ТАРАС ШЕВЧЕНКО

Неперевершений світоч української культури, геніальний поет Тарас Григорович Шевченко відомий в історії України і як непохитний борець за її державну незалежність та політичну самостійність, за повне визволення українського народу від національного і соціального гноблення. Усним і друкованим словом він наполегливо закликав до рішучого повалення самодержавно-кріпосницького ладу Російської імперії, визволення з-під її гніту всіх поневолених народів. Його пройняті демократичними ідеями твори набули популярності серед громадськості та широких народних мас.

Народився він 9 березня 1814 р. в с. Моринці Київської губернії (тепер — Черкаської обл.) у родині кріпаків Григорія Івановича і Катерини Якимівни Шевченків, яка належала разом з вісьмома тисячами інших «кріпосних душ» поміщикові Павлу Енгельгардту — одному з нащадків князя Потьомкіна, що «прославив» себе в історії як активний провідник колонізаторської політики російського царизму в Україні, душитель «пугачовщини» і знищувач Запорозької Січі. Це про нього пізніше згадував Т. Шевченко в поемі «Сліпий», пов’язуючи ненависне в Україні ім’я Потьомкіна з іменем його коханки, цариці-кріпосниці Катерини II, яка:

...Степи запорізькі Німоті ділила.

Та бахурям і байстрюкам

Люд закрепостила.

власне, «байстрюком» потьомкінського небожа Василя Енгельгардта був його позашлюбний син Павло, затаврований одним з ініціаторів викупу Т. Шевченка 1838 р. з кріпосницької неволі художником К. Брюлловим як «найбільша свиня в торжевських пантофлях». В історії ім’я цього жорстокого і малоосвіченого кріпосника-солдафона тільки і залишилося у зв’язку з причетністю до біографії свого геніального кріпака, а той уже з повним правом міг заявити про себе в автобіографії, надрукованій 1860 р. петербурзьким журналом «Народное чтение»: «Історія мого життя становить частину історії моєї батьківщини». З 47 років, прожитих Шевченком, 24 він був кріпаком. «Кріпацьке горе завжди стояло перед його очима»,— зазначав у спогадах про нього один з приятелів Тараса — Лев Жемчужников. Шевченко не пішов шляхом «тупорилих віршомазів», які лицемірно розписували «тихий рай» у хатинах селян, а показав справжню кріпосницьку дійсність, де:

Латану свитину з каліки знімають,

З шкурою знімають, бо нічим обуть

Княжат недорослих. А он розпинають

Вдову за подушне, а сина кують,

Єдиного сина, єдину дитину,

Єдину надію!— в військо оддають!

Бо його, бач, трохи! А онде під тином

Опухла дитина — голоднее мре,

А мати пшеницю на панщині жне...

У своїх творах поет нещадно викривав усі породження кріпосницького ладу: безправність селян, пригнобленість їх, безсоромну торгівлю «душами», насильства і здирства поміщиків. Убоге, злиденне життя кріпацького села постає і з малярських творів Шевченка, який після звільнення з кріпацтва протягом 1838—1842 pp. навчавсь у Петербурзькій Академії художеств. Обідрана й обшарпана рідна хата художника, де він провів свої дитячі роки і яку пізніше зобразив в одній із олівцевих замальовок, була тоді типовим житлом селян-кріпаків. Ще разючішою у своїй непривабливій і просто жахливій убогості виглядає «Вдовина хата». Подорожуючи по Україні, Шевченко не тільки поетичним пером, а й рукою художника відтворював життя простого люду. «Хутір на Україні», «Селянський двір», «Селянська сім’я», «Судна рада в селі» — ось неповний перелік сюжетів, які привернули увагу художника під час його подорожей. Разом з тим він викорінював ілюзії кріпаків про «доброго царя», повчав, що нема на світі ліпших чи гірших царів, бо всі вони гнобителі народу. За колонізаторську політику царизму Т. Шевченко гнівно картав у своїх поетичних творах Петра І і Катерину II, і найбільше — свого сучасника Миколу І та його посіпак-губернаторів, які, за Шевченковим виразом, «Украйну правили». Розвінчуючи сваволю кріпосників і деспотизм царизму, Т. Шевченко, зокрема в своєму славнозвісному «Заповіті» (1845), безпосередньо закликав пригноблених повстати проти гнобителів:

... Вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

Шевченкові однаково були ненависні гнобителі будь-якої національності. Але особливу ненависть у нього викликали українські феодали, які всіляко намагалися замаскувати своє експлуататорське нутро. Українських поміщиків він презирливо називав «перевертнями» і «недолюдками», що «гірше ляха» розпинають простих людей, гнівно таврував представників старовинних козацько-старшинських і шляхетських родів — Галаганів, Киселів, Кочубеїв як запеклих кріпосників. Різко засуджував і тих своїх «земляків», котрі, забувши Україну, потонули в багні самодержавного бюрократизму. Докладав усіх сил, щоб пробудити національну самосвідомість — спочатку хоча б серед освічених кіл громадськості, а згодом і серед широких народних мас.

