Каталог статей
Вітаю Вас, Гість · RSS Субота, 23.09.2017, 22:01






Головна » Статті » Джерела історії » Між двома війнами (1914-1939)

Повідомлення про польські концтабори для військовополонених та інтернованих українців

Повідомлення з “Кривавої книги” про польські концтабори для військовополонених та інтернованих українців

Жовтень 1919 р.[1]

Табори інтернованих і полонених.

Для доповнення ілюстрації, як Поляки стремлять систематично до вигублення всеї української інтеліґенції та свідоміших селян та взагалі до винищення українського народу, хочемо описати кілька таборів полонених і інтернованих на основі опису очевидців, які в таборах довший час перебували й пережили там тяжкі лихоліття.

Запримітити треба, що арештованими, інтернованими і полоненими Українцями є також переповнені всі галицькі судові вязниці, в яких їх трактується не як людей, що остають в слідстві, але багато гірше чим засуджених за злочини злочинців, тому то гинуть вони там як мухи з голоду і ріжних пошестий. Інтерновані і полонені приміщені є крім того всуміш по ріжних таборах – давніщих австрійських або московських тюрмах і таборах для воєнних полонених або для арештантів, – а то Львові, в Перемишлі, в Пикуличах під Перемишлем, в Домбю під Краковом, у Вадовичах, у Висничу – усе в Галичині, а крім цего в Модліні, в Дембліні, а Щипюрній, в Повйонзках біля Каліша, у Варшаві, в Берестю, в Томашові, в Холмі, в Грубешові, у Володаві, в Бялій-Більску, в Соколові, в давній російській імперії, а накінець у Стшалковій у Познанщині.

 

1. Табор інтернованих і полонених в Домбю.

(По зізнаням очевидця, який там пересидів півтора місяця).

“Є це великий, три кільометри під Кракова віддалений давний австрійський табор воєнно-полонених, в якім в часі війни було приміщених около 12.000 полонених Москалів, а опісля Італійців. Тепер приміщено там кільканайцять тисяч інтернованих і полонених самих Українців.

Цілий комплекс бараків, переважно деревляних, окружений високим парканом і кільчастим дротом в 4 ряди. Довкруги паркану з обох сторін, а також в середині табору між бараками є густо поуставлювані сторожі. В поодиноких деревляних бараках, призначених для приміщення інтернованих селян і полоненої мужви, без вікон і вентиляції, на деревляних причах без соломи і постелі, на голих дошках в двох рядах, один над другим приміщені по 100 і більше осіб в цім самім переділі. В переділах, з яких інтернованим виходити не вільно (при кожнім бараці стоїть сторожа) в літі панує неможлива духота, в зимі докучливе зимно. Інтерновані і полонені пообдирані, голодні, зі запавшими щоками, ледви порушуються, виглядають як трупи. Їх денна їда складається рано з одної хохлі чорної теплої води, яка має представляти чорну каву, з одної чвертки чорного хліба, а в полуднє з буракової або бруквової зупи з вивареними в ній бруквами; иншої страви не дістають. Тож не дивниця, що люде примирають з голоду, а пятнистий тиф і червінка поширюються в такий застрашаючий спосіб, що щоденно вивозять з табору по кількадесять (30-40) трупів; хорих вивозять до шпиталю в Кракові, де також велика частина із них гине. Інтернована інтеліґенція, а є між нею посли, університетські професори, крилошани, декани, священники, всякого роду урядники, адвокати, лікарі, професори, властителі дібр і полонені українські офіцири. Нікому з табору виходити, ані до табору входити не вільно. Всякі відвідини і комунікація зі зовнішним світом виключені. Почта підлягає строгій цензурі, часописів не допускається. Ригор в таборі тюремний, за найменчу дрібницю запроторюють до осібної арештантської келії. За втікачами сторожа стріляє, а коли кому вдасться втечи, то хиба завдяки польській продайности; в часі довгого сидження подерлося інтернованим білля і одіж так, що ходять в лахміттях! З інтернованими і полоненими, які сидять там всуміш однаково трактовані, поведення крайно жорстоке. Крім кількох одиниць всі прочі, а є їх кільканайцять тисяч, не мають ні одного сотика, тому, що команда табору відобрала усім гроші. Тож при такім харчі, як вище подано, всі вони засуджені є на повільне нидіння і смерть, яка там розгостилася на добре, забираючи що раз то нові жертви. Із числа інтернованих і полонених в Домбю, беруть Поляки деяких як робітників на роботу до Кракова, згортати болото, товчи каміння, замітати вулиці і т. п. де цьковане шовіністичними, вшехпольськими часописами населення, зневажає їх і висміває.

