Каталог статей
Вітаю Вас, Гість · RSS Субота, 23.09.2017, 21:51






Головна » Статті » Персоналії

Довженко Олександр

ДОВЖЕНКО ОЛЕКСАНДР

Історія українського кіномистецтва багата на талановитих майстрів, до найвидатніших з-поміж них належить кінорежисер-новатор, письменник, художник Олександр Петрович Довженко. 
Народився він 10 вересня 1894 р. у с. Сосниці (тепер райцентр Чернігівської обл.) у бідній козацько-селянській родині Петра Семеновича Довженка — сіяча, рибалки, перевізника на Десні. Навіки закарбувався він в уяві сина, немов пророк, великий і грізний, караючи словом осуду і гніву тих, хто полишив Україну на поталу окупантам. Як довідався згодом О. Довженко, 80-річний батько, вигнаний з дому, помер після побоїв фашистів і поневірянь у журбі та безнадії, проклинаючи Сталіна «за невміння правити й воювати». Мати, Одарка Єрмолаївна (дівоче прізвище Некрасова), донька ткача-художника, пережила чоловіка, але гіркота нещасливих літ («народжена для співу», мусила від світання до смеркання тяжко працювати на хліборобській ниві) забілила їй коси на 30-му році життя. З 14 їхніх дітей досягли зрілого віку лише двоє — Олександр і Поліна (стала талановитим лікарем); решта померла від хвороб у дитинстві та юнацтві. І цей не реалізований родинний потенціал згодом розкрилиться сповна у самобутній творчості Олександра. Босоноге дитинство на берегах сивої Десни, отой чарівний дивосвіт невмирущої гармонії він згадуватиме у віці зрілому, переобтяжений болями і наругою, доведеною тоталітарним режимом до рівня державної політики. Його шлях до кінематографічного Олімпу, до світової слави та визнання не килимом встелився. Були гнітючі роздуми й пошуки свого місця в житті, свого покликання. Закінчивши 1914 р. Глухівський вчительський інститут, Олександр викладає в Житомирському вище-початковому училищі фізику, природознавство, географію, історію, гімнастику. 
Взимку 1917-го одружується з колегою-вчителькою Варварою Семенівною Криловою. 
Восени вступає вільним слухачем на економічний факультет Київського комерційного інституту, а наступного року починає відвідувати лекції в Українській академії мистецтв. І поринає, уже за радянської доби, у вир громадського життя, працює в Київському губвідділі просвіти й мистецтва, виконує обов’язки комісара драматичного театру ім. Т. Шевченка. На початку 20-х pp. виїжджає на дипломатичну роботу до Польщі та Німеччини й навчається (протягом 1922 р.) живопису в Берлінському приватному художньому училищі у професора Е. Геккеля. 1923 р. повертається на батьківщину і влаштовується художником-ілюстратором у газеті «Вісті ВУЦВК» в Харкові, малює карикатури й політичні шаржі (виходили під псевдонімом «Сашко»). А з 1926 р. працює на Одеській кінофабриці. У цей час Довженко захоплюється режисурою, часто відвідує спектаклі Харківського театру ім. І. Франка, цікавиться виставами В. Мейерхольда та Л. Курбаса. Але статичність сцени не влаштовує його, він надає перевагу просторові екрана, грі світла й тіні, прагне розкрити свій внутрішній світ засобами кінематографічної символіки. Режисерський дебют відбувся на тій-таки Одеській кінофабриці, де 1926 р. Довженко поставив короткометражні кінокомедії «Вася-реформатор» і «Ягідка кохання», а 1927-го— пригодницьку стрічку «Сумка дипкур’єра». В цьому фільмі він єдиний раз у житті виступив як актор, зігравши роль кочегара. Письменник Ю. Яновський писав 1927 p.: «Довженко знайшов те, чого шукав і чого не дали йому берлінська наука та перо журналіста. Він знайшов полотно, на якому постаті й образи, покладені пензлем, рухаються, живуть, ненавидять і кохають». Уперше своєрідність обдарування Довженка-режисера розкрилася у стрічці «Звенигора» (1928) — епопеї про долю українського народу та події громадянської війни. Цей складний за задумом і незвичний за формою фільм, що його він, за власним визначенням, «не зробив, а проспівав, як птах», засвідчив появу в українському кінематографі режисера-новатора. 
