Каталог статей
Вітаю Вас, Гість · RSS Субота, 23.09.2017, 22:03






Головна » Статті » Джерела історії » Між двома війнами (1914-1939)

Кореспонденція “Станиславів під польським пануванням”

Кореспонденція газети “Український прапор” “Станиславів під польським пануванням”

17 вересня 1919 р.

Від приїжджого інтеліґента Українця ми одержали жмут інформацій про відносини в Станиславові після приходу Поляків, які не лишені історичного інтересу й які подаємо в цілости. Ось що росказує наш інформатор:

Наші війська опустили Станіславів в неділю дня 25 мая ц. р. пополудни й місто заняла польська військова орґанізація (Р. О. W.) ще перед приходом польської армії. Першим фактом, яким розпочали Поляки своє пановання в Станіславові було замордовання на вулиці недалеко міського парку старшого десятника української армії. З якої причини він довше лишився в місті, чим його другі товариші важко сказати та певна річ, що він не знав про те, що місто вже в польських руках. До йдучого спокійно вулицею приступили два члени вище згаданої польської орґанізації, а іменно: П. Вайн (з походження Жид) й панна Брикчинська та двома вистрілами з револьверів вбили його на місці.

Членами польської військової орґанізації були в першій лінії польські залізничники і то навіть такі, що були в службі Української Народньої Республіки. Але не вважаючи на службове приречення зложене українській державі, вхопили вони на даний знак за кріс, щоби укріпити польське пановання на українській землі. Оружє мали Поляки поховане по приватних домах, велика скількість була здепонована в заведенню Єзуітів.

Від хвилі коли Поляки взяли власть в свої руки, зачалися страшні переслідування всего, що українське. Арешти, інтерновання, побиття, шикани на вулиці, реквізиції, які властиво требаби назвати звичайними рабунками, складаються на мартирольогію українського населення так в місті Станіславові як й в повіті. В менчих місточках й по селах мусіло багато людей свою національну приналежність оплачувати навіть життям; переходячі польські війська розстрілювали й вішали наших селян без подання причин хиба тільки за це, що вони були Українцями та, що посміли постояти за волю своєї вітчизни.

В самім Станіславові інтерновано: Інспектора державних залізниць Жуковського як шпіона за це, що пішов до села Волчинця під Станиславовом купити харчів; ревідента державних залізниць Дмитра Загайкевича за це, що за часів української влади з браку цивільного убрання ходив в австрійськім мундурі; офіціяла державних залізниць Стефанишина. Причина незвісна. Директора торговельного товариства “Злука” Щирбу за це, що в українськім склепі говорив до купуючих по українськи. Присутний польський офіцир спитав його, чому не говорить по польськи? А коли Щирба відповів, що на рідній землі йому вільного говорити рідньою мовою, польський офіцир казав його арештувати.

Арештовано крім вище згаданих ще: Директора укр. ґімназії Сабата, директора народних шкіл Мурина, інспектора О. Навроцького і др. Та по певнім часі їх випущено на волю. Арештовано й вивезено також масу українських залізничників нищих категорій, міщан й селян. Польські жовняри знущалися також в страшний спосіб над нашими полоненими й інтернованими. Один свідок, росказував, що бачив, як приведено кільканайцять наших полонених. Польський підстаршина, який їх переняв – вибрав собі трьох, уставив їх побіч себе а опісля одним вистрілом із кріса перестрелив всім трьом голови. Шукаючи за оружям по селах уживали польські війська ріжних страшних способів з цілю довідатися, про місце переховку. І так в однім селі під Станиславовом польська патруля зловила кількох малих хлопців, била їх до безтями, щоби лише сказали, де поховані кріси. Переходячі через Станиславів польські війська співали пісні повні обид й знаруг над українським народом. На вулицях Станиславова не можна говорити голосно по українськи бо українське слово, вводить Поляків в бішену лють й є часто причиною доносів і шикан. Терміну “український” польська інтеліґенція й польські власти не узнавали. Державний комісар Др. Добруцький в своїй приватній промові, до генерала Александровича офіціяльно заявив, що української нації не признає, а тільки “руский” нарід, який повинен жити в злагоді з Поляками. Отже ясно, шо опісля при подаванню національности до леґітимацій польські урядники відповідно до цеї заяви з Українцями поступали. Реквізиції, які переводили польські війська в українських селах не є жадні реквізиції тільки звичайні рабунки. Забирали все, що тільки попалося під руки; шукали за грішми, перекопували городи й цілі обійстя. Не одно горнятко повне нових австрійський нот[1] дісталося в цей спосіб у польські руки. Дотично реквізиції худоби подаю один примір: В о. Стефанчука, пароха в Павелчі під Станиславовом забрали польські війська 5 штук рогатої худоби й лишили на це квіток на 1200 кор., якого однак ніхто не хоче виплатити. Таких примірів можна би навести сотки та тільки з цею ріжницею, що селянам не давано навіть посвідок на забрані річи. Можна собі уявити в який спосіб переводжено реквізиції на українських землях, коли головно-командуючий галицького фронту генерал Івашкевич вважав за вказане видати приказ …4748”, в якім під карою смерти заказує так мужві як і старшинам... Реквізиціям підлягало все, що тільки були власністю Українця; не лише необхідні для війська річи але навіть цивільна одежа, жіноче білля, черевики, тощо. В інспектора державних залізниць Жмуркевича в Станиславові забрав польський старшина всі річи, що є власністю д. Миронова з Київа та його жінки й які були там тільки в переховку. Все подане це одні дрібні зразки “пацифікації” краю в польськім поняттю, яке однак не є навіть сотною частиною цього, що справді діялося в Галичині.