Дня 3. червня 1919 справили польські жовнярі залоги в таборі в Домбю погром на Українців, побиваючи більше як 700 інтернованих та полонених прикладами крісів, нагаями та залізними прутами. Було це так: Командант табору, польський сотник Кроковський (перед війною суддя в Сокалі), прикликав до себе польських жовнярів і заявив їм, що можуть аж до вечора слідуючого дня погуляти собі в таборі т. є. безкарно бити інтернованих і полонених Українців. Вечером цего дня появилися в таборі, ще перед нічним сигналом, збільшені польські патрулі. В руках кожного польського жовняра находився залізний прут або плетена нагайка. На подвірю проходжувалися полонені. Поляки кинулися на безборонних людей та почали їх немилосердно бити. Ще в пізну ніч ходили польські патрулі по бараках та знущалися над полоненими. Навіть жінок не пощадили, а вдерлися до кімнати, в якій вони спали, і лаяли їх та обижали. – Другого дня продовжали Поляки погром і тоді дуже важко побили українського старшого десятника Москалевича.

Повище представлені відносини в Домбю є одначе в порівнанню з умовами в инших таборах о много ліпші. Ці “ліпші” відносини у Домбю є цего роду, що навіть вшехпольський часопис “Ілюстровани Курієр Цодзенни” з 29. вересня 1919, уважав вказаним забрати в цій справі голос протесту та звернути увагу польського загалу і польських властей на це, що сидять там ріжні люде цілими місяцями (а деякі вже близько цілий рік), не знати із-за якої провини і за що. Бо треба знати, що нікого з інтернованих навіть не переслухано та не ведеться проти нікого ніяких доходжень.

Під теперішну пору находиться в бараках ще около 6000 інтернованих і полонених Українців, між якими є цивільних інтернованих інтеліґентів 250 (в цім числі 26 жінок), далі залізничників ріжних степенів около 200, інтернованих селян є 2164, полонених селян жовнярів 360 і т. п. По званню сидить там 23 священиків, 71 ріжних урядників (між тим 21 судовиків), 5 вільного звання (адвокатів), лікарів і нотарів, 5 ґімназійних професорів, 84 народних учителів і т. д. З чільніших громадян сидять там ще досі адвокат і бувший парляментарний посол Др. Загайкевич, директор Александер Ярема, контрольор М. Кебузинський, професор Андрій Сабат, директор Ізидор Білиньський, надревідент О. Юрчинський, суддя Александер Колодій, радник Омелян Підляшецький з жінкою, парох і бувший парляментарний посол о. Стефан Онишкевич, крилошанин і декан о. Андрій Бенцін, парох о. С. Кульчицький, парох і декан о. Григорий Мороз, ігумен О. О. Василіян о. П. Котович, парох В. Венгринович, парох К. Костецький, інжинір П. Дзюбинський, властитель дібр І. Жуковський, властитель реаль. Т. Будзиновський, нотар Ал. Свистун, суддя З. Турянський, рахунковий радник І. Стронський, управитель школи К. Целевич, ревідент залізничий M. Рудинський, салін. радник М. Велькопольський, парох і декан о. Я. Косоноцький, властитель реальности і бувший посол Антін Старух і т. д.

2. Табор інтернованих і полонених у Вадовичах коло Кракова.

В цім вибудованім для воєнно-полонених таборі, в однім із найгірших бувших австрійських таборів, сидить тепер около 15.000 інтернованих і полонених Українців. Їх приміщення і положення є ще о много гірше чим в Домбю, бо всі бараки там нужденні, деревляні і без вікон; в них в літі невиносима горяч, в зимі страшний холод. З інтернованими і полоненими поводяться там ще гірше чим в Домбю. Сторожа побиває інтернованих і полонених, а був навіть случай, що одного полоненого, сторожа без причини пробила багнетом на смерть. Українського стрільця Шаповала вбила там польська сторожа підчас роздачі обідів залізним прутом, призначеним до чищення кріса, що навіть провірила одна місія. Між інтернованими находиться одна українська санітарка, яка мусіла ходити в штанах, бо польські лєґіоністи обдерли її до сорочки. Відносини санітарні там не можливі, недостає всякої лікарської помочі, тому люде мруть масово. Морення голодом в таборі дійшло вже до того, що один хліб давали на пять осіб, відтак на шість, а вкінці не давали нікому ні куска хліба. За те для “забезпечення проти бунтів” поставили довкруги бараків кулемети.

