Візантією і Заходом». Додамо до цього ще такі праці, як «Криза мистецтва і сучасний живопис», «Як в нас викладають живопис і що під цим треба розуміти», щоб з’ясувати коло зацікавлень Ó. Грищенка в ті роки. «Серед загального занепаду і розкладу могутнім новатором видався мені Сезанн,— зізнався художник,— він витратив півстоліття впертої і натхненної праці, щоб очистити від сміття й липкого болота золото чистого, чудового, саможивучого малярства. Він відважно відчинив ту темну комору, де замкнули малярство вороги справжнього мистецтва — академісти, аматори-літератори, містики й репортери живої дійсності. Він перекинув величавий міст від XX століття до геніїв малярства XIII — XVI віків Джотто, Мантеня, Франческо, Мазаччо, Джорджоне, Греко. Він знову заговорив божеською мовою чистих форм малярства на противагу нужденному загикуванню митців псевдовідродження». Із захопленням читав О. Грищенко надіслану з Парижа книжку П. Сіньяка «Від Делакруа до неоімпресіонізму». Жовтневу революцію Олекса Грищенко зустрів радо. Його обирають професором Державних майстерень, членом Колегії з охорони пам’яток та Музейної колегії. Він бере активну участь у мітингах, читає лекції про сучасне мистецтво, яке, на його думку, тепер має підкорити себе. У пореволюційні роки художник зумів зробити дуже багато в справі врятування Шедеврів мистецтва, зокрема й «Трійці» А. Рубльова. В одній з випадкових, дуже рідких згадок про О. Грищенка в радянській пресі в статті «По следам ленинских декретов по охране памятников искусства» в журналі «Искусство» (1970, № 3) зауважувалось: «Член Музейної колегії художник О. Грищенко з маєтку Баратинських, за три кілометри від якого на той час проходив фронт, вивіз 200 картин. Серед них були ескізи Рубенса, «Інтер’єр Тенірса, «Воєнна сцена» Воувермана, «Пейзаж з деревом» Рейсдаля, «Руїни» Перуджіо, «Богоматір» Bye, «Концерт» Ванлоо». Революція сповнила художника надією, що зі старим світом відійдуть у минуле і безталанні картини, література, музика... Проте дійсність переконувала у протилежному. Заклики використовувати мистецтво для пропаганди нового Життя деякими новоявленими бюрократами й чиновниками сприймалися по-своєму. Так сталося й з оцінкою творчості Олекси Грищенка. В Державних майстернях він працювати майже не мав змоги, в країні панували голод, розруха. «Серед катаклізму і хаосу плани і бажання однієї людини дуже мало значать. Звичайно, вона кидається в одну з бушуючих стихій, сподіваючись, що добра воля винесе її десь на приязний берег. Отак і я одного дня опинився під мінаретами Царгороду», згадував художник. А перед Цим був переїзд з Москви в Україну, спроба дістатися до Києва й запропонувати свої послуги відкритій Державній академії мистецтв. Два роки провів Олекса Грищенко в Царгороді. Він часто дивився на північний (український) берег моря і думай, думав... Вихід шукав у праці, щоденній, виснажливій. Коли, здавалося, дійшов останньої межі, його помітив візантолог зі світовою популярністю Томас Вітмор, один з найбагатших колекціонерів Америки. В якусь хвилину Олекса Грищенко з Жебрака обернувся на багатія. Вітмор придбав 66 його акварелей і гуашей, оплатив поїздку до Греції, звідки Олекса Грищенко приїздить до Парижа, де вирішує оселитися. І вже в лютому 1922 р. в галереї Якова Поволоцького відкривається перша закордонна виставка картин художника. Передмову до каталога написали відомі паризькі критики Андре Левінсон та Клод Фаррер. З першим Олекса Грищенко познайомився ще в Москві. Критик Рене Жан писав у «Комедії»: «Ясні акварелі, сповнені сонця, підкреслюють тонами магічної м’якості велич Константинополя. Вони вводять нас до легендарних палаців, ми блукаємо над берегами Босфору. Ніжні, чутливі акварелі, що сям-там позичають свої рисочки від кубістичних