РУСЬКА ТРІЙЦЯ

Під такою назвою увійшло в історію України напівлегальне-демократично-просвітительське й літературне угруповання, що діяло протягом 1833—1837 pp. у Львові. Учасники його були студентами духовної семінарії та університету. З їхнього середовища вийшли також засновники й керівники гуртка — Маркіян Шашкевич (1811—1843), Іван Вагилевич (1811—1866), Яків Головацький (1814—1888). Якраз цих трьох діячів, пов’язаних особистою дружбою, спільними інтересами та ідейними переконаннями, прозвали однокурсники «Руською трійцею». Причому слово «руська» (за термінологією українського населення тодішньої Галичини «українська») визначало основу їхніх ідейних переконань. «Руська трійця» згуртувала однодумців, які ставили метою пробудження національної свідомості й запровадження української мови та культури в усіх сферах громадського життя. М. Шашкевич, І. Вагилевич і Я. Головацький походили з родин сільських священиків, побут яких тоді мало чим відрізнявся від звичайного селянського. В умовах панщини маси селян перебували в темряві неуцтва. Обов’язкова на той час у державі початкова освіта не поширювалася на українське населення Галичини, де дітей навчали в школах, як правило, польською або німецькою мовою. Маркіяну Шашкевичу назавжди вкарбувався в пам’ять уже звичний у гімназії спосіб покарання учнів за вживання рідної мови: тому, хто, може й ненароком, заговорив по-українськи, тут-таки чіпляли на шию оправлену дощечками книжечку. Цей своєрідний знак приниження провинений мусив носити повсякчас, доки не спіймає на такому ж «злочині» когось іншого з учнів. Так, українцям вщеплювали не лише відразу до рідної мови, а й бажання доносити один на одного. Та, видно, не вдалося наставникам зламати волелюбного характеру Маркіяна. Ставши студентом духовної семінарії, він не зрікся своїх світоглядних і моральних принципів. Тимто вже на першому курсі місцеве керівництво заповзялося провчити його. І виключило з семінарії за пізнє повернення до гуртожитку. Лише два роки згодом юнакові дозволили продовжити навчання. Але повернувся він уже цілком дозрілою в життєвих справах і високоерудованою людиною. Протягом цих двох років М. Шашкевич опанував кілька іноземних мов, простудіював безліч матеріалів з історії та культури слов’янських народів, познайомився з творчим доробком земляків-українців по той бік австро-російського кордону. Праці зарубіжних славістів П. Шафарика, В. Караджича та істориків і народознавців з Наддніпрянщини Д. Бантиш-Каменського й М. Максимовича стали необхідним історико-мовознавчим підгрунтям для дослідження минулого й сучасного українського населення Галичини. Особливе враження на М. Шашкевича справила поема «Енеїда» І. Котляревського. Засвідчивши, що українською мовою можна писати чудові літературно-художні твори, вона спонукала боротися за її утвердження в культурному житті Східної Галичини. Отже, поновившись у Львівській духовній семінарії, М. Шашкевич одразу ж започатковує «Руську трійцю». Члени цього гуртка зобов’язалися присвятити своє життя служінню українському народові, піднесенню його культури й національної свідомості. Вони «ходили в народ», записували пісні та перекази, слова й вирази, вживані простими людьми. Приклад у цій справі подавав Яків Головацький — студент філософського факультету Львівського університету. З портфелем, на якому латиною було написано відомий вислів, що означає «Все моє ношу з собою», він подорожував по містечках і селах Галичини й Буковини, а згодом побував й на Закарпатті, робив фольклорні записи, фіксував власні спостереження народного побуту. Іван Вагилевич у своїх практичних діях пішов ще далі. Виїхавши в гірські райони Галичини, він не тільки збирав фольклор, а й закликав селян до боротьби проти національного та соціального гноблення. Це не лишилося поза увагою властей — його заарештували і під конвоєм відіслали додому. Ясна річ, діяльність членів «Руської трійці» сприяла розширенню їхніх зв'язків. Через польського етнографа Жеготу Паулі, який також захоплювався українським фольклором, «трійчани» вступили в контакти з польськими конспіративними гуртками, що готували антиурядове повстання. Однак «Руська трійця», не спокусившись революційними намірами польських підпільників, спрямувала свою діяльність в культурно-просвітницьке русло. Душею організації був Маркіян Шашкевич — людина з неабиякими організаторськими здібностями. Гуртківці відзначали його вміння «запалювати у серцях вогонь, який згасає хіба що тільки у могилі». 