Сірко Іван

Серед визначних діячів України почесне місце належить кошовому отаманові Запорозької Січі Івану Дмитровичу Сірку (р. н. не від.—1680).

Він народився в козацькій родині на Поділлі. У буремні 60-ті рр. XVII ст. під натиском польської шляхти відбувалося масове переселення козаків з Правобережжя на Слобідську Україну. Мабуть, тоді Сірко відправив туди свою дружину Софію, двох дочок і двох синів і поселив у м-ку Мерефа (тепер Харківська обл.). Сини Сірка Петро і Роман також стали козаками, а дочки вийшли заміж за козаків Івана Сербина та Івана Артемова. У Мерефі Сірко мав хату з обійстям, а неподалік містечка —невеликий хутір. Сам господарством майже не займався і все життя козакував, служив Україні, захищав від численних ворогів. Під час одного з татарських наскоків на Слобожанщину хутір Сірка зазнав руйнувань. Про своє матеріальне становище Іван Сірко писав у Москву 1675 р.: «Дружина моя і діти в українському містечку Мерефі блукають без притулку, від татар кіньми і худобою розорилися...» Сіркові не довелося в ті тяжкі часи навчатися у школі, залишився він неписьменним. Та природа щедро наділила його розумом і військовим талантом. Татари, з якими воював Іван Сірко, панічно боялися козацького ватажка, називали його «урус-шайтан». Польський король Ян III Собеський писав про нього: «Воїн славний, у ратній справі великий мастак і підтверджує це протягом багатьох літ». А одна з народних пісень оповідає: Загуділо Запорожжя, як те Чорне море, Понеслися козаченьки облавою в поле... То ж ле вітер в полі грає, не орел витає —Ото ж Сірко з товариством по степу літає. Усе своє життя Іван Сірко провів на війні: у походах проти Туреччини, Криму, Речі Посполитої. Був суворим і нещадним до ворогів, але разом з тим відзначався великодушністю до переможених або слабких противників, не прагнув до власної здобичі —трофеїв. Завжди був для козаків прикладом самовідданості, відваги, хоробрості й винахідливості. Коли ж уперше з’являється ім’я Івана Сірка на арені історії? Французькі джерела повідомляють, що під час Тридцятирічної війни (1618—1648) уряд Франції через свого посла у Варшаві де Брежі прийняв на службу невелике козацьке військо (2—2,5 тис. чол.) на чолі з полковником Богданом Хмельницьким та двома старшинами —Сірком і Солтенком. У 1645—1646 рр. козацький полк Сірка брав участь в облозі фортеці Дюнкерк на березі Ла-Маншу, захопленої іспанцями, здобутті її та урочистому вступі до міста разом з французьким військом під проводом принца де Конде. Українські козаки там відзначилися хоробрістю, а їх ватажки —військовим мистецтвом. Протягом 35 років (1645—1680) тривала активна діяльність Івана Сірка в Україні і Запорожжі. Слава його отримала відголос у Польщі, Франції, Литві, Кримському ханстві, Туреччині, Молдові, Росії, особливо серед донського козацтва. За цей час він взяв участь не менш як у 55 великих битвах, і завжди, крім 3—4 випадків, виходив переможцем. А ще була сила-силенна дрібних сутичок з татарськими чамбулами (загонами). Козацький отаман мірявся силами і з польськими хоругвами, яких також примушував відступати. Іван Сірко —учасник Визвольної війни 1648—1654 рр. і утворення козацької держави-республіки в Україні. Подільські козаки обрали досвідченого й відважного свого земляка Вінницьким (Кальницьким) полковником (1658—1660). Під час обрання гетьманом України Юрія Хмельницького 9 жовтня 1659 р. полковник Сірко брав участь у Переяславській раді: за нього, неписьменного, розписався у, присяжному списку сам гетьман. Після драматичних воєнних подій, що закінчилися укладенням з Польщею Слободищенського трактату (1660), за умовами якого в Україні відновлювалось шляхетське панування, Іван Сірко залишив полковництво й пішов на Запорожжя, де перебував до кінця життя. Кошовим отаманом у Січі тоді був Іван Мартинович Брюховецький, колишній джура (слуга) Богдана Хмельницького. Сірко користувався серед запорожців великим авторитетом. Уперше його обрано кошовим отаманом 1663 р., після того як Брюховецький став гетьманом України на Чорній раді під Ніжином. Відтоді