Каталог статей
Вітаю Вас, Гість · RSS Субота, 23.09.2017, 22:04






Головна » Статті » Персоналії

Українка Леся

Леся Українка

Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка) — славетна поетеса й письменниця, твори якої, перекладені багатьма мовами світу, кличуть до боротьби за торжество гуманізму, правди і щастя на землі. Володіючи неповторною творчою індивідуальністю, вона створила школу й напрям у класичній поезії. Інтереси Лесі Українки були напрочуд широкими: поезія, драматургія, проза, літературна критика, публіцистика, історія, етнографія, фольклор, музикознавство. В усіх цих ділянках духовного життя українського народу вона стояла на рівні тогочасних передових ідей. її творчість увійшла як дорогоцінний внесок у скарбницю світової, загальнолюдської культури. Ледве чи знайдемо жінку, ім’я якої так яскраво сяяло б на сторінках української історії.

Народилася вона 25 лютого 1871 p.. у Звягелі (тепер м. Новоград-Волинський) мальовничому краю, де батьки мали невелику земельну власність, Лесина мати, Ольга Петрівна Драгоманова (після шлюбу — Косач) (1849—1930), була українською письменницею (літературний псевдонім Олена Пчілка) та визначним етнографом, зібрала на Волині й Поділлі багато українських вишивок і видала їх чудовим альбомом з пояснювальним текстом російською та французькою мовами, щоб поширити на чужині. Ім’я батька Петра Антоновича (1841—1909) знаходимо в словнику «Деятели революционного движения в России». Після закінчення Петербурзького університету він працював головою з’їзду мирових посередників у Звягелі, а відтак весь час служив «по крестьянским делам». Лесиним дядьком був Михайло Драгоманов. В тяжкі для українського громадянства 70—80-ті рр: XIX ст. літературна праця, як і українські товариства, визнані офіційно, заборонялася. Але ніщо не могло спинити українського життя — воно розцвітало у приватних гуртках і українських родинах, в одній з яких виховувалася маленька Леся. Бавилася з селянськими дітьми, розмовляла тільки українською мовою, носила народне вбрання. Тут панував щиро український дух. А що тоді не було українських шкіл, лиш тільки російські, мати вчила доню сама; приходили й учителі. Опанувала Леся кілька іноземних мов, добре грала на фортепіано. Шести років навчилася шити й вишивати. В Лесі був брат Михайло, старший за неї на півтора року. Все життя їх зв’язувала найщиріша дружба. Донька Михайла Старицького згадувала: «Як діти, щ« виховувалися не в гімназії, а вдома, Леся і Михайло були далеко серйозніші й освіченіші за нас... Усе промовляло пре вищий рівень Лесиної освіти і взагалі про вищий настрій її душі. В той час чи й виповнилося їй 12 років. Але вона та її брат були далеко розвинутішими від багатьох їхніх ровесників... Михайло, що тоді вже навчався у старших класах гімназії, скінчив її з медаллю. Леся ж через хворобу в гімназії не вчилася, але винесла з дитячих років добрі грунтовні знання, які розширювала впродовж усього свого життя». Косачі наймали садибу в пані Завадської. Там був і той розкішний, трохи занедбаний сад, що його оспівувала Леся у багатьох своїх поетичних рядках. Хоч батько походив з Чернігівщини, а мати з Полтавщини, дівчина завжди вважала себе волинянкою, тож дратували її часті суперечки з лівобережцями, слобожанами, а не раз і з киянами про те чи Волинь (і Галичина) — Україна, чи чистою українською розмовляють на Волині. Леся любила маминого вірша «Волинські спогади», де було сказано, що «Волинь незабутня, славетна країна», що вона «красує у пишній красі», що вона «здавен має українську вдачу», що «рідну мову в краях волинських всюди чути і те слово живуще — віки невмируще — скрізь на Волині панує». Дослідники творчості Лесі Українки зібрали чимало спогадів товаришів її дитячих літ. Варвара Йосипівна Дмитрук, як і багато інших селянських дітей, зазначає, що Леся «не виділялася з-поміж нас ні одягом, ні поведінкою. Разом з сільською малечею бігала влітку в поле, на пастовень. Любила стрічати ввечері череду. Ото вийдемо гуртом за село посідаємо на моріжку і ждемо, пісень співаючи...». Ті пісні западали в серце, як і природа рідного краю, а потім озивалися до світу поетичними рядками. Леся мала неабиякий хист до малювання й музики, грала класичні твори або народні українські пісні. А часом навіть робила власні імпровізації. Свого першого вірша дев’ятирічна Леся присвятила засланій у Сибір тітці Олені — батьковій сестрі-революціонерці. Вона жила з Лесею та її старшим братом Михайло» у Звягелі під час подорожі їхніх батьків за кордон. Тітка навчила дівчинку плести вінки, мистецтва українського вишивання, розповідала «про всОїю золоту...». «...Мені легко було вийти на літературний шлях, бо я з літературної родини походжу, але від того не менше кололи мене поетичні терни, а власне — невіра в свій талант, трудне шукання правого шляху і тисячі інших...»,— так писала Леся в одному із своїх листів до О. Кобилянської. Серед шістьох дітей у сім’ї Косачів (четверо сестер і двоє братів) Леся була другою за віком. Але в. їхньому домі тривалий час жив і молодший син М. Драгоманова — Зоря. Вони підтримували тісні зв’язки із Старицькими та Лисенками дружило й молодше покоління цих родин. І раптом, коли Лесі минуло 12 років, вона захворіла на туберкульоз кісток. Спочатку заболіла рука — довелося залишити музику, хоч уже добре грала на фортепіано й дуже журилася, що не може далі вчитися. Потім стали дошкуляти ноги. В Києві дівчині прооперували ліву руку, пізніше в Берліні — ногу. А туберкульоз прокинувся в легенях, потім