Від вошей, блощиць в таборі аж кишить, а недостача постелі і незмінювання білля та безнастанний голод стали причиною заразливих недуг (пятнистий голодовий тиф), які щоденно поривають кількадесять жертв. Одного разу не дозволено інтернованим за кару виходити довший час із бараків так, що вони мусіли навіть свої природні потреби заспокоювати у нутрі бараків – у шальках на їду. (Свідок П. Р.)

3. Табор інтернованих і полонених в Берестю Литовськім.

Найстрашніший за усіх це табор в Берестю Литовськім. Табор міститься в старій, страшній вже своїм виглядом тюрмі з часів московського царату, і в т. зв. Шопи-Буг, дряхливих, примітивних бараках, які підчас війни служили австрійській армії за склад саперського матеріялу.

Відносини в берестейськім таборі страшні. В твердині харч недостаточний, недоварений, без соли і непоживний. Що дня вмирає близько 20 людей. Санітарні відносини нечувані, – хворі, навіть з заразливими недугами, лежать біля здорових. Полонені, знаючи, що волі не так скоро їм діждатися, благають смерти, щоб тільки скінчити ці муки. Відділ для старшин не кращий за инших. Без води, кімнати нехарні і вогкі, воздух гнилий аж дусить. – Одного разу заїхала до табору в Берестю місія американського Червоного Хреста, щоб розглянутись в тутешніх відносинах. В імени усіх полонених виступив один старшина, та жалівся на страшне положення і муки, які переходять полонені в цім таборі. Вислідом цеї жалоби було поліпшення харчу на протязі одного тижня. Та польські жовняри кріваво пімстилися на згаданім старшині. Вони його так довго били аж ціле тіло купалося в крови, а опісля горючі рани посипали сіллю, – “щоб задержати кров”. Напівмертвого кинули ще й до рова. Що опісля з старшиною сталося, годі було дізнатись.

Про відносини в Шопи-Буг росказує б. полонений український старшина І. О. ось що:

“До Берестя ми приїхали 23-го липня. Нас не хотів приняти задля браку місця жаден другий табор – ні в Варшаві, ні в Іван-городі, ні в Щипюрні, ні табори в Познанщині, отже відставлено нас до новоназначеного табору в Берестю т. зв. Шопи-Буг. Ця шопа, це комплекс довгий на 200, широкий на 150 кроків. На нім стоять 2 більші й 1 менша шопа, які служили за австрійських часів на склад саперських матеріялів, отже бараки є голі, без долівки, без провітру й вікон. Стоять вони над самим берегом Буга. Перед першим малим бараком є лятрина, призначена для цілого табору. Перша шопа поділена на дві частини. Одна призначена для офіцирів, друга на шпиталь. Дві дальші призначені для мужви. На цім окрайці землі сидить збита маса 5500 людей. Сидять всі просто один другому на шиї. Прохід немислимий, бо колиб вийшли з бараків всі нараз, то не сталоб місця. Воздух страшний. Ми просили команданта табору польського підпор. Зборовського зі Львова, щоби усунув нас з нашого бараку, який находився на 3 кроки від лятрини, але безуспішно. Страшнішою звірюкою в людськім тілі його помічник – польський підпор. Бренер. Води чистої нема ніде. Табор увесь обснований дротом. Тому приходиться пити воду з Буга, яка в цім місци занечищена калом й відпливами з лятрини. В бараках нема жадних прич до спання ані клаптика соломи. Усе спить покотом на сирій землі. Раз зявився в таборі командант твердині ген. Шамота. Ми прохали його о полегшу, на що він відповів: “Будьте вдоволені, що живете! Ви пощо билися? Коли вам зле, то здихайте й так!...”. І справді гинуть наші люде в тім пеклі скорше, чим мухи. Перш усього від голоду. Їсти дають два рази на день. Рано тепла вода звана чорною кавою, після полудня горохова зупа. Та зупи дають так мало, що половина арештантів не дістає нічого а друга половина хапає немов звірята по пару горошків прямо в рот. Як ми прийшли до табору, всюди ще зеленіла трава й листя не деревах. Тепер з них ні сліду. Люде повискубували траву зі землі й пообривали листя з дерев та поїли. Всі повиснажувані, ходять немов живі трупи зі запаленими лицями й очами. Багато вже обезсилених до такої ступені, що не може піднятися з барлога й тільки серед мук жде на смерть, як на спасеннє. В таборі царить страшна епідемія тифу, горячки й червінки. Денно вмирає приблизно 50 людей. Нема жадних ліків ні лікарської опіки. Між полоненими є 2 наших медиків та вони безсильні. Одно, що роблять – це переносять найтяще хорих до т. зв. шпиталю, який віддалений від других бараків на кількадесять кроків й тут хорі догасають. По таборі ходять польські жовнярі й побивають тих напівживих трупів в лахміттях нагайками. Всюди роздаються проймаючі крики божевільних, яких ніде не вивозять. Решта сидить по кутках напівгола й безвпинно оббирає себе з насікомих, якими люде обсипані немов порохом. Справді картина гідна уяви Данте. Раз прийшов оглядати наш табор якийсь французький полковник та Поляки сказали, що ми більшевики, отже він не хотів з нами говорити, махнув тільки рукою й пішов. Також сповістили нас, що має приїхати до Берестя американський делєґат Морґентав. Ми виписали роспучливе письмо до наших американських земляків з проханням о поміч, о білля, але чи воно дійшло їх рук не знати, бо письмо пішло до таборової канцелярії, яка певно його знищила. Нема сумніву, що коли наші представництва й культурна суспільність світа не вступляться за нещасними жертвами польських кровопійців, то до 2-ох місяців не остане живим в таборі ні один чоловік”.

В наслідок інтервенції американської місії табор цей мав бути розвязаний, та Поляки знехтували, як звичайно, цей крок американських представників і табор істнує далі і далі тисячі неповинних Українців переходить пекольні муки, які завдають їм польські “пацифікатори” Східної Галичини.

В берестейськім таборі згинуло за час від 27. липня до 4. вересня 1919 p., себто за 38 днів з голоду тифу і побоїв 724 приміщених там Українців.

4. Табор для полонених і інтернованих в Перемишлі і в Пикуличах під Перемишлем.

В Перемишлі є переходовий табор для інтернованих. В ньому держать інтернованих через кілька неділь, сортують їх, а відтак відсилають до ріжних постійних таборів в Польщі.

В перемиськім таборі панують страшні відносини: Люде тиснуться мов оселедці, недужі на заразливі хороби помішані разом зі здоровими; харч дуже лихий; рано щось в роді чорної кави, в полуднє гнила капуста або бураки, або стухла фасоля, вечером знова чорна кава; денно два малесенькі кусники цвібаку місто хліба. Люде, котрим довозять з дому поживу, ще держаться, але ті, що походять з подальших околиць і нічого не одержують з дому, виглядають як трупи і не всилі держатися на ногах. (Свідок А. В.)

Перемиські Українці із публичних складок доставляють обіди для інтернованих, однак польська сторожа не допускає пань до розділу поживи; польські жовнярі перебирають принесену їду і ніби розділюють, а на ділі самі дуже часто з’їдають принесені страви, а інтернованим не дають нічого, або лише дрібну частину. (Свідки Б., К. О.)

Ще страшніщі відносини панують в таборі полонених в Пикуличах під Перемишлем, де приміщено поверх 20.000 Українців полонених і інтернованих. Сплять вони там на голій землі, а ширячийся в застрашаючий спосіб тиф, забирає щоденно по кількадесять жертв (20-80). Крім зупи з гнилої ярини не одержує ніхто иншої їди. Пикулицькі селяне не можуть дивитися на цю нужду і знущання, але помогти не можуть, бо сторожа нікого тамтуди не впускає. Мужиків, які дня 25. серпня 1919, в часі переводження інтернованих до табору на Засяню, хотіли подати їм по дорозі трохи хліба, польські легіоністи побили.