упрощень, наче бажають докинути до наймодерніших напрямів свіжі пахощі із Сходу та Персії». А Андре Левінсон в «L’Amour de l’Art» зауважував: «Індивідуальна постава митця перед феєрією Стамбула анітрохи не схожа на розхристаність імпресіоніста, котрий підстерігає випадкові види східного міражу. Грищенко має інтуїцію до Сходу, одначе передає своє зворушення стихійно, за законами станкового малярства, він змушує свою слов’янську чутливість до дисципліни. Кожен твір легко, солідно розміщений у просторі, окресленім рамою». Але успіх виставки зовсім не поліпшив матеріального стану художника. На організацію виставки він витратив останні су. Серед гостей у галереї Поволоцького були аристократи, посли, журналісти — ніхто не ризикував купити картини невідомого ще в Парижі майстра. Знову потяглися тяжкі дні невтомної праці. Ще в Царгороді Грищенко почав вести щоденник. Він пише про постійні візити знайомих і незнайомих торговців картинами, на жаль, невтішні. Та ось могутній паризький маршал Поль Гійом порадив показати художникові свої полотна Зборовському, який свого часу відкрив Модільяні. — Залиште мені ваші речі, вони мене цікавлять,— байдуже кинув Зборовський. Не дочекавшись грошей від маршала, Олекса Грищенко знову помандрував до Греції. Але й туди Зборовський не надіслав ні франка. — Чи ж ви задоволені? — спитав Грищенка Поль Гійом при зустрічі, коли художник повернувся до Парижа. Грищенко тільки розвів руками. — Як так? У мене в галереї були виставлені ваші грецькі композиції. Йдіть швидше до Зборовського, він продав 14 ваших картин! — Не турбуйтеся, Грищенко,— Зборовський витягнув з кишені якусь цидулку.— Завтра, завтра... І на старості, заживши слави і грошей, О. Грищенко буде згадувати про перші роки в Парижі, роки поневірянь, а часто й принизливого існування. Проте це були й радісні роки — його малярство визнають у Європі, а отже, пізнаючи його мистецький світ, глядачі відкривають для себе і його Батьківщину — Україну.

1923 р. минув для художника в турботах про організацію нових виставок, Навесні він експонував свої картини в галереї Домінік. Тепер про Грищенка сказав своє слово Луї Воссель, який писав під псевдонімом Шнтуріккіо,— один з найвідоміших тогочасних критиків мистецтва: «Якщо я зверну вашу увагу на види сучасної Еллади, побачені цим бистрооким аналітиком, яким є Олекса Грищенко, то гадаю, що показав вам найкраще» (журнал «Клер»). Того ж року дві роботи Грищенка «Автопортрет» та «Інтер’єр» потрапили до експозиції Осіннього салону. О. Грищенко мандрує Європою: Португалія, Іспанія... А в травні 1925-го виставляє в галереї Амос чудові полотна з Португалії. Поль Гійом писав у своїй статті під рубрикою «Митці, про яких говорять» в журналі «Мистецтво Парижа»: «Малярство О. Грищенка споріднене з Візантією... Художник з України Шевченка й Гоголя приносить ранкове дихання в західну культуру, що її він засвоює з усією зухвалістю, пристрастю й крайністю своєї нації. Він захоплений Чімабуе, Джотто, Мазаччо, Мантенем, Тінторетто... Його малярство свіже й пишне, його барва чиста й весела. Він виявляє себе в баченні світу блискучим ритмом, повним стилю й величності, любові та, мабуть, і гумору, того особливого гумору» який зупинився на півдорозі між іронією й болем». О. Грищенко й раніше був активним учасником багатьох виставок, а тепер його запрошують кращі галереї Парижа виставити свої полотна. Його картини, привезені з Туреччини, критики порівнювали з полотнами Е. Делакруа, а в Салоні Тюйлері роботи Грищенка розміщують поряд з картинами Анрі Матісса. 