Каталог статей
Вітаю Вас, Гість · RSS П`ятниця, 24.11.2017, 13:18






Головна » Статті » Персоналії

Винниченко Володимир

ВИННИЧЕНКО ВОЛОДИМИР

Володимир Кирилович Винниченко народився 18 липня 1880 р. на хут. Веселий Кут Єлисаветградського пов. Херсонської губ. (тепер с. Григорівка Новоукраїнського р-ну Кіровоградської обл.) в селянській родині. З семи років навчався у початковій школі. Потім батьки, зваживши на пораду вчительки, при матеріальній підтримці брата по матері А. Павленка, робітника-складальника в повітовій друкарні, посилають кмітливого хлопця до Єлисаветградської гімназії. Виходець із «мужиків», він одразу ж відчув недоброзичливість з боку викладачів цього навчального закладу, де здобували освіту переважно діти дворян. Гімназист вдається до бурхливого протесту. Після кількох невдалих спроб приборкати свавільного й «отруєного мазепинською ідеологією» юнака адміністрація у липні 1899 p., перед закінченням останнього, восьмого, класу виключає його з гімназії, прикриваючись несплатою грошей за навчання. Під час кількарічних мандрів півднем України В. Винниченко працює наймитом у поміщицьких економіях, знайомиться з життям і побутом простих людей, що згодом стало йому в пригоді як письменникові-новатору європейського масштабу; мріє про подальшу освіту й готується скласти екстерном іспити за гімназійний курс. Отримавши врешті атестат, він 1901 р. вступає на юридичний факультет Київського університету. Ще на першому курсі, в лютому 1902 p., за участь у діяльності Революційної української партії (РУП) та в політичній пропаганді В. Винниченка заарештовують і кидають до Лук’янівської тюрми. Так розпочалася його активна політична робота, що не припинялася впродовж двох десятиліть. Після звільнення з кількамісячного ув’язнення колишньому студентові забороняють навчатися в університеті й проживати у Києві та на його околицях. Навесні 1902 р. за завданням РУП він вирушає на Полтавщину, де займається агітаційною роботою серед селян. А восени того ж року небезпечного пропагандиста призивають на військову службу. Він потрапляє до підрозділу, дислокованого в Києві, й використовує цю обставину для підпільної революційної діяльності.

1902 р. В. Винниченко дебютує як письменник, публікуючи в журналі «Киевская старина» своє оповідання «Краса і сила», де порушує гострі соціально-політичні й моральні проблеми. До речі, цей твір привернув увагу І. Франка, що перший з-поміж літераторів побачив і гідно оцінив небуденний талант молодого автора. Взимку 1903 р. В. Винниченко, попереджений про можливий його арешт, залишає військову частину й виїжджає до Галичини. Тут досить швидко стає помітною постаттю в колах радикально настроєної інтелігенції. Активно співробітничає в газетах «Праця» і «Селянин» — друкованих органах Революційної української партії; пише численні політичні брошури та листівки і як кур’єр переправляє літературу в Східну Україну. Але під час однієї з поїздок йога заарештовує російська жандармерія. За дезертирство й нелегальний перехід кордону кур’єр потрапляє до камери-одиночки Лук’янівської тюрми. 1904 р. В. Винниченка, звільненого за амністією, переводять із в’язниці до дисциплінарного батальйону. Однак після двох місяців солдатської служби в російській армії він знову втікає за кордон; бере безпосередню участь у підготовці нової програми РУП, частина якої на II з’їзді дістала назву Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Революція 1905 р. в Росії підштовхнула В. Винниченка до нелегального повернення в Україну. За дорученням Центрального комітету УСДРП він улітку того ж року організовує на півдні кілька селянських виступів, які відіграли помітну роль у пожвавленні політичного руху в Україні. А в листопаді веде агітацію серед робітників Полтави, виступає на мітингах, роз’яснюючи політику своєї партії. 1906 р. В. Винниченко складає екстерном іспити за університетський курс і отримує диплом юриста. Наприкінці 1906 р. його втретє заарештовують і після тривалого розслідування знову запроторюють до «Лук’янівки». Під час чергового восьмимісячного ув’язнення він займається самоосвітою: багато читає, самотужки вивчає англійську мову. Один з його найближчих товаришів, відомий український громадський діяч Євген Чикаленко, бере в’язня на поруки й, заставивши за нього велику суму грошей, допомагає тимчасово вийти на волю. Скориставшись цим, В. Винниченко разом з групою революціонерів утікає за кордон. У його житті настає тривалий період еміграції. Він проживає в різних країнах — Австрії, Франції, Швейцарії та Італії, не припиняючи своєї політичної діяльності, бере участь у Стокгольмському з’їзді УСДРП, стає членом її Центрального комітету. Кілька разів за завданням партії нелегально відвідує Україну, де намагається консолідувати роботу порізнених підпільних гуртків. Тут, на батьківщині, В. Винниченка застає війна. Війська щільно перекрили усі кордони, тож він переховується спочатку в Катеринославі, а згодом — у Москві. Всю свою бурхливу енергію зосереджує на літературній діяльності: активно співробітничає в журналі С. Петлюри «Украинская жизнь», пише цілу низку творів («Босяк», «Хочу!», «Записки Кирпатого Мефістофеля»), пронизаних глибоким психологізмом, індивідуалізованою мораллю «чесності з собою», ніцшеанством і шопенгауерівською ідеєю «гармонії волі». В них відчувається вплив авангардної західноєвропейської літератури та філософської думки. Переведення до Москви засланого в Симбірськ М. Грушевського і пожвавлення у зв’язку з цим життя місцевої української громади повернули В. Винниченка до активної політичної роботи. Разом з М. Грушевським він видає часопис «Промінь», який сприяв поширенню українського національного руху. Після Лютневої революції в Росії В. Винниченко виходить з підпілля і разом з М. Грушевським приїздить до Києва, щоб бути в центрі українських подій, береться за створення «Робітничої газети» — центрального друкованого органу УСДРП. Він як лідер цієї впливової партії очолює перший уряд Української Народної Республіки — Генеральний секретаріат Центральної Ради — і призначається генеральним секретарем внутрішніх справ. В. Винниченко був автором чи не всіх декларацій і двох останніх універсалів Центральної Ради. В цих документах намагався закласти міцні підвалини незалежності України у федеративному устрої майбутньої держави, що поставала на руїнах Російської імперії. Розраховуючи на порозуміння з російськими демократами щодо українського питання, спочатку виступає за «єдиний фронт» з Тимчасовим урядом. Але його поїздка до Петрограда наприкінці травня 1917 р. розвіяла всі ілюзії; він дійшов невтішного висновку, що російська демократія закінчується там, де починається національне питання. Однак продовжує пошук компромісів і разом з М. Грушевським бере участь у київських переговорах з лідерами Тимчасового уряду про визнання автономії України. На IV з’їзді УСДРП, що відбувся у вересні 1917 p., В. Винниченко виступає проти підпорядкування національних інтересів соціальним завданням, дотримуючись політичної поміркованості. Його кредо: без національного визволення не може бути визволення соціального.

