 - визначний український історик, археолог, літературознавець, соціолог, публіцист, письменник, організатор української науки, громадсько-політичний і державний діяч, дійсний член ВУАН (1923) та АН СРСР (1929). Засновник Української Народної Республіки.
псевдоніми: М. Заволока, Михайло Заволока, М. Сергієнко
Народився у Холмі (тепер Хелм, Польща) у сім'ї вчителя гімназії. Рід Грушевських походить із давнього духовного роду, відомого ще з кін. ХVІІ ст. на Чигиринщині (Груші правили службу в церкві с. Худоліївці). 1886 закінчив І Тифліську класичну гімназію. За сприянням І. Нечуя-Левицького надрукував свій перший літературний твір "Бех-аль-Джугур" (1886). 1890 закінчив історичне відділення історико-філологічного факультету Університету Св. Володимира у Києві (1890). Наукову працю розпочав під керівництвом В.Антоновича. Написав монографію "История Киевской земли от смерти Ярослава до конца ХVІ века" (золота медаль, 1890) і після закінчення університету був залишений для подальшої наукової і педагогічної роботи як професорський стипендіат. У травні 1894 захистив магістерську дисертацію "Барское староство. Исторические очерки" і дістав ступінь магістра. 1894 призначений на посаду ординарного професора кафедри "всесвітньої історії з окремим узагальненням історії Сх. Європи" Львівського університету. У Львові розпочав активну науково-організаційну діяльність в Науковому товаристві ім. Шевченка. З 1897 по 1913 був головою НТШ. Одночасно очолював історико-філологічну секцію НТШ, редагував "Записки Наукового товариства ім. Шевченка" (1895-1913), створив і очолив Археографічну комісію НТШ (1896-1913). Під його керівництвом розроблялися статути НТШ (1896, 1898, 1901, 1903, 1904). Реорганізовуючи НТШ в академічну установу світового рівня, Грушевський сприяв переходу науки в Галичині від поодиноких індивідуальних історичних пошуків до організованого, колективного і систематичного вивчення історії України. Залучив до співпраці значні наукові сили (І. Франка, В. Гнатюка). Грушевський першим розпочав планомірну підготовку кадрів національних істориків, створив Львівську наукову школу істориків України. Його учнями були видатні українські історики М. Кордуба, І.Крип'якевич, С. Томашівський, В. Герасимчук, І. Джиджора, І. Кревецький, О.Терлецький. Під керівництвом Грушевського НТШ розпочало видавати "Жерела до історії України-Руси" (1895-97), "Матеріали до історії суспільних і економічних відносин Західної України" (1905), "Пам'ятки українсько-руської мови і літератури" (1910). Для згуртування літературних сил разом з І.Франком започаткував видання "Літературно-наукового вісника" (ЛНВ). Грушевський виступив одним із організаторів Української видавничої спілки (1899), у Петербурзі та "Україна" у Києві. Організував публічні університетські курси у Львові, відкрив своїм коштом приватну вчительську семінарію у Коломиї (1904). 1898 у Львові видав І том ґрунтовної "Історії України-Руси", продовженої у наступних 9 т. (Львів, Київ, 1899-1936), де охоплено події від найдавніших часів до 1658 року в Україні (перевидано у Києві 1991-98, тт.1-11,12 кн.). У травні 1904 у Санкт-Петербурзі Грушевський надрукував статтю "Звичайна схема руської історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства", в якій сформулював концепцію самостійного розвитку українського історичного процесу. 1904 у Санкт-Петербурзі вийшов його короткий курс історії України російською мовою "Очерки истории украинского народа", а 1911 у Львові і Києві "Ілюстрована історія України" російською і українською мовами, збірка "Украинский народ в его прошлом и настоящем" (1914). Організував археографічні експедиції НТШ до бібліотек та архівів Варшави, Кракова, Москви, Києва, Харкова. Започаткував підготовку багатотомного корпусу документів і матеріалів з історії України козацьких часів та історії української козаччини.
Дійсний член Історичного товариства Нестора Літописця (1890), НТШ (1893), Українсько-руського педагогічного товариства у Львові (1894), член-кореспондент Краківської академії наук (1895), Археографічної комісії Московського археологічного товариства (1900), член Одеського товариства історії та старожитностей (1901), дійсний член Чеської академії наук (1914).
Після Революції 1905-1907 переніс свою наукову діяльність до Києва. 30.04.1907 обраний головою заснованого ним Українського наукового товариства, яке будувалося за зразком НТШ і об'єднало кращі наукові сили Наддніпрянської України. 12.01.1908 обраний редактором періодичного органу УНТ "Записки Українського наукового товариства у Києві" (1908-14). У червні-жовтні 1913 внаслідок звинувачень з боку опозиційної частини НТШ в авторитаризмі склав із себе повноваження голови НТШ.
