П`ятниця, 29.03.2024, 11:42
Історія України
Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту
Категорії розділу
Загальні [47]
Загальні статті, які поки не відніс в інші рубрики
Антропологія [4]
Розвиток від форм мавпи до сучасної людини
Періодизація [8]
Періодизації історичних подій
Персоналії [167]
Біографії діячів
Первіснообщинний лад [17]
Матеріали з історії з палеоліту до поч. ІХ ст. н.е.
Рабовласницький лад [3]
Про розвиток рабовласницького ладу
Київська Русь [11]
матеріали з історії князівства Русь
Литовсько-польська держава (1340-1648) [2]
Військо Запорозьке (1648-1764) [0]
Під владою Росії, Австрії (1764-1917) [0]
Україна в ХХ ст. [17]
матеріали новітньої історії України
Радянська Україна (1921-1991) [4]
всі матеріали, що стосуються часів радянської влади
Українські землі в складі іноземних держав в ХХ ст [0]
Національно-визвольна боротьба в ХХ ст. [0]
статі про ОУН, УПА та інших патріотів України
Незалежна Україна (з 1991) [10]
історія в часи сучасної незалежної України
Джерела історії [13]
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 726
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Щербицький Володимир

ЩЕРБИЦЬКИЙ ВОЛОДИМИР

28 вересня 1989 р. в Києві відбувся пленум ЦК Компартії України. У відставку пішов Володимир Щербицький. Цієї епохальної події очікували давно. Про неї роками точилися балачки, були багатотисячні мітинги на майданах великих міст України, сотні разів міліція видирала з рук демонстрантів-неформалів саморобні плакати з гаслом: «Щербицького — у відставку!» Але керівник республіканського корабля вперто залишався на своєму місці. Нарешті, дочекалися... Цей пленум на п’ятому році «перебудови» скидався на добре поставлений спектакль для одного глядача — самого Щербицького, сивочолого й лагідного, котрий з виглядом мудрого патріарха уважно споглядав власні проводи. Сімнадцять з половиною років правив він в Україні й тепер міг бути задоволений результатами власної діяльності. Поряд сидів генеральний секретар ЦК КПРС, який спеціально прибув до Києва, щоб провести на пенсію заслуженого соратника. На трибуну піднімалися ланкові, директори заводів, партійні функціонери, державні діячі й говорили про мудрість і чуйність, далекоглядність і скромність, про творчий стиль роботи й величезний досвід... Густі хмари фіміаму, здавалося, заповнили кожен куточок величного палацу... Мабуть, не варто сьогодні докоряти учасникам пленуму за нещирість чи вдаваність: більшість із присутніх — учні та вихованці В. Щербицького — проводжали не стільки його, скільки епоху, з болем і жалем прощаючись з теплими й певними роками, коли депутатським мандатам і персональним дачам ніщо не загрожувало. 249Пленум закінчився під бурхливі, тривалі оплески. Ніби й не було 17 років застою та розправ з інакомислячими, ніби й не було екологічних катастроф у багатьох регіонах республіки. Ніби й не існувало Чорнобильської трагедії та злочинної бездіяльності вищих керівників України навесні 1986 р. Що ж за дивовижна людина така пішла на «заслужений відпочинок» у вересні 1989-го? Щоб відповісти на це запитання, згадаймо, хоча б побіжно, основні етапи звивистої і суперечливої політичної біографії В. Щербицького. Народився він 17 лютого 1918 р. в робітничій сім’ї у невеликому містечку Верхньодніпровську. Про його дитячі та юнацькі роки відомо надзвичайно мало — вчився добре, танцював на вечорницях, вмів постояти за себе навіть на вулиці. Під час колективізації 1932 р.