запорожці вісім разів обирали Івана Сірка кошовим отаманом. І не було року, щоб той не водив їх у бойові походи на Кримське ханство, турецькі фортеці, в Молдову, Польщу. Так, у вересні—жовтні 1663 р. він очолив спільний похід на Кримське ханство запорозьких козаків і драгунів російського воєводи Григорія Косагова. Об’єднане військо вдерлося до Криму й завдало поразки ханським ордам. Косагов кілька років користувався довірою і дружбою кошового отамана. Добрі стосунки склалися у Сірка зі станичним отаманом Війська Донського Фролом Мінаєвим, який не раз приїжджав в Україну і відвідував Запорозьку Січ. Очоливши козацьке військо, Іван Сірко в січні—лютому 1664 р. здійснив похід за Буг і Дністер, погромив татарські улуси біля фортеці Тягин (Бендери), а звідти дістався Правобережної України й визволив від польського панування Брацлав, Кальник, Могилів, Рашков, Умань, Черкаси, Канів та інші міста. Козаки тоді завдали поразки військам польського полковника Стефана Чарнецького та його союзника гетьмана Павла Тетері. Проте лівобережний гетьман Брюховецький не використав цієї перемоги для визволення усього Правобережжя і возз’єднання його з Лівобережною Україною. Лівобережні гетьмани Іван Брюховецький, Дем’ян Многогрішний та Іван Самойлович побоювалися, що Іван Сірко, користуючись великим авторитетом серед козацтва, зможе будь-коли відібрати в них гетьманську булаву. Тому часто зводили наклепи на нього в листах до Москви, звинувачували в нелояльності й навіть зраді, намагаючись викликати гнів і репресії. 1668 р. Іван Сірко на деякий час залишив Січ і з’явився у Слобідській Україні. Козаки обрали його полковником Зміївського полку. Проти гніту царських воєвод там повстали мешканці слободи Красний Кут і робітники Тор ських соляних заводів, а потім і козаки Зміївського полку. Під Харковом повстанці зазнали поразки, і Сірко повертається на Правобережжя. Деякий час перебуває у Чигирині, столиці гетьмана Петра Дорошенка, але згодом їде в Січ і збирає там загони запорожців, з якими рушає під Полтаву, Охтирку і Валки, щоб помірятися силами з царськими воєводами і боярами. У жовтні—листопаді того ж року невгамовний Сірко разом з кошовим отаманом Іваном Ждан-Рогом здійснив похід козацького війська на Кримське ханство: запорожці розгромили татарську орду біля Кафи (Феодосії), визволивши 2 тис. полонених, загрожували ханській столиці Бахчисараю. 1670 р. запорожці знову обрали Івана Сірка кошовим отаманом. А влітку він очолив похід козаків на турецьке місто-фортецю Очаків, яке спалив, захопив чимало полонених і гурти худоби.

Правобережний гетьман Петро Дорошенко і кошовий отаман Іван Сірко підтримували селянську війну в Росії (1670—1671) під проводом донського козака Степана Разі ра, листувалися з ним і планували навіть спільний похід на Москву. Але здійснити це їм не пощастило. Тоді ж Іван Сірко зблизився з правобережним гетьманом Михайлом Ханенком і використав його сили у війні проти татар. 25 жовтня 1671 р. на козацькій раді біля с. Іллінці на Поділлі Сірко й Ханенко, присягнувши Речі Посполитій, зобов’язалися воювати з Кримським ханством. Прямо з ради кошовий отаман повів своїх запорожців у район Рашкова, звідти на Білгородщину, потім на Чечельннк, Ладижин і Кальник. А на початку 1672 р. Сірко і Ханенко повели об’єднані сили козаків у похід на Волощину й Білгородщину. Біля Куяльницького лиману в степу вони завдали поразки орді кримського хана Султан-Нуреддіна. Після скинення з гетьманства і заслання Дем’яна Многогрішного (1672) Іван Сірко вирішив домагатися гетьманської булави. Чутка про це дійшла до Москви. Царський уряд був проти обрання Сірка гетьманом. Кошовий отаман вирішив зустрітися з воєводою Г. Ромодановським і разом із своїм зятем Іваном Сербином і кількома запорожцями виїхав до Курська. Але дорогою на нього напав полтавський полковник Федір Жученко, арештував, закував у кайдани І ув’язнив у Батуринській фортеці. Сірка звинувачували в підбурюванні козаків до повстання. Новообраний гетьман Іван Самойлович відправив Сірка в Москву, а звідти царський уряд заслав його