Уривок із передмови до “Кривавої книги” з описом перших днів польської окупації Галичини

Жовтень 1919 р.[1]

Теперішна польська окупація, це страшна картина мартирольогії Українців, мартирольогії, якої ні під теперішню хвилю не зазнав жаден другий народ, ні якої приміру не знає взагалі історія. Це нечувано брутальна й нелюдська наруга з високих народних постулатів і із засади самоозначення народів!

Польська інтеліґенція і польська молодіж, що складаються головно на польські окупаційні війська, виховані на крайно шовіністичній протиукраїнській літературі і пресі, горить так сліпою, дикою та кровожадною ненавистю до українського народу, якій другої пари тяжко найти в сучаснім світі. Віддаючи в руки цеї інтеліґенції і цих військ “пацифікацію” Східної Галичини, значило: видати українське селянство та інтеліґенцію без ріжниці пола і віку на найдикіші переслідування, на рафіновані муки, на масове, плянове і систематичне вигублювання, проти яких бліднуть балканські чи вірменські масакри, російські погроми чи більшовицький терор.

В казематах Модліна, Берестя, Стшалкової, Варшави, в таборах полонених в Домбю, Вадовичах, Перемишлі, Пикуличах і др. караються і гинуть тисячі й тисячі неповинних українських жертв звірського терору Поляків.

Число всіх арештованих і інтернованих осіб з цивільного українського населення Східної Галичини перейшло рішучо висоту чверть міліона голов, – число в прирівнанню до українського населення Східної Галичини, виносячого тепер не більше як 3½ міліона душ, – прямо страшне. Виходить, що Поляки арештували кожного осьмого Українця чи Українку, це значить в практиці, арештували все, що в народі було свідоміше, характерніше і рухливіше та впливовіше. Розуміється, що вже сама нечувана скількість інтернованих унеможливлювала їх належне приміщення, наслідком чого умови, серед яких цих нещасних наглочено в тюремних келіях чи нужденних пятнистим тифом і червінкою заражених бараках, стали рівнозначні з їх засудом на смерть. І справді: що найменше пята частина інтернованих впала жертвою цих страшних хоріб, причім польські власти нічого не робили, щоби лютуванню тифу і червінки серед цего цвіту українського народу запобігти. Навпаки: хорих держано навмисно всуміш з ще незанедужавшими, щоби в цей спосіб вигубити сам цвіт українського народу Галичини.

Сотки невинних голов лягло в домовину від злочинної польської руки. Українським селянам вирабувала польська армія все, що мали: гроші, худобу, коні, збіжя, одіж, білля, домашні і господарські знаряди. Багато сіл спалено, на много сіл наложено високі контрибуції, що їх селяне мусіли зложити під загрозою спалення села. Багато церков зачинених, бо священники арештовані, інтерновані або конфіновані в польській частині Галичини, а деякі в звірський спосіб вимордовані, много з них мусіло утечею за Збруч ратуватися перед смертю і польськими розбоями. Деякі церкви спалені або зруйновані та зрабовані. Народні школи майже всюди позамикані. Середнє шкільництво, передовсім приватне, вбито, до вищих научних заведень (університетів, техніки) нашої молодіжи безоглядно не допускається, та не дозволяється науладження приватних університетських курсів для Українців коштом українського гроша; товариства і спілки завішені в урядуванню, многі часописи застановлені, словом припинене все українське публичне життя. В краю ширяться в застрашаючий спосіб ріжні пошести, а Поляки нароком не дають населенню жадної санітарної помочі.

Отсі страшні відносини не перервались і до сьогодні, мимо того, що навіть в польськім соймі і в польській пресі відозвалися спорадичні голоси людського обурення на це страшне варварство польських імперіялістів. Супроти того віддання Антантою власти над кількома міліонами Українців (і Жидів) в руки їх так жорстоких національних ворогів, було не тільки тяжким промахом проти всіх прав людини та проти примітивних вимог людскости, але прямо видачею на загладу Українців в Галичині.

Ізза заняття Поляками Східної Галичини та терористичного поліцейського режіму, який там введено, ізза цілковитого замкнення границь Галичини, трудностей паспортових, закнебльовання української преси, заведення строгої цензури листів та строгих граничних ревізій, могла лише дуже дрібна частина вістей про польські звірства передістатися на дневне світло та дійти до нашого відома й до відома загалу.

Кривава книга / Упорядник, автор передм. Я. Радевич-Винницький. – Передрук вид. 1919, 1921 рр. – Дрогобич: Відродження, 1994. – С. 16 – 18.