Каталог статей
Вітаю Вас, Гість · RSS П`ятниця, 24.11.2017, 13:19






Головна » Статті » Персоналії

Петлюра Симон

ПЕТЛЮРА СИМОН

Симон Васильович Петлюра народився 10 травня 1879 р. в Полтаві у сім’ї візника, колишнього селянина. Його батько возив архієрея. Але не цим пишався Симон — щуплий, сутулуватий юнак з русявим чубом і ясними, променистими очима. Не раз у гурті ровесників він захоплено розповідав, що його діди й прадіди були козацького роду. Хоч він походив із незаможної родини, дістав цілком пристойну, як на той час, освіту. Закінчивши бурсу, вступив 1895 р. до Полтавської духовної семінарії. Архаїчні дисципліни навіювали нудьгу. Його вабило світське життя: історія, музика, культура; гарно співав, разом з товаришами грав у виставах. Інколи відвідував ті місця (за 6 верст од семінарії), де відбулася знаменита Полтавська битва 1709 p., в якій пліч-о-пліч із шведами стиналися козацькі полки під проводом Мазепи. Світогляд юнака формувався під впливом Шевченкового «Кобзаря», безсмертних творів І. Котляревського, історичної літератури. 1898 p. С. Петлюра став членом громади, організованої молоддю із семінарії та інших навчальних закладів. І ось 19 лютого 1900 р. під час відзначення в Полтаві Шевченківських роковин доля звела його з цікавою людиною, блискучим промовцем, виступ якого справив на присутніх незабутнє враження. Це був харківський адвокат, один з ідеологів українського націоналізму М. Міхновський. Він гаряче закликав своїх співвітчизників нещадно боротися проти гнобителів-чужинців, за вихід України з Російської імперії. Не думав і не гадав С. Петлюра, що їхні шляхи перетнуться і саме йому доведеться створювати українську армію для боротьби проти більшовицьких військ. Але це буде пізніше, майже через два десятиліття. А тоді він захоплено слухав промовця. М. Міхновський одразу ж став кумиром молоді. Його ідеї національної самостійності України сприяли створенню Революційної української партії, ядром якої були громади. С. Петлюра вступив до РУП і брав активну участь в її Діяльності в Полтаві. 1901 p. С. Петлюру й кількох його друзів було виключено з семінарії за інцидент, пов’язаний з приїздом до Полтави М. Лисенка. Студенти запросили його до себе і влаштували надто гарячий, на думку начальства, прийом. С. Петлюра виголосив на честь гостя промову, потім самодіяльний хор виконав кілька музичних творів відомого українського композитора. Після цього в Полтаві було проведено маніфестацію, яка викликала обурення у місцевих властей. 1902 p. С. Петлюра приїжджає до Львова, де співробітничає в «Літературно-науковому віснику», потім вирушає на Кубань. Спочатку дає приватні уроки в Катеринодарі (з 1920 р. — Краснодар), а згодом бере участь в експедиції професора Ф. Щербини, який досліджував південні райони Росії, працює над архівними документами Кубанського війська, публікує в місцевих «Областных ведомостях» кілька яскравих документів з історії кубанського козацтва.