у нирках. Виявляючи недитячу мужність і волю до життя, Леся продовжувала самотужки здобувати освіту. Тринадцяти років вона вже була читачем Київської університетської бібліотеки. Знайомилася з французькими, англійськими, італійськими, німецькими, польськими, болгарськими, старогрецькими, латинськими оригіналами літературно-художніх творів, бо самостійно вивчила різні іноземні мови. Враження від античності виповнили її з раннього дитинства. В Гомеровім тексті орієнтувалася досить вільно. Серед Лесиних паперів у с. Колодяжному між іншими був переклад трьох рапсодій «Одіссеї». Один із перших своїх віршів вона присвятила славнозвісній грецькій поетесі Сапфо. У листі до О. Кобилянської Леся писала: «Жодних шкіл не покінчила і взагалі систематично вчилась тільки до 14 років, а потім пішла «на власний хліб», себто вчилась тільки того, що мені подобалось, а читала все, що запорву, без жодної заборони. Правда, коректив був в особі моєї матері та в листах дядька Драгоманова, якого вважаю своїм учителем, бо дуже багато завдячую йому в моїх поглядах на науку, релігію, громадське життя і т. ін.» З половини 80-х pp. Косачі взимку мешкали в Києві, де Леся спілкувалася з групами різного напряму. На чільне місце треба поставити таких видатних діячів українського культурного процесу, як письменник М. Старицький і композитор М. Лисенко. Близькі родичі, здружені між собою з юності, вони жили ніби спільним домом, замислюючи чимало важливих починань у справах театральних і видавничих. До їхнього родинного вогнища сходилось усе, що було тоді в Києві найталановитішого в українській літературі та мистецтві. Щотижня збиралася молодь у цих двох майстрів української музики й літератури. Тут бували і Самійленко, і Людмила Старицька-Черняхівська, і Велинська. Тут намічалися цілі низки літературних творів та перекладів з чужоземних поетів. Тут лунала й товариська, але не раз дуже гостра критика на читані проби молодих письменників. Тут відбувалися різноманітні літературні ігри. В цьому щиро українському, ідейно піднесеному оточенні розвивалася духовно найбільша наша поетеса — Леся Українка. Але вона не була постійною учасницею цих товариських сходин: тяжка хвороба раз у раз відривала її від рідного осередку, зробивши молодою мандрівницею — бо за вказівками лікаря їде шукати сонця, єдиного рятунку від цієї напасті, гарячого сонця в Крим, до Італії, Єгипту. Смертоносна хвороба мала вирішальний вплив на поетесу. їй не хотілося вмирати, вона вже почувала велику снагу, глибокі джерела творчості, тож усю свою молоду енергію спрямувала на дві речі — розвиток поетичного таланту і на боротьбу з хворобою, завзяту боротьбу за власне життя. А життя для неї було тісно зв’язане з можливістю творити. Від юних літ Леся жила й розвивалася під впливом своєї матері. Від неї вона пройнялася тим романтичним націоналізмом, який так позначився на її перших творах, від неї їй глибоко вкоренилася в душу демократична й беззастережна любов до рідного краю. Лесі було лише тринадцять, коли мати, прибравши їй яскравий псевдонім, зважилася опублікувати під ним перші її дитячі твори «Конвалія» і «Сапфо» в галицькому журналі «Зоря» (1884). Ще кілька поезій 1887 р. видрукував львівський жіночий альманах «Перший вінок». Виходили також її твори в журналі «Дзвінок» та ін. Прекрасні волинські й подільські пейзажі намалювала Леся ще в ранній творчості, в циклі поезій «Подорож до моря» (1888). Іван Франко писав: «...Ми стрічаємо в тім циклі перші проблиски сильного, самостійного таланту, перші такі картини і поетичні звороти, що виявляють руку майстра». Леся зростала як поет з кожним віршом, з кожним роком. Олена Пчілка писала до Драгоманових у Женеву 1885 p.: «Леся пише вірші і цілком не зле володіє віршом. Може, колись стане справжньою поеткою. Вона тепер ніби переживає загальні фази розвитку української поезії. Спочатку писала про «долю», а пізніше вірші її набрали цілком романтичного характеру. Щойно вона написала поему «Русалка»... Нічого й казати, що Леся перейде від «Русалок» до живішого письма». М. Грушевський наголошував, що Леся — письменниця. То був безперервний розвій і послідовне 146становлення, пізніше вже явний для всіх отой вольний «титанічний хід по велетенських уступах». Вона зростала інтелектом, характером, дисципліною праці й окриленою волею до вершин досконалості. Ця творча праця сполучалася з відчайдушною боротьбою із смертельною хворобою. 1898 р. у Львові з’явилася перша збірка віршів Лесі Українки «На крилах пісень», куди увійшов і вірш «Досвітні огні». Це вболівання за долю поневоленої рідної України та її народу, роздуми про роль поета та його слова у житті народу. Ще молодою дівчиною вона оспівала прагнення до світла. її казка «Метелик», написана 1889 p., перегукується з горьківською «Піснею про Сокола». В роки тяжкого безправ’я Леся Українка прославила жагу чесних людей до світла, до боротьби. Потім чимраз частіше проривалися в творчості сміливі ноти, жадоба життя й боротьби, а разом з тим розширюється світогляд поетеси, поглиблюється розуміння життя та його глибоких антагонізмів. І в «Досвітніх огнях» — той заклик: Вставай, хто живий, а кого думка повстала! Година для праці настала. Не бійся досвітньої мли,— Досвітній огонь запали, Коли ще зоря не заграла. Згодом Іван Франко зазначав: «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої, хворої дівчини... Україна, на наш погляд, нині не має поета, щоб міг силою і різносторонністю свого таланту зрівнятися з Лесею Українкою». Він з певністю міг це стверджувати.

