БУЧМА АМВРОСІЙ

 «У старовинному, багатому на історичні пам’ятки українському місті Львові в родині залізничника Максиміліана Бучми та його дружини Марії 14 березня 1891 року народилася дев’ята й остання дитина»,— так поетично розпочинав автобіографію народний артист, видатний діяч української культури А. Бучма. З притаманним йому оптимізмом, правдиво і щиро розповідав він про свій нелегкий життєвий шлях. Кажуть, дитячі роки — найсвітліші в житті людини. Здебільшого вони визначають її долю, спосіб мислення, ставлення до навколишнього світу і бачення себе, свого місця у ньому. Однак у житті малого Бронека, як називали тоді Амвросія, радісного було мало. Батько, сільський учитель, мусив залишити викладацьку роботу через свої надто демократичні погляди й працював стрілочником за мізерну платню, а згодом, після залізничної катастрофи й ув’язнення,—нічним сторожем. «З ранніх образів дитинства,— писав пізніше А. Бучма,— на все життя закарбувалися в моїй пам’яті зігнута спина матері, ночви з чужою білизною, худі оголені руки, що миготіли серед мильної піни». Постійне недоїдання і злидні призвели до того, що із дев’яти дітей у родині Бучми залишилося лише двоє — найстарша Ольга і найменший Бронек. Природна кмітливість, чіпка пам’ять і сила волі відкривали перед хлопцем широкі можливості для саморозвитку. Крадькома забавляючись батьковою скрипкою, він почав грати, що згодом дало змогу і в такій спосіб заробляти на життя. Батько навчив його малювати. Після закінчення чотирикласного нормального училища хлопця віддали до єдиної у Львові української гімназії. Вчився він блискуче. Ось тільки поведінка не була зразковою. Давався взнаки природжений хист актора — володіючи мистецтвом перевтілення, А. Бучма створював карикатурні образи пихатого начальства й учителів. Урешті за ці «спектаклі» його виключили з гімназії. Хоч згодом він склав усі іспити екстерном, більше «чистою» наукою не займався. Розпочалося нелегке трудове життя — був муляром, наймитував, співав у хорах, грав у оркестрах (чи не на всіх інструментах), брав участь в аматорських виставах. Подальший життєвий шлях А. Бучми визначила його сестра Ольга, здібна артистка й співачка. її заходами він став 1905 р. хористом і танцюристом Львівського театру товариства «Руська бесіда» — одного з найвідоміших у Галичині і єдиного в усій Західній Україні, де ставились спектаклі рідною для корінного населення українською мовою. Оперети, драми й водевілі, опери, трагедії і комедії — все це вимагало від акторів не лише творчого універсалізму, а й величезного фізичного напруження і надзвичайної витривалості, а отже, наполегливої і завзятої праці над собою. «...Робота в театрі «Руської бесіди» тих часів була для мене великою і трудною школою акторської майстерності»,— згадував пізніше А. Бучма. Крім п’єс національних авторів — М. Кропивницького, М. Старицького, І. Тобілевича, І. Франка, П. Мирного та інших і російських драматургів — Л. Толстого, А. Чехова, М. Горького, театр ставив західноєвропейську класику: твори Ф. Шіллера, Г. Ібсена, К. Гуцкова, К. Гольдоні, Г Гауптмана. З оперних вистав незмінний успіх мали «Наталка Полтавка», «Запорожець за Дунаєм», «Євгеній Онєгін», «Мадам Батерфляй», «Галька», «Кармен», «Травіата», «Казки Гофмана», «Фауст» та ін. Очевидно, внаслідок восьмирічної плідної співпраці з такими на той час відомими акторами, як К. Рубчакова та Рубчак, О. Левицька, В. Юрчак, склалося творче кредо А.Бучми, що вміщується у двох словах: праця і новаторство. Саме це принесло йому згодом популярність і визнання. Глибокий слід у житті А. Бучми залишили 1-а світова війна, й революційні події 1917 р. в Росії. З оголошенням загальної мобілізації до австро-угорської армії його викликали на призовну комісію. Але він, цивільна за вдачею людина, не хотів надягати військового мундира й воювати проти своїx же братів-українців. І лише загроза репресій проти сім’ї змусила його скоритися. Жодна із війн зі своїми одвічними супутниками — горем і злигоднями ніколи не приводила до добра. Молодому А. Бучмі вона принесла безліч нещасть. З самого початку військової служби йому довелося зазнати карцера за те, що самовільно залишив казарму, аби обвінчатися з артисткою Пишинковою, російською підданою, яка, діставши в такий спосіб австрійське громадянство, врятувалася від арешту. Він змушений був стояти на варті біля камери, де перебував засуджений до страти за антивоєнні й русофільські настрої його двоюрідний брат Яцьо Бучма. На фронті А. Бучма був поранений, хворів холерою. Смерть чигала на нього в оточеному російськими військами голодному Перемишлі. В армії панувала атмосфера паличної дисципліни та зневажливого ставлення австрійських офіцерів до простих солдатів. Одного разу А. Бучма, не стерпівши принижень, ударив офіцера. За це його жорстоко побили й, закувавши в кайдани, кинули до каземату. За законами воєнного часу, бунтівникові загрожував розстріл. Він написав прощального листа матері. Але талант актора врятував його від смерті. Щоразу на допитах А. Бучма так уміло вдавав недоумкуватого солдата, що навіть медична експертиза не змогла виявити симуляцію. Після цього він потрапив у штрафний батальйон, а згодом — у полон до росіян, де перебував до самої революції. І знову — митарства, рабська праця, приниження. В Донбасі возив штреками вагонетки, в Узбекистані брукував шляхи, потім був чорноробом на цукрових заводах, працював у сільському господарстві, складальником у друкарні, кельнером. Пізнавав життя, вивчав людей і мріяв про повернення до театру.

