Каталог статей
Вітаю Вас, Гість · RSS Вівторок, 24.10.2017, 00:36






Головна » Статті » Персоналії

Франко Іван

Іван Франко

Постать Івана Яковича Франка є водночас і хрестоматійно знайомою, і, насправді, невідомою. Ким він був, Каменяр,— «революціонером-демократом і борцем проти буржуазного націоналізму» чи Мойсеєм, керманичом національного руху й суворим критиком «наукового соціалізму»? Що знаємо ми про його боріння, злидні, нещастя в особистому житті? В його біографії було багато фактів, «незручних» як для радянських, так і для зарубіжних франкознавців. Тож не дивина, що деякі «білі плями» Франкового життя заповнюються лише тепер.

Офіційно датою народження Франка вважається 27 серпня 1856 р. Насправді, як сам зізнавався шкільному товаришеві, народився він 25 серпня, а 27-го охрещений. Батько, Яків Франко, був ковалем і власником 24 моргів землі (майже 12 га) у с. Нагуєвичах неподалік Дрогобича (тепер с. Івана Франка Львівської обл.). Мати, Марія Кульчицька, походка з польської дрібної, так званої «ходачкової» шляхти із с. Ясениці-Сільної. Батькова кузня була першим яскравим враженням малого Івана. «На JfHi моїх споминів,— писав він 1902 p., — десь там у найглибшій глибині горить вогонь... Се огонь в кузні мойого батька. І мені здається, що запас його я взяв дитиною в свою душу на далеку мандрівку життя. І що він не погас досі». Родина Франків жила, як на ті часи, заможно, тому Іван зміг здобути університетську освіту. Хай це була і не найкраща в Європі австрійська освіта, а все ж таки європейська. Шести років пішов він до початкової школи в с. Ясениця-Сільна. Тут хлопчик, з дитинства вирізняючись феноменальними. здібностями, навчився читати й писати по-українськи, по-польськи та по-німецьки, а також рахувати. Тоді ж ознайомився з українськими книжками в бібліотеці нагуєвицького священика о. Йосипа Левицького. Знаменно, що саме цей незвичайний панотець, автор української граматики і перекладач Гете й Шиллера, один із перших вітчизняних поетів, хрестив свого часу Івана. 1864 р. батьки віддали Франка до Головної міської школи отців-василіан у Дрогобичі, одразу до другого класу. Селянському хлопчикові доводилося нелегко, головно через знущання та рукоприкладство викладачів. І все ж, попри це і викладання німецькою мовою, на іспитах він був першим. Коли ж йому в класі вручали нагороди, присутній при цьому батько голосно заплакав. Невдовзі Яків Франко помер, залишивши розладнане велике-господарство, молодшу за себе на 20 років дружину й четверо малих дітей. Щоб запобігти цілковитому розоренню, мати знову вийшла заміж. Вітчимом Івана став молодий парубок Гринь Гаврилик, колишній робітник бориславських копальнь. Він справив значний вплив «а світогляд Івана. Пізніше той писав про вітчима: «Це натура наскрізь практична і реальна, без іскри поезії, а зате з значною долею скептицизму і вільнодумства, чоловік сильної волі і енергії». Гаврилик робив усе, щоб Іван міг учитися й далі. Восени 1867 p. І. Франко став учнем Дрогобицької гімназії, де того ж року викладання німецькою мовою було замінено польською (вивчалась, і українська, але як необов’язкова). Вчився успішно. Адже, як згадував він пізніше, в ті роки «пам’ять у мене була така, що лекцію історії, котру вчитель цілу годину говорив, я міг опісля продиктувати товаришам майже слово в слово». Значний вплив на Франка справили вчителі,— Іван Верхратський, викладач української мови, пізніше відомий письменник і природознавець, та вчитель польської мови Юлій Турчинський, автор драм, казок і досліджень про творчість А. Міцкевича. Ще в гімназії Іван почав збирати книжки. Більшість з них отримував від товаришів, за яких виконував домашні завдання. Уже в ті роки він знав напам’ять чи не всі надруковані твори Т. Шевченка. 