— на початку великого голодомору— Володимир вступає до комсомолу. В 1934— 1935 pp., ще до вузу, встигає попрацювати на звільненій і дуже престижній тоді комсомольській посаді, що розцінювалась як старт до високих державних щаблів. Мабуть, лише вступ до Дніпропетровського хіміко-технологічного інституту допоміг йому спокійно пересидіти на студентській лаві криваві 1937—1939 pp., коли в Україні було знищено десятки тисяч комсомольських працівників та активістів і репресовано майже всіх комсомольських функціонерів різних рівнів. Навесні 1941-го В. Щербицький складає державні іспити на звання інженера. На той час він уже був членом ВКП(б), бо добре розумів, що без партквитка сходження вгору навіть для найталановитішої людини скидатиметься на альпіністський підйом високої категорії складності. Потім вибухнула війна. Увесь 1941 р. В. Щербицький перебував на навчанні у Військовій академії хімічного захисту і лише згодом — у частині, що була розташована у Монголії, але прирівнювалась до діючої армії. В боях ніколи участі не брав — про це свідчить повна відсутність бойових нагород. 1946 р. він повертається до Дніпродзержинська — того самого міста, де в травні 1937-го після тотальних арештів і розправ над «ворогами народу» вперше посів високу керівну посаду заступника голови міськвиконкому молодий інженер-металург Л. Брежнєв. Тільки величезний дефіцит фахівців, щоб не сказати справжній кадровий голод, допоміг швидкій та успішній кар’єрі майбутнього «батька застою». А до цього Л. Брежнєв жив у Дніпродзержинську зі своїми численними родичами. Там закінчив металургійний інститут. У цьому ж місті два роки перебував на різних інженерно-технічних посадах В. Щербнцький. У 30-річному віці, коли за тогочасними нормами й канонами розпочинати велику кар’єру було вже пізно, В. Щербицький зробив, мабуть, головний крок у своєму житті — зблизився із Л. Брежнєвим. їхня сердечна дружба обірвалася лише після смерті останнього. А поки що Брежнєв часто навідується до рідного міста; невдовзі стає «хазяїном» усього Дніпропетровського краю — першим секретарем одного з найбільших обкомів партії. Тоді згадує про В. Щербицького. Пленум Дніпродзержинського міськкому партії обирає йогo другим секретарем МК КПУ — неабиякий ривок уперед, зроблений під опікою JI. Брежнєва. Без попереднього «відсиджування» в апараті, без «дозрівання» інструктором і завідуючим відділом отак відразу стати другою особою в місті, потрапити до республіканської номенклатури вдавалося не кожному. За ці три роки — з 1948 по 1951-й — Щербицький встиг зробити чимало і, найголовніше, зумів зарекомендувати себе енергійним, здібним і працьовитим керівником, наполегливим партійним адміністратором, здатним вирішувати будь-які питання. З’явилися потрібні зв’язки у Києві, в Москві, в апаратах республіканських та союзних міністерств. 1951 р. йому пропонують працювати в номенклатурі ЦК КПРС — парторгом ЦК КПРС на Дніпровському металургійному заводі у Дніпродзержинську. Цей суто сталінський інститут комісарів індустрії з надзвичайно широкими повноваженнями, що зберігся з часів перших п’ятирічок та років Великої Вітчизняної війни, безумовно, заважав директорам заводів-велетнів. Але для партійного працівника такий «стрибок» мав кілька привабливих сторін: по-перше, забезпечував зв’язки у Москві, в апараті ЦК, по-друге, був свідченням високої довіри та благонадійності й, нарешті, приємний цей дзвоник-сигнал сповіщав про близьке підвищення. Так і сталося. 1952 р. В. Щербицького обирають першим секретарем Дніпродзержинського міськкому. Далі він робить блискучу кар’єру. 1954 р.— другий, а 1955-го — перший секретар Дніпропетровського обкому партії, повновладний господар величезного краю хліборобів і металургів. Щоб піднятися ще вище, 37-річному першому секретареві обкому треба було якось відзначитися. Але він не став вдаватися до дешевих ефектів, уже тоді продемонструвавши одну з найсильніших рис свого характеру — вміння скрупульозно, не кваплячись, збирати власну команду. 