Суспільно-політичну і громадську діяльність розпочав у Галичині. Був одним із засновників Української національно-демократичної партії (1899). Підтримував ідею автономії українських земель у складі Австро-Угорщини. Політичні погляди Грушевського мали вплив на висновки його історичних студій і формуванні ним концепції історії України. Розглядав історичні дослідження як теоретичну основу для практичної української політики в Галичині. У Петербурзі 1906 був одним із засновників часопису "Український вісник" - органу Української парламентської громади І Державної Думи. Надрукував збірник "Освобождение России и украинский вопрос". У вересні 1907 за участю Грушевського створено нелегальне позапартійне українське громадське об'єднання Товариство українських поступовців, яке згуртувало сили українства і до 1917 було єдиною діючою українскьою організацією. Політичну платформу Грушевський базував на принципах конституційного парламентаризму і автономії України.
11.12.1914 заарештований жандармерією у Києві та звинувачений в австрофільстві й причетності до створення січово-стрілецьких формувань. Був засланий до Симбірська. У вересні 1916 переїхав до Москви, де розгорнув активну громадсько-політичну діяльність. Відновив роботу московської філії ТУП, брав участь у виданні "Украинской жизни".
Після падіння самодержавства та розгортання національно-визвольного руху в Україні Грушевський став головою і незмінним лідером Української Центральної Ради - представницького органу, який утворив першу в ХХ ст. демократичну державу українського народу. Грушевський був одним із головних ідеологів української революції, творцем її концепції. Однак цей шлях першого досвіду національного державотворення в Україні був позначений окремими помилками.
20.03.1917 УЦР у Києві заочно обрала Грушевського головою (одностайно обраний 19.04.1917 на Всеукраїнському національному конгресі 1917). Приєднався до Української партії соціалістів-революціонерів. 26.03.1917 повернувся з Москви до Києва. У Києві намагався надати стихійному українському руху організованості, ставив питання культурного відродження українського суспільства. 27.03.1917 виступив на Київському кооперативному з'їзді, де поставив вимогу національно-територіальної автономії України у федеративній Російській республіці. У публіцистичних статтях 1917-18 ("Якої ми хочемо автономії і федерації", "Хто такі українці і чого вони хочуть", "На переломі", "Українська самостійність і її історична необхідність") обґрунтував стратегію встановлення державної незалежності України. 10.06.1917 брав участь у проголошенні І Універсалу УЦР (див. Універсали УЦР). Закликав українців самостійно організовуватися та приступати до негайного закладення підвалин автономного ладу. 7.11.1917 збройний переворот більшовиків у Петрограді і невизнання ними УЦР поклали край федералістичним ілюзіям Грушевського про перетворення Росії на федеративну республіку. 20.11.1917 УЦР під головуванням Грушевського у III Універсалі проголосила Українську Народну Республіку (УНР). Агресія більшовиків проти УНР зумовила прийняття УЦР за пропозицією Грушевського IV Універсалу, який проголосив УНР самостійною, вільною і суверенною державою українського народу.
Надавав великого значення конституційному процесу в Україні. Під керівництвом Грушевського розроблялася Конституція незалежної УНР (прийнята 29.04.1918), згідно з якою верховним органом влади УНР ставали Всенародні збори, які безпосередньо здійснювали вищу законодавчу владу і формували вищі органи виконавчої і судової влади УНР. На останньому засіданні УЦР (29.04.1918) був обраний президентом УНР.
У зв'язку з державним переворотом П. Скоропадського 29.04.1918 перейшов на нелегальне становище і відійшов від активної політичної діяльності. Займався науковою працею, брав участь в обговоренні питання про заснування Української академії наук (УАН). Розробив концепцію УАН як громадської асоціації вчених, що розвиватиме переважно гуманітарні та суспільні науки. Відмовився від пропозиції увійти до складу УАН, призначеного гетьманом П. Скоропадським. У лютому 1919 переїхав до Кам'янця-Подільського, а потім до Станіслава. У березні 1919 емігрував до Чехословаччини. Жив у Празі та Відні як представник Закордонної делегації УПСР, де розгорнув широку публіцистичну і наукову діяльність. Заснував Український соціологічний інститут (УСІ) (діяв спочатку у Празі, потім у Відні) - установу, яка ставила своїм завданням стежити за світовим соціальним рухом, соціологічними дослідженнями популяризувати їх серед українського громадянства. Переглянув свої погляди з питань державного будівництва. Запропонував концепцію української національної держави-республіки з безкласовим соціальним ладом ("Початки громадянства. Генетична соціологія", 1921). Розпочав роботу над багатотомною "Історією української літератури". У травні 1920 разом із членами Закордонної делегації засудив Варшавський договір 1920 з Польщею. Висловив бажання повернутися в УСРР. Вів тривалі переговори з керівництвом УСРР, яке розраховувало на співробітництво з ним, однак Грушевський відмовився засудити свою попередню політичну діяльність і після повернення (7.03.1924) не брав участі в контрольованому компартією суспільно-політичному житті.