В Одесі Олександр знайомиться з відомою кіноактрисою Юлією Іполитівною Солнцевою, яка після його розлучення з В. Криловою стає дружиною і соратницею Довженка на все життя. 
З 1929 р. він працює на Київській кінофабриці, де знімає кінострічку «Арсенал», яка принесла йому загальне визнання. В цьому фільмі метафоричність і романтична героїка поєдналися з сатиричним гротеском і політичною публіцистикою. Взагалі йому найкраще вдавалися лірико-епічні твори з повільним чергуванням мальовничих краєвидів-кадрів. Він був неперевершеним майстром композиції та освітлення. Вже в «Арсеналі» чітко виявилася його поетично-літературна манера — титри стрічки несли не так інформаційне, як емоційне навантаження. Відтоді О. Довженко ставив фільми лише за власним сценарієм. Світову славу приніс йому фільм «Земля» (Київ, 1930), в якому філософськи узагальнююче відображено боротьбу за колективізацію в українському селі, оспівано буяння природи, що вічно оновлюється; тут і смерть і народження нового життя, кохання й праця. За своїм звучанням цей кінотвір наближається до української народної поезії та літературних творів Т. Шевченка. 
Отже, цією стрічкою Довженко відкрив світові Україну, душу її народу, коріння якого сягає в нетрі сивої давнини. «Землю» було визнано одним з 12 найкращих фільмів «усіх часів і народів». 
Фільми О. Довженка «Іван» (1932) про будівництво Дніпрельстану, «Аероград» (1935) про більшовицькі перетворення на Далекому Сході й «Щорс» (1939) про боротьбу проти петлюрівських і німецько-австрійських військ виходять за межі офіційної пролетарсько-революційної тематики й сконцентровані на дослідженні людської душі, ідеї єдності Людини з природою. Незважаючи на ідеологічну спрямованість, вони позначені свіжістю світосприйняття та пошуками історичної правди. Творчість О. Довженка, що жив інтересами свого часу, віддзеркалювала прагнення широкого загалу до світлого майбутнього. Але був він людиною видатною, творцем-філософом, мислителем, який, уболіваючи за долю рідного краю, не міг спокійно дивитися на сталінську політику руйнування людських душ. О. Довженко зазначив у своєму «Щоденнику»: «Тимірязєв, Мічурін, Ушаков... Особливість великих людей полягає, очевидно, в тому, що вони, виконуючи історичне завдання своєї державної системи, переростали це завдання і таким чином вступали в конфлікт з системою». Власне, так сталося і з самим О. Довженком, який узявся розповісти засобами художнього фільму про перший період Великої Вітчизняної війни. Перебуваючи у 1941 — 1942 pp. на фронті, Він працює воєнним кореспондентом, пише статті, памфлети, новели, виступає по радіо, бере участь в антифашистських мітингах. Повернувшись у березні 1942 р. з Південно-Західного фронту, занотовує до «Щоденника»: «Війна стала великою, як життя, як смерть. Воює все людство... І тема війни, отже, на довгі роки буде особливою для мистецтва». Розпочинається робота над сценарієм кінострічки «Україна в огні» — твору, який за своєю масштабністю, глибиною і правдивістю зображення не мав рівних у тогочасній радянській літературі. Важко повірити, що цей сценарій був написаний за життя Сталіна і читав його сам диктатор. А ось запис у Довженковому «Щоденнику» за 14 квітня 1942 p.: «Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах її історія, де історія вважалася чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним,— це Україна. Іншої такої країни на земній кулі нема. Де ж народжуватись і плодитися дезертирам, як не в нас? Де рости слабодухам і запроданцям, як не в нас?» Це були щирі слова очевидця, крик душі патріота. Багаторічні роздуми й спостереження лягли в основу його кіноповісті, завершеної восени 1943 р. Ознайомившись із сценарієм, перший секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов похвалив його, порадив екранізувати і видати окремою книгою українською та російською мовами. Інакше зреагував на цей твір Сталін. 