Насамперед до неї увійшов О. Ватченко — досвідчений і вольовий адміністратор, який ще до приходу В. Щербицького керував відділом організаційної роботи. Він став секретарем, а згодом — і другим секретарем Дніпропетровського обкому. В поле зору В. Щербицького потрапив і В. Чебриков — здібний інженер-металург, колишній бойовий офіцер. Його також узяли на роботу до обкому. На початку 1956 р. В. Щербицький як делегат уперше бере участь у роботі XX з’їзду КПРС, слухає приголомшливу доповідь М. Хрущова. Тоді ж, на XX з’їзді, його обирають до сонму безсмертних — вищого ешелону партійної ієрархії; Він стає членом центральної ревізійної комісії КПРС, знайомиться з М. Хрущовим. Поряд дедалі могутнішає і старий друг — новоспечений секретар ЦК КПРС JI. Брежнєв. Надаючи великого значення розвиткові промисловості, В. Щербицький відвідує заводи, «підганяє» директорів, сприяє проведенню реконструкції. Його енергія та ініціативність, а також прагнення оновити промисловість, збільшити її потенціал припали до душі першому секретареві ЦК КПУ О. Кириченку. А тут ще у вересні 1957 р, Дніпропетровщина вдруге зібрала багатий урожай; значно зріс приріст валового обсягу промисловості. Тоді й відбулася в ЦК Компартії України тривала розмова О. Кириченка з В. Щербицьким, якому було запропоновано велику посаду. У грудні 1957 р. його обирають секретарем ЦК КПУ з промисловості й одразу, що також траплялося дуже рідко, членом політбюро (тоді — президії) ЦК. Працювати разом з О. Кириченком В. Щербицькому довелося лише 21 день — уже 26 грудня того обрали другим секретарем ЦК КПРС, і він вирушив до Москви. В Україні головним керманичем став М. Підгорний — виходець із Харкова, який тягнув за собою усю «харківську рать». Чотири роки перебував В. Щербицький в апараті ЦК КПУ, коли на обрії з’явилися нові, хвилюючі перспективи. Гарячий і невгамовний М. Хрущов багато експериментував, але не вмів і не хотів спокійно сприймати провали власних прожектів. На січневому (1961) пленумі ЦК КПРС він піддав нищівній критиці керівництво ряду регіонів країни за зрив планів хлібопостачання, за недостатню увагу до «королеви ланів» — кукурудзи. Дісталося на горіхи й керівникам України — їх товкли чк не найбільше. І переляканий М. Підгорний, щоб врятувати себе від оцали, підставив під вогонь голову Ради Міністрів П. Кальченка, на якого й звалили усі існуючі та вигадані провини. По кількох днях його звільнили з посади прем’єра, котру той посідав з 1954 р. А на це місце Л. Брежнєв запропонував М. Хрущову «надійну зміну» — енергійного й кмітливого господарника, інженера-технолога В. Щербицького. Політбюро ЦК КПРС схвалило рекомендацію, і ось Щербицький уже на чолі уряду республіки. Через місяць на XXII з’їзді КПРС новоспеченого прем’єра обрали членом Центрального Комітету, де він і залишався незмінно всі наступні 29 років. Прагнучи відразу зміцнити своє становище, В. Щербицький почав домагатися призначення на залишену ним посаду першого секретаря Дніпропетровського обкому Антона Гайового, який з 1940 р. працював першим секретарем кількох, по черзі, обкомів, але в останні роки став скаржитися на здоров’я. Однак деякі члени політбюро ЦК КПУ мали на думці іншу, прийнятнішу для них, кандидатуру. Саме тоді дуже швидко, змагаючись за темпами лише із В. Щербицьким, набував ваги й політичного впливу перший секретар Київського обкому П. Шелест, обраний до того ж 1960 р. кандидатом у члени політбюро ЦК. Чимало людей, та, мабуть, і сам М. Підгорний, вважали, що досвідчений господарник П. Шелест, який донедавна очолював великі авіаційні заводи у Ленінграді та Києві, має більше підстав керувати усією промисловістю. В. Щербицькому ж цього не хотілося — і П. Шелест, і М. Підгорний були вихідцями з Харкова. Мобілізувавши усі свої московські зв’язки, В. Щербицький усе-таки домігся, щоб секретарем Центрального Комітету обрали А. Гайового. Хоча така спритність нового голови Радміну, звичайно ж, не