Каталог статей
Вітаю Вас, Гість · RSS П`ятниця, 24.11.2017, 13:18






Головна » Статті » Персоналії

Грінченко Борис

Борис Грінченко

Борис Дмитрович Грінченко належить до письменників, над творчою спадщиною яких вульгаризатори й ортодокси сталінської доби вчинили особливо брутальний поглум. Учорашній «учитель життя», «пророк», «апостол», «левит храму України» (скільки найвищих епітетів адресувалося письменнику!) нараз постав перед громадськістю у зловорожому поличчі. Його «писання» (наведемо дещицю зі «звинувачувальних актів») «не варті доброго слова», бо «одвертали» молодь «з соціалістичного на націоналістичний шлях, апотеозою якого була петлюрівщина» (В. Коряк), «його культурницька програма й ідеологічна концепція (...), застосовані до наших часів, безумовно є реакційний чинник» (Л. Смілянський), «цілий комплекс культурного впливу він звів до обслуговування глитайсько-міщанської верстви» {С. Рудниченко). З подібних характеристик випливав вердикт, сумніватися в якому не дозволялося нікому: літературно-громадська Діяльність Б. Грінченка відіграла «контрреволюційну роль», вона мусить пов’язуватися з тими «шкідливими елементами старої культури», які пролетарському письменству слід безжалісно «одвіювати» «як непотрібне сміття». Усе це — один з незліченних виявів розправ, що знаменували собою «фронтальну» побудову сталінського соціалізму в нашій країні, і не лише над творчістю Б. Грінченка, а по суті й над усією українською літературою. На жаль, доба «хрущовської відлиги», коли вперше відкрилася така можливість (вийшов тоді знаменитий «Словарь української мови» за редакцією Б. Грінченка, двотомник творів письменника, ряд статей, що належали перу О. Білецького, М. Рильського, І. Пільгука, Є. Шабліовського, М. Гуменюка, В. Яременка та інших дослідників), спромоглася здійснити лише першу пробоїну у стіні огульних звинувачень або й просто замовчувань письменника. Далі — нові заморозки та морози, тож не буде перебільшенням сказати, що добі застою і стагнації Б. Грінченко виявився таким же непотрібним, як і сталінським десятиріччям. Тому в 70-х — першій половині 80-х pp. було поставлено крапку на нових виданнях його спадщини, в літературознавчі дослідження знову повернулися набори штампів та ярликів. Власне, це був один з виявів ставлення брежнєвсько-сусловського апарату взагалі до національних культур, зокрема й до української, що могла розвиватися хіба що у «відкоригованому», очищеному від «сумнівностей» вигляді. Така в кількох словах історія, з приводу якої О. Білецький, перефразовуючи Т. Шевченка, зауважував: «Сумно писати про це, але розказувати треба».

Формування Бориса Грінченка (народився він 9 грудня 1863 р. на хуторі Вільховий Яр Харківського повіту Харківської губернії) як українського літератора приховує непросту загадку: як міг він, син відставного штабс-капітана, дворянина, у власності якого було кілька десятин землі та водяний млин (ясно, що це — більш ніж скромні як на поміщицьке звання статки), так рано перейнятися турботами простого люду та зрозуміти свою з ним національну спільність? Відомо-бо, що виховні заходи, здійснювані у сім'ї Дмитром Яковичем Грінченком, мали спрямовувати його сина на «панську» стезю — так наполегливо силкувався батько запроваджувати «панське» життя в домі, так категорично забороняв дітям вживати «мужицького наріччя». (Навряд чи додавало демократизму і виховання з боку матері — Поліксенії Миколаївни, дочки полковника Літарьова (походила з російської сім’ї). Отже, підкреслював у автобіографії письменник, «в сім’ї у Грінченків ніколи не говорено по-вкраїнському». Не дивно, що виростав майбутній автор «Словаря української мови» в прихильності, як сам згадував у листі до І. Липи від 9 лютого 1892 p., до «московських патріотичних тенденцій шовіністичного кольору». Процесові усвідомлення юним Грінченком своєї національної належності сприяли постійні й близькі контакти з простими селянами. Всупереч батьковій забороні вже змалку хлопець знав їхню мову, знайомий був із світом народної поетичної творчості та обрядовості. Довершив це формування його душі «Кобзар» Т. Шевченка. «Трупи встали і очі розкрили»,— згадував Грінченко про пережите потрясіння. Саме завдяки Шевченкові, писав в одній зі своїх сповідей письменник, він «13 років зробився Тим, чим... єсть». Єдиний навчальний заклад, де