1931 р. Олекса Грищенко стає постійним членом Осіннього салону — найвища пошана, якої може досягти художник-іноземець у Франції. Критик Р. Ешольє писав у «Тулузькій депеші»: «Українець Грищенко від самої колиски відчував ностальгію за Сходом, тому після першого ж дотику до Ісламу вибухнув таким сп’янілим хоралом! Кажу про хорал одверто, бо так як Делакруа «В подорожі до Марокко», так і Грищенко блискуче єднає в своїх пейзажах музику з барвою». Наприкінці 20-х pp. О. Грищенко одружується з Лілі Лявелен, яка стає йому вірною супутницею в житті і помічницею в творчості. Так, Лілі Лявелен переклала першу книгу, спогадів митця, видану у Франції «Два роки в Царгороді» Вихід книги тепло вітала преса — «Кандід», «Комедія», «Тулузька депеша»... 1932 р. критики визнали полотно О. Грищенка кращим серед картин Осіннього салону. Виставки, виставки... І завжди успіх, тріумф! Критик Г. Б. Гро в «Beaux-arts» писав: «Грищенко, як то кажуть, «чистий майстер». Що за розспіваний ліризм! З якою силою море б’є в скелі і як небо, де гудуть вічні бурі, віддзеркалює неспокійну й сувору душу поета, шо їх малював! Грищенко пішов незвичайно далеко в потребі висловитись у викінченій формі». Олекса Грищенко по праву увійшов до кола визнаних французьких митців. Приязнь і дружба єднали його з Полем Сіньяком, Пабло Пікассо, Фернаном Леже, Ван Донгеном, Альбером Марке, Андре Дереном, П’єром Боннаром. Ще до зустрічі з Пабло Пікассо Грищенко писав про майстра: «Правдивий продовжувач великого сезаннівського діла, Пікассо — глибокий митець нашого часу. Незвичайно обдарований природою, він з головокружною швидкістю пройшов декілька етапів свого розвитку. Як у ранніх, так і пізніших своїх працях, всюди митець показує риси сильного, гострого і незвичайно поважного маляра; скрізь почувається дух південного іспанця, незважаючи на те що Пікассо виріс на французькому грунті...» У 20-і pp. О. Грищенко побував на батьківщині Пікассо — в Малазі. А зустрілися вони 1925 р. Оглядаючи виставку португальських картин Грищенка, Пікассо виділив полотно «Коїмбра». На одному з щорічних Осінніх салонів О. Грищенко зустрівся з Фернаном Леже. — Ваші роботи мені сподобались, і я помістив їх поряд зі своїми композиціями,— сказав йому Леже. — Дуже дякую, я бачив ваш кубістичний образ у Москві в 1912 р. на виставці «Бубнового валета». «У творчості Леже,— писав О. Грищенко,— годі шукати емоції, людські переживання. Тут панує стиль і ритм машини, механіки...» До Леже у Грищенка була особлива симпатія — в його майстерні вчилися молоді художники зі Львова Святослав Гординський та Володимир Ласовський. Дружба з цими художниками була на той час, мабуть, єдиною ниткою, що єднала майстра з Батьківщиною. У Франції в 20—30-і pp. діяла «Паризька група українських художників». Експонована на одній із виставок групи картина Олекси Грищенка «Кап Мартен» була перевезена Миколою Глущенком до Львова і продана в колекцію М. Терлецького. До речі, активно сприяв організації виставок «Паризької групи українських художників» Поль Сіньяк, з яким Грищенка і Глущенка зв’язувала багаторічна дружба. На початку 2-ї світової війни і окупації Франції О. Грищенко різко засудив від’їзд деяких французьких художників до Берліна на заклик Гітлера уславити фашистське мистецтво. Художника захопив вчинок Рауля Дюфі, який відмовився продати хоча б одну картину Герману Герінгу. Фашисти знищили декілька картин О. Грищенка, які зберігалися в колекції Андре Левінсона. Цілком логічно, що художник різко реагував на наступ фашизму. Його радісне, життєстверджувальне мистецтво дисгармонувало із світом насильства, диктату, бездуховності. О. Грищенко підтримував зв’язки з Альбером Марке, який разом з дружиною-еврейкою мусив покинути батьківщину і виїхати до Алжіру, з Фернаном Леже, який знайшов притулок за океаном, з Хаїмом Сутіном, який переховувався в Парижі, щодня чекаючи на арешт. Поведінка О. Грищенка під час німецької окупації Франції зумовлена його світоглядною позицією, його життєвими принципами.