сприяла зміцненню його стосунків з М. Підгорним... Та й Шелест, мабуть, образився, тим більше що при обговоренні В. Щербицький посилався на його чималий вік — у 53 роки, мовляв, пізно починати роботу в ЦК. Коли ж через місяць обрали 54-річного хворого А. Гайового, всім стало зрозуміло — велася не дуже чесна гра. Втім через чотири місяці П. Шелест з М. Підгорним узяли реванш: 30 вересня 1961 p., в останній день роботи XXII з’їзду Компартії України, П. Шелеста було обрано членом політбюро ЦК КПУ По якомусь часі у них з В. Щербицьким виник гострий і неприхований конфлікт, що про нього П. Шелест не забував ніколи. За ініціативою П. Шелеста розгорнулося велике житлове будівництво в сільській місцевості Київщини — інакше, справедливо вважав Шелест, людей не селі не втримати. 253Центральним місцем цієї широкомасштабної програми мала стати Ксаверівка на Білоцерківщині — там за індивідуальним проектом будувалося зручне й гарне «село майбутнього», в яке П. Шелест вкладав усю душу. Але матеріали були жорстко фондовані, лімітні... Обком партії був змушений допомагати. На одному із засідань політбюро В. Щербицький нагримав на П. Шелеста за витрати фондових будівельних матеріалів на «якісь дурниці». А потім додав: нічого, мовляв, не дамо, переб’ються селяни. Краще б він такого не казав... Щербицький зрозумів це, коли стало відомо, що долею Ксаверівки цікавиться «сам Микита Сергійович». До того ж на той час уже відчувалося, й дуже помітно, що М. Підгорний і В. Щербицький не спрацювалися. Не вельми теплі стосунки склалися у нього і з впливовим і вольовим другим секретарем ЦК КП України І. Казанцем. Послабилися його позиції й у зв’язку зі смертю навесні І962 р. А. Гайового. «Святе місце» одразу ж зайняв П. Шелест, який дедалі тісніше сходився з М. Підгорним. Це був перший етап протистояння П. Шелеста і В. Щербицького. Етап, який завершився не на користь останнього. На посаді голови Ради Міністрів України В. Щербицький протримався лише два роки. В червні 1963-го його звільнили з цієї посади «у зв’язку з переходом на іншу роботу» — знову першим секретарем Дніпропетровського обкому. Що й казати, удар для 45-річного В. Щербицького був тяжким і приголомшливим. Учорашні друзі та заступники відвернулися, обминаючи опального лідера десятою дорогою. Здавалося, все пропало, полетіло шкереберть. Але найбільше бентежило В. Щербицького, що його звільнення було, мабуть, останнім кроком в Україні М. Підгорного: той переїжджає до Москви працювати секретарем ЦК КПРС. Хто буде новим першим в Україні? А М. Хрущов не просто звільнив В. Щербицького — незабаром його вивели ще й зі складу кандидатів у члени політбюро ЦК КПРС, обравши на вакантне місце запеклого супротивника — Петра Шелеста, який у червні 1963 р. став «хазяїном» України — першим секретарем ЦК КПУ. Місце В. Щербицького у Раді Міністрів посів І. Казанець — другий секретар ЦК. У липні пленум ЦК оформив повну перемогу харків’ян над усіма іншими: першим секретарем ЦК за місяць до цього став П. Шелест — «людина-торпеда», як жартували пошепки в апараті, бо здолав за дев’ять років шлях від директора заводу до господаря великої республіки; другим — колишній перший секретар Харківського промислового обкому Соболь; а секретарем ЦК з ідеології — також харків’янин, колишній секретар обкому Скаба — він був обраний ще раніше, але в харківську команду вписався залюбки. В. Щербицький залишився в Дніпропетровську — прораховувати власні помилки. І ймовірніше, що більше ніякі переїзди йому вже не світили, якби не змова Брежнєва — Підгорного — Суслова, котра призвела до усунення М. Хрущова. Після «коронації» Леоніда Ілліча В. Щербицький перестав дивитися на увесь світ крізь чорні окуляри. Достеменно відав, що Л. Брежнєв витягне й допоможе. Але чекати довелося довгенько — понад рік. «Заслання» на Дніпропетровщину тривало два з лишком роки — до жовтня 1965-го. Л. Брежнєву необхідно було міцно стати на ноги, щоб взятися