Польські жовнярі і старшини побивають в страшний спосіб інтернованих. Нема майже ні одного, котрого-би не бито. Деяким дають щодня по 25-50 буків. Надто побивають прикладами, залізними палками або й кулаками.

П. С. Г. бачила, як в передпокою команданта табору один старший десятник вдарив інтернованого залізною палицею по голові так сильно, що цей упав без памяти. П. Г. зімліла на цей вид.

П. С. бачила, як командант табору, поручник Нєдзвєцкі, вдарив кілька разів в лице посла Тершаківця за це, що він хотів подякувати українським паням за принесення їди інтернованим.

Найбільше жорстоко поводилися з українськими полоненими і інтернованими в перемиськім таборі отсі члени польської армії: підпор. Недзвєдзкі, хорунжий Нєдзвєдзка, старший десятник Вйонцек, десятник Лукасєвич, капраль Ґетчинські і стр. Августін.

При кінці червня 1919 привезено до Перемишля інтернованих зі Самбора. Через цілу ніч катовано їх так, що інтерновані в сусіднім бараку священники не могли цілу ніч спати ізза крику катованих жертв. (Свідки Р. з С., П. з Б., В. з X., А. В. з P. М.). На другий день виділи в бараку цих скатованих в калюжі крови. Точні дані так катування полонених в цім таборі можуть дати С. С., Т. Г., Р., П., А. В. і инші інтерновані, котрі були приміщені побіч бараку, в якім катовано інтернованих.

В бараках у Бакончицях коло Перемишля уживається інтернованих до тяжких робіт. Попри це їх відживлювання дуже лихе. До тяжких робіт силується інтернованих побоями. Через це багато із них згинуло.

Свідок Р. з Р. оповідав, що бачив за плотом три побиті трупи, які лежали там кілька днів.

При кінці червня 1919 воджено вулицями Перемишля около 70 українських офіцирів, взятих в полон коло Золочева. Всі були обдерті і побиті: більшість була навіть без сорочок; многі були босі; прочі в зовсім подертих черевиках; деякі були навіть без шапок; їсти не діставали вони через кілька днів, купити не могли, бо всі гроші їм відібрано.

В другій половині червня 1919 було в перемиськім шпиталі около 50 офіцирів, які здорові дісталися до полону, однак в таборі полонених побито їх так, що поломано їм кости і порозбивано голови. Між ними був сотник Ц. з Добромиля побитий так, що не знати, чи подужає. До нього дісталася у відвідини його сестра з Добромиля і бачила при цій нагоді і прочих побитих. Пані з “Комітету помочи” старалися занести білля цим нещасливцям, однак їх не допущено.

В Пикуличах біля Перемишля находяться в 4 шпитальних бараках українські полонені та інтерновані, які лежать тільки на голій брудній землі, без чого небудь, щоб могли покласти під голову, без ніякої лікарської або санітарної опіки, без світла, в подертому брудному біллю або таки зовсім без нього. Щодня вмирає 50 людей і случається, що трупи остають і по 2 дні між живими. Це саме діється і на Засяню в бараках давнішого австрійського 10 п. п. В бараках вибухла епідемія тифу, на яку щодня вмирає по кількадесять людей, а у військовому шпиталі находиться по часописним вісткам 1800 недужих на тиф.

5. Табор інтернованих і полонених в Стшалковій.

В таборі було 26. липня 1919 поверх 10.000 людей ріжних народностей і полів, з того около 5000 Українців. Всі майже босі і голі, або обдерті в одному біллю. Вигляд усіх дуже марний тому, бо пожива крайно нужденна: рано і вечером несолоджена чорна вода, що називається кавою, а на обід ячмінна каша без ріжниці для мужви як і для старшин. Приміщені є всі в бараках викопаних в землі і накритих дошками, крізь які протікає дощ і заходить вода до середини бараків. Тому й не диво, що в таборі було дня 26. липня 1919 поверх 3000 хорих на голодовий і пятнистий тиф або на іспанку. Всі жовнярі, що повнять вартову службу в таборі, крім збруї носять все нагаї з телєфонічного дроту, якими бють без милосердя наших людей за нізащо. Мені приходилося – розказує очевидець – щоденно після обіду бачити, як польські жовнярі під проводом свойого старшини, польського підпор. Маліновського, виконували екзекуції над нашими людьми: Всі мусіли ставати в ряд, хто мав штани мусів їх спускати і по черзі підходили до підпор. Маліновського та клалися перед ним на землю; згаданий поручник ставав йому лівою ногою на шию, а правою держав нагайку і бив. Рівночасно з правої сторони битого стояв польський жовняр з приложеним до голови револьвером, щоби битий не кричав.