31 січня 1944 р. на засіданні політбюро ЦК ВКП(б) окремо розглядалося питання про кіноповість О. Довженко «Україна в огні». У своєму Виступі Й. Сталін, піддавши цей твір нещадній критиці, бо в ньому, мовляв, «ревізується ленінізм, ревізується політика нашої партії з основних, корінних питань», звинуватив О. Довженка в намаганні відкинути колгоспний лад, який, за Й. Сталіним, «зміцнив Радянську державу як економічно, так і морально-політично», а також у тому, що О. Довженко, «не зупиняючись перед спотворенням історії України, паплюжить національну політику Радянської влади», що він не показав участі всіх народів у війні, і насамперед провідної ролі російського народу, а лише вихваляє український. Тим-то кіноповість «Україна в огні» є «антирадянською, яскравим виявом націоналізму, вузької національної обмеженості, платформою українського націоналізму, ворожого ленінізмові, ворожого політиці нашої партії та інтересам українського і всього радянського народу». О. Довженко з гіркотою і болем у серці сприйняв безпідставні звинувачення. «Товаришу мій Сталіне,— звертається до «вождя народів» на сторінках свого «Щоденника»,— Якби ви були навіть богом, я й тоді не повірив би вам, що я — націоналіст, якого треба таврувати й тримати в чорному тілі. Якщо немає принципової ненависті й зневаги та недоброзичливості до жодного народу в світі, ні до його долі, ні до його щастя, ні до гідності чи добробуту,— то невже любов до свого народу є націоналізм?.. Навіщо ви обернули моє життя на муку? Чому відібрали у мене радість? Розтоптали мре ім’я? Однак я прощаю вас. Буваючи вельми малим, прощаю вам малість вашу і зло, бо й ви недосконалі, хоч би як молилися вам люди. Бог є. Але ім’я йому — випадок». Після розгрому Сталіним Довженка проти нього розгортаються галаслива політична кампанія. Митця звинувачують в українському буржуазному націоналізмі, підриві підвалин партії та держави. 12 червня 1944 р. політбюро ЦК КП(б)У приймає постанову, в якій зазначається, що в творах українського письменника і кінорежисера О. Довженка, написаних останнім часом («Перемога» й «Україна в огні»), мають місце грубі політичні помилки антиленінського характеру. В цьому зв’язку ЦК КП(б)У ухвалив рекомендувати вилучити О. Довженка з членства у Всеслов’янському комітеті, Комітеті державних премій при Раднаркомі СРСР та зі складу редакції журналу «Україна» і звільнити, від художнього керівництва Київською кіностудією. А 29 березня 1945 р. оргбюро ЦК КП(б)У приймає рішення про виведення О. Довженка зі складу республіканської комісії у справах встановлення та розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників. Повсюди в Україні скликаються збори й наради, на яких паплюжать О. Довженка, називаючи мало не зрадником і ворогом українського народу. Боротьба проти націоналізму та його речників у культурному середовищі України вимагала жертв, однією з яких і став О. Довженко. З нагоди річниці фатального для нього засідання політбюро ЦК ВКП(б) він записав до «Щоденника»: «Сьогодні роковина моєї смерті. 31 січня 1944 р. мене було привезено в Кремль... порубано на шмаття й окривавдені частини моєї душі розкидано на ганьбу й поталу на всіх горищах. Все, що було злого, недоброго й мстивого, топтало і поганило мене... Я народився і жив для добра й любові... Мне вбила ненависть великих якраз у момент їхньої малості». Страшного лиха й морального спустошення завдала йому, геніальному митцеві, що «народився і жив для добра й любові», сталінська система, як, зрештою, і всьому українському народові, якого, мов журавлиний ключ у бурю, розганяли по Сибірах і Соловках, не даючи зміцнитися й утвердитись у національній свідомості. Цим болем