Каталог статей
Вітаю Вас, Гість · RSS Субота, 23.09.2017, 21:47






Головна » Статті » Персоналії

Примаков Віталій

ПРИМАКОВ ВІТАЛІЙ

Віталій Маркович Примаков увійшов в історію революції та громадянської війни як один із засновників Червоної армії, зокрема кінноти — на той час наймобільнішої її ударної сили.

Народився В. Примаков 30 грудня 1897 р. в м. Семенівці на Чернігівщині в родині, що пишалася козацьким походженням. Мабуть, зберігаючи вірність своїм далеким предкам, він після проголошення наприкінці грудня 1917 р. в Україні радянської влади нарік створюване ним перше регулярне військове формування, котре боролося за більшовицькі ідеали, не інакше, як Червоним козацтвом (на відміну від назви «гвардія», поширеної в усій тогочасній Росії), і залюбки й успішно командував цим родом військ, що мав свої давні традиції і багату історію. За козацьким звичаєм сільський учитель Марк Примаков навчив свого 8-річного сина Віталія добре їздити верхи і влучно стріляти, а два роки згодом подарував рушницю. За войовничість, військову спритність і твердий характер друзі охрестили його «печенігом». Володіти мистецтвом верхової їзди та зброєю, що за часів Запорозької Січі вважалося чи не найвищим здобутком, на початку XX ст. було замало, тож Віталій 1909 р. пішов учитися до Чернігівської гімназії. Він тісно спілкується з родиною Коцюбинських, передовсім З дітьми письменника — Юрієм та Оксаною (згодом вона стала його дружиною), чимдалі більше проймається ідеєю боротьби за щастя й долю свого народу. Власне, перед ним були два шляхи: стати під знамена тих, хто прагнув створення незалежної j самостійної України, чи прилучитися до гурту революціонерів, які виступали за повалення самодержавства, що мало б поліпшити життя українців у межах оновленої Росії. Примаков обрав другий шлях. 1912 р. він вступає до студентського революційного гуртка, куди входили здебільше неукраїнці (Туровський, Зюка, Шаєвич, Шафрановим, Муринсон, Шильман та ін.), й під їхнім впливом 16-ти років стає більшовиком. Поринає в революційну боротьбу з таким запалом, що 19.15 р. царські власті заарештовують його і засуджують на довічне поселення у Східному Сибіру. Там Примаков сходиться з більшовиками, які на той час уже створили свою колонію. Це ще дужче прив’язує його до більшовицького табору. Лютнева революція 1917 р. визволила з царських тюрем і каторги тисячі борців за народну справу. Вийшов на волю й Примаков. У період двовладдя він займається більшовицькою агітацією серед солдатів 13-го запасного полку в Чернігові. Врешті, ті делегують його на 2-й Всеросійський з’їзд рад, що відбувся в Петрограді 25—27 жовтня після штурму Зимового, в якому брав участь на чолі червоногвардійського загону й Віталій Примаков. На з’їзді його було обрано до складу Всеросійського ЦВК. А через кілька днів він уже бився з офіцерськими та козачими полками генерала Краснова на Пулковських висотах і в Гатчині. Після жовтневого перевороту Віталій Примаков разом з Юрієм Коцюбинським та іншими більшовиками-українцями повертається в Україну.