вчився Б. Грінченко,— Харківську реальну гімназію, йому не випало закінчити: 1879 р. він був з неабияким «шумом» виключений з п’ятого класу і припроваджений до в’язниці. Причина — зв’язок юнака з гуртком революційних народників, який розповсюджував соціалістичну літературу та готував терористичні замахи, зокрема на Олександра II. Б. Грінченко попався на читанні нелегальних «метеликів» С. Подолинського «Парові машина», «Про багатство і бідність», інших заборонених видань. Мужньо відбувши півторамісячне ув’язнення (його наслідки були фатальними: віднині юнак позбавлявся права здобути навіть середню освіту: до кінця життя він потрапив під жандармське пильнування; тяжкі тюремні умови спричинили невиліковну хворобу — сухоти, яка, зрештою, і вкоротила йому віку), Б. Грінченко працює дрібним канцеляристом у Харківській казенній палаті, а невдовзі, склавши іспит на народного вчителя, «якимсь чудом», як сам згадував, влаштувався вчителювати. Праця на освітній ниві відповідала корективам, які вніс Грінченко у свої світоглядні уявлення. Як переконався він на практиці, народна маса у своєму безправ’ї та забитості щира далека навіть від усвідомлення власної національної визиаченості; отже, належно скористатися наслідками революційного вибуху, аби той стався, вона просто не змогла. Лишалася, таким чином, копітка, невпинна «підготовча» робота: треба працювати для народу, освічувати його соціально і національно, будити в ньому самосвідомість, нести «світло в темні хати». За винятком 1886—1889 pp., коли Грінченко працював статистиком у губернському земстві на Херсонщині, освітній діяльності він віддав понад десять років (1881—1893) Місцями його вчителювання були села Введенське Зміївського повіту, Нижня Сироватка (нині Сумщина), Олексіївка (нині Михайлівської сільради поблизу Алчевська), де він протягом шести років працював у приватній школі відомої просвітительки X. Алчевської. Як педагог Б. Грінченко відзначався глибоко прогресивними переконаннями. У численних розвідках, як-от: «Яка тепер народна школа на Вкраїні», «На беспросветном пути. Об украинской школе» та інших, він піддавав різкій критиці самодержавну систему освіти, обстоював зв’язок навчання з життям народу. Відомі також його популярні підручники — читанка «Рідне слово» та «Українська граматика до науки читання й писання», останній з яких використовувався в перші роки після жовтневих подій в радянській школі. На основі відгуків про художні твори читачів з народу Грінченко створив найґрунтовніше в пореволюційний час на Україні працю з соціології читацького сприймання «Перед широким світом». Вчителюючи, Грінченко розвинув і гідну подиву літературну діяльність. Як зауважував І. Франко, «засипає мало що не всі наші видання своїми, не раз многоцінними писаннями: повістями, віршами, статтями критичними й популярно-науковими, працює без віддиху, шле до цензури рукопись за рукописсю, не зраджується ніякими невдачами ані критикою, часто неприхильною, а у всьому, що пише, проявляє, побіч знання мови української, також гарячу любов до України, щирий демократизм, бистре око на хиби української суспільності». До активної літературної та національно-будительської роботи письменник залучав і багатьох інших знайомих та незнайомих людей. Кореспондуючи мало не з усією Україною, він перетворював глухе село, в якому учителював (ту ж Олексіївку), в один з духовних центрів українського літературно-громадського життя. Цю непосидющість, енергійність письменника високо цінували сучасники. Найширшого розголосу набули, зокрема, дискусії, започатковані публіцистично-критичними виступами Грінченка «Галицькі вірші» (1891) та «Листи з України Наддніпрянської» (1892—1893). 1894 р. Грінченко переїхав до Чернігова. Тут він зайняв посаду діловода оціночної комісії губернського земства, а з 1898 р.