Навесні 1891 р. Леся Українка вперше побувала у Львові й зупинилася у Франків. Близько познайомилася з великим письменником, до якого потім звернулася по допомогу у виданні своєї першої збірки. В прекраснім циклі «Сльози-перли» Леся Українка здіймає важке голосіння над своїм рідним краєм, над своїм народом, забитим у кайдани. Іван Франко писав: «Подібних голосінь було багато в нашій поезії, особливо після Шевченка. Леся Українка перша і одинока вміє опанувати тут широку скаллю почувань від тихого суму до скаженої розпуки і мужнього, гордого прокляття, що являється природною реакцією проти холодної зневіри». Під час лікування в Криму Лесю Українку зачарувало море. Вона любила його й асоціювала з непереборною силою народною. І не сумнівалася, що сила ця конче переможе. В час інтенсивного розвитку передових суспільно-політичних настроїв Леся Українка стала одним з найенергійніших поширювачів революційних ідей Шевченка. Живучи в зоні непрозірної пітьми, вона вже тоді відчула світанок і зрозуміла, звідки постають досвітні вогні. Вона жила, «чекаючи просвітлої години» для люду свого. Боротьба буде жорстокою і нещадною, але приведе до перемоги— запевняла Леся Українка своїх читачів. І вона завжди була готовою до боротьби, вела її все своє життя, жалкуючи:

Слово, чому ти не твердая криця,

Що серед бою так ясно іскриться?

Чом ти не гострий, безжалісний меч,

Той, що здійма вражі голови з плеч?