до Сибіру в м. Тобольськ. А вже навесні 1672 р. 300-тис. армія Туреччини перейшла Дунай і вдерлася на Поділля, взяла в облогу фортецю Кам’янець-Подільський і невдовзі оволоділа нею. Турки загрожували спустошенням не лише Україні, а й Речі Посполитій та Росії. З півдня насувалися орди Кримського ханства —хан планував навіть знищити Запорозьку Січ. Відсутність Івана Сірка послабила спротив турецько татарській агресії. Уже в липні 1672 р. польський посол в Москві передав прохання короля Речі Посполитої звільнити й повернути козацького ватажка, бо «той Сірко служив Сбом великим государям, безперестанку над спільним ворогом, над кримським ханом промисли чинив». Про це ж просив гетьман Лівобережної України Іван Самойлович. Та найбільше клопоталися за свого отамана запорожці. В листі до Москви писали: «щоб польовий наш вождь добрий і правитель, для бусурманів страшний воїн, Іван Сірко до нас був одпущений, тому що у нас другого такого польового 314воїна і бусурманів гонителя нема; бусурмани, прочувши, що у Військові Запорозькому Івана Сірка, страшного для Криму промисловця та удачливого переможця, котрий їх завжди громив і розбивав та християн з неволі рятував, немає, радіють і над нами промишляють». Зваживши на складну ситуацію, російський уряд поступився. У грудні 1672 р. козацький полководець вже був у Москві. Цар Олексій Михайлович примусив його в присутності патріарха, Священного Собору, бояр і думних людей дати клятву на вірність Російській державі. Ще півроку Сірко залишався у Москві, бо про це просив його недоброзичливець —гетьман Іван Самойлович. Зрештою на початку літа 1673 р. Іван Сірко прибув до Запорожжя й негайно розпочав воєнні дії проти Кримського ханства: водив козаків на фортеці Аслам і Очаків, під Чигирином не пропускав татар до Кам’янця-Подільського на допомогу туркам. 8-тис. татарська орда у серпні 1673 р. щільно оточила кошового отамана з військом в степу й три дні тримала в облозі, але не здолала й відступила. А в листопаді того ж року 10 тис. козаків і кілька сотень їх союзииків-калмиків під загальним командуванням Івана Сірка здійснили похід на Крим, Білгородщину й Волощину, завдавши поразки турецьким і татарським ордам, спаливши фортецю Тягин (Бендери), захопивши полонених і трофеї. У червні 1674 р. Івану Сірку довелося познайомитися з ротмістром (провідником, капітаном) гетьманської корогви Іваном Мазепою, який тоді служив у війську Петра Дорошенка. Гетьман спорядив освіченого помічника-ротмістра до кримського хана для переговорів, надіславши в подарунок ханові 15 закованих у колодки лівобережних козаків, їх супроводжували 9 татарських воїнів. Над Інгулом загін запорожців випадково натрапив на це посольство: татари були перебиті або кинулися в річку, козаки звільнені, а Мазепу привели в Січ як злочинця. На козацькій раді зачитали листи Дорошенка до хана. Обуререні запорожці вирішили тут-таки скарати смертю Мазепу. Однак Сірко і старі отамани заступилися за нього: «Панове браття, просимо вас, не убивайте цього чоловіка, може, він нам і вітчизні нашій колись знадобиться». Запорожці прислухалися до цієї поради. Мазепу і одного уцілілого татарина було відправлено до гетьмана Самойловича, щоб доставив їх у Москву. У листі до Самойловича від 6 липня 1674 р. кошовий отаман також клопотався про долю Мазепи: «Покажи милість свою, як батько милосердний, щоб він у неволі не був, щоб військо запорозьке, яке дарувало йому і волю, і життя, і здоров’я, не стало говорити, що Сірко засилає людей у неволю». Це прохання дійшло до гетьмана і царя. У Москві Мазепа розповів про дії Дорошенка і своє посольство. Згодом він повернувся в Україну і став на службу в лівобережне козацьке військо, де дослужився до посад генерального осавула, а потім і гетьмана. Сірко врятував йому життя. Постійна війна запорожців проти Кримського ханства і їхні походи в турецькі володіння перешкоджали загарбницьким планам Туреччини. 