— секретаря земської управи. Нову «неволю канцелярську» письменник скрашував неоціненною для української культури національно-просвітительською роботою. Так, він організовує перше в Україні справді народне видавництво (у його «штаті», крім самого Б. Грінченка, не було нікого), яке випустило цілу бібліотеку (всього 45 книжечок) народнопросвітних видань; стає одним з керівників нелегальної «Чернігівської громади», що обстоювала неминучість насильницьких дій проти самодержавства; разом з М. Загірньою приводить до ладу та каталогізує знамениту колекцію української старовини В. Тарновського (одних лише шевченківських експонатів — рукописів, малюнків, деякі з них були в буквальному розумінні порятовані Грінченком від загибелі, налічувалося 758); видав тритомні «Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседней с ней губерниях» (1895, 1896, 1899). Звільнений властями з Чернігівського земства, Б. Грінченко відважився на зухвалий експеримент: стати хоч на короткий час «тільки письменником». З 1902 р. він живе у Києві, проте його сподівання зайнятися переважно художньою творчістю не справдилися. Високий громадянський обов’язок спонукає його взятися за упорядкування та редагування «Словаря української мови» (найкапггальнішого у дореволюційній українській лексикографії видання, працюючи над яким письменник замінив собою цілу мовознавчу інституцію), а в роки першої російської революції — кинутися у вир безпосередньої визвольної боротьби. 1906 р. він редагує щоденну громадсько-політичну газету «Громадська думка», якій сучасники надавали значення загальноукраїнського органу, та обсяговий літературно-громадський журнал «Нова громада». Обидва ці видання письменник спрямував у загальнодемократичне русло. Прогресивну діяльність здійснювало й засноване ГрІнченком культурноосвітнє товариство «Просвіта», що орієнтувалося на пробудження свідомості трудових мас. У ці роки літератор активно цікавиться робітничим рухом та соціалістичним вченням, nóвністю солідаризується з війною народу проти царської деспотії. Важливою заслугою Грінченка стало видання українською мовою творів світової літератури. У колі його перекладацьких зацікавлень були Шіллер і Гейне, Пушкін і Кольцов, Гете і Байрон, Гюго і Чавчавадзе... Наприкінці 900-х pp. виходять друком у перекладі письменника також твори Г. Гауптмана. О. Мірбо, В. Сарду, А. Шніцлера, Е. Амічіса та інших авторів. Ще в юні роки Б. Гржченко пробував сили у різних жанрах. Про характер власної поетичної — і не тільки поетичної творчості сам він зауважував: «Я ніколи не належав до тих поетів, що ввесь свій час можуть оддавати пісні. На поезію завсігди я мав тільки короткі хвилини, вільні від праці — часом любої, дорогої, здебільшого — нудної, наймитської. Моя пісня — то мій робітницький одпочинок і моя робітницька молитва-надія». Хоч наведене зізнання пройняте найбільшою щирістю, точне воно не в усьому, адже «робітницький одпочинок» Грінченка — поезія — був водночас також однією з форм його громадської діяльності. Власне, в цьому полягав світогляд письменника: література повинна «громадську працю складати», вона не має права ізолюватися від запитів і потреб «народного духу». Розвиток літератури письменник неодмінно співвідносив із завданням соціального і національного визволення народу, у досягненні чого покликане було відіграти значну роль — як трибуна, як мобілізуюча сила — і художнє слово. Не може бути, підкреслював Грінченко, вищої та почеснішої мети для письменника, ніж ця, неможливий якийсь інший напрям, на якому його творчість ще повніше виправдала б своє призначення. Українська книжка, доводив поет в одній зі статей, лише тоді сповна виконує свою роль, коли вона «виробляє народну свідомість, піднімає, зміцнює, а не пригнічує духа, пособляє нашому народові ставати народом мужнім, смілим, свідомим своїх сил, певним у своїх надіях на ліпшу будуччину». Творчі пошуки Грінченка припадають на два якісно відмінних етапи. З одного боку, разом з визначними поетами другої половини XIX ст. він підводить риску під «цілим одним (шевченківським.— Авт.) періодом нашої літератури», «виводячи нашу поезію на широкий шлях творчості» (І. Франко) (це виявилося у протистоянні хвилі епігонства, дальшому розвитку демократичної тематики, загалом у новизні ідейно-художніх шукань, продиктованих запитом життя); з другого боку, Грінченко, як переконуємося, мав певну причетність і до того «тріумфу поетичної штуки», що характеризує кращих українських письменників вже кінця XIX — початку XX ст.: він займав суголосну цьому часові позицію у питаннях традицій і новаторства, підтримував естетичне освоєння української літератури, що стала однією з розвинутих літератур світу, найскладніших тем і проблем. Поетичні пошуки Грінченка яскраво відбились у його збірках «Пісні Василя Чайченка» (1884), «Під сільською стріхою» (1886), «Нові пісні і думи Василя Чайченка» (1887), «Під хмарним небом» (1893), «Пісні та думи»(кн. 1—2, 1895), «Писання Б. Грінченка» (т. 1 - 1903). У більшості цих книжок переважають мотиви народних страждань та боротьби за волю. Щодо останнього Грінченко зробив внесок у творення своєрідної суворої естетики в українському письменстві кінця XIX ст.