за працевлаштування вірних старих друзів. Затримка трапилась через те, що несподівано планам щодо повернення В. Щербицького до Києва рішуче заступив дорогу П. Шелест, мотивуючи це тим, що вони не зрозуміють один одного. Своєю чергою, тандем Шелест — Казанець давно вже заважав Москві крамольними проектами щодо республіканського госпрозрахунку, більшої незалежності республіканських структур у господарських питаннях. Тож І. Казанця без погодження з політбюро ЦК КПУ призначили міністром чорної металургії СРСР, а П. Шелесту вище керівництво доручило підібрати кандидатуру на посаду голови республіканського уряду. Брежнєв прагнув будь-що поставити на цю ключову посаду «вірну людину» — В. Щербицького. Й підтримку мав надзвичайно могутню, але от два члени політбюро та Підгорний... Ці ніяк не могли змиритися з призначенням В. Щербицького прем’єром України. Умовляння почалися ще з літа 1965 р. Шелест відбивався. Але у жовтні тріумф В. Щербицького таки відбувся — повернувся до Києва з твердою вірою, що тепер лише він розпоряджатиметься в республіці. Щоправда, рожеві мрії розсипалися: виявилося, що хазяїн все бачить, все знає, все чує і що з П. Шелестом краще не жартувати. Тим більше, що Л. Брежнєв попередив: головний — Петро Юхимович. 
Наприкінці 1965 р. команда В. Щербицького розпочала тривалу, ризиковану й дуже небезпечну війну з командою П. Шелеста, війну без боїв та крові, що тривала довгі сім років. За цей час клан В. Щербицького поступово змінив розстановку сил в Україні й перебрав усю владу... Поступову заміну однієї «команди» на іншу В. Щербицький та його прихильники успішно проводили скрізь, просуваючи в керівні органи своїх людей. Коли всі умови в Україні визріли (або були створені штучно), Брежнєв вирішив у 1971-му остаточно зрівняти В. Щербицького із П. Шелестом. Уперше після сталінських часів, коли 1947 р. у Києві разом працювали Л. Каганович та М. Хрущов, в Україні опинилося одразу два члени політбюро ЦК КПРС — перший секретар ЦК КПУ і голова Ради Міністрів. Але В. Щербицький не «гнав коней», розуміючи, що справу фактично вже вирішено на XXIV з’їзді. На тлі мертвотної сусловської ідеології дещо грубуватий, але закоханий в українську культуру, народну творчість та історію українського козацтва П. Шелест здавався навіть не лібералом, а небезпечним дисидентом — «ліз» захищати письменників, як О. Гончара, або кіномитців, як Ю. Ілленка, опікувався краєзнавством, створенням заповідників у Каневі, на Хортиці, в Асканії-Новій. Здавалося б — навіщо? Для чого?.. І в травні 1972 p., відіславши П. Шелеста до Москви (там його розважав та «затримував» особисто Л. Брєжнєв), у Києві терміново скликали позачерговий пленум ЦК Компартії України. А пленум цей став остаточним тріумфом B. Щербицького, якого було обрано одноголосно першим секретарем ЦК КПУ. На довгі сімнадцять років починалася Його доба на українській землі. «Операція підсиджування», проведена в три етапи, успішно завершилася. Чи не найпершим кроком В. Щербицького стала розправа зі своїм попередником. Почалося з книги «Україно наша радянська». Хтось підказав, що П. Шелест нібито навмисно вклав у назву своєї праці абревіатуру УНР — Українська народна республіка, яку очолювали В. Винниченко та C. Петлюра. Журнал «Комуніст України» 1972 р. в анонімній рецензії звинуватив П. Шелеста у вихвалянні козацтва, ідеалізації минувшини, пропаганді архаїчних часів і навіть у націоналістичних помилках. Після цього В. Щербицький закрив Україну для П. Шелеста назавжди — навіть до могил батьків на Харківщині той їздив потайки, щоб не довідався Перший. Потім розпочалося цькування .