ІЗМАЇЛ СРЕЗНЕВСЬКИЙ

 Славіст, філолог, один з найавторитетніших знавців старослов’янської і давньоруської писемності, лексикограф, фольклорист, етнограф, видатний педагог і методист.

Ізмаїл Іванович Срезневський народився 13 червня 1812 р. у м. Ярославлі, в сім’ї професора словесності Демидівського ліцею. Два місяці згодом батьки переїжджають в Україну, до Харкова. Там минуло дитинство Ізмаїла.

Закінчивши місцевий пансіон, юнак 1826 р. вступає на етико-політичне відділення філософського факультету Харківського університету. Значний вплив на формування його світогляду мали викладачі — професор І. Данилович, блискучий знавець історії Великого князівства Литовського, і відомий український письменник П. Гулак-Артемовський, професор історії, географії і статистики. В ті роки І. Срезневський бере активну участь в діяльності заснованого ним гуртка харківських романтиків, до якого входили О. Шпигоцький, О. Евецький, І. Розковшенко. Молоді люди досліджували фольклор, захоплювалися літературою. Україна уявлялася їм невичерпним джерелом для написання історичних праць, романів і поем у дусі Вальтера Скотта. А ще Срезневський добре знав творчість І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, він був у захваті від етнографічних збірок М. Цертелєва, М. Максимовича. Зацікавленість прогресивних діячів культури усною творчістю та історією народу сприяла національному відродженню в Україні. Заклик М. Максимовича зберегти для словесності пам’ятки українського фольклору спрямував пошуки молодого Срезневського в етнографічне річище.