1833 р. «трійчани» уклали перший рукописний збірник оригінальних поезій «Син Русі», куди входив і переклад з Анакреонта. Цей збірник (упорядник М. Шашкевич) до друку не призначався і був, по суті, пробою сил. Уже сама його назва, як зрештою і вірша-прологу — «До синів Русі» та поезії М. ІІІашкевича— «Слово до чтителей руського язика», свідчила про патріотичну спрямованість діяльності «Руської трійці». Цікаво, що на титульній сторінці збірника замість міста Лемберг, як іменували австрійські власті Львів і проти чого не заперечували польські адміністратори Галичини, стояло: «Львів—руського краю метрополія». Крім того існував рукописний альбом «Руська зоря». До нього занотовували вичитані або й придумані самими гуртківцями різні образно-художні висловлювання. Зокрема, М. Шашкевич записав: «Світи, зоре, на все поле, закіль місяць зійде». Зоря, що символізувала краще майбутнє народу, яке треба було наближати наполегливою працею, стала назвою другого збірника, запланованого до видання: «Зоря, писемце, присвященоє руському язику» (1834). Рукопис відкривався портретом Б. Хмельницького й нарисом про гетьмана. Далі йшли народні пісні, твори гуртківців, історичні й публіцистичні матеріали, що засуджували іноземне поневолення, оспівували споконвічну боротьбу українського народу за визволення від польсько-шляхетського гноблення, прославляли провідників цієї боротьби Богдана Хмельницького, Северина Наливайка та інших, закликали галицьких українців єднання з братами із Наддніпрянщини. Щоб отримати дозвіл на видання збірника, гуртківці подали рукопис до цензури у Відні, сподіваючись, що вона не буде такою прискіпливою, як місцева — галицька. Але звідти через міністра внутрішніх справ рукопис повернули до Львова для остаточного вирішення його долі ієрархами греко-католицької церкви. Ті ж одразу заборонили видання, бо, мовляв, «самі тільки нагадування про сумні історичні події, пов’язані з релігійним і політичним гнітом, який під колишнім польським урядом терпіли тутешні жителі й корінні русини, особливо через вплив єзуїтів І лихварів, яких використовувано як знаряддя утиску, і який спричинив криваву відплату під час козацьких війн Хмельницького, викликали б гіркі відчуття, коли б рукопис був надрукований і розповсюджений». Тим часом упорядників поліція взяла під пильний нагляд. Розпочалася фабрикація найбезглуздіших провокаційних доносів. Щоправда, трус, зроблений у помешканні М. Шашкевича, не дав суттєвих доказів антиурядової змови «Руської трійці». Однак тавро політично неблагонадійних залишилося на М. Шашкевичу та його соратниках. Директор львівської поліції так визначив суть їхньої неблагонадійності: «Ці безумці хочуть воскресити... мертву русинську національність». «Руська трійця» попри всі залякування продовжувала діяти. Дискутуючи публічно щодо української азбуки в Галичині й відкидаючи пропозицію народознавця Йосипа Лозинського — замінити кириличний шрифт на латинський, що, на його думку, сприяло б єднанню слов’янських народів, М. Шашкевич 1836 р. опублікував (щоправда, польською мовою) свою працю «Азбука і абецадло» з такими грунтовними аргументами на користь традиційної з найдавніших часів для всієї України кирилиці, що врешті Й. Лозинський з ним погодився. А ще М. Шашкевич закликав розвивати літературу, яка «повинна вирости серед народу і розквітнути на його ж таки основі, аби не скидатися на того російського птаха, про якого розповідають, що не має ніг, а через те мусить довіку в повітрі висіти». 1836 p. І. Вагилевич завершив перший у вітчизняній літературі переклад українською мовою славнозвісної давньоруської історичної поеми «Слово о полку Ігоревім». Однак тавро політично неблагонадійного перешкодило йому опублікувати цю працю. Такою ж прикрою була доля й підготовленої 1836 р. до друку М. Шашкевичем «Читанки для діточок в народних училах руських». Вона побачила світ 1850 p., тобто через сім літ по смерті упорядника. До речі, унормоване в українській літературній мові слово «читанка» — витвір того ж таки М. Щашкевича. Вона, як сам він зазначав, мала провести «ступнево дітей за ручку від сучасності до майбутнього, від хати в широкий світ», і спроба ця, судячи із змісту, була досить успішною. «Читанка» містила доступну для розуміння учнів інформацію про навколишній світ і державний устрій Австрійської імперії, перекази розповідей Святого Письма, морально-повчальні тексти народних дитячих пісень, а також описи правил окремих розваг та ігор. Виявивши хист умілого дидактика, упорядник давав пояснення, йдучи від конкретного до узагальнюючого. Так, учень міг прочитатй: «Правда, сину, ти тепер в училищі, а кто ся лишив дома? Осталися тато, мама, брати, сестри, словом, осталася родина». А вже далі тлумачилося, що таке село: «Коли много родин у сусідстві жиють і свої хати мають, составляють село». М. Шашкевич завзято працював над складанням граматики й словника