Як демократ Т. Шевченко ненавидів російський царизм, бо той захищав інтереси правлячих експлуататорських верств суспільства («Бодай кати їх постинали, отих царів, катів людських»), засуджував Російську імперію, в якій «від молдаванина до фінна на всіх язиках все мовчить»; як національний патріот уболівав за тим, що над Україною самодержавний «орел чорний сторожем літає» історичне минуле поет використовував для пропаганди національно-визвольних ідей. Подвиги козацтва оспівувались ним як здійснені насамперед в ім’я незалежності рідної землі. Добрим словом у своїх творах він згадує лише тих, хто, на його думку, не поступився перед імперською політикою самодержавства: Дорошенка, Полуботка, Гордієнка. З симпатією ставиться і до гетьмана Івана Мазепи, але докоряє йому за те, що той не з’єднався з Семеном Палієм і через те програв Полтавську битву 1709 p., внаслідок чого і посилилась гнобительсько-колонізаторська політика в Україні. Не викликали щонайменшої поваги у Шевченка й такі ватажки козацтва, яких він затаврував «рабами, підножками, гряззю Москви», як «дурний гетьман» Скоропадський, «дурний попович» Самойлович, Кирило Розумовський, який «лизав, мов собака, патинки цариці». Неоднозначною була і його оцінка історичних заслуг Богдана Хмельницького. З одного боку, він висловлював своє захоплення діяльністю «геніального бунтівника», як сам називав цього насправді одного з найвидатніших гетьманів. А з другого — як послідовний обстоювач ідеї державної самостійності України Шевченко не міг простити Хмельницькому його фатальної історичної помилки — злуки з Москвою. Не в одній із своїх поезій він нещадно картає гетьмана, та найсильніше за емоційною художньою образністю і справді всебічною глибиною це зроблено в кількох рядках зовсім невеличкого вірша, написаного 1859 p., тобто вже наприкінці життя автора, під враженням відвідин міста Переяслава, на той час занепалого і в благоустрої, і в економіці, а колись першорядного полкового центру автономно-козацької України. Це були останні поетичні Шевченкові рядки, написані в Україні. Остаточною виявилася й висловлена в них загальна оцінка Б. Хмельницького та здійсненого ним 1654 р. у Переяславі політичного акту підпорядкування України Московській державі:

Якби то ти, Богдане п’яний,

Тепер на Переяслав глянув!

Та на замчище подивись!

Упився б! Здорово упивсь!

І препрославлений козачий

Розумний батьку! ...і в смердячій

Жидівській хаті б похмеливсь

Або в калюжі утопивсь,

В багні свинячім.

Амінь тобі, великий муже!

Великий, славний! та не дуже...

Якби ти на світ не родивсь

Або в колисці ще втопивсь...

То не купав би я в калюжі

Тебе, преславного. Амінь.