31.12 1923 на спільному зібранні ВУАН Грушевський заочно був обраний академіком по кафедрі історії українського народу. У Києві розгорнув велику науково-організаційну і наукову роботу. Прагнув згуртувати представників різних шкіл українських істориків, створював для них єдиний координаційний центр. Заснував Науково-дослідну кафедру історії України (НДКІУ), очолив Археографічну комісію ВУАН, створив і очолив низку академічних комісій ВУАН в галузі української історії (історії Києва і Правобережної України, історії Полудневої України, історії Західної України, історії Лівобережної України, історії козаччини тощо). 1927 у ВУАН за участю Грушевського діяло 18 науково-дослідних установ, що об'єднували понад 100 співробітників, сфера наукових інтересів яких охоплювала всі періоди української історії і культури. Редагував відновлений ним часопис "Україна" (1924-30), який став друкованим органом УНТ і загальноукраїнським журналом наукового українознавства. Редагував засновані ним видання Історичної секції ВУАН "Наукові збірники", "За сто літ", "Студії з історії України НДКІУ", "Первісне громадянство та його пережитки на Україні". На базі НДКІУ створив київську історичну школу (О. Баранович, К. Грушевська, М. Ткаченко, С. Шамрай, В. Юркевич та ін.). З київської історичної школи, на відміну від її прямої попередниці - львівської історичної школи, виходили дві групи спеціалістів - з історії України та з соціології, етнографії і фольклору. Розробив проект Українського історичного інституту та Інституту для досліду пережитків примітивної культури і народної творчості України (1928). Прагнув перенести з Відня до Києва УСІ. Працював над "Історією України-Руси" та "Історією української літератури". 12.01.1929 загальні збори АН СРСР обирають Грушевського дійсним членом. 25.04.1929 на засіданні загальних зборів АН СРСР поставив питання про потребу створення в її складі Інституту української історії. 1929 розпочався наступ більшовицького режиму на українську науку, який різко обмежив масштаби діяльності вченого. Фінансування наукових установ, що діяли під його керівництвом, було припинено. У листопаді-грудні 1929 сесія Ради ВУАН почала ліквідовувати комісії, якими керував Грушевський (остаточно ліквідувала 1933). У вересні 1930 закрито НДКІУ. 11.12.1930 партосередок ВУАН прийняв рішення про посилення ідеологічної боротьби з Грушевським і його теоріями шляхом читання рефератів з критикою його поглядів. Незабаром розпочалися арешти співробітників і учнів Грушевського, більшість з яких згодом було заслано. У березні 1931 Грушевський переїхав до Москви, де 23.03.1931 був заарештований органами ДПУ у Москві та звинувачений у керівництві контрреволюційною організацією "Український національний центр". ГПУ намагалося зробити Грушевського основною фігурою у справі "УНЦ", однак він спростував існування "УНЦ" і свою провідну роль в ньому. Після звільнення з-під арешту йому не дозволили повернутися в Україну. Уже напівсліпим він продовжував інтенсивно працювати над справою всього життя - "Історією України-Руси". Працював над українською історіографією ХVІІ-ХVІІІ ст. Написав тези "Про українську історіографію 18 ст. Декілька міркувань", "Самовидець Руїни і його пізніші відображення", друкувався у виданнях АН СРСР. У жовтні 1934 виїхав на лікування до Кисловодська (Російська Федерація).
25.11.1934 після нескладної операції помер від зараження крові. Перевезений до Києва і похований на Байковому кладовищі.
Діяльність Грушевського і його наукова спадщина завжди зазнавали гострої критики з боку радянського режиму. Якщо у 1930-х Грушевського переслідували за боротьбу з радянською владою у минулому і небажання освоювати марксистський метод, то у повоєнний час найбільшою загрозою для режиму стала його історична концепція. Розгортання національно-визвольного руху у роки горбачовської "перебудови" висунуло ідеї і постать Грушевського на передній план. Перша об'єктивна стаття про нього, надрукована у "Літературній Україні" 21.07.1988 С. Білоконем, зазнала гострої критики з боку В. Щербицького. Однак після відставки останнього керівництво ЦК Компартії України змушене було йти назустріч громадськості, яка вимагала зробити доступною дореволюційну українську історіографію і висвітлити "білі плями" історії радянського періоду. У липні 1990 політбюро ЦК затвердило "Програму розвитку історичних досліджень, поліпшення вивченння і пропаганди історії УРСР на 1991-2000 рр.", якою передбачалося перевидання усіх основних праць Грушевського, зокрема багатотомної "Історії України-Руси". 1991 вперше на державному рівні відзначався ювілей Грушевського - 125-річчя від дня народження вченого. В Україні почало стрімко розвиватися грушевськознавство як самостійна галузь національної історіографії.
Наукова спадщина Грушевського надзвичайно велика і різноманітна. Грушевський автор майже 2 тис. праць у галузі української і світової історії, історіографії, літератури, соціології, етнографії, археології, спеціальних історичних дисциплін, що збагатили європейську і національну науку.
Автор літературних збірок "Оповідання" (1904), "Sub divo" ("Проти неба", 1918), "З старих карток" (1918), "Під зорями" (1928), драматичних творів "Хмельницький в Переяславі" і "Ярослав Осмомисл" (обидва -1917), кіносценарію "Запорожці" (1924). Залишив щоденник (видано за 1886-94 1997).
І. Верба, С. Кульчицький (Київ).
|
