Каталог статей
Вітаю Вас, Гість · RSS П`ятниця, 24.11.2017, 13:19






Головна » Статті » Персоналії

Шумський Олександр

ШУМСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР

Олександр Якович Шумський народився 2 грудня 1890 р. в с. Рудня Борова Житомирського повіту Волинської губернії (тепер — Нова Борова Житомирської обл.) в сім’ї наймита. 1906 р. закінчив двокласну сільську школу й почав працювати на лісопильних заводах Готесмана і Брохмана, а відтак — помічником землеміра. З 1908-го бере участь у діяльності робітничого гуртка. 1911 р. Олександр виїжджає до Москви, де за допомогою знайомих по Волині товаришів знаходить таку-сяку роботу й відвідує вечірнє науково-популярне відділення університету ім. Шанявського. Одначе за браком знань залишає навчання і береться за самоосвіту. Склавши 1915 р. екстерном іспити на атестат зрілості, вступає до ветеринарного інституту. І того ж таки року його призивають до армії. Ставши ще 1914 р. членом московського гуртка Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), О. Шумський і далі займається антиурядовою пропагандою. 1916 р. його заарештовують у Молодечно й відправляють до діючої армії на Південно-Західний фронт. Але й там він продовжує революційну діяльність. Під час Лютневої революції 1917 р. в Росії обирається делегатом корпусного, армійського і фронтового з’їздів солдатських комітетів. Невдовзі Шумського відряджають з армії в розпорядження Київської губернської земельної управи. Він стає її членом і, здобувши авторитет серед українських есерів, обирається ними до Центральної Ради, виступає проти її соціальної і насамперед аграрної політики, підтримуючи вимоги сільських трудівників надати їм землю. Наприкінці листопада 1917 р. він входить до складу ЦК УПСР і стає одним з лідерів лівої течії цієї Партії. Заявивши в заснованій нею в лютому 1918 р. газеті «Боротьба» (звідси походить найменування партії) про свій розрив з попереднім курсом УПСР, боротьбисти на її IV з’їзді (травень 1918 р.) здобувають більшість у складі новообраного ЦК й починають створювати Українську комуністичну партію (боротьбистів). У березні О. Шумський — голова Волинського земельного комітету, а трохи пізніше — член губернського комітету УПСР. Подальшу еволюцію поглядів засвідчують його виступи в газеті «Молот» проти зволікання Ради з реалізацією закону про соціалізацію землі, ухваленого в січні 1918 р. Якщо провідні партії Центральної Ради, у тому числі центристська й права частина УПСР, під час гетьманського перевороту (квітень 1918 р.) не виявили політичної активності й повели переговори про новий характер влади, то ліва течія УПСР зайняла цілком визначену антигетьманську позицію. У відозві, опублікованій 3 травня в газеті «Молот», О. Шумський розцінював переворот П. Скоропадського як встановлення диктатури поміщиків, капіталістів та генералів і закликав до рішучої відсічі цій диктатурі. Учасник IV з’їзду УПСР, він увійшов до складу новообраного ЦК, який 3 червня прийняв рішення про розпуск і переформування УПСР у нелегальну партію з метою боротьби проти гетьманату. Її ліве крило (зокрема, О. Шумський, В. Еланський (Блакитний), Г. Гринько, Г. Михайличенко, П. Любченко) поступово схиляється до прийняття платформи радянської влади. 4 листопада 1918 р. ЦК партії ухвалює рішення про перехід влади до робітників і селян України шляхом збройного повстання, висуваються гасла світової соціалістичної революції і диктатури пролетаріату, Червоного Інтернаціоналу. Все це сприяло подальшому зближенню лівих есерів і комуністів. Тож не дивина, що з поваленням влади гетьмана Скоропадського перші, як і більшовики, розгорнули боротьбу проти Директорії. Взаємодії лівих есерів і комуністів на всіх рівнях сприяли також відозви ЦК УПСР, опубліковані в січні 1919 р. верховними революційними емісарами партії — Г. Михайличенком, В. Еланським, М. Шинкарем, В. Лашкевичем, М. Литвиненком, О. Шумським. Центральний революційний комітет висловився за Українську соціалістичну федеративну республіку рад, її союз з іншими соціалістичними