Щоби перед антантою мати зовсім свобідну руку в нищенню українського народу, старалися Поляки, всіма силами представити нас перед нею як варварів й дикунів, що не заслугують не ліпше обходження. В тій ціли склали вони спеціальний апарат, якого задачею являється пускати в світ фальшиві й видумані брехні про мнимі насильства Українців над Поляками. Для інформації заґраниці, цілого культурного світа, нашої суспільности й головно нашої париської делєґації – та инших наших закордонних представництв подаю тут тільки два наймаркантніщі факти з тієї области.

В Коломиї померла від недугу пятнистого тифу під кінець марта чи на початку цвітня ц. р. п-на Дверницка, сестра жінки польського міністра почт і телєґрафів Ліндого. П-на Двірницка дуже займалася опікою над польськими полоненими по нашому боці й мабуть заразилася в місцевім шпиталі. В кожному разі – сам факт смерти був знаний цілій Коломиї, також причина смерти й всі блищі обставини. Похорон відбувся дуже величаво, як це звичайно робили Поляки по нашому боці й без жадного спротиву з боку українських властей. Станиславівський “Znicz” помістив по Дверніцкій довгу посмертну згадку. Що діється після приходу Поляків? Вони висилають до Варшави телєґраму в якій доносять, що Українці Дверніцку зарізали. Це було в моменті, коли Полякам були дуже потрібні всякі брехні про наші мнимі звірства. Премієр Падеревський, який назвав нас в незабутній промові бандитами й не мав слів обурення на наше обходження з Поляками, навіть висловив тоді своє співчуття товаришеви з кабінету. А що було на річи? Одна безлична, подла, нікчемна брехня! Слід було б, аби наше представництво в Парижі представило перед Европою, хто є на ділі цей естрадовий герой Падеровський?

Другий випадок подібного фальшовання фактів мав місце в Станиславові. В неділю 8 червня ц. р. привезли поляки до Станиславова 7 трупів польських легіоністів, яких буцімто Українці вбили в страшенно жорстокий спосіб обтинаючи їм носи і вуха, здираючи кусниками скіру й т. д. В місті страшне обурення. Польська товпа зібралася під двірцем, зажадала, щоби визначніші Українці, які залишилися в Станиславові, подивилися на жертви звірств їх братів. Витягнено з помешкання директора державних залізниць Лисого, приведено на дворець єпископа Хомишина, однак ні один ні другий хоч дивилися дуже пильно не могли мимо найліпшої своєї волі нічого сконстатувати. В таку хвилю й серед розлюченої товпи, яка тільки ждала на нагоду, аби накинутися на зненавиджених Українців – годі було позволити собі на якінебудь уваги. Очевидно, вся польська преса а спеціально у Львові була повна описів жертв а також найординарніщих лайок на український народ й українську армію, яка в очах польської суспільности й преси складалася з банд, що місто битися рабували й мордували, перед якими однак – між нами кажучи – польська “армія” мусіла добре втікати з Чорткова аж під Галич. По якімсь часі появляється у вище згаданім Станіславськім “Znicz’у” офіціяльний протокол лікарських оглядин, в якім нема ні слова про те аби якому небудь зі забитих польських жовнярів бракувало носа або вуха або кусника скіри на тілі, натомість лікар Кубішталь подає, що забиті загинули від крісових куль, що один має перестрілене око а другий зломані два ребра, мабуть від удару крісом. Тільки всього міг сконстатувати лікар-Поляк, значить тільки це, що на війні є річчю цілком звичайною. Та заки появився в часопису цей протокол, використали Поляки мниме варварство Українців для аґітації в краю, як також і за границею. Довжезні справоздання з точними описами того, чого ніколи не було пішли до Парижа, щоби зробити відповідне вражіння і переконати членів мирової конференції, що Українці гірші більшовиків та що також одиноким способом удержання ладу і порядку у східній Европі, це пацифікація української території Поляками.

Але як виглядає отся пацифікація хай бодай приблизно роскажуть отсі мої стрічки...

 

Український прапор. – 1919. – 17 вересня.

 

[1] Банкнот, грошей.

Категорія: Між двома війнами (1914-1939) | Додав: uahistory (02.07.2016)
Переглядів: 97 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz
Copyright MyCorp © 2017