Апофеозом Шевченкових історичних поглядів, поставлених на службу національно-визвольної боротьби, стала поема-містерія «Великий льох» (1845). Занепад незалежності України автор пов’язує з трьома найвиразнішими, на його думку, подіями: Переяславською угодою (1654), Полтавською битвою (1709) і зруйнуванням Запорозької Січі (1775). Поширювані в рукописних списках Шевченкові твори антикріпосницького, антисамодержавного і національно-визвольного змісту вивчали напам’ять люди різних соціальних верств. Та й сам Т. Шевченко багато їздив по Україні, то як вільний художник (1843— 1845), змальовуючи краєвиди та жанрові картини на історичні та етнографічні теми для майбутнього видання альбому «Живописная Украйна», то виконуючи у 1845—1847 pp. доручення Київської археографічної комісії щодо замальовок і опису архітектурних споруд та інших пам’яток української історичної старовини. Подорожі ці використовувалися і для пропаганди визвольно-демократичних ідей. За народними переказами, вона була дуже переконливою і широко доступною для сприймання. Звичайно Шевченко збирав навкруг себе великий гурт простих людей. Виймав з кишені жменю насіння, клав окремо одне зернятко і казав: «Це — цар»; потім трохи далі відкладав невеличку купку насіння і промовляв: «Це — пани»; нарешті брав повну жменю насіння і засипав нею і «царя», і «панів», говорячи: «А ось це ми — народ!» Таким простим способом показував незламну силу народу в боротьбі проти гнобителів. Т. Шевченко брав участь і в діяльності Кирйло-Мефодіївського товариства (1846—1847) — першої в історії України нелегальної політичної організації, яка ставила за мету національне і соціальне визволення українського народу, возз'єднання його в єдиній соборній державі з одночасним створенням федерації (скоріше йшлося про конфедерацію) добросусідських слов’янських країн. Основним засобом досягнення цієї мети більшість кирило-мефодіївців вважала просвітницьку пропаганду. Т. Шевченко ж пропонував і знайшов взаєморозуміння у демократично настроєної молоді —“вдаватися до рішучих практичних дій, аж до насильницького повалення самодержавно-кріпосницького ладу Російської імперії. До цього закликали його поетичні твори: «Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим» та інші, що зачитувалися на засіданнях товариства, використовувалися в агітаційній роботі. Свої враження від цих читань виклав у спогадах один із засновників і керівників Кирило-Мефодіївського товариства — історик М. Костомаров: «Я побачив, що муза Шевченка роздирала заслону народного життя. І страшно, і солодко, і боляче, і п’янко було глянути туди. Поезія завжди веде перед, завжди зважується на сміливу справу, і вже їй слідом ідуть історія, наука та практична праця. Тарасова муза розбила якийсь підземний льох, що кілька віків був замкнений на багато замків, запечатаний багатьма печатками. Вона відкрила за собою шлях і сонячному промінню, і свіжому повітрю, і людській цікавості». Палко пропагував Шевченко ідеї єднання слов’янських народів у їхній визвольній боротьбі проти всякого національного гноблення. Від усього серця він проголошував у передмові до поеми «Гайдамаки» (1841): «Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, нерозмежованою останеться навік од моря і до моря — слов’янська земля». А у поемі «Єретик» (1845) висловлює свою найсокровеннішу мрію: Щоб усі слов’яни стали Добрими братами. Цю поему Т. Шевченко присвятив своєму сучасникові, словацькому вченому, активному діячеві національно-визвольного руху слов’янських народів Павелу Шафарику й пізніше навіть зумів йому передати власноручно переписаний текст твору. Свідки розповідали, що Шафарик, одержавши його, плакав вдячними сльозами. Так само, коли один з кирило-мефодіївців тимчасово виїздив за кордон, Т. Шевченко передав через нього рукопис поеми «Кавказ» для вручення великому польському поету Адаму Міцкевичу. Такі контакти Тараса Шевченка з однодумцями братніх слов’янських народів були яскравим втіленням на практиці найкращих програмних задумів Кирило-Мефодіївського товариства. Однак, проіснувавши десь понад рік, товариство було розгромлене царськими властями. Всіх учасників покарали без усякого суду засланням до різних місць країни, а найтяжче — Шевченка, бо при арешті знайшли рукописи його антицаристських і антикріпосницьких творів. 1847 р. поета заслали у малозаселені тоді оренбурзькі степи рядовим солдатом з найсуворішою забороною царя Миколи І хоч що-небуть писати і малювати. Та не зломили Шевченка 10 років жахливої муштри і брутальних знущань невігласів-офіцерів. «Караюсь, мучусь... але не каюсь!» — твердо запевняв він про несхитність своїх волелюбних переконань. На Оренбурщині поет зблизився з деякими іншими політичними засланцями, увійшов до гуртка діячів польського визвольного руху 3. Сераковського, Б. Залеського, здружився з польським поетом Б. Желіговським (псевдонім — Антоній Сова)— обидва залюбки перекладали твори один одного. Повернувшись із заслання (1857) до Петербурга (оселитися в Україні йому не дозволяли), Шевченку не припинив поетичної творчості, спрямованої на руйнацію Російської імперії. Його полум’яний заклик «громадою обух сталить», щоб «збудити хиренну волю», зливався з такими ж закликами однодумців — ідеологів російської демократії М Чернишевського і М. Добролюбова.. 1860 р. у Петербурзі вийшли в світ два видання збірки більшості поетичних творів Т. Шевченка «Кобзар»: одне — мовою оригіналу, друге — в російському перекладі. Найбільш запалююче враження на прогресивну громадськість в умовах кризи, що охопила Російську імперію, справила публікація наступного року петербурзьким журналом «Современник» російського перекладу Шевченкової поеми «Гайдамаки» в супроводі багатозначної редакційної примітки, в якій пояснювалося, що слово «коліївщина» є вираз, подібний до російського «пугачовщина». Але 1861 р. — це вже був рік смерті Т. Шевченка. Навіть його похорон 10 березня в Петербурзі перетворився на грандіозну політичну маніфестацію. За труною йшли сотні людей, над могилою проголошувалися запальні промови українською, російською і польською мовами із закликами продовжувати боротьбу за суспільно-політичні ідеали Шевченка. А тим часом царські власті розсилали в усі кінці країни таємні розпорядження вилучати з читацького обігу Шевченкові твори, бо вони, мовляв, «нізведені між простого народу, як народні пісні, як перекази старовини, що зображують славу предків,— украй небезпечні». Та марно. Вже ніякі найсуворіші заборони не здатні були зупинити поширення творів Шевченка в усьому світі, і насамперед на його Батьківщині — Україні. І після смерті автора вони не тільки продовжували духовно збагачувати наступні покоління українського народу, а й добре прислуговувалися тим, хто ирисвятив своє життя боротьбі проти соціального і національного гноблення, за вільну, незалежну Україну.

Священним місцем для кожного українця стала назавжди й могила Т. Шевченка на Чернечій горі понад Дніпром біля Канева. Сюди друзі й шанувальники навесні 1861 р. перевезли і 22 травня поховали прах великого сина українського народу.