республіками, за скликання з’їзду рад і утворення робітничо-селянського уряду — Ради народних комісарів України, за об’єднання українських земель і, звинувативши Директорію в узурпації влади, переслідуванні партій революційного соціалізму та заграванні з імперіалістами Антанти, зажадав негайно передати владу в руки рад. Не зайвим буде сказати, що радянська історіографія, замовчуючи революційну суть боротьбистів, характеризувала їх як дрібнобуржуазну націоналістичну партію, що претендувала на політичну гегемонію в Україні й вела боротьбу проти КП(б)У. Насправді ж верховні революційні емісари наполягали на створенні загального революційного центру, де б на відміну від тимчасового робітничо-селянського уряду України на чолі з X. Раковським, обраного на однопартійній основі (в чому вони вбачали «загрозу революційному рухові»), були представлені всі партії революційного соціалізму. На початку 1919 р. О. Шумський працює в колегії Наркомату освіти України, а під час наступу Денікіна бере участь в підпільній боротьбі проти білогвардійців, виступає за воєнно-політичний і економічний союз радянських республік. Хоч деякі боротьбисти увійшли до уряду УСРР і навіть очолили наркомати (М. Лебединець — юстиції, М. Литвиненко — фінансів, Г. Михайличенко — освіти), це аж ніяк не було рівноправним політичним партнерством і діловим співробітництвом. КП(б)У як правляча партія встановила квоти в представництві боротьбистів у ВУЦВКу, РНК УСРР та інших органах влади й управління, регламентувала видання їхніх друкованих органів тощо. В лютому 1920 р. боротьбисти звернулися до Виконкому Комуністичного Інтернаціоналу (ВККІ) з проханням про прийом до Комінтерну. Однак ВККІ під впливом В. Леніна відмовив їм. 20 березня Всеукраїнська конференція УКП(б) прийняла рішення про саморозпуск. Із 15 тис. членів УКП(б) до комуністичної партії прийняли понад 4 тис. осіб. О. Шумському й 18 іншим учасникам УКП(б) надали мандат з правом ухвального голосу, а партійний стаж йому зарахували з травня 1918 р. Невдовзі обирають його до ЦК КП(б)У, згодом до політбюро і оргбюро. Він очолює відділ ЦК по роботі на селі, а під час нападу на країну військ буржуазно-поміщицької Польщі займається мобілізацією людських і господарських ресурсів на відсіч агресії. З цією метою в квітні 1920 р. виїжджає в Полтавську губернію, а в червні — до Одеси. У липні — серпні очолює Одеський губернський ревком, пізніше входить до складу реввійськради 12-ї армії. У період переходу від війни до миру він як член політбюро ЦК КП(б)У бере участь у політичному й господарському житті України, виступає на партійних конференціях Чернігівської (2—3 листопада 1920 р.) і Київської (5—8 листопада) губерній за створення умов для всебічного розвитку культури й вільного функціонування української мови. Наприкінці 1920 р. Шумський очолює Київський губернський революційний комітет, входить до складу радянської делегації на Ризьких переговорах про мирний договір з Польщею, а в квітні 1921 р. призначається повноважним представником України в Польщі. З лютого 1923 р. по травень 1924-го він — уповноважений ЦК Всеробітземлісу в Україні, з травня по вересень 1924 р.— завідуючий агітаційно-пропагандистським відділом ЦК КП(б)У, а з вересня — народний комісар освіти України. Виступивши у квітні 1925 р. на пленумі ЦК КП(б)У з доповіддю про хід українізації, О. Шумський піддав критиці відставання у цій важливій справі партійного апарату. Положення його доповіді увійшли до резолюції, в якій, зокрема, зазначалося: «Партія має прагнути того, щоб увесь робітничий клас України, незважаючи на національну належність, оволодів українською мовою і брав активну участь у соціалістичному будівництві українського суспільного життя». У квітні 1925 р. генеральним секретарем ЦК КП(б)У став Л. Каганович. Невдоволений методами його роботи, О. Шумський порушив перед Сталіним питання про заміну Кагановича. У своєму листі «Тов. Кагановичу та іншим членам політбюро ЦК КП(б)У» від 25 квітня 1926 р. Сталін, багато в чому погоджуючись із