1674 р. султан Мухаммед IV відправив до козаків листа з вимогою припинити напади, здатися й прийняти його протекцію. Запорожці відповіли дошкульним листом, який, певно, дійшов до султана й переповнив його злістю й жадобою помсти за образу. Восени 1674 р. зі Стамбула в Крим Чорним морем вирушило 15 тисяч яничар з наказом кримському хану: вести яничарів і 40-тис. татарську орду на Запорозьку Січ, зруйнувати її та •винищити козаків. А запорожці наприкінці грудня зібралися до Січі святкувати Різдво. Ханська орда щільно оточила Січ, щоб не випустити жодного козака. Яничари через вузькі фіртки проникли у фортецю й заповнили майдан і проходи між куренями й будівлями. Запорожці, які міцно спали, запізно помітили вороже нашестя, але не злякалися й почали у вікна стріляти з мушкетів. Після кількагодинної стрілянини-побоїща козаки за сигналом кошового отамана Івана Сірка висипали з куренів і кинулися в рукопашний бій, добиваючи ворогів шаблями й піками. З 15 тис. яничарів утекло з Січі лише півтори тисячі, 150 потрапило в полон, решта загинула. Запорожці у цій страшній битві втратили лише 50 чол. убитими. Січ здобула славу непереможної твердині на Дніпрі. За віроломну спробу знищити Січ Іван Сірко влітку 1675 р. влаштував похід на Кримське ханство: 20-тис. козацьке військо зруйнувало міста Гезлев (Євпаторію), Ка расу-Базар і столицю Бахчисарай, чимало татарських селищ. Хан зі своїм почтом врятувався втечею в гори, а його військо зазнало нищівної поразки. Козаки визволили з неволі тисячі невільників —українців, росіян, поляків, захопили в полон 4 тис. татар. Це був один з найвизначніших походів Івана Сірка на Кримське ханство. Запорозьке Військо під проводом Сірка своїми дошкульними ударами завадило постачанню турецьких і татарських орд під час їх Чигиринських походів (1677—1678), перешкоджало вторгненню на Лівобережжя і Слобожанщину. На початку 1679 р. запорожці під проводом свого кошового отамана влаштували похід проти турецьких і татарських фортець на Дніпрі —Кизикермена і Тавані, які перешкоджали виходові їхніх «чайок» у Чорне море, і дощенту зруйнували. За цю зухвалу акцію султан наказав помстити ся: надіслав велике військо під начальством Кара-Мухаммед-паші для зруйнування Січі та покарання козаків. Але при його наближенні до Чортомлика Іван Сірко повів свої загони в урочище Лободиху й підготувався до оборони. Д ізнавшись про це, вороги не наважилися вступати в бій і відступили ні з чим. Січ була врятована. Це була остання перемога старого воїна. Після того Іван Сірко відхилив пропозицію царя Олексія Михайловича і гетьмана Івана Самойловича про розташування їхніх військ неподалік Січі. Кошовий отаман і його запорожці гордо відповіли у листі до Самойловича (навесні 1680 р.)» «Ми ввіряємо себе всемогутній Божій милості І самі,,, дбатимемо про свою цілість на випадок ворожого нападу». В документі від 29 травня 1680 р. востаннє згадується Сірко: «Надіслано од Сірка в усі міста листи про те, що бу« сурмани хотіли з ним укласти мир і не уклали». Неспокійне життя і старість далися взнаки: влітку 1680 р. Іван Сірко занедужав і незабаром помер. Новообраний кошовий отаман 10 серпня 1680 р. повідомляв у Москву: «Того ж літа серпня першого числа упокоївся, похворівши трохи, у Грушівці на пасіці своїй славний кошовий отаман Іван Сірко... Усе товариство його любило і за батька свого уважало». Запорожці поховали славного отамана над Дніпром з великою жалобою і віддали йому належні козацькі почесті. На могилі Івана Сірка вони встановили камінь-пам’ятник з написом: «Року Божого 1680 августа 1 преставился раб Бож Иоан Серко Дмитрови атаман кошовий Войска Запорозкого за его ц. п. в. Феодора Алексовича. Памят правднаго со похвалами». Він зберігся до нашого часу як найцінніша реліквія козацтва.

Могила Сірка, що знаходилася на правому березі Дніпра поблизу с. Капулівки (Нікопольський р-н на Дніпропетровщині), опинилася під загрозою затоплення водами Каховського водосховища, тому 1967 р. прах перезаховали на Бабиній могилі біля Капулівки. Там встановлено старий камінь з написом, а вище поставлено погруддя. На гранітній плиті викарбувано новий сучасний напис: «Тут похований кошовий отаман Війська Запорозького Іван Сірко 1680 року»ю