В грудні 1903 p. С. Петлюру заарештовують як активного члена Чорноморської вільної громади, що входила до РУП, і лише в березні наступного року звільняють «на поруки». Він їде до Києва, а потім — до Львова, де співробітничає в газеті «Селянин» — друкованому органі РУП. Під час революції 1905 p. С. Петлюра бере активну участь в діяльності Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), що виділилася з РУП, обирається делегатом з’їздів цієї партії, а також працює в газеті «Слово» (її друкованому органі), в журналах «Вільна Україна», «Україна» та в газеті «Рада» (секретарем). У численних публікаціях він закликає співвітчизників до боротьби за соціальне й національне визволення. А 1906 p., після розгону царським маніфестом 1-ї Думи, виходить його брошура «Добра порада в лиху годину», де, зокрема, зазначалося: «Коли вже боротися, то боротися треба як слід. Царський уряд бореться проти нас силою, і ми мусимо протиставити йому силу... Хто виходить проти ворога із зброєю, яку має цей ворог, лише той може сподіватися, що не загине, а здобуде над ним перемогу». Згадуючи згодом про С. Петлюру того періоду, М. Порш писав: «Петлюра був прегарним товаришем, певним і вірним у всіх перипетіях мінливої долі. Надзвичайно лагідний до кожного і толерантний, він не легковажно судив людей за їхні погляди та вчинки, а ставився вдумливо і людяно до тих, хто завинив, намагаючись знайти причини та обставини, які дали б змогу якщо не виправдати, то, принаймні, пробачити. Радів, коли людина сама зізнавалася в своїх гріхах і щиро поверталася на шлях праведний». 1909 p. С. Петлюра переїздить до Москви й працює бухгалтером. Тут одружується з Ольгою Більською. 1912 р. бере участь у виданні російськомовного журналу «Украинская жизнь», розрахованого переважно на українців, котрі проживали в Росії, і разом з тим пише низку літературно-критичних нарисів про таких визначних діячів української літератури; як Т. Шевченко, І. Франко, І. Карпенко-Карий, М. Коцюбинський. Ці нариси вийшли друком 1918 р. в Києві під загальною назвою «Незабутні». Хоч тоді він схрестив шпаги з Юрієм Коцюбинським, головнокомандуючим військами радянської України, нарис про його батька як «одного з найкращих майстрів нашого рідного слова» залишився у книжці. Тривалий час С. Петлюра жив у Петрограді та Москві й ставився з симпатією до російського народу, що, безперечно, позначилося на його світогляді як політика. Тож з самого 205початку 1-ї світової війни він бере участь у боротьбі проти ворога, працюючи (з 1916 по березень 1917 р.) в Земському союзі як заступник уповноваженого в справах Західного фронту, знайомиться з широкими солдатськими масами, здобуваючи повагу й популярність серед військових. Коли після повалення самодержавства представники різних політичних партій, у тому числі й М. Міхновський, повели боротьбу за створення українських формувань у складі колишньої царської армії, С. Петлюру, який не стояв осторонь цієї боротьби, було обрано головою Українського військового комітету Західного фронту. Так почалося його сходження до високих військових і державних посад. Учасники 1-го військового з’їзду українців, скликаного в Києві у травні 1917 р. Центральною Радою, знали С. Петлюру як члена РУП і УСДРП, а також як співробітника редакцій газети «Слово» та журналу «Украинская жизнь». Лідер УСДРП і заступник голови Центральної Ради В. Винниченко згодом писав щодо цього: «Колись він був у с.-д. партії, потім, у часи реакції, як багато колишніх «революціонерів», від неї одстав, не хотів брати участі в нелегальних революційних організаціях партії і навіть перед самою революцією заявив, що до партії не належить. Але під час революції на першому військовому з’їзді знову показав себе як соціал-демократ». Очевидно, завдяки цьому та поміркованій позиції в національному питанні С. Петлюру при підтримці В. Винниченка було обрано головою Генерального військового комітету, а 28 червня того ж року — генеральним секретарем у військових справах. Як бачимо, М. Грушевський та інші українські соціалісти надали перевагу поміркованому С. Петлюрі перед радикально настроєним М. Міхновським. С. Петлюра був більше політиком, аніж військовим. Не бажаючи сліпо коритися наказам згори, він увійшов у конфлікт з головою Генерального секретаріату В. Винниченком, який не підтримував створення окремих збройних сил України. На знак протесту С. Петлюра вийшов з уряду. Він виїхав на Лівобережжя, де почав створювати українські військові частини. Було сформовано й Гайдамацький кіш Слобідської України, що на початку 1918 р. відіграв вирішальну роль у боях за Київ та в ліквідації повстання більшовиків, центром якого став завод «Арсенал». Однак це не врятувало Центральну Раду. Повернулася вона до Києва лише з допомогою австро-німецьких військ. У березні 1918 р. командування союзників дозволило С. Петлюрі першим зі своїм військом увійти до Києва й провести парад на Софійській площі, що відвернуло від нього десятки тисяч селян. Відомий «селянський батько» Н. Махно заявив: «Я знаю, що військовий міністр колишньої Центральної Ради С. Петлюра під час наступу цих орд на Україну йшов у авангарді з гайдамацькими бандами, дико розправляючись з кожним селянином і робітником, які революційно мислили». Чи не тому Н. Махно протягом усієї громадянської війни воював проти Петлюри, незважаючи на те, що вони не раз укладали різні угоди? У період масового селянського руху проти гетьманського режиму та кайзерівських військ С. Петлюра, який очолював Київське губернське земство та Всеукраїнський союз земств, домагався проведення земельної реформи й обмеження прав великих землевласників. У липні 1918 р. його заарештували й майже 4 місяці тримали у в’язниці. Після виходу на волю він подався до Білої Церкви, Де взяв активну участь в антигетьманському повстанні, оголосивши себе «головним отаманом». Це викликало роздратування у В. Винниченка, обраного головою Директорії, що мала замінити уряд гетьмана П. Скоропадського. Однак авторитет С. Петлюри був таким великим, що його довелося ввести до складу Директорії.