Ще в 30-і pp. майстер вітав Пабло Пікассо з його картиною «Герніка», яку вважав символом страждання іспанського народу, розколотого братовбивчою війною. Дружив художник і зі скульптором Матео Ернандесом, який заповів після його смерті труну, обгорнуту республіканським прапором, послати Франко. Суспільною та творчою позицією, і про це треба сьогодні говорити відверто, пояснюється й ставлення О. Грищенка до подій на його Батьківщині в різні роки. Його радували успіхи радянських митців, він пишався, що його теоретичні праці, зокрема про давньоруську ікону, ввійшли до історії радянського мистецтва. Але не міг зрозуміти, вірніше негативно реагував на бюрократичні заборони виставок зарубіжних майстрів малярства в СРСР. Так, виставка Фернана Леже у свій час була показана в Москві, але, коли надійшла черга перевезти її до Києва, з’явився негласний наказ повернути експозицію в Париж, бо розпочиналася чергова кампанія боротьби з «абстракціоністами». Особливо боляче сприймав О. Грищенко повідомлення про беззаконні репресії в нашій країні. Він чомусь був переконаний, що коли б не виїхав свого часу за кордон, його б спіткала подібна доля. Одначе любов до Батьківщини перемагала все: і роки забуття, і втрати. Досить сказати, що в книгах спогадів Олекси Грищенка ви не знайдете жодного рядка, який би давав підстави сумніватися в щирості висловлювань художника про українське мистецтво, про успіхи України в культурному розвитку. Він був гордий, що своєю діяльністю, хай і вдалині від Батьківщини, продовжив ту лінію, яку започаткували в нашій культурі Іван Франко, Агатангел Кримський, Михайло Коцюбинський, Пантелеймон Куліш, Леся Українка, Олександр Олесь, Микола Вороний, Григорій Чупринка, Петро Карманський, Микола Хвильовий, Богдан Лепкий, Лесь Курбас, Максим Рильський, Павло Тичина, котрі були переконані, що лише та культура може бути сучасною, яка стала часткою світової за своїм змістом, що можна впевнено йти до європейських видноколів лише за умови попереднього за408своєння національної культурної спадщини, її вершинних досягнень. «Нехай моя скромна праця надихне на правдиву стежку мистецтва тих, хто розуміє, що нам треба в малярстві таких митців, які рівнялися б Франковій творчості в літературі»,— звертався майстер до своїх спадкоємців. Оглядаючи сьогодні творчий шлях О. Грищенка, є всі підстави твердити, що саме ті переконання вберегли художника від епігонського сприйняття сучасного йому зарубіжного мистецтва, допомогли зорієнтуватися в складному суспільно-політичному житті його часу.

Логічно завершити цю розповідь про творчий та життєвий шлях О. Грищенка (помер він, не доживши до свого сторіччя тільки шість років, 28 січня 1977 р. в Парижі) звертанням майстра до нас з вами, до сучасних митців: «Книжку свою я хотів би присвятити передусім молодим українським митцям, які щойно виходять на такий приманливий, але такий тяжкий шлях мистецької творчості. Ця книжка, може, і не дасть їм багато практичного досвіду в ділянці творчості, але її завдання інше: показати, як можна виповнити ціле своє життя мистецтвом і працею для нього. Тоді те, що називається призначенням і успіхом, приходить само, як результат вкладеної душевної і фізичної енергії. Для митця залишається найбільше задоволення в тому, що свій образ світу він зумів передати і накинути іншим людським істотам, які переживають наново те, що перед тим відчув і пережив сам митець. Шлях до цього нерозгаданий і загадковий, але в цій загадковості і є головний чар мистецтва, без якого воно стало б буденною річчю, неспроможною хвилювати серця»,— так говорив художник у передмові до своєї книги спогадів.