— власне, естетики мужньої, наступальної політичної поезії. Свого часу А. Кримський зауважив, що найбільш талановито Б. Грінченко виявив себе у прозі. Особливо давалися прозаїку, з погляду вченого, повісті. Як запевняв його А. Кримський, «повість — то і єсть Ваш властивий «фах»; тут, мовляв, його талант справляє «суцільне враження», а, скажімо, в жанрі драми «виявляється нерівно, оазисами». У цьому переконує вже перший великий твір Грінченка «Сонячний промінь» (1890), який присвячено діяльності народолюбної інтелігенції. Сонячний промінь у широкому розумінні — символ знань, якими інтелігенти-культурники прагнуть просвітити селян для зарадження їх долі. Помітне зростання романного досвіду Грінченка спостерігаємо в наступній його повісті — «На розпутті» (1891), яка порівняно з попередньою, має вищі художні якості. її назва як і «Сонячний промінь», символічна. «На розпутті» — реальне становище, в якому, на думку автора, опинилась українська інтелігенція, не знаючи, як діяти, як зблизитися з народом. «Подивись навкруги, подивись на нашу інтелігенцію!— каже один з персонажів.— Всі ми на розпутті!». В «Автобіографії» 1898 р. сам Б. Грінченко підкреслив, що особливо пильну його увагу в повісті «На розпутті» привернули «хитання й вагання сьогочасної інтелігенції» що не має певних ідеалів. У заслугу ставив це письменникові також І. Франко, котрий відзначив у статті «Южнорусская литература» «цікаві спроби Б. Грінченка» (йшлося про «Сонячний промінь» та «На розпутті») «на фоне современной украинской действительности представить зарождение нового типа радикального демократа и вместе с тем убежденного украинского национала». Ці характеристики ще раз засвідчують, що в своїх інтелігентах-народниках Грінченко не стільки утверджував позитивних героїв, скільки виявляв цікавість до того, чи можна їх знайти у цьому середовищі і випробувати на позитивність. У 1894 р. дійшов письменник висновку: «Власне тип позитивний українського інтелігента ще й не виробився до пуття». Ось чому, повернувшись до великої прози на зламі двох століть, письменник у дилогії «Серед темної ночі. Під тихими вербами» зовсім облишив інтелігентів-культурників. Село тут зображене «сам на сам»; у боротьбі з силами визиску і темряви воно зайшло у безвихідь. Таке об’єктивне звучання дилогії. До сьогодні лишається як слід не прочитаною остання повість письменника — «Брат на брата» (1907), що трактувалася більшістю критиків з вульгарних, засоціологізованих позицій — мовляв, відбито в цьому творі нерозуміння революції. Насправді ідейне звучання повісті значно глибше. Йдеться тут про трагедію сільського вчителя Корецького, який, відзначаючись беззастережним демократизмом, усі сили поклав на поширення освіти та культури серед селян, але під час першої революції став жертвою не лише властей, котрі його ув’язнили, а й натовпу погромників, з-поміж котрих несподівано виявився і дехто з його, Корецького, колишніх учнів. Кінцівка твору, правда, обнадійлива: вчитель виїздить до Києва, вірячи, що погромний час мине і знову він повернеться до праці для народу та з народом. Активно виступав Б. Грінченко й у жанрі малої епічної форми, створивши близько п’ятдесяти оповідань. Є з-поміж них слабкі — ті, що «висновуються не так від дійсності, як від певної культурницької ідеї («Серед чужих людей», «Батько та дочка»), але є й такі, до яких можна прикласти високі мистецькі критерії». Хрестоматійними стали, наприклад, його оповідання «Хата», «Непокірний», «Екзамен», цілий ряд творів, героями яких є діти,— «Дзвоник», «Олеся», «Грицько», «Кавуни», «Украла» (внесок письменника у розвиток дитячої літератури на Україні особливо важливий). У праці «Українська література серед інших літератур світу» О. Білецький пов’язав з творчістю Б. Грінченка цілий етап у розвитку української прози — між І. Нечуєм-Левицьким та Панасом Мирним, з одного боку, та М. Коцюбинським — з іншого. Оповідання і повісті письменника відзначаються широким демократизмом, гуманістичним