З початку ми не могли дивитися на це, так, що багато з наших старшин мліло на сам цей вид.

Наслідом таких тортур багато наших полонених має ціле тіло покрите чорно-синіми плямами. Крім цього кожної ночі стріляють польські стійки (пости) прямо в бараки, наслідом чого щоденно ранять 5-6 людей, які із-за недостачі лікарської опіки вмирають.

Українська “Місія Червоного Хреста”, яка звиджувала повище описані табори інтернованих і полонених і провірила правдивість вище поданих дат, не могучи ніяк осягнути дорогою інтервенції у польських властей поправи цих страшних відносин, оголосила висліди своєї поїздки в часописах і внесла крім цього меморіал до польського правительства у Варшаві і до президії “Польського Червоного Хреста”. В меморіялі просить комісія в імя засад гуманности і культури о інтервенцію та видачу розпорядків в ціли поправи положення полонених і інтернованих. Вказує на знущання в часі транспортів, в таборах і вязницях, а навіть в шпиталях, та звертає увагу, що інтерновані та полонені, які по розпорядку міністерства для військових справ давно повинні бути звільнені, досі находяться у вязницях і таборах в числі кількадесять тисяч а то в бараках і вязницях у Львові, Станиславові, Домбю, Вадовичах, Віснічу, Стшалковій, Щипюрні, Берестю Литовськім, Перемишлі, Пикуличах і цитаделі Модліна. Виголоджувані цілими місяцями, обрабовані в часі транспорту з одежі і грошей, побивані, серед найгірших ґіґієнічних та апровізаційних відносин, западають нещасні арештанти на епідемічні недуги, гинуть тисячами по шпиталях і вязницях, або виходять каліками на ціле життя. Табори стають розсадниками пятнистого тифу і туберкольози, які загрожують поширенням по цілім краю. Місія подає, що крім тисячів передержуваних в концентраційних таборах, тисячі сидять по вязницях. Подає між иншими, що: 1. вязниця в Бригідках[2] у Львові, призначена для злочинців, тепер призначена є нібито як переходовий пункт для інтернованих, а на ділі вони остають там по кілька місяців без переслухання. 2. У вязниці полевої жандармерії у Львові поміщено інтернованих у пивницях. Польські лєґіоністи Вінніцкі і Сьвігот побивають людей (священників, офіцирів і прочих інтернованих інтеліґентів) по лиці прикладами крісів так, що лице пухне і синіє, заковують теж в кайдани. Відпоручниць “Червоного Хреста” не допускається. Переповнення таке, що в кімнаті о просторі 36 квадратових метрів міститься 40 осіб. Пожива дуже лиха і недостаточна. 3. У Віснічу, у вязниці призначеній для найтящих злочинців, приміщено інтернованих в найгірших вогких кімнатах, між злочинцями, що їх ще зневажають і обкрадають. Чотирнайцятьлітних хлопців, учеників ґімназії, вживається до тяжких робіт. Життєві умовини там гірші, чим для злочинців. Не вільно там діставати ні зі зовні поживи, ні купувати поживи, ні принимати відвідин, ні читати книжок або часописів; за це все служба побиває немилосердно. 4. Місія представила вкінці образ невиносимих умов життя полонених і інтернованих в таборах, образ, схожий з нашим повищим описом.

На доказ цего, що в нашім описі нема пересади та, що ми не представили за чорно умовин життя наших полонених і інтернованих, нехай послужить голос польського часопису, який хиба не має наміру власний народ несправедливо оклевечувати. Під наголовком “Табори полонених”, поміщує варшавський “Роботнік” з дня 16. жовтня 1919 в числі 339 статтю, яку у виїмках подаємо дослівно:

“Відносини, які панують в таборах для полонених в Модліні і Берестю Литовськім переймають жахом.