1919 р. А. Бучма вступає до Київського музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка й одночасно працює актором у театрі М. Садовського. Але на третьому році навчання несподівано хворіє на цингу й повертається до Стрия. Там під опікою старенької матері одужує. 1919 р. стає одним з організаторів «Нового Львівського театру», а 1920-го під час гастролів у Вінниці — одним із засновників і керівників Українського драматичного театру ім. І. Франка. Про цей період у своєму житті А. Бучма писав: «Багато часу й сил віддавав я роботі у вінницькій ЧК. Через кілька місяців Вінницю захопили петлюрівці й білополяки. З групою товаришів я залишився в місті за завданням. Кати вночі прийшли мене заарештовувати, я через вікно вискочив у сад і втік з-під самого носа гайдамаків та пілсудчиків. З допомогою знайомого лікаря близько місяця переховувався в будинку для божевільних, намагаючись не виділятись, і працював за завданням. Події, напружена робота підірвали моє здоров'я. Після вигнання білополяків я був звільнений з органів ЧК й повністю віддався роботі в театрі». Ця цікава сторінка біографії відомого українського актора й громадянина, на жаль, залишається не висвітленою в нашій літературі. У 1923—1926 pp. А. Бучма працював у Києві в театрі «Березіль», яким керував Л. Курбас. Невдовзі там зібратися кращі артистичні сили України: І. Мар’яненко, Н. Ужвій, М. Крушельницький, Д. Антонович, В. Чистякова, О. Сердюк та інші талановиті актори, які шукали нових засобів сценічного мистецтва. У «Автобіографії», написаній у 50-х pp., А. Бучма скупо розповідає про діяльність Л. Курбаса й театру, даючи їм, по суті, негативну оцінку. Навряд чи можна було в радянській Україні говорити про них інакше, залишаючись діючим актором. Його повагу до театру Л. Курбаса засвідчує хоча б той факт, що він віддав йому майже 10 кращих років свого акторського життя, створивши яскраві образи, в яких розкривалася самобутність таланту (Джіммі Хіггінс у п’єсі за однойменним романом А. Сінклера, Пузир у «Хазяїні» І. Карпенка-Карого, Лейба у «Гайдамаках» за Т. Шевченком, брат Жан у «Жакерії» за П. Меріме, Каляєв у «Пролозі» С. Бондарчука і Л. Курбаса, Аргіджі у п’єсі «Тетнулд» Ш. Дадіані та ін.). Творчість А. Бучми відзначалася мистецтвом перевтілення, майстерністю й неповторністю. Він з однаковою досконалістю викону вав гострокомедійні, драматичні й трагедійні ролі. Саме тут, у театрі «Березіль», був удостоєний звання заслуженого артиста України. У 1926—1930 pp. А. Бучма працює тільки в кіно, знімається в багатьох фільмах, серед них «Нічний візник», «П’ять наречених», «Фата-Моргана», «Арсенал». Його першою великою роботою в кінематографі був образ Т. Шевченка в однойменному фільмі режисера П. Чардиніна.