1872 р. померла мати Франка, але й мачуха разом з вітчимом продовжували дбати про сиріт. Іван і надалі блискуче вчився в гімназії. Про високий рівень викладання в австрійських гімназіях і здібності хлопця свідчить хоча б те, що І Франко виконував (за програмою) домашні завдання кількома мовами як у прозовій, так і у віршованій формі. Частково збереглися його українські оповідання та вірші, драхма «Югурта» польським віршем, німецькомовна драма «Ромул і Рем». Багатим на події став для Франка 1874 р. Він познайомився з дочкою священика з Лолина Ольгою Рошкевич, сестрою свого товариша по гімназії. Ольга зайняла в його житті важливе місце не лише як кохана й наречена. Вона була натхненницею багатьох творів, у тому числі й після 1879 p., коли стала дружиною іншого (листування між ними тривало до середини 90-х pp.). Під впливом Франка і разом з ним Ольга Рошкевич писала й перекладала, збирала фольклор. Того ж року він надіслав до редакції львівського студентського журналу «Друг» свої вірші, які невдовзі були надруковані. Цікаво, що Василь Давидяк, котрий за дорученням журналу відповідав на перші листи молодого Франка, згодом став послом до віденської Державної ради і як священик 1916 р. проводив письменника в його останній шлях на Личаківський цвинтар. Влітку 1875 р. Франко успішно склав іспити за гімназіальний курс і отримав похвальний атестат зрілості. Тоді ж він виїздить до Львова, до університету, маючи при собі перші поетичні, драматичні та перекладацькі спроби, а головне-— непереборне прагнення освіти й творчості. 14 жовтня юнака зараховано на філософський факультет Львівського університету, що тепер носить його ім’я. Завдяки успіхам у навчанні І. Франка звільнили від оплати і навіть видавали стипендію — 210 золотих (на яку збирався разом з товаришами заснувати видавництво українських книжок). Працював також бібліотекаром студентського «Академічного гуртка» й перечитав за кілька років тисячі книг. Опинившись у центрі суперечок про етнічну належність галицьких русинів та їхню літературну мову, він назавжди робить свій вибір на користь українства. Це бачимо з його листів до Ольги Рошкевич. Протягом 1875 р. вони писані німецькою новою, але вже від 29 лютого 1876 p.— вже українською. «А спитаєш, може, чому пишу тепер по-руськи, а не німецьки? Проста річ. Німецька бесіда — то для мене модний фрак, котрим строїться все раз і такий штуцер (франт. — Лет.), котрому по кишенях вітер свище. Но руська бесіда — то для мене такий любий, домашній убір, в котрім всякий показується другому таким, яким єсть, в котрім і я тебе найбільше люблю*. Руська бесіда —то бесіда мого серця». До цих амін у світогляді І. Франка значною мірою спричинилися листи М. Драгоманова до галицької молоді із закликами порвати з консервативними «москвофілами» й «народовцями» (перші орієнтувалися на царизм і вживали російську мову, другі були українцями за національною свідомістю і «лояльними русинами» Габсбурга) і повернутись обличчям до знедоленого селянства, яке становить більшість, основу народу. І. Франко, працюючи в цей час (поряд із навчанням) секретарем редакції журналу «Друг», під впливом Драгоманова вивчав російську та європейську літературу й політичну думку (в основному соціалістичну). Але стосунки між М. Драгамановим та І. Франком завжди були складними. Пізніше Франко писав: «...Я сказав би, що він не був для мене батьком, добрим, ласкавим і зарозуміяаи на хиби проводирем, а радше батогом, що без милосердя, не раз несправедливо, а завше болюче шмагав мене». Однак вірші, «бориславські оповідання та критичні замітки 1876— 1877 pp. свідчать, що І. Франко разом з М. Павликом став на шлях, накреслений М. Драгомановим. Останньому він зобов'язаний і своїм першим арештом, який фактично перекреслив життя Франка, зробивши його, на думку багатьох, зовсім іншою людиною. Навесні 1877 р. до Львова прибув підозрілий студент Станіслав Барабаш (Котурницький, він же Кобилянський). Під час трусу в нього знайшли револьвер, кинджал, соціалістичну літературу, а також листи М. Драгоманова. В одному з них він (у той період жив у Швейцарії) рекомендував