української мови, але ці праці лишилися незавершеними. Він першим у навчальній практиці Львівської духовної семінарії наважився зламати консервативну традицію виголошення офіційних промов лише латинською, польською чи німецькою мовами й почав виступати українською. Крім того, діячі «Руської трійці» одночасно виголосили українською мовою релігійно-моральні проповіді в трьох церквах Львова. Все це справило величезне враження на слухачів і, як вони самі визнавали, піднесло їхній «руський дух о сто процент». Після невдалої спроби видати у Львові збірник «Зоря» упорядники стали шукати інших варіантів. Насамперед змінили назву рукопису на «Русалку Дністровую». М. Шашкевич вилучив свою статтю про Богдана Хмельницького, яка чи не найбільше дратувала цензорів, автори внесли відповідні редакційні зміни до своїх творів. Під час поїздки 1834 р. до Праги із слов’янознавчою метою Я. Головацький познайомився з ученим-славістом Яном Коларом, який рекомендував його своїм вихованцям. У Пешті (тодішній столиці Угорщини) молоді прибічники загалыюслов’янського відродження утворили земляцький гурток. «Часи тії, із ними пережитії, то найщасливіші мої в житті,— пізніше згадував Я. Головацький.— Тямлю я і вовік не забуду тих годин, перезутих у Пешті із молодими сербами, хорватами і словаками...» Один із нових друзів, сербський студент Георгій Петрович, узявся організувати видання «Русалки Дністрової» в друкарні Буди чи Пешта (на відміну від теперішнього адміністративного статусу угорської столиці тоді це були два окремих населених пункти) Наприкінці 1836 р. побачив світ альманах, з якого почалася нова українська література в Західній Україні. Він вийшов загальним тиражем 1000 примірників. 100 з них видавець переслав з Угорщини до Відня, а решту — до Львова. Однак власті наклали арешт на небезпечне видання. Вдалося врятувати лише ті 200 примірників, що упорядники встигли розпродати, подарувати різним особам і установам, а також залишити для себе. Коли М. Шашкевичу, І. Вагилевичу і Я. Головацькому влаштували допит, вони з гідністю заявили, що мають право писати й друкувати будь-які твори українською мовою. М. Шашкевич висловився так: «Я випробував свої сили руською мовою, бо це моя рідна мова, яка значно відрізняється від церковної і великоросійської (московської), і хотів закласти наріжний камінь для її подальшого розвитку й тим зарадити нестачі руської літератури». Популяризації української мови плідно прислужилися записи народних пісень і дум, які, власне, становили переважну більшість матеріалів альманаху. В ньому було вміщено й твори самих «трійчан», а також їхні переклади сербського фольклору та уривків із «Краледворського рукопису», подано опис давніх слов’янських рукописів львівського книгосховища, рецензію на збірку весільного фольклору. В «Передслів’ї» М. Шашкевич відзначав велику роль у культурному житті творів І. Котляревського, Г. Квітки Основ’яненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, фольклорних збірок М. Цертелєва, М. Максимовича, «Запорожской старины» I. Срезневського, закликав співвітчизників уважно вивчати історичне минуле, бо з нього «взриш, як твої отці, твої діди жили, що діяли, іцо їх веселило, радувало, а що печалило, якоє сонце між ними сіяло, як думали, яким духом обнімали природу, охресності, світ цілий що їх наділяло до сильного діянія, а що їм силу віднімало, який їх язик, яка бесіда, Яка їх душа, яке серце...» Піднесенню національної свідомості сприяла й популяризація в альманаху єдності могутньої Давньоруської держави, столиця якої Київ і в наступних віках залишалася центром політичного, соціально економічного й культурного життя усіх земель Південної Русі (згодом — України), героїчних діянь запорозьких козаків, які захищали Батьківщину від іноземних загарбників. Видання «Русалки Дністрової» стало апогеєм діяльності «Руської трійці». Переслідувана властями, вона невдовзі розпалася. Позбавлені можливості й надалі займатися письменницькою і науковою працею, М. Шашкевич та І. Вагилевич один за одним пішли з життя. Під час буржуазно-демократичної революції 1848—1849 pp. в Австрії Я. Головацький став професором української мови та літератури, а згодом— ректором Львівського університету, однак 1867-го змушений був емігрувати до Росії, де й помер ІЗ травня 1888 р. на посаді голови Віленської археографічної комісії. Діяльність «Руської трійці» залишилася пам’ятною віхою в історії українського національного руху в цілому, і зокрема в Східній Галичині. Академік О. Білецький назвав її першим виявом «галицько-руського відродження», а «Русалку Дністровую» — першою заявою «народу Західної України про своє існування, про свою національну гідність».