1930 p. А. Бучма повертається на сцену «Березоля», який 1926-го перебрався до Харкова. Тут він створює один з найдосконаліших образів — Пузиря в комедії «Хазяїн» І. Карпенка-Карого. Разом з А. Бучмою у виставі брали участь такі талановиті актори, як І. Мар’яненко, В. Чистякова, Д. Антонович, М. Назарчук, Ф. Радчук та ін. У період зміцнення тоталітарного режиму його творча співдружність з О. Корнійчуком, драматургія якого відповідала духові часу, давала змогу не лише вижити в умовах терору, а й навіть творити. Першою такою роботою А. Бучми був образ Гайдая у п’єсі «Загибель ескадри», поставленій 1933 р. у Харкові. Наступного року він працює над образом Кречета, а 1936-го грає роль Леніна («Правда» О. Корнійчука) на сцені Київського театру ім. І. Франка. Наприкінці 30-х pp. А. Бучма створює один із найяскравіших сценічних образів — Задорожного у драмі І. Франка «Украдене щастя». Це збільшило інтерес до драматургічної творчості класика української літератури. Його твори з’являються на сценах багатьох театрів. У 1941 р. громадськість України широко відзначала 50-річчя від дня народження А. Бучми — лауреата Державної премії СРСР, народного артиста України, професора Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. В театрі йшла вистава «Украдене щастя». Море квітів, безліч вітальних телеграм і поздоровлень... З нагоди ювілею демонструвалася нова робота артиста в кіно «Вітер зі Сходу» А. Роома... Війна застала А. Бучму на гастролях у Москві. Він вирушає у Тамбов, виступає у госпіталях і військових частинах, В листопаді 1942 p., у найтяжчі для Сталінграда дні,— поїздка на фронт з творчою бригадою, нагородження бойовою медаллю «За оборону Сталінграда». Потім — Ташкент, праця в Узбецькому театрі ім. Мукімі.

З літа 1944 р. А. Бучма — головний режисер Київського театру ім. І. Франка, а в 1946—1948 pp.— художній керівник Київської кіностудії художніх фільмів. Одночасно займається громадською діяльністю, обирається депутатом Київської міськради, бере участь у створенні Українського театрального товариства, в роботі численних жюрі оглядів художньої самодіяльності, виступає в пресі. Здійснив 25 режисерських робіт у театрі, кіно і на телебаченні. У воєнні роки він знявся у фільмах «Іван Грозний» С. Ейзенштейна та «Нескорені» М. Донського, а в повоєнні — у кінострічках «В далекому плаванні» В. Брауна і «Подвиг розвідника» Б. Барнета. Найвизначнішою роботою А. Бучми на сцені в повоєнні роки був образ Макара Діброви в однойменній п’єсі О. Корнійчука. «Від першої появи на сцені й до останнього слова Діброва-Бучма тримає в напруженні глядачів, примушує їх ділити з ним радість і горе, хвилює, викликає глибокі почуття... Це — відтворений з великою людяною теплотою один з кращих образів у радянському театрі»,— писала газета «Радянське мистецтво» 4 березня 1953 р. За виставу «Макар Діброва» А. Бучма в 1949 р. вдруге був удостоєний Державної премії СРСР. Зіграв ще багато ролей талановитий актор. Малих і великих. На сцені і в кіно. Були успіхи й поразки. І завжди — праця. Творча, напружена. Шлях у мистецтві один — це праця і новаторство; так вважав народний, справді народний артист, режисер і педагог А. Бучма. Востаннє він вийшов на сцену в ролі Карпа Сидоровича у виставі «Не називаючи прізвищ» В. Минка в театральному сезоні 1953— 1954 pp. І навіть тяжко захворівши, працював як режисер на телебаченні, в кіностудії, театрі опери та балету. Мужньо переборюючи труднощі, знаходив у праці натхнення і нові сили.

6 січня 1957 р. А. Бучми не стало.

Ім’я цього видатного майстра сцени вписане золотими літерами в історію українського театру.