С. Бар абаиіа Котурн и Иіького М. Павлику як російського соціаліста, з яким можна налагодити «спільну справу». Далі в листі згадувався І. Франко — йому М. Драгоманов радив виїхати до Закарпаття для налагодження зв’язків із молоддю, не беручи, однак, з собою ніяких компрометуючих паперів. Так Драгоманов з далекої Швейцарії намагався керувати радикальним визвольним рухом у Галичині. І. Франка разом з товаришами було заарештовано. «Безтолковий процес... упав на мене,, як серед вулиці цегла на голову»,— відзначав він. Адже жодного доказу існування в Галичині таємної соціалістичної організації,, крім драгомановських листів» не було. І. Франка засудили до шести тижнів арешту але він {враховуючи час слідства) пробув у тюрмі майже дев’ять місяців. Тримався мужньо, не зрікся своїх симпатій до соціалістичного ідеалу, намагався писати вірші. Так само поводилися й інші. І лише І. Мащшчевський, ж втримавшись, кинув у листі до М. Драгоманова почасти справедливе звинувачення;: «Хто просив Вас писати і висилати книжки якісь Бог знає, через яких вровдисвтв, котрим вічо не єеть святе, лише щоби, всіх компрометувати? Але не тюрма була для Франка найтяжчим випробуванням. Як «політичнонеблагоиадійного», «карного злочинця» його виключили з товариств «Просвіта» та «Руська бесіда». Батьки Ольги Рошкевич заборонили їй бачитися з «проскрібованим соціалістом», і невдовзі вона вийшла заміж за іншого. Адже для більшості так званих «рутенців» — тогочасної галицької консервативної інтелігенції: — головним у житті було закінчити університет, стати урядовим чиновником або професором, зробити кар'єру й піти на заслужену пенсію. Після виходу з тюрми І. Франко разом з М. Павликом починає видавати (частково на кошти М. Драгоманова) журнал «Громадський друг», який через переслідування властей мусив змінити назву на «Дзвін», з потім на «Молот». «Дзвін» надрукував вірш Франка «Каменярі». Загальний зміст цього журналу однозначно вказував на його соціалістичну спрямованість. Саме в цей час; уже після процесу, Франко знайомиться із соціалістичною літературою, в тому числі з працями К. Маркса та Ф. Енгельса. Така тенденція відштовхувала від журналу більшість галицької інтелігенції, тим паче, що Франко виступив у «Громадському друзі» з серією злих памфлетів на неї. Пісня заборони журналу він мусив для прожитку працювати в польських газетах і народовському «Ділі». Однак навесні 1880p., під час подорожі до Коломиї, його знову заарештовують (просто за підозрою) і відсилають пішки до Нагуєвичів у супроводі поліцейського. (В коломийській тюрмі, до речі, Франко створив «Вічного революціонера».) Згадуючи про це, він писав: «По дорозі нас заскочив дощ і промочив до нитки. Я дістав сильну лихорадку, прожив тиждень дома у дуже прикрих обставинах, вернувся до Коломиї... прожив там страшний тиждень в готелі, написав повістку «На дні» і на останні гроші вислав її до Львова., а опісля жив три дні трьома центами, найденими над Прутом у піску, а коли й тих не стало, я заперся в своїй кімнатці в готелю і лежав півтора дні в гарячці й голоді, ждучи смерті, безсильний і знеохочений до життя». Врятував його готельний слуга, що приносив Франкові іноді кілька ложок юшки. Восени 1880 p. І. Франко завдяки матеріальній допомозі товариша повернувся до Львова й записався на новий семестр в університеті. Тим часом його повість «На дні», що вийшла друком, справила сильне враження на читаючу публіку (дія її, до речі, відбувається в тюрмі). «Народовці» простягли талановитому молодому авторові руку допомоги, однак він з ідейних міркувань відштовхнув її. Проте фінансові справи не поліпшувалися, спроби заснувати новий журнал зазнали невдачі (саме для одного з таких журналів, що проіснували лише кілька місяців,— «Світ» І. Франко написав 1881 р. повість «Борислав сміється»). Зовсім без грошей, він навесні того ж року повернувся до Нагуєвичів. Працює в йолі, рибалить, перекладає «Фауста», пише