Шумським, висловився, однак, за те, щоб залишити Кагановича на цій посаді. На закритому засіданні пленуму ЦК КП(б)У той різко виступив проти Шумського, звинувативши його в тероризуванні ЦК й зажадавши від нього визнання хибності його дій. За умов, що склалися, О. Шумський змушений був заявити: «Я дуже здивований тим темпераментом, з яким виступав тов. Каганович... Треба пленумові ЦК для заспокоєння організації мого визнання помилковості того, що я порушив перед тов. Сталіним питання про зняття тов. Кагановича і що я пропонував тов. Чубаря в генеральні секретарі? Пленум ставить це питання переді мною руба, вимагаючи визнати, що я зробив помилку... Роблю цю заяву й кажу, що визнаю постановку питання про Кагановича помилковою». Пленум прийняв рішення залишити Кагановича генеральним секретарем ЦК КП(б)У 2 лютого 1927 р. політбюро заслухало доповідь О. Шумського про роботу Наркомосу. І хоч М. Демченко, М. Постоловський, В. Чубар, А. Радченко, К. Сухомлин, B. Затонський, Г. Петровський, М. Скрипник у виступах відзначали не лише вади, а й певні здобутки в галузі народної освіти і культурного будівництва в республіці, політбюро задовольнило зумовлене обставинами прохання Шумського звільнити його з посади наркома освіти. А на лютнево-березневому пленумі ЦК КП(б)У 1927 р. йшлося вже про націоналістичний ухил Шумського, обстоювання ним форсованих темпів українізації та підтримку націоналістичних гасел Хвильового, про їхнє зімкнення на націоналістичній основі. У 1927—1933 pp. О. Шумський був ректором Ленінградського інституту народного господарства, Ленінградського політехнічного інституту, заступником завідуючого агітаційно-масовим відділом ЦК ВКП(б), головою ЦК профспілки працівників освіти, членом президії ВЦРПС і членом редколегії газети «За коммунистическое просвещение». Але і з від’їздом з України його становище чимдалі ускладнювалося. Якщо на XI з’їзді КП(б)У в червні 1930 р. мовилося про «шумськізм», «хвильовизм» і «волобуєвщину», то на листопадовому (1933) об’єднаному пленумі ЦКК і ЦК КП(б)У C. Косіор заявив: «КП(б)У в 1926—1928 pp. розгромила націоналістичну агентуру в партії — антипартійну групу Шумського й викрила контрреволюційну суть шумськізму. Розкриття і викриття шумськізму повинно було послужити для нас серйозним уроком, бо воно показало, що ми маємо тут виступ антипартійної націоналістичної групи, яка комуністичною фразеологією прикривала свої буржуазно-реставраторські прагнення і спиралася всередині партії на націоналістичні елементи, а поза партією — на ворожі класи в країні... Класові корені щумськізму і ухилу Скрипника одні й ті самі, як один і той самий їхній націоналістичний зміст, однакові їхні пособництво та змикання з інтервентами». Безпідставність цих закидів і подальших звинувачень О. Шумського в розколі в КПЗУ цілком очевидна. Як член Виконкому Комінтерну він брав безпосередню участь у діяльності КПЗУ, зокрема виступав на IV конференції (квітень 1924 p.), а також на II з’їзді КПЗУ (жовтень 1925 p.), засідання якого відбулося в м. Болшеві під Москвою. Там під час зустрічі Сталіна з представниками КПЗУ Шумський серед інших ставив питання про заміну Кагановича на посаді генерального секретаря ЦК КП(б)У. На лютнево-березневому (1927) пленумі ЦК КП(б)У, де йшлося про відрядження Шумського з України в розпорядження ЦК ВКП(б), керівник Закордонного бюро допомоги КПЗУ, член ЦК КПЗУ і кандидат у члени ЦК КП(б)У К. Саврич (Максимович) заявив у своєму виступі, що не бачить принципового розходження О. Шумського з лінією ЦК КП(б)У, тому не згоден з рішенням про від’їзд останнього з України. Квітневий (1927) пленум ЦК КПЗУ в Гданську підтримав цю заяву Саврича більшістю голосів. Питання розколу в партії обговорювалося в окружних комітетах КПЗУ, в ЦК КП (б) У, Виконкомі Комінтерну. Більшість членів ЦК КПЗУ, оголошених під тиском Кагановича розкольниками, зрадниками й ворожою агентурою, Виконком Комінтерну виключив із лав комуністичного руху, а вся їхня попередня діяльність почала розглядатися крізь призму перманентної зради й націоналізму. 