14 грудня 1918 р. його військо, яке називали «петлюрівським» (це особливо лестило головному отаманові), урочисто увійшло до Києва. На початку лютого 1919 p., коли війська Директорії під натиском радянських частин залишили Київ, С. Петлюра, як зазначав В. Винниченко, зосередив усю владу в своїх руках і невдовзі очолив Директорію, а також збройні сили УНР. Він був змушений воювати і проти більшовиків, і проти денікінців, і проти Махна. За цих складних обставин багато уваги довелося приділяти й дипломатичній роботі — переговорам з представниками Антанти, обмінові в Румунії цукру на набої, пошукам підтримки у Польщі. Після укладення Варшавської угоди та двосторонньої конвенції з Польщею війська УНР разом з польською армією повели наступ на більшовиків, які захопили владу в Україні, й 7 травня 1920 р. здобули Київ. Однак цей успіх Виявився тимчасовим, бо через місяць радянські війська розгромили об’єднані сили Польщі та УНР. Подальша боротьба С. Петлюри проти Червоної армії була приречена на поразку. В жовтні 1920 р. Польща уклала з радянською Росією договір про перемир’я, тож війська УНР, які в листопаді перейшли Збруч, було інтерновано. 1923 р. уряд радянської України зажадав від польських властей видачі С. Петлюри як ворога трудящих, тому він перебрався до Угорщини, потім — до Відня й Женеви, а наступного року разом з дружиною Ольгою і донькою Лесею оселився в Парижі. Тут активно зайнявся публіцистичною діяльністю, висвітлюючи недавні події в Україні та завдання еміграції. Чимало його матеріалів було опубліковано в часописі «Тризуб».

10 травня 1926 p. С. Петлюра відзначав у російському ресторані в колі друзів день свого народження. За одним із столиків сидів Н. Махно. З ним було кілька його знайомих. Невдовзі чоловік, з яким він гаряче сперечався, невдоволено підвівся і вийшов. Н. Махно теж не затримався в ресторані. Не знав тоді С. Петлюра, що легендарний «батько» ледве вмовив анархіста Ш. Шварцбарта не вбивати колишнього головного отамана за численні єврейські погроми петлюрівців в Україні. В такий спосіб Н. Махно віддячив С. Петлюрі, який 1923 р. врятував його в Польщі від розправи петлюрівських офіцерів, котрі вважали, що він перешкоджав вести боротьбу за створення самостійної України. Однак 25 травня 1926 р. Ш. Шварцбарт усе ж таки застрелив С. Петлюру. Повідомляючи про трагічну новину, емігрантська преса одностайно зазначала, що «Петлюру вбив у Парижі московський агент Шварцбарт». Історія підтвердила це, хоча вбивцю головного отамана було виправдано. Поховано С. Петлюру в Парижі на Монпарнаському кладовищі.

Безперечно, багатогранна діяльність С. Петлюри потребує ґрунтовного дослідження і