http://wek.kiev.ua/uk/Скоропадський_Павло_Петрович
__________________________________________________________________________
 (3(16).05.1873 - 28.04.1945; за іншими даними, 26.04.1945)
- визначний укр. держ. і політичний діяч, воєначальник, гетьман України.(1918). Походив зі старовинного укр. козацько-шляхетського роду Скоропадських.
Н. у Вісбадені (Німеччина). Дитячі роки провів у с. Тростянці Прилуцького пов. на Чернігівщині. 1886-93 навчався у Петербурзькому пажеському корпусі, який закінчив у чині корнета. Служив у гвардійському Кавалергардському полку рос. армії. Брав участь у рос.-японській війні 1904-05, під час якої командував 5-ю сотнею 2-го Читинського козацького полку Забайкальського козацького війська. За виявлений у боях героїзм нагороджений золотою Георгіївською зброєю Згодом призначений ад'ютантом головнокомандувача рос. військ на Далекому Сході генерала М. Ліневича. У грудні 1905 призначений флігель-ад'ютантом рос. імператора Миколи II. З вересня 1910 - командир 20-го драгунського Фінляндського полку, а з квітня 1911 - командир лейб-гвардіі Кінного полку. 25.03.1912 С. присвоєно звання генерал-майора і зараховано до імп. полку. З поч Першої світової війни 1914-18 командував кінним полком, 1-ю Гвардійською кавалерійською дивізією. З 1916 -генерал-лейтенант. У січні 1917 призначений командувачем 34-м армійським корпусом, що дислокувався на території України. У липні-серпні 1917 за наказом (18.07.1917) командувача Пд.-Зх. фронту генерала Л. Корнілова С. розпочав українізацію корпусу (див. Перший укр. корпус). Корпус, реформування якого було завершено на поч. жовтня 1917, налічував 60 тис. бійців і до поч. 1918 залишався однією з найдисциплінованіших і найбоєздатніших частин. Корпус С, контролюючи район Шепетівка-Козятин-Христинівка-Вапнярка, не допускав збільшовизовані частини у глиб території України. Протягом 1917 авторитет С. як воєначальника значно зріс, і в жовтні 1917 на з'їзді Вільного козацтва його було обрано почесним військ, отаманом. С, який ніколи не брав участі у новітньому нац. русі, під впливом рев. подій змінив свої погляди на укр. справу. У листопаді 1917 корпус під командуванням С, ставши на захист укр. Центральної Ради, роззброїв побласті. Вінниці 2-й гвардійський корпус, який намагався прорватись на допомогу більшовицьким частинам у Києві, і під вартою вислав його до Росії. Відстоювання генералом концепції розбудови укр. армії на регулярній основі та все-зростаюча популярність С. серед військовиків викликала неприхильне ставлення Генерального Секретаріату УНР до його особи. Через розходження з керівництвом УЦР та Генеральним секретаріатом військ, справ у питаннях будівництва укр збройних сил С. 25.12.1917 подав у відставку і передав командування Українським корпусом генералу Гандзюку. Перебуваючи в опозиції до політики УЦР, зокрема її соціальних експериментів, С з поч. 1918 намагався знайти спільників для поширення власної ідеї побудови держ. влади в Україні. У березні 1918 в Києві за сприянням С. створена [ політ, організація Українська громада (пізніше - Українська народна громада), яка розпочала підготовку до встановлення в Україні автократичної влади. Ця організація знайшла підтримку Союзу земельних власників, Укр. демократично-хліборобської партії, частини землевласників і промислово-фінансових кіл, а також нім. військ, командування, які були неза-доволені соціально-екон. політикою УЦР. 29.04. 1918 на Всеукраїнському хліборобському конгресі С. обрано гетьманом України. Того ж дня з'явилася «Грамота до всього українського народу», в якій повідомлялося про розпуск УЦР і земельних комітетів, про звільнення всіх міністрів та скасування всіх законів і розпоряджень Генерального Секретаріату і Тимчасового уряду щодо власності, відновлювалося право приватної власності, підтверджувалися права малоземельних селян на отримання землі тощо. Одночасно з «Грамотою» опубліковано «Закони про тимчасовий державний устрій України». Згідно з цим документом замість УНР проголошувалась Українська Держава; вся повнота виконавчої і законодавчої (до скликання Українського сойму) влади переходила до гетьмана України; гетьман призначав отамана (голову) Ради Міністрів; С. ставав Верховним головнокомандувачем укр. армії і флоту тощо.
Після приходу до влади С. приділяв велику увагу вирішенню екон.-фінансових проблем держави, сприяв створенню системи судівництва, здійснював розбудову Збройних сил Укр. Держави. У жовтні 1918 очолив Вищу земельну комісію, яка мала розробити і провести аграрну реформу. Велику увагу С. приділяв формуванню регулярної укр. армії. Окремим універсалом (16.10.1918) відновив козацтво, очолив Велику козацьку раду. Особливо значними були досягнення С. у сфері нац.-культ, політики. С. намагався українізувати держ. апарат та загальноосвітню школу, сприяв створенню в Україні цілої низки нац. держ. наукових і культурно-освітніх інституцій, зокрема, Державного українського університету в Києві, Українського університету в Кам'янці-Подільському, Державного українського архіву, Національної галереї мистецтв, Українського історичного музею, Укр. національної бібліотеки, Укр. академії наук.