кореспонденції до різних газет, брошури і статті «Про працю», «Мислі об еволюції в історії людства» та ін. Лише на початку 1883 р. приїздить до Львова й починає співробітничати в народовських виданнях. Ні для кого не секрет, що цим І. Франко був зобов’язаний своєму віршові «На смерть В. Барвінського», в якому лідера народовців називав «батьком, другом, братом, товаришем по ділу і любові». М. Драгоманов, до речі, охарактеризував цей вчинок Франка «неморальним опортунізмом». З І883 p. І. Франко — провідний співробітник народовської газети «Діло», а згодом — і журналу «Зоря» (однак без права визначати їхній ідейний напрям, що його страшенно гнітило). До цього часу відноситься й друге, також нещасливе, кохання. Цілу низку чудових ліричних віршів присвятив він Юзефі Дзвонковській, яка жила у Станіславі (тепер Івано-Франківськ). Втім вона відмовилася вийти заміж за поета. 1886 p., під час короткої подорожі до Києва, І. Франко одружився з курсисткою Ольгою Хорунжинською. їй він присвятив поетичну збірку. «З вершин і низин» (1887), друге видання якої з’явилося І893 р. її коштом. Крім того, у 1894—1897 pp. Ольга фінансувала вихід у світ журналу «Житє і слово», редактором якого був І. Франко. Того ж таки 1886 p. І. Франко через розбіжності з народовцями припиняє співробітництво з ними й переходить до польської газети демократичного напряму «Львівський кур’єр». Він пише численні кореспонденції, статті та художні твори польською мовою. Починає працювати і над докторською дисертацією, мріючи викладати українську літературу у Львівському університеті, досліджує творчість Т. Шевченка та І. Вишенського. А влітку 1889 p. І. Франка знову заарештовують, причому знову через листи Драгоманова і Лаврова, знайдені у студентів з Наддніпрянщини, які приїхали до нього. Хоча слідство через відсутність доказів цього разу було припинено, він провів у тюрмі два з половиною місяці. 90-ті pp. стали найпліднішими у творчому й політичному житті І. Франка. Цього десятиліття він видає свої найкращі поетичні збірки — «Зів’яле листя», «Мій Ізмарагд», драму «Украдене щастя». З 1890 р. редагує новий журнал «Народ» і є одним з керівників Українсько-руської радикальної партії, в якій навколо нього і М. Павлика об’єднується група, студентської молоді. У 1892—1893 pp. І. Франко живе у Відні, де під керівництвом відомого славіста В. Ягича захищає влітку 1893 р. докторську дисертацію «Варлаам і Йоасаф. Старохристиянський духовний роман». Великий успіх має драма «Украдене щастя». Однак не все вдало складається в житті І. Франка. 1894 р. власті не затвердили його приват-доцентом Львівського університету. На науковій кар’єрі остаточно було поставлено хрест. У 1895, 1897, 1898 pp. його тричі не обирали депутатом австро-угорського парламенту (в тому числі через протидію вчорашніх польських Союзників-соціалістів). Відповіддю обуреного Франка стала несправедлива і тенденційна стаття про творчість А. Міцкевича — «Поет зради», надрукована 1897 р. у віденській газеті «Die Zeit» з нагоди 100-річного ювілею поета. Через цю статтю Франка піддала обструкції польська громадськість, і він втратив заробіток у польських газетах, з якого фактично жив. Виходом з цього становища стала посада редактора в «Літературно-науковому віснику», заснованому М. Грушевським. 1898 р. під час відзначення 25-річчя літературної діяльності І. Франка українська громадськість зібрала кошти на будинок поетові у Львові. У середині 90-х pp. Радикальна партія, що зберігала соціалістичні гасла, прийняла програмну вимогу державної незалежності України. 1899 р. праве крило партії об’єдналося з оновленими «народовцями» й утворило Національно-демократичну партію, але вже без соціалістичного напряму. Одним з її лідерів, разом із М. Грушевським, був І. Франко. Він активно працював у Науковому товаристві ім. Шевченка (прообраз української Академії наук), очолюючи філологічну секцію. На початку XX ст. матеріальне становите Івана Франка нарешті поліпшилося — він мав власний будинок, постійний заробіток, гонорари за видання художніх творів (у тому числі в російському, польському та німецькому перекладах), статей в енциклопедії Гранат та в Угорській енциклопедії. В ці роки його обирають членом-кореспондентом Чеського та Австрійського етнографічних товариств, Харківський університет надає йому ступінь доктора російської словесності. Щоправда, ускладняються родинні обставини письменника. Тяжко хворіє дружина, в якої виявилася спадкова психічна хвороба, багато уваги потребують діти. Однак він може дозволити собі поїздку до Рима для ознайомлення з пам’ятками стародавньої культури, активно пише і друкується. Філософські й суспільно-політичні статті цього періоду, й передовсім «Що таке поступ?», свідчать, що І. Франко був не лише глибоким знавцем марксизму, а і його суворим, ба навіть пророчим критиком. Так, у названій статті читаємо: «Життя в Енгельсові народній державі було би правильним, рівне, як добре заведений годинник. Але є й у тім погляді деякі гачки, що будять поважні сумніви. Поперед усього та всеможна сила держави налягла би страшним тягарем на життя кожного поодинокого чоловіка, Власна воля і власна думка кожного чоловіка мусила б щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає її шкідливою, непотрібною... Люди виростали б і жили б в такій залежності, під таким поглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною-народною тюрмою». Водночас, як І раніше, Франко не залишає письменницької та літературознавчої праці. Гучним закликом до відродження нації стала поема «Мойсей», вагомим внеском у вітчизняну науку був його «Нарис історії української літератури». Але внаслідок переїзду «Літературно-наукового вісника» до Києва 1907 p. І. Франко знову втратив роботу. «Ми живемо, — писав він в одному з листів,— хоч і сутужно, а все-таки живемо. Два хлопці поступили в університет, оба на класичну філологію ради хліба святого. Один ще в гімназії, а дочка в учительській семінарії... А на себе я махнув рукою: тягтиму своє ярмо, доки стане сили, а там і переверну ноги, як зароблений кінь». Але 1908 р. сам Франко тяжко захворів на контрактуру обох рук і пальців, тому не міг писати й лише диктував. В останні роки життя він був хворий і психічно. Відомий мемуарист €. Чикаленко згадував, як, змушений лікувати руки креозотом, І. Франко казав, що тим креозотом він відганяє дух М. Драгоманова, який і досі ламає йому руки. З його фундаментальних, в цілому літературознавчих, праць в останню мить викреслювали згадки про злих духів, що заважали йому працювати. З 1912 р. Наукове товариство ім. Шевченка виплачувало Франкові щомісячну пенсію в 200 крон. З небувалою досі урочистістю пройшло у 1913—1914 pp. святкування 40-річного ювілею літературної діяльності Івана Франка. Він продовжував працювати, виводячи лівою рукою друкованими літерами вірші та переклади. Дружина постійно була в лікарні, діти — в армії (точилася світова війна) або жили за кордоном, тож Франко погано харчувався, доглядала його чужа людина, вдова Зигмунтовська. Вряди-годи, коли хворів особливо тяжко, університетська молодь влаштовувала чергування біля ліжка. Навіть восени 1915 р. у львівській лікарні-притулку (Львів був прифронтовим містом, щойно його залишили російські війська) І. Франко написав віршоване оповідання «Консул Спурій Кассій».

28 травня 1916 р. після тяжкої хвороби Іван Франко помер на руках студентів у своєму будинку у Львові. У найвищому витворі свого поетичного генія — поемі «Мойсей» він провістив майбутнє українського народу:

Та прийде час, і ти огнистим видом

Засяєш у народів вольнім колі,

Труснеш Кавказ, впережешся Бескидами,

Покотиш Чорним морем гомін волі

І глянеш, як хазяїн домовитий,

По своїй хаті і по своїм полі. 

Категорія: Персоналії | Додав: uahistory (02.05.2016)
Переглядів: 143 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz
Copyright MyCorp © 2017