25 грудня 1917 р. 1-й Всеукраїнський з’їзд рад у Харкові проголосив встановлення в Україні радянської влади, а Україну — республікою рад, визнавши її федеративною частиною Російської республіки. Один з організаторів українських радянських військ — В. Примаков стає командиром Червоного козацтва. Свої перші перемоги воно здобуло в боях за Полтаву, проти військ Центральної Ради. Далі був шлях на Київ, який 26 січня 1918 р. також став радянським. Головнокомандуючий військами Української радянської республіки Ю. Коцюбинський, доповідаючи урядові про штурм Києва, відзначав героїзм і мужність козаків та їхнього командира Примакова. Якщо у спогадах киян про ті криваві дні найчастіше фігурує ім’я ката українського народу Муравйова й рідше — Антонова-Овсієнка, що командував революційними військами, то Коцюбинський і Примаков у цьому зв’язку взагалі не згадуються. В роки громадянської війни слава Примакова як неперевершеного майстра кавалерійських рейдів лунала по всій країні. Червоні козаки брали активну участь у боях з німецько-австрійськими загарбниками, військами Директорії, Денікіна, Врангеля, буржуазно-поміщицької Польщі, махновцями, загонами Тютюнника, Палія та інших петлюрівських отаманів і здобули низку блискучих перемог. Під час денікінської навали, коли Ленін вимагав кинути проти білогвардійців найбоєздатніші війська, командуючий Українським фронтом В. Антонов-Овсієнко телеграфував голові Раднаркому РСФРР: «Ми послали проти Денікіна свою найкращу бойову одиницю — полк Червоних козаків Примакова». Восени 1919 р. член Реввійськради 14-ї армії Г Орджонікідзe, доповідаючи більшовицькому вождеві про розгром денікінців у районі Орла, констатував: «Червоні козаки діють понад усяку похвалу». Слід зазначити, що протягом громадянської війни Червоне козацтво, поповнивши дивізіони латишами, угорцями тą росіянами (посади політкомісарів займали переважно евреї), втратило свою національну основу. Слава славою, а воно, як, зрештою, і вся Червона армія, не було позбавлене партизанщини. І хоч Примаков за вказівкою Троцького «залізною рукою» наводив революційну дисципліну, червоні козаки будь-коли могли повернути багнети проти радянської влади. Подібна ситуація склалася в 1-й Кінній армії, 1-й Українській і 1-й Задніпровській дивізіях та інших частинах РСЧА. Побоюючись цього, Рада оборони УСРР 6 вересня 1919 р. Доручила голові Раднаркому X. Раковському від імені ЦК КП(б)У зобов’язати Примакова поліпшити стан справ у бригаді. Червоне козацтво зробило вагомий внесок у розгром практично всіх антирадянських сил у європейській частині країни. За це його командира було нагороджено трьома орденами Червоного Прапора. Мав він іще одну незвичайну Інволюційну нагороду — золотий портсигар. На одному боці розписався останній Романов: «Найдорожчій істоті. Ніколаша».; Коли ж власник царського дарунку загинув чи був розстріляний червоними, борці за світле-майбутнє вигравірували з другого боку новий напис: «Неперевершеному рейдистові т. Примакову В. М. від Реввійськради 14-ї армії». Після громадянської війни В. Примаков командував 1-м кавалерійським корпусом Червоного козацтва, якому 1921 р. було, присвоєно ім’я його шефа — Всеукраїнського центрального виконавчого комітету. А 1922 р. шефство над корпусом: узяв комсомол республіки з метою зміцнення зв’язків між воїнами-червоноармійцями і робітничо-селянською молоддю. Наймолодший у Червоній армії комкор не лише дбав про високу боєготовність кіннотників, а й брав активну участь у громадському й політичному житті, якийсь час навіть поділяв троцькістські погляди, належав 1921 р. до «робітничої опозиції». Якщо у вересні 1921 р. під керівництвом командуючого збройними силами України й Криму М. Фрунзе вперше відбулися маневри частин KBÓ, то рівно через рік було проведено з участю 1-го й 2-го кінних корпусів (командуючі В. Примаков і Г. Котовський) найбільші в історії Червоної армії кавалерійські навчання. Війська, очолювані Примаковим, який щойно повернувся з вищих академічних курсів в Москві, засвідчили високий рівень бойової підготовки й були відзначені командуванням РСЧА.

У травні 1924 р. В. Примаков викладав у вищій кавалерійській школі в Ленінграді. Згадуючи про свого вчителя, Г. Жуков писав: «Усі ми були... впевнені, що з його здібностями він стане воєначальником великого масштабу». Однак ці пророцтва не здійснилися.