Довженко був перейнятий до кінця життя. І хоч самого його, на щастя, обминули репресії та заслання, він, глибоко травмований, мусив залишити рідний край і оселитися в Москві. Там співробітничав в «Мосфильме»; з 1949 р. працював викладачем, а з 1955-го — професором Всесоюзного державного інституту кінематографії. «Що ви хочете сказати людям?» — таке запитання не раз ставив своїм студентам. Найкращою відповіддю, як і прикладом для них, було його творче життя. Мав і чималенький гурток учнів, який з гідністю іменувався «майстернею Довженка». Плекаючи надію «зробити щось надзвичайно потрібне для людей», він на схилі небагатого на роки віку завзято працює над сценаріями «Повість полум’яних літ», «Зачарована Десна» й, затиснутий в лещата сталінського режиму, знемагаючи від стенокардії, випрошує-таки право на постановку свого єдиного по війні фільму «Мічурін» («Життя в цвіту»), який лише 1 січня 1949 р. вийшов на екрани. Скільки було задумано п’єс, драм, комедій, великих прозових творів, оповідань! їм не судилося здійснитись. Восени 1954 р. Довженко занотовує до «Записної книжки»: «Я мислив образами, тому що художник. Се була творчість радісна, легка і, здавалося, бездонна. В мене крилата душа, і розум, і серце...». Але минали літа, і він «став мислити ідеями, завданнями, тематичними планами». Страхітлива машина тоталітаризму намагалася обернути волелюбну людину на раба, а душу поета — на «лакейську» й використати його світову славу в пропагандистських цілях. Сумуючи в чужій стороні за далекою Україною, згадував він береги сивої Десни, роси на травах, зоряне небо. Знав, що ніколи більше не вирветься з Москви. Одного благав: «Коли помру од печалі, візьміть з грудей моїх серце і поховайте його в Україні, в рідній землі, десь над Дніпром». 
25 листопада 1956 р. о 23.40 тромб зупинив це зболене серце великого митця, що не витримало наруги й зла. 28 листопада його поховали в Москві на Новодівичому кладовищі. 
Довженків заповіт не було виконано — навіть після смерті не пустили його в Україну. Останні кінотвори О. Довженка «Поема про море», «Повість полум’яних літ» і «Зачарована Десна» екранізувала його дружина і асистент Юлія Солнцева. Творчість О. Довженка, пронизана любов’ю до України та її народу, здобула безсмертя. І належить він не лише Україні, а й усьому світові, бо органічно поєднав національну культуру із загальнолюдською. Спадщину О. Довженка досліджують нині історики й теоретики кіномистецтва в багатьох країнах. Широта світобачення, самобутність драматургічної та режисерської манери, поетичність, емоційність, створення власної кінематографічної школи — все це поставило його в ряд найвидатніших митців українського і світового кіно. 
1957 р. ім’ям О. Довженка було названо Київську студію художніх фільмів (тепер — Національна кіностудія ім. О. Довженка), при ній засновано музей, в якому зберігаються матеріали, пов’язані з творчістю митця (рукописи, фотографії, особисті речі тощо). На території студії 1964 р. встановлено пам’ятник О. Довженкові. На його батьківщині, в с. Сосниці, також створено меморіальний музей і встановлено пам’ятник. 
1983 р. в Україні засновано кінематографічну премію імені О. Довженка. 1994 р. українська і світова громадськість відзначала 100-річчя від дня народження О. Довженка. Відбулися в Києві ретроспективні покази його фільмів, міжнародна конференція «Олександр Довженко і культура XX ст.», Міжнародний фестиваль аматорських фільмів «Сашко». З нагоди ювілею випущено медаль ЮНЕСКО. Трагічна доля цієї людини, великого митця XX ст., хвилює нові й нові покоління, а його дивовижний талант манить у невідомі світи творчої таїни. 

 

Категорія: Персоналії | Додав: uahistory (02.07.2016)
Переглядів: 152 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz
Copyright MyCorp © 2017