пафосом. Самобутньою є і поетика цієї частини доробку літератора. Кращі твори Б. Грінченка-прозаїка заслужено ставлять його до ряду класиків літератури, засвідчують його вірність принципам критичного реалізму і народності. Починаючи з середини 90-х pp. Грінченко дедалі частіше звертається до драматургічної творчості. Для нього, котрий завжди вбачав у літературі форму суспільної діяльності, була в цьому своя закономірність, адже розрахована на сценічне втілення п’єса відкривала неоціненну можливість прямого звертання до ширшої публіки, була нагодою вийти на трибуну. Для оцінки створеного ним у драматургічному жанрі варто пам’ятати, що кожна його річ, сильніша або слабша, повніше розкриває своє значення у суспільно-літературному контексті, формованому в Україні царськими заборонами та обмеженнями. Недаремно з-поміж його п’єс нема жодної з селянського життя в «чистому» вигляді — всі присвячені або історичному минулому, або «інтелігентській сфері». Саме ці теми, як відомо, й заборонялися цензурою. Літератор намагався, отже, зробити свій внесок у ті тематичні пласти, які з точки зору змістового багатства драматургії потребували особливої уваги, а поповнюватися могли лише в ході систематичної облоги цензурних комітетів (досвіду щодо цього письменникові не доводилося позичати — багаторазово змінюючи не тільки назви своїх п’єс, а іноді й прізвища персонажів, він, як правило, таки домагався публікацій). Б. Грінченко добре розумів невідкладну потребу іншого роду — оновлення вітчизняної драматургії та її піднесення до європейських зразків. І хоч здійснити цю місію йому було не під силу, все ж зробленого ним історик літератури не має права не помітити. Слід відзначити, зокрема, що він доносить до українського читача зразки новітньої європейської драми, що, перегукуючись з І. Карпенком-Карим, очищає свої п’єси від етнографізму та простонародного комізму (сказавши інакше — інтелектуалізує їх), докладає праці до розвитку жанру драматичної поеми тощо. Після поразки революції 1905—1907 pp., з настанням реакції посилюються переслідування Грінченка властями. Письменник зазнає арешту. Жандарми доводять до смерті його дочку — мужню революціонерку Настю. Під урядову заборону потрапило і товариство «Просвіта», діяльності якого літератор віддав безмір енергії. Всі ці удари були настільки болісними, що фактично паралізували життєву енергію письменника та призвели до загострення здобутої ще в юності хвороби. Змучений туберкульозом, на позичені в батька гроші Б. Грінченко 1909 р. виїздить на лікування до Італії і там, тяжко переживаючи розлуку з Україною, 6 травня 1910 р. у м. Оспедалетті помирає. Похорон письменника на Байковому кладовищі в Києві вилився у могутню демонстрацію демократичних сил проти царизму, в якій узяли участь представники багатьох національностей. На смерть Б. Грінченка широко відгукнулася вітчизняна преса; статті, присвячені йому, з’явилися у багатьох зарубіжних країнах — від Франції до Бразилії. Сповнена прямого смислу та деталь, що в труну письменника покладено було терновий вінок... У статті «Міжнародне значення української літератури» О. Білецький так писав про «додаткові навантаги», які традиційно буде брати на себе українське письменство, кількакратно побільшуючи свою місію: «Українській літературі не доводилось бути тільки «мистецтвом слова», вона була в більшій мірі, ніж література російська, зразу всім: політичною трибуною, публіцистикою, філософією, криком, плачем, стогоном поневоленої народної маси». Сказане великою мірою стосується і діяльності Б. Грінченка, його багатогалузевої, багатожанрової творчої активності. З позицій «чистого» мистецтва було б, звичайно, виправдано говорити про неповну мистецьку зреалізованість письменника. Та акцентуємо наразі на його вмінні поєднати в своїй особі художника і політика, людину тонких естетичних почуттів і громадсько-культурного діяча, якого раз по раз полонила невідкладна для нації практична робота. З усього призбирувалися «багатії жнива» видатного трударя, про які він писав у своєму вірші «Хлібороб». Кращі здобутки великої праці Б. Грінченка — невід’ємна частина класичної спадщини українського народу. 

Категорія: Персоналії | Додав: uahistory (02.05.2016)
Переглядів: 253 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz
Copyright MyCorp © 2017