У період правління С. Українська Держава підтримувала активні дипломат, відносини з державами Четверного союзу, дипломатичні місії було вислано до Швейцарії, Фінляндії, Швеції, Норвегії. У червні - вересні 1918 гетьманський уряд врегулював взаємні відносини з Доном (Всевеликим Військом Донським), Кубанню і Кримом. 12.06.1918 підписано прелімінарну мирну угоду з РСФРР, і протягом літа - осені 1918 укр. делегація (гол. С. Шелухин) вела переговори з представниками Раднаркому (гол. X. Раковський) у Києві про укладення мирного договору між обома країнами. У жовтні 1918 призначено представника гетьманського уряду в Румунії (В. Дашкевич-Горбацький). 4-17.09.1918 С. перебував у Берліні, де мав офіційні зустрічі з вищими посадовими особами Німеччини, зокрема з кайзером Вільгельмом II.
Політика гетьманського уряду на чолі з Ф. Лизогубом, спрямована на відновлення дореволюційного соціально-екон. ладу та захист інтересів консервативно-власницьких верств (поміщиків, великих промисловців і фінансистів), участь в уряді переважно, представників рос. партій (кадети, октябристи), деякі з яких мали антиукраїнські переконання, відштовхнули від співпраці з С. нац.-демократичні сили і призвели до створення 5.08.1918 опозиційного гетьманській владі Українського національно-державного союзу (у серпні 1918 перетворений в Укр. національний союз).
Діяльність місцевої гетьманської адміністрації (повернення майна та землі поміщикам, ліквідація селянських комітетів, встановлення 12-год. робочого дня тощо) викликала стихійний масовий опір укр. селянства і робітництва, який придушувався каральними експедиціями відділів Державної варти, підрозділів нім.-австр. військ та рос. офіцерських дружин.
Восени 1918, намагаючись стабілізувати становище в країні та знайти шляхи для консолідації суспільних сил в ім'я зміцнення укр. державності, С. активізував спроби досягнення компромісу з укр. політ, силами, що перебували в опозиції. 5.10.1918 відбулися переговори гетьмана з керівниками УНС {В. Винниченко, А. Ніковський і Ф. Швець), під час яких делегація Союзу вказала на необхідність проведення аграрної реформи, вироблення демократичного виборчого законодавства і запропонувала реорганізувати кабінет міністрів шляхом включення до нього представників опозиційних організацій. Наслідком зустрічі стало сформування 24.10.1918 Ф. Лизогубом нового уряду, до складу якого увійшло 5 представників від УНС (А. В'язлов, В. Леонтович, О. Лотоцький, М. Славінський, П. Стебницький). Проте компромісний склад Ради міністрів (гетьман був змушений рахуватися і з силами, що виступали за об'єднання України з білогвардійськими силами Росії у боротьбі проти більшовиків) не влаштовував лідерів УНС, і вони продовжували підготовку повстання проти гетьманської влади. Після виступу більшості уряду проти проведення Українського нац. конгресу (за задумом керівництва УНС, конгрес як «народоправний орган» мав відіграти головну роль у «легітимному» поваленні Гетьманату) міністри, представники УНС, вийшли з уряду. 14.11.1918 С. утворив новий уряд на чолі з С. Гербелем та видав «Грамоту», в якій оголосив про федерацію України з майбутньою небільшовицькою Росією («Грамота» підписана С. без зазначення титулу і ствердження підпису відповідального міністра). Такі дії С. стали приводом до початку повстання проти гетьманського режиму, керівництво яким здійснювала Директорія У HP.
14.12.1918 С. підписав зречення влади. Після вступу військ Директорії УНР до Києва С. деякий час перебував у місті, але невдовзі таємно виїхав до Берліна. Протягом двох років жив у Швейцарії. Згодом поселився у м. Ванзеє біля Берліна. Входив до Ради присяжних Українського союзу хліборобів-державників, але згодом через розбіжності у поглядах з В. Липинським вийшов з цієї організації і разом зі своїми однодумцями заснував Союз гетьманців-дер-жавників. Був співорганізатором численних філій гетьманських осередків у багатьох країнах світу. Заходами С. 1926 створено Український науковий Інститут при Берлінському університеті. Під час Другої світової війни С. відстоював перед офіційними колами Німеччини інтереси українців, сприяв звільненню з фашистських концтаборів С. Бандери, А. Мельника, Я. Стецька та ін.
16.04.1945 під час бомбардування станції Платлінг (біля Мюнхена, Німеччина) С. було тяжко поранено. Помер у лікарні монастиря Меттен.
Похований в Оберсдорфі.
|