Після смерті М. Фрунзе у жовтні 1925 р. наркомом у військових та морських справах і головою Реввійськради СPCP став К. Ворошилов, який, як і С. Будьонний, претендував на роль засновника радянської кавалерії. А коли в років війни і пізніше трагічно загинули такі відомі кавалерійські воєначальники, як Б. Думенко, П. Миронов, В. Волковинський, Г. Котовський та ін., то в наркома залишився лише один суперник — Примаков, що не раз відкрито заявляв про свою причетність до створення червоної кінноти. Тож не дивно, що його армійська кар’єра раптово обірвалася. У 1925—1934 рр, він— військовий радник у Китаї військовий аташе в Афганістані та Японії. Дипломатичну діяльність вдало поєднує з літературною роботою. Вихопить ціла низка його публіцистичних і художніх творів, зокрема «Афганистан в огне», «Записки волонтера» тощо. Після його повернення на батьківщину Примакова призначають заступником командуючого спочатку Північно-Кавказьким, а потім Ленінградським військовим округом. В Ленінграді у зв’язку із вбивством 1 грудня 1934 р, С. Юрова продовжувалися криваві розправи. На той час Ю. Коцюбинського вже кинули до катівень НКВС. Над Примаковим дамокловим мечем висіло його перебування за кордоном і, тим більше, навчання 1931 р. в Німецькій академії генштабу, Коли ж 1936-го органи НКВС розгорнули репресії проти військових, одним із перших, (14 серпня) було заарештовано Примакова.

16 жовтня він послав уже з Москви, із Лефортовської тюрми, Сталінові листа, в якому підтверджував, що критикував Будьонного та Ворошилова як воєначальників високого рангу, але відкидав звинувачення в належності до «троцькістів». У кількох інших листах заперечував, що він — ворог радянської влади. Допити, інколи з участю самого Сталіна, тривали майже рік. 8 травня 1937 р. колишній червоний командир зізнався Єжову у. злочинах перед батьківщиною, яких ніколи не коїв. Він, незламний революціонер, герой громадянської війни, поет, який писав: «Життя прекрасне і в радощах, і в муках, бо муки — також життя. Страждання очищають і гартують дух...», був змушений під тиском єжовських інквізиторів (МІЖ іншим, слідчому за цю роботу присвоїли генеральське звання) зводити наклепи на самого себе та інших воєначальників. Так, за даними Примакова, до вигаданої в найвищих ешелонах влади військової троцькістської Організації входило 40 вищих командирів РСЧА, зокрема Тухачевський, Шапошников, Дибенко, й планували вони замінити Ворошилова на посаді наркома оборони СРСР командуючим Київським військовим округом Якіром. Одначе справа обернулася так, що врешті-решт і наклепників з примусу, і звинувачених (катів і їхніх жертв) було репресовано й знищено.

11 червня 1937 р. на засіданні Верховного суду СРСР під головуванням Ульріха С. Будьонний, В. Блюхер, П. Дибенко, Б. Шапошников та інші герої громадянської війни одностайно винесли смертний вирок колишнім своїм бойовим побратимам М. Тухачевському, І.Уборевичу, А. Корку, Й. Якіру, Р.Ейдеману, В. Примакову та іншим. Навіть в останньому слові Примаков продовжував викривати «ворогів народу». Наступного дня усіх засуджених було розстріляно по команді Блюхера, над яким уже нависла зловісна тінь смерті.

Так трагічно скінчилося життя Віталія Примакова — одного з найвизначніших і найталановитіших вітчизняних воєначальників, котрий серед багатьох інших став жертвою сталінського тоталітарного режиму. Можливо» з самого початку пішов він не тим шляхом і не усвідомив, навіть перед стратою, хто його вороги?

 

Категорія: Персоналії | Додав: uahistory (02.07.2016)
Переглядів: 114 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz
Copyright MyCorp © 2017