Влітку 1832 p., звільнившись від післяуніверситетської служби в Харківському депутатському зібранні, він їде туди, де колись була Запорозька Січ. У с. Варварівці, неподалік знаменитих Дніпрових порогів, Срезневський влаштовується в поміщиків Подольських домашнім учителем їхніх дітей. «Україну неможливо пізнати добряче,— напише він до одного зі своїх товаришів,— не відвідавши цих місць». Улюбленим його заняттям стає дослідження історії України та запорозького козацтва. У двадцятирічного Срезневського сформувалися якості, необхідні для вченого: величезна працездатність, організованість, захопленість предметом досліджень, жага нових знань. Зібрані ним пісні та думи він публікує у збірці «Запорожская старина», так мотивуючи своє рішення: «Уже сім років я займаюся історією України і Запорожжя. Скільки міг, старанно збирав матеріали, досі ще невідомі, збирав, зводив, звіряв, аби зробити хоча б невеликий внесок на користь тієї країни, якій я зобов’язаний усім. Я вирішив нарешті розпочати свою працю і взявся за видання «Запорожской старины», котра, знайомлячи читачів з морально-політичним побутом Війська Запорозького — цієї душі всіє України в XVI—XVII ст., повинна разом з тим пояснити історію України, повернути її з іншого, можливо, значно ширшого боку й розкрити у значно більшому обсязі». Ця фольклорно-історична збірка мала складатися з 9 частин і 20 додаткових зошитів. На неї було оголошено передплату. Виходила «Запорожская старина» в 1833—1838 pp. у Харкові (6 випусків). Тобто вдалося опублікувати лише перші дві частини. Та, незважаючи на це, вона стала важливою подією в українській фольклористиці й історіографії. Крім народних переказів, історичних пісень і дум до збірки було включено статті, наукові коментарі й нариси упорядника під назвою «Украинская летопись 1640— 1657 гг.», а також його стилізації під фольклор. Срезневський редагував тексти, виправляв помилки різних публікацій, зіставляв варіанти, добираючи кращі. «Запорожская старина» була, по суті, першою хрестоматією з історії України й принесла Срезневському літературну популярність лі славу збирача-етнографа, відкривши доступ до центральних журналів Росії: «Телескоп», «Журнал министерства народного просвещения», «Сын Отечества». Вона посилювала інтерес учених до пошуків нових документів. Народна творчість, наголошував Срезневський є невичерпним джерелом сюжетів, образів і мови для художника слова й матеріалом для історика та етнографа, а її вивчення важливе для розуміння психології, мислення і національного характеру українського народу. Він одним із перших у тогочасній вітчизняній історичній науці на відміну від офіційної дворянсько-монархічної історіографії інтерпретував у «Запорожской старине» роль народних мас у дусі західноєвропейської демократичної традиції. І хоч у збірці було допущено ряд неточностей, на які вказували М. Костомаров, В. Антонович, М. Драгоманов, вона відіграла помітну роль в українській літературі, вплинувши на тематику і стиль поетів-романтиків 30—40-х pp. XIX ст. «Запорожская старина» й нині не втратила свого наукового значення, ставши своєрідною письмовою пам’яткою її видавцеві. У 1833—1834 pp. Срезневський служить у Харківському суді, працює бібліотекарем міської бібліотеки. Але суто службова кар’єра його не приваблювала. Склавши 1835 р. магістерські іспити в університеті, він займається проблемами політекономії та статистики. 1837 р. успішно захищає дисертацію на звання магістра «О сущности и содержании теории в науках политических» і читає лекції в університеті. Продовженням науково-академічної діяльності мала стати докторська дисертація «Опыт о предмете и элементах статистики и политической экономии сравнительно». Однак цю працю забракувала вчена рада університету. Залишивши статистику й політекономію, Срезневський з головою поринає у слов’янську філологію. Інтерес тогочасного суспільства до славістики був величезний. 1835 р. на гуманітарних відділеннях філософських факультетів почали діяти кафедри історії та літератури слов’янських народів. А що фахівців з цих дисциплін гостро не вистачало, міністерство освіти вирішило послати на навчання за кордон кількох молодих талановитих людей: О. Бодянського — від Московського університету, П. Прейса — від Петербурзького та І. Срезневського — від Харківського. Готуючись до відрядження, Срезневський продовжує дослідження з історії та етнографії України. 1839 р. в низці номерів «Харьковских губернских ведомостей», а відтак окремим виданням виходить його розвідка «Историческое обозрение гражданского устроения Слободской Украины со времен ее заселения и преобразования в Харьковскую губернию». Грунтовна база найрізноманітніших джерел дала змогу авторові докладно відтворити процес заселення Слобожанщини, історію виникнення її міст і сіл, а також зміни в соціальній структурі населення. Цей нарис став поштовхом до розвитку вітчизняного краєзнавства. 1839 p. І. Срезневський вирушає за кордон. У Берліні слухає лекції одного з основоположників порівняльно-історичного мовознавства — Ф. Боппа, потім їде до Праги — центру тогочасного слов’янознавства, де близько знайомиться із всесвітньо відомими славістами В. Караджичем, В. Ганкою, П. Шафариком. Його подорож по слов’янських країнах тривала близько трьох років (1839—1842). І. Срезневський оволодів більшістю слов’янських мов, зібрав чимало культурно-історичних та етнографічних матеріалів. Тепер він з гордістю міг сказати, що добре знає увесь слов’янський світ. Повернувшись до Харкова, з величезним успіхом викладає в університеті. Послухати красномовного професора збиралися студенти всіх факультетів. їм імпонували знання та широка ерудиція лектора, жвавість викладу, його вміння побудувати лекції на власних спостереженнях. Талант Срезневського високо ставив М. Костомаров, який під його впливом почав досліджувати українську словесність та історію. 1846 p. І. Срезневський захищає докторську дисертацію «Святилища и обряды языческого богослужения древних славян по свидетельству современников и преданиям», за яку він першим у Росії отримав ступінь доктора слов’яноруської філології. У січні 1847 р. їде в наукове відрядження до тодішньої столиці Російської імперії — Петербурга, і невдовзі його затверджують професором Петербурзького університету, по кафедрі слов’янознавства. Протягом багатьох років Срезневський читав різні слов’янознавчі дисципліни, зокрема курс палеографії, як в університеті, так і в Головному педагогічному інституті. Філологічну підготовку в нього пройшли М. Чернишевський, М. Добролюбов, М. Сухомлинов, О. Пипін, О. Міллер, Г. Флоринський та багато інших літераторів і вчених. Разом з тим він продовжує займатися етнографією України і майже одночасно з відомим ученим О. Духновичем доходить висновку про автохтонність українського населення Закарпаття і всієї Західної України. В надісланій міністрові освіти Росії доповідній записці Срезневський зазначає, що, незважаючи на несприятливі умови історичного розвитку, політику національного гноблення народів, підвладних Австрійській імперії, місцеве українське населення пам’ятає своє етнічне походження, прості люди з гордістю називають себе слов’янами, зберігають рідну мову. В спеціальній розвідці під назвою «Русь Угорская: отрывок из опыта географии русского языка», опублікованій на сторінках «Вестника Русского географического общества», він першим серед тогочасних учених дав чітку етнічну характеристику населенню Закарпаття, визначивши його як суцільну селянську масу, без видимих ознак соціальної диференціації. І. Срезневський був одним з небагатьох учених, які вважали українську мову самобутньою і рівноправною серед інших слов’янських мов. Важливо, що свої погляди він висловлював на сторінках російських видань. Цю думку повторює і в фундаментальній праці «Мысли об истории русского языка» (1850), де зараховує українську мову до найдавніших мов слов’янського евіту і вказує на принципову її відмінність від російської. 1854 р. у статті, опублікованій в одному з номерів академічного журналу «Известия Отделения русского языка и словесности», вчений підтримав ідею запровадження в Україні широкої програми історико-етнографічних досліджень, складеної В. Добижею та А. Метлинським за дорученням комісії для опису по губерніях Київського учбового округу. Навіть в умовах шаленої українофобської кампанії першої половини 60-х pp. XIX ст. І. Срезневський не побоявся публічно підтвердити свою думку про самостійний шлях розвитку мови автохтонного населення України. Приводом для цього послужив запит Академії наук про можливість публікації українського перекладу «Євангелія». В офіційній відповіді Срезневський поставив питання значно ширше — про надання українській мові усіх прав культурного розвитку. Об’єктивно таке висловлювання високоавторитетного дослідника — історика і мовознавця — повністю спростувало положення сумнозвісного циркуляра 1863 р. про заборону українства. Смілива заява Срезневського (росіянина за походженням) про українську мову в той час, коли реакціонери різних мастей взагалі заперечували її існування і перспективи подальшого розвитку, була справжнім науковим подвигом.

Помер І. Срезневський 21 лютого 1880 р. у Петербурзі.

До кінця свого життя він продовжував займатися науковими студіями. Його творчий доробок становить 340 грунтовних досліджень з найрізноманітніших аспектів філології, історії, етнографії. Частина праць побудована на українському матеріалі, зокрема такі, як «Древние памятники русского письма и языка X—XIV веков. Общее повременное обозрение» (1863), «Монеты великого князя Игоря» (1861), «Древние изображения великого князя Владимира и великой княгини Ольги» (1867). Людина поміркованих "Поглядів, дуже далекий від радикалізму І. Срезневський своєю багатогранною діяльністю, науково-педагогічною роботою, численними публікаціями об’єктивно сприяв українському національному відродженню XIX— початку XX ст.