20 жовтня 1917 р. він вирушає до Петрограда для продовження переговорів з Тимчасовим урядом. Але там уже відбувся більшовицький переворот. Політична криза в уряді УНР призвела до виходу соціал-демократів на чолі з В. Винниченком з Центральної Ради, керівництво якою взяла на себе Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР). Свої обов’язки прем’єра він склав через три дні після проголошення Четвертим Універсалом (12 січня 1918 р.) самостійності України.

Більшовицька січнева інтервенція примусила В. Винниченка залишити Київ. 9 лютого 1918 р. він під чужим прізвищем разом з дружиною виїжджає на південь, до Бердянська. Там замислюється над справжнім змістом комуністичної ідеології та політичних доктрин російських більшовиків, сумніваючись у доцільності обраних методів боротьби. Під час німецької окупації і гетьманського перевороту в квітні 1918 р. В. Винниченко переховується на Канівщині. В серпні гетьманці заарештовують його й привозять до Києва, де він понад місяць перебуває під домашнім арештом. У жовтні 1918 р. з ним зустрівся П. Скоропадський. Між ними відбулася тривала розмова, що стосувалася державності України, але в цьому питанні вони не дійшли згоди. Тоді В. Винниченко, звільнений з-під домашнього арешту розпочав підготовку до повалення гетьманського режиму. В ніч на 14 листопада на таємному засіданні керівництва українських політичних партій було створено верховний орган відновлюваної УНР — Директорію на чолі з В. Винниченком, яка внаслідок повстання прийшла до влади. Відсутність чіткої програми дій, відрив від політичних партій, а також нове вторгнення більшовицьких військ в Україну — все це призвело до падіння Директорії. 2 лютого 1919 р. В. Винниченко залишає Київ і переїздить до Вінниці. Лідери колишнього українського уряду звертаються по допомогу до представників Антанти. Ті погоджуються сприяти, але за умови, що соціаліста В. Винниченка буде позбавлено Політичної влади. Розчарований цим В. Винниченко вирушає як член ЦК УСДРП на міжнародну соціалістичну конференцію і залишається в Австрії. Тут займається літературною діяльністю, але його думки весь час повертаються в Україну.

14 вересня 1919 р. він виходить із УСДРП і створює у Відні закордонну групу Української комуністичної партії (УКП), а згодом з березня 1920 p., редагує її щотижневик «Нова доба». Наприкінці 1919 і на початку 1920 р. пише політико-публіцистичний тритомний трактат «Відродження нації», в якому всебічно, хоч і не безсторонньо, аналізує події в Україні 1917—1919 pp.