Життя краяло поетесу глибоко й нещадно. Палке кохання з білоруським журналістом Сергієм Мержинським перервала його смерть. Протягом однієї ночі вона написала драматичну поему «Одержима», стала драматургом за одну трагічну й страшну ніч. І потім калинова Лесина сопілка ридала «потоками сліз нестриманих, раптових, що рвались з глибини самого серця». Та вона вміла стримувати «хвилю ридання гарячу», стискати серце лещатами залізної волі і в палких мріях творити бойову пісню свого народу. З її власних листів ми бачимо, як пристрасно віддавала вона свої молоді сили поетичному покликанню: з високою температурою, змучена стражданнями тіла, цілу ніч пише, ранок застає її в ліжку із зшитком та олівцем у руках, гарячу, виснажену фізично, але щасливу від виконаної праці, від талановито, образно висловленої думки. І де б вона, не була у своїх постійних мандруваннях — в чарівній Італії чи в мовчазних гарячих пустелях Єгипту,— всі думки її летіли в Україну, як вона сама каже: «І все-таки до тебе думка лине, мій занапащений нещасний краю». Надзвичайно великий вплив на світогляд Лесі Українки мав її рідний дядько Михайло Драгоманов. Від спілкування з ним розширилися її ідейні обрії, прокинулись нові інтереси. Леся стала не тільки поетом України, а й великим співцем усенародних змагань до волі, до правди моральної і соціальної. Вона знаходила теми для своєї поезії у вселюдському стражданні, вона зробилася борцем за гідність людини, за її духовну незалежність, за ідею волі. 148З гіркою правдою Леся Українка визнавала всю вагу тієї страшної неволі, в якій конала тоді під жандармським режимом Росії Україна: Ми навіть власної не маєм хати. Усе одкрите в нас тюремним ключарям. Не нам, обідраним невільникам, казати Речення гордеє: «Мій дім — мій храм». Але в усіх рядках — надія на краще майбутнє для свого народу: Я буду крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись... Буду жити — геть думи сумні! Леся мало зазнала особистого щастя. Тяжка хвороба виснажувала, іноді викликала стогін: Я змаганням втомилась кривавим, І мені заспівати хотілось Лебединую пісню собі. її душа мало кому звірялася. Як свідчить у спогадах Софія Русова, «вона взагалі була стримана у своїх зносинах з людьми і до свого інтимного душевного світу мало кого наближала». Лише в останні роки перед смертю вона вийшла заміж за талановитого музиканта, етнографа Климента Квітку. І, може, тоді відчула себе хоч трохи щасливою. їх поєднувало й бажання увічнити чудові витвори українського народу. Глибоке розуміння того, що це — невичерпне джерело не тільки для сучасного покоління, а й для майбутніх, змусило зайнятися фольклористикою, Першим здобутком такого плану був фольклористичний збірник для дітей «Дитячі ігри, пісні й казки з Ковельщини, Лущини й Звягільщини на Волині». Його уклала Леся Українка, а Климент Квітка записав мелодії з її голосу і дав вказівки на варіанти в інших джерелах. «Леся Українка страждала душею за страшне приниження, українського слова, української культурної спадщини й шукала виходу з цього становища. Намагалася розв’язати це питання у своїх творах. Вона знайшла в давній історії аналогії національній трагедії, що відбувалась на терені українського народу. Бо так вона розуміла свій обов’язок: Не поет, у кого думки Не літають вільно в світі. Це й страждання євреїв у єгипетському полоні, й перші часи переслідування християн, навіть членів родин, як це ми бачимо в драмі-поемі «Руфін і Прісцілла» або в «Катакомбах», «Адвокат Мартіян», зігрітих палким, глибоким патріотизмом Лесі Українки. Уся її лірика пройнята сумом, сповнена щирих описів української природи, як, наприклад, усім відомий спомин про Волинь. Вершиною драматичного мистецтва Лесі Українки, безперечно, є драма-феєрія «Лісова пісня», де тема відкритості до природи як частини Всесвіту є модифікацією теми свободи й несвободи духу — основної в усій творчості Лесі Українки. Нація може бути вільною, коли людина має свободу,— так сучасно звучить основний мотив п’єси «Бояриня», а також неповторного «Камінного господаря». Кінець у більшості Лесиних драматичних творів трагічний. Але ідеї, в ім’я яких гинули герої,— завжди торжествують. Бо Леся Українка свято вірила у світле майбутнє свого народу. Поетеса багато займалася перекладами творів Гейне, Гюго, які й нині належать до найкращих, хоча відтоді перекладницька майстерність в Україні пішла далеко. Леся Українка померла в тому віці, коли творчі сили поетів найінтенсивніше зростають і усталюється їхній світогляд.

Померла в Грузії 1 серпня 1913 р.

Тіло її поховали у Києві влітку 1913-го на Байковому цвинтарі. Йшла з життя, дописуючи свою останню поетичну працю. Лунко голосне ім’я — Українка підтверджене всім її життям. Вона й досі найяскравіша українська поетеса. її ідеал широкого націоналізму, постійні шукання правди й краси у внутрішній гармонії слова, життя і думки, впевненість, що визволення народу, його свобода, духовна й фізична, обов’язково настануть — це заповіт міцний й сміливий нащадкам, нам з вами. 

Категорія: Персоналії | Додав: uahistory (02.05.2016)
Переглядів: 121 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz
Copyright MyCorp © 2017