13 травня 1933 р. О. Шумського було заарештовано, а 5 вересня того ж року — засуджено разом з відомими діячами КПЗУ до 10-річного ув’язнення за участь в Українській військовій організації (УВО) і контрреволюційній діяльності. Звинувачувався він і в тому, що з дворушницькою метою вступив до КП(б)У й очолював групу колишніх боротьбистів, які в блоці з націоналістичним підпіллям в Україні планували боротьбу проти ВКП(б) і радянського уряду, що він — організатор розколу в КПЗУ. Його протести і звернення в різні інстанції, в тому числі й до Сталіна, залишалися без відповіді. Більше того, в 1934—1935 pp. Шумського, який перебував уже в таборі, звинуватили в причетності до вигаданої «контрреволюційної боротьбистської організації». За участь у ній було притягнуто до кримінальної відповідальності 17 колишніх боротьбистів, у тому числі письменників Миколу Куліша, Валер’яна Поліщука, Григорія Епіка, Валер’яна Підмогильного, Олександра Ковіньку та ін. У вироку виїзної сесії військової колегії Верховного суду СРСР зазначалося, що ця організація мала завданням боротьбу проти радянської влади, створення незалежної буржуазної Української республіки, підготовку терористичних актів проти керівників радянської влади й комуністичної партії. Саме з цією метою боротьбисти влилися 1920 р. в КП(б)У. А роль їхнього ідеолога відводилася Шумському, хоч він рішуче відкидав усі звинувачення. Врешті, за постановою особливої наради при НКВС СРСР від 10 грудня 1935 р. 10-річне ув’язнення у виправно-трудовому таборі йому було замінено на 10-річне заслання до Красноярська. Протестуючи проти сваволі органів НКВС, він у січні 1936 р. розпочинає голодовку. Однак два тижні згодом до Красноярська привезли його дружину Євдокію Шумську-Григоренко, якій пообіцяли переглянути справу її чоловіка. Тож О. Шумський припиняє голодовку. 1937 р. Євдокію Олексіївну заарештували як дружину «ворога народу» й розстріляли. Того самого року було «викрито» ще одну антирадянську організацію колишніх боротьбистів. її «керівників» А. Хвилю, Т. Тарана, Ю. Втжцехівського, О. Триліського, В. Порайка знищили. Панас Любченко, оголошений одним з лідерів цієї організації, застрелився. Участь у ній приписували й О. Шумському. В жовтні 1937 р. його заарештували в місці заслання. І лише в листопаді 1939-го «справу» припинили «за браком нових даних». 
У засланні О. Шумський писав монографію «Малороси», в якій намагався простежити суспільно-політичні умови, що спричинили включення України до складу Російської держави. «За інших обставин,— зазначав він,— за цю працю Українська Академія наук присудила б мені докторський ступінь і обрала б своїм членом. Але не такий тепер час, щоб мій рукопис побачив світ... Нехай він умре разом зі мною...» Колишній нарком освіти України знищив монографію. 18 жовтня 1945 р. О. Шумський у листі до Сталіна знову повертається до міжнаціональних відносин в СРСР: «Уже Ваш виступ з компліментами російському народові й розподіл народів Союзу за розумом, характером та ін. змусив насторожитись. Але те, до чого на днях договорився Микита Хрущов на святкуванні річниці визволення України (транслювалося по радіо), абсолютно нетерпимо й вимагає найенергійнішого протесту». Проти чого ж протестував О. Шумський? Проти вивищування одного народу над іншими, що суперечить їхньому політичному союзові й дружнім взаєминам. Наведемо слова тодішнього голови Ради Міністрів УРСР і секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова за газетою «Радянська Україна» від 19 жовтня 1945 p.: «Російський народ зцементував народи нашої країни в єдину могутню багатонаціональну Радянську державу — любиму Батьківщину радянських людей. Радянський патріотизм російських людей був прикладом, запалював на ратні й трудові подвиги всі народи Радянського Союзу. Російський народ, як керівна сила Радянського Союзу, заслужив загальне визнання і вдячність. (Оплески). Спасибі йому, російському народові, спасибі йому за його ясний розум, стійкість і терпіння, спасибі йому за братерську допомогу нашому українському народові. (Бурхливі тривалі оплески)». Між людьми це називається лестощами й "викликає відразу. «Але в устах глави українського уряду,— писав Ó. Шумський,— така промова вже не окремий випадок малоросійського плазування. Це образливо й принизливо для українського народу... Що ж тоді являє собою народ, від імені якого це говориться,— український народ? Що він без ясного розуму, без стійкого характеру, без твердої волі? Народ безвільних, безхарактерних дурнів, яких врятував розумний, стійкий російський народ, за що й висловлюється йому вдячність». У виступі Сталіна й доповіді Хрущова Шумський вбачав новий курс російської великодержавної політики. «Це лінія національно-політичної кастрації українського народу»,— зазначав він. Однак листи його не доходили до Сталіна. 20 червня 1946 р. він пише записку «для слідства»: «Рішення про самогубство, цю останню вищу форму протесту, я прийняв після того, як вичерпав усі засоби боротьби за реабілітацію». Проте, як виявилось, і цього рішення йому не судилося здійснити. 
18 вересня 1946 р. О. Шумського підступно знищили агенти державної безпеки. 

 

Категорія: Персоналії | Додав: uahistory (02.07.2016)
Переглядів: 175 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz
Copyright MyCorp © 2017