24 травня 1920 р. він (за дозволом голови Раднаркому В. Леніна) разом з дружиною як письменник повертається до радянської Росії і потрапляє у вир політичного життя. 9 червня в доповідній записці до ЦК РКП (б) просить роз’яснити позицію Центрального комітету партії в українському питанні. Після розмов з більшовицькими лідерами Л. Троцьким, Й. Сталіним, Г Зінов’євим, Л. Каменєвим та ін. (В. Ленін ухилився від зустрічі) погоджується вже не на конфедерацію, а на ленінський федеративний устрій і приймає пропозицію Москви увійти до уряду України. Фактично цей уряд був московською маріонеткою і не мав реальної влади, але входження до його керівних органів В. Винниченка підносило престиж більшовицької влади серед українського народу (особливо інтелігенції та селянства). Внаслідок кількамісячних переговорів з Д. Мануїльським, X. Раковським та Г. Петровським В. Винниченка призначають членом ВУЦВК, заступником голови Ради народних комісарів і наркомом закордонних справ республіки. Розуміючи, що реальний вплив на розвиток подій мають лише члени більшовицької партії та її керівних органів, В. Винниченко наприкінці серпня подає заяву з проханням прийняти його до лав КП(б)У. Лідери українських комуністів після консультацій з В. Леніним позитивно вирішують це питання, але категорично заперечують проти його входження до політбюро. Незадоволений цим В. Винниченко повертається до Москви й публікує в журналі «Коммунист» «Лист до українських робітників і селян», в якому піддає нищівній критиці національну політику більшовицької партії. Цей його виступ було розцінено як наклеп на КП(б)У та її московських патронів. Добре знаючи звичаї нової влади, він приймає нелегке рішення про еміграцію, мотивуючи це у своєму останньому листі до ЦК безперспективністю практичного втілення декларації більшовиків про право націй на самовизначення. 23 вересня 1920 р. В. Винниченко назавжди залишив Україну.

В своїх виступах перед закордонними групами УКП, емігрантами й західноєвропейською громадськістю, у статтях і памфлетах, опублікованих у газеті «Нова доба» та брошурі «Революція в небезпеці», перекладеній кількома європейськими мовами, він розповідав про реальний стан речей у більшовицькій Росії, намагаючись згладити невдалі зиґзаґи своїх політичних маневрів та загравань з радянською владою. 20-ті pp. були для нього особливо плідними на ниві літературної діяльності. Він пише соціально-утопічний роман «Сонячна машина» (1921—1924), роман про події в Україні 1918—1919 pp. «На той бік» (1923), збірку різнопланових оповідань «Намисто» (1921—1928), літературно-філософське есе «Щастя», роман «Поклади золота» (1926). В. Винниченко стає одним з найпопулярніших письменників в Україні, де відбувається процес «українізації». У 1924— 1928 pp. виходить перше зібрання його творів у 23 томах, а в 1930—1932 pp.— друге в 28-ми. Репресії та насильницька колективізація в Україні змушують письменника знову вийти на політичну сцену. У вересні 1933 р. він пише відкритого листа до політбюро ЦК КП(б)У, в якому звинувачує Й. Сталіна та його поплічника на Україні П. Постишева у терорі проти українського народу й реставрації імперії, ще страшнішої за царську Росію. У відповідь листопадовий (1933) пленум ЦК КП(б)У охрестив В. Винниченка «старим вовком української контрреволюції» й категорично заборонив видавати його твори, а ті, що вже вийшли друком, було вилучено з усіх бібліотек. В. Винниченко болісно переживає повне відлучення від України, розуміючи марність сподівань на своє повернення. 1934 р. він купує на околиці м. Мужена поблизу Канн (на півдні Франції) невеликий занедбаний будиночок і власними руками відновлює його. В щоденнику з сумом констатує: «А скільки в ньому доведеться жити? Очевидячки, стільки, скільки треба, щоб українська нація стала на ноги й могла сама вирішувати, кого зі своїх членів пускати додому, а кого ні. Може, для цього треба два-три роки, а може, й двадцять—тридцять. Ну що ж, я підожду. А піджидаючи, буду для тої самої України працювати й творити дійсності, які їй, може, коли-небудь здадуться». З другої половини 30-х pp. В. Винниченко, відмежувавшись від усіх емігрантських партій і груп, поринає в літературну роботу. Один за одним з’являються його романи «Нова заповідь», «Вічний імператив», «Лепрозорій». Творчу працю перериває лише короткочасний арешт і ув’язнення за відмову співробітничати з профашистським режимом Віші. Після 2-ї світової війни виходить у світ його переклад французькою мовою роману «Нова заповідь», високо оцінений критикою; він пише двотомний етико-філософський твір «Конкордизм», працює над романом «Хмельниччина» та низкою інших творів, які, на жаль, залишилися неопублікованими. Останній роман В. Винниченка «Слово за тобою, Сталіне!», завершений 6 березня 1951 p., напередодні смерті письменника, був своєрідним підсумком його роздумів — митця і політика. 

Категорія: Персоналії | Додав: uahistory (01.07.2016)
Переглядів: 96 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz
Copyright MyCorp © 2017