Табор для полонених в Берестю литовськім – це гидь, це ганьба для польської держави. Умовини в берестейських “Бугшопах” або у форті Берґа можуть до розпуки довести видця. В Буґшопі приміщено Українців. Це давні табори і російські хліви та бараки, построєні Німцями, в деяких немає навіть т. зв. прич або дощок, тільки долівка, це приміщення бранців. Про солому нема й бесіди, долівку вистелюють полонені бадиллями та бодаччям. Вікон немає, одвірки навіть понищені.

Ці умовини в злуці з голодуванням (денно 1/3 жовнярського хліба й трохи брудної води), голодованням, якого розміри більшали із-за крадіжи військових функціонарів (кількох офіцирів і підофіцирів, які тепер сидять в тюрмі, спронсвірило около пів міліона марок), витворили з табору полонених прямо табор трупів. Два місяці тому з табору, що числив коло 6000 полонених, виносили кожного дня 50-100 трупів. Розпаношилася тоді дезинтерія, яка вбивала виголоджених. В одному місці при епідемічному шпиталі, трупи лежали около три тижні непохоронені, так, що щурі їх пообгризали. Померших хоронять так мілко, що тіла вистають із землі,– наслідом чого дезинтерія й тиф постійно ширяться так, що самі жовнярі, які повнять службу в таборі постійно переносять заразки недуги до своїх відділів. Так, як тепер виглядають українські бранці в таборі, можна собі уявити тільки смерть. Деякі й говорити не можуть. Не сходять їсти – чому? Бо ці вже й не ворухнуться і до смерти,– так вони обезсилені. До одного з них приїхала ненька зі східної Галичини – говорить по-польськи, бо Полька. Син її лежить на бодяччу на камянному тоці в таборі, де вітри гуляють. Очі стоять стовпом, зуби вищірені... “не хорий, горячки не має”... Ненька сидить біля нього наче закаменіла, безрадна – щож має робити? Там знову дружина – привезла харчі чоловікови. Ледве з великим трудом допросилася дозволу, щоби в табор увійти, бо тяжко туди дістатись... Зїв і ... помер!

Коли всі виходять з табору за їдою і стають рядом – справжний похід смерти.

Голодні і померзлі. Бються і вивертають цих, що товпляться в кухні над викиненою жовнярами лушпиною. Їдять чорні ягоди з дикого бозу, навіть траву. Вибирають нестравлені зерна з кінських відпадків і печуть їх з лушпинами.

В ночі дрожать зі студени, бо тільки нужденне лахміття і власна скіра криє їх кости. Кілька разів розложили вогонь в таборі, то жовнярі розігнали їх кольбами, а вогні погасили, бо від диму “можна трупом впасти”. Ледви йдуть, коли на приказ мусять йти, оправдуються, що годі їм скорше йти й дістають за це кольбою. А бють жовнярі здорово, бо й щож з нього, “коли і так не поживе”. Деколи просить такий: “вбий, паночку, остогидло голодувати”. Від ударів кількох умерло, – за слабі були, не видержали. Познаньчик – плютоновий постійно ходить з палкою, бє, де попаде, тут трафить в голову, там в очі, – кільком навіть очі повибивав. З розпуки кількох скочило в Буг, де потонули, кількох підрізало собі горло.

Страшне! ...

Були там комісії з польського сойму, мала наступити поправа відносин. Кількох злочинців увязнено, а коли вдруге мали зачатися доходження, скоро зроблено порядок; та попри те тревають дальше ці страшні відносини, а з приходом зими вони ще погіршаться...

Час, щоби засуд і кара за ці злочини не обмежилася на словах, час це лихо передати прилюдному осудови.”

 

Кривава книга / Упорядник, автор передм. Я. Радевич-Винницький. – Передрук вид. 1919, 1921 рр. – Дрогобич: Відродження, 1994. – С. 52 – 62.

 

[1] Дата публікації документа.

[2] Бригідки – найстаріша діюча в’язниця у Львові. Розташована на вулиці Городоцькій, 24 у споруді, перебудованій зі старовинного римо-католицького монастиря жіночого ордену Святої Бригіди.

Категорія: Між двома війнами (1914-1939) | Додав: uahistory (02.07.2016)
Переглядів: 126 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz
Copyright MyCorp © 2017