друзів та рідних П. Шелеста — він змушений був перевезти до Москви обох синів, яким створювали на роботі ускладнення та незручності. А далі здійнялася цілеспрямована ідеологічна хвиля засудження націоналістичних перегинів. Постраждало чимало діячів культури, мистецтва, літератури. Українська мова швидко витіснялася з партійного та державного апарату, діловодство перевели майже повністю на російську. Все це новий господар республіки запроваджував у контексті сусловського надінтернаціоналізму, що вів до знищення національної культури. Тодішній секретар ЦК КПУ з ідеології, відомий учений-хімік, академік Федір Овчаренко такій меті явно не відповідав. Не міг він ламати голови непокірним, кваліфіковано викручувати руки. І в жовтні пленум ЦК звільнив його від обов’язків кандидата в члени політбюро й секретаря ЦК Компартії України «у зв’язку з переходом на наукову роботу». Головним ідеологом-інтернаціоналістом України став В. Маланчук. Здається, він народився запізно — десь у 30-х pp. краще почувався б на цій високій посаді, мав би більше можливостей розгорнутися, показати здібності ідеолога-карателя. Втім В. Маланчук і тепер виявив неабияку активність у боротьбі з українським буржуазним націоналізмом. Численна армія спеціальних чиновників «прочищала» тематичні плани видавництв, суворо стежила за змістом і навіть оформленням газет та журналів, пильнувала репертуари театрів, діяльність кіномитців, розвідки вчених-гуманітаріїв. Якщо серед ідеологічних чиновників і справді чимало буди позбавлені інтелекту, то сам В. Маланчук вважався людяною, високоосвіченою, ерудованою, захистив кандидатську й докторську дисертації, написав чимало книжок і монографій, здобув звання професора історії у Львівському державному університеті. Тим аморальніший і підступніший вигляд має вся його подальша діяльність — діяльність «лицаря у війні з національною культурою»... «Кращі кадри — власні кадри». Це гасло, близьке серцю й розуму будь-якого владного керівника, пасувало і В. ІЦербицькому, бо найбільше сил у перші три-чотири роки правління докладав до закріплення на керівних посадах надійних і відданих людей, а також усунення з політичної арени «шелестівської команди». Після цього міг вже не боятися нікого в республіці — конкурентів на політичному обрії просто не існувало. 
13 лютого 1976 р. на XXV з’їзді КПУ В. Щербицький майже повністю замінив склад політбюро ЦК КПУ і кандидатів у члени політбюро. Ротація, що й казати, небачена для брежнєвських тихих часів, але вона забезпечила сталість влади. Ще через півроку спровадив на почесну пенсію голову Президії Верховної Ради УРСР Івана Грушецького. А після того як 1979 р. він позбувся одіозного владолюбця В. Маланчука, вищий ешелон керівництва застиг у незмінному, стагнаційному спокої на довгі роки. В Україні настав повний політичний штиль— жоден з керівників не смів наблизитися до «хазяїна»; дистанція витримувалася надзвичайно суворо і прискіпливо. Таку точнісінько операцію провів В. Щербицький у першій половині — середині 70-х pp. майже з усіма керівниками областей. Усіх «шелестівських» замінив на своїх, забезпечивши надійний і безпроблемний механізм голосування на пленумах. Така кадрова політика Щербицького особливо чітко простежується на прикладі першого секретаря Кіровоградського обкому Михайла Кобильчака. Він небезпідставно вважався одним з кращих знавців сільського господарства України, одержав навіть звання Героя Соціалістичної Праці за високі врожаї і нічим, здається, перед центром та особисто Щербицьким не завинив. Працював собі у провінції й був задоволений, але... був близьким знайомим Шелеста — працював у Київській області першим секретарем райкому, у знаменитій Мнронівці, а потім і секретарем обкому по сільському господарству. Всі ці роки Шелест очолював Київську область, а як став першим секретарем ЦК, направив Кобильчака у Кіровоград, довіривши один з найбільших ланів республіки. Потім честь по честі, без усякої протекції — за врожаї трьох років, найкращі в Україні,— написав нагородного листа на Золоту Зірку. Поки документи ходили-бродили, Шелеста зняли, і нагороду вручав Кобильчаку вже Щербицький. Одразу прогнати першого секретаря обкому, який щойно отримав Зірку Героя, було неможливо, і Щербицький кілька років очікував, сподіваючись на якийсь ляп чи «нп» на Кіровоградщині. Та все йшло не гірше, ніж у інших. Ну як же зняти без жодних підстав невинну людину? Винахідливі голови допомогли. Як розповідав один з галузевих секретарів обкому, на очах у всього апарату й ЦК Щербицький почав «поїдати» Кобильчака: щороку, а то й частіше його слухали на секретаріаті, на політбюро. І критикували вже там — скільки душі завгодно. Зрозумівши, що діла не буде, Кобильчак змушений був капітулювати і, махнувши на все рукою, пішов у відставку. Під одвертим тиском Щербицького, знаючи, що ніхто, жодна людина в політбюро його не захистить і не допоможе, вистояв хіба що Федір Моргун — перший секретар Полтавського обкому. Тим, хто приймав правила гри і ставав чітко на бік Першого, жити було спокійніше й краще — «хазяїн» підтримував, прикривав, щедро нагороджував... Не варто, мабуть, бути необ’єктивним і малювати портрет Щербицького лише чорними фарбами, а тому підкреслимо: зовсім неправда, що Щербицький висував і підтримував лише погані, негодящі кадри. Всі чи майже всі йото висуванці — і Погребняк, і Качаловський, і Коломієць, і Миронов, і Єльченко, і Масол, і Гуренко, і багато інших — були надзвичайно енергійними людьми, мали високу освіту, великий досвід роботи, чималі організаторські здібності. Щоправда, це зовсім ще не означає, що вони повністю відповідали своїм посадам, але, по-перше, інших кадрів система не видавала «на-гора», а по-друге, від керівників вимагалася особиста відданість не справі, а конкретній особі — Щербицькому. Інакше май хоч три освіти й десять талантів — дорога вгору буде зачинена. Крім того, з роками відбувалося і прискорювалося переродження — від всевладності, від вседозволеності у деяких областях місцеві партвожді перетворювалися на справжніх князьків — хіба що феодальних сутичок з сусідами не було. Від довгосидіння з’явився бридкий стереотип — «моя область» (район), що схочу, те й зроблю, що забажаю, те й побудую. Стереотип можновладдя, який певною мірою виховував і сам Щербицький. Головною його провиною та помилкою можна вважати, певно, узурпацію всієї влади й розстановку скрізь своїх «хлопців, які ніколи не підведуть». А тих, кого не знав особисто, Щербицький швиденько розпихував на інших місцях — щоб таки не підвели. Результат виявився блискучий — Перший контролював усі сфери життя республіки. Надзвичайно слушну думку про Щербицького та його епоху висловив відомий вчений-історик Іван Курас: «Загальна оцінка не може бути однозначною. З одного боку, особиста енергія, наполегливість, працездатність і цілеспрямованість внесли свіжий струмінь... Наслідком цього був подальший розвиток економіки, соціальної сфери і культурного будівництва. Разом з тим кількісні показники зростання були досягнуті переважно за рахунок екстенсивних факторів. Тому в міру їх вичерпання почалося невпинне падіння ефективності суспільного виробництва, все більш негативно позначався механізм гальмування, виявилися ознаки застою у всіх сферах. Вчасного ж критичного аналізу, вміння запобігти цьому, побачити причини загрозливих тенденцій, що зримо вимальовувалися ще на рубежі 70—80-х pp., явно бракувало і в центрі, і в республіках. Україна також не була винятком... Економічна стагнація загострила і соціальні проблеми. Зрівнялівка в оплаті праці, порушення принципу соціальної справедливості, зниження реальних доходів, купівельної спроможності карбованця, ріст цін і поглиблення інфляції, дефіцит найнеобхідніших товарів призвели до загрозливої суспільної корозії. Напруження посилювалося гостротою житлової проблеми, кричущим станом охорони здоров’я, освіти, науки і культури. В керівництві недооцінювалась складність і суперечливість соціально-класової структури суспільства...» З початком горбачовських реформ і новацій, які почали розвалювати брежнєвські бастіони застою, В. Щербицький, мабуть, ще 1985 р. відчув, що час його закінчився. Але ще чотири роки без особливої напруги утримував владу, й мало того — активно впливав на всі кроки загальносоюзного керівництва, на всі рішення М. Горбачова та його прихильників. Як же це вдалося? Адже його ровесники, посаджені ще JI. Брежнєвим, пішли значно раніше. Причин декілька. По-перше, відносно стабільне становище в Україні з продуктами й товарами широкого вжитку не призвело до вибухового загострення в суспільстві. По-друге, міцний, вишколений і загартований державний, партійний та ідеологічний апарат уміло й рішуче стримував розвиток радикальних процесів, консервував їх, проводив поступово чи гасив. По-третє, чимале, мабуть, значення мав і той факт, що за В. Щербицьким, на відміну, скажімо, від середньоазіатських князьків чи ханчиків, не водилося прямих кримінальних злочинів — хабарництва, фізичних розправ, розкрадання державних коштів тощо. Ось чому союзне керівництво не вважало необхідним втручатися, не прагнуло «повалити» В. Щербицького. Але була ще й чертверта причина: В. Щербицький виявився надзвичайно умілим капітаном. Він просто-таки віртуозно маневрував серед бурхливих хвиль горбачовської перебудови, перекладаючи кермо то ліворуч, то праворуч, то додаючи обертів двигуну, то майже зупиняючи його. Він вчасно підтримував М. Горбачова — допоміг стати навіть генеральним секретарем. І ще знав, щоб кораблю вижити у жорстокий шторм, за борт необхідно викидати все зайве, важке, непотрібне. Баласт він викидав надзвичайно рішуче й вправно, як справжній морський вовк, що за довге життя вцілів не в одному штормі. А баластом цим виявилися колишні однодумці, старі приятелі, вчорашні висуванці. У «гамбурзькому рахунку» до В. Щербицького чи не найбільшим боргом перед Україною історією буде поставлено Чорнобиль. Навіть не страхітлива аварія і не підступно-боягузлива поведінка республіканського керівництва в ті дні, і навіть не замовчування всенародної трагедії протягом двох наступних років, коли багато лиха ще можна було відвернути, зупинити в дорозі... Ні, не це головне. А те, що смертоносна станція з’явилася саме там, де з’явилась,— у верхів’ях Дніпра, воду якого споживають 2/з населення України, поблизу майже тримільйонного міста. Це найчорніший, найнеоплатніший борг В. Щербицького перед власним народом. Як досвідчений господарник керівник В. Щербицький не міг не розуміти, що будівництво ЧАЕС — це насамперед мільярдні капіталовкладення, фондові матеріали, поповнення бюджету республіки. Тому, не шкодуючи сил і власного часу, «пробивав» будівництво. Будувати і першу, і другу чергу ЧАЕС почали за його прямим наказом, не дочекавшись навіть остаточного затвердження проекту, незважаючи навіть на негативні експертизи вчених, попередження фахівців. На цьому й завершимо розповідь про колишнього могутнього володаря України, чия постать і чиє життя — хочемо ми цього чи ні — належить історії. Сьогодні він постає перед більшістю із нас як негативний історичний персонаж, один з найпомітніших «останніх із могікан» тиранічного режиму, головний архітектор Чорнобильської трагедії і руйнівник духовних джерел власного народу. Але, можливо, майбутні історики, не обтяжені нашими політичними пристрастями й уподобаннями, зможуть з відстані років об’єктивніше оцінити цього державного діяча, який протягом двадцятиріччя дбав про створення величезного промислового потенціалу й багатопрофільної фундаментальної науки, вкладав мільярди у будівництво шляхів і розвиток сільського господарства... 
В. Щербицький помер у лютому 1990 p., через чотири місяці після проводів на пенсію і лише кілька днів не доживши до святкування свого 72-річчя від дня народження. Похований, звичайно ж, на центральній, урядовій, алеї Байкового цвинтаря у Києві. 

 

Категорія: Персоналії | Додав: uahistory (02.07.2016)
Переглядів: 1056 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Вхід на сайт
Пошук
Друзі сайту
Copyright MyCorp © 2024Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz