Заява делегації Української Національної Ради у Львові про державно-політичну приналежність Галичини до незалежної соборної Української Народної Республіки

28 березня 1920 р.

Стоячи на становищи зєдинення всіх українських земель в одну соборну-суверенну Українську Республику та покликуючися на свої попередні ухвали, з осібна, на резолюції з дня 10 листопада 1919 р.

Делєґація Української Національної Ради у Львові як повноправна представниця українського народу Східної Галичини:

1). Заявляє, що всякі деклярації і умови, які відносилисьби до Східної Галичини і уладження правно-державного становища народів сходу Европи в дорозі міжнародних умов тільки тоді будуть обовязувати український народ Східної Галичини, коли в переговорах возьмуть участь і дадуть свою згоду представники Української Національної Ради Зах. Области УНР, а евентуальні в той спосіб довершені умови будуть нею приняті.

2). Заявляє, що іменем соборної Української Народної Республики пересправляти може лише це українське правительство, яке буде представником волі всьої Соборної України та стоятиме непохитно на становищи неподільности всіх українських земель і нерозривного їх зєднення в одну Соборну Суверенну Українську Республику та її державної независимости.

3). Слід за тим рішає, що Пан Петлюра і наставлені ним особи не можуть дальше вважатися репрезентантами українського народу і Української Республики, та прилучаєся в повні до акції початої віденською делєґацією У. Нац. Ради в ціли утворення нового правління.

4). В кінци приймаючи ухвалення дня 16 марта с. р. каменецькою У. Нац. Радою резолюції до відома заявляє, що зі зянятєм супроти них становища здержуєся, поки початі сеюж Радою переговори з радянським правлінням не дадуть конкретних результатів в напрямі визнання Української Державности на основі неподільности і незалежности України, та обєднання всіх етноґрафічних українських земель у одну соборну Суверенну Українську Республику.

II. І протестує як найрішучійше проти всіх тих актів законодатної і виконної влади польської республіки, котрі являються пересудженнєм питання про політично-державну приналежність Східної Галичини і суть пляновим потоптанєм права самозначення українського народу та дотичних постанов Найвищої Ради Мира в Парижі.

III. Осібно протестує:

1) проти закону варшавського Сойму про поширення горожанства польської держави також на територію Східної Галичини.

2) проти знесення галицького Сойму і Виділу Краєвого яко односторонного акту довершеного без відома і волі українського народу, проти утворення в місци розвязання Виділу Краєвого “Тимчасового Самоуправного Виділу” з обсягом ділання як на ЗАХІДНУ Галичину, а заразом стверджує з приводу наміреного іменовання членів згаданого “Тимчасового Самоуправного Виділу”, не входячи в мерітум кривдячого українське населення складу цего Виділу, що іменовання і покликання до того ж Виділу в дорозі приказу польських властий, якого небудь урядника Українця буде довершене без згоди і проти волі українського народу Східної Галичини та її представництва делєґації Укр. Нац. Ради ЗОУНР у Львові, в виду якого він не буде являтися представником українського населення Східної Галичини;

3) в кінци протестує проти наміренного утворення у Східній Галичині так званих “воєводств”.

IV. Дальше стверджує делєґація Укр. Нац. Ради у Львові, що виконання польськім правліннєм у Східній Галичині зміряє до здавлення всякого культурного і економічного розвою українського населення, чого доказом відобрання український молодіжи і професорам доступи до університету у Львові, заказ університетських курсів з рамени наукового Товариства ім. Шевченка, Товариства ім. Петра Могили, Ставропігійського інституту, не принимання українського учительства до служби, нефункціоновання значної частини українських шкіл або їх перемінювання у польські школи, ставлення перепон діяльности українських господарських кооператив, плянове кольонізування Східної Галичини поляками з Західної Галичини і Польщі і т. п.

V. В кінци стверджує, що польське правительство дотепершньою своєю адміністрацією Східної Галичини виказало наглядно цілковиту неспосібність повести її в хосен населення Східної Галичини та констатує, що на родючій і богатій Східно-галицькій землі під польським правлінєм села вимирають з голоду по причині безглядної реквізиційної системи і плянової апровізаційної політики, а пошестні недуги десяткують ціле населення Східної Галичини для браку відповідного санітарного адміністраційного апарату.

Львів, 28.03.1920.

ЦДІА України, м. Львів, ф. 581, оп. 1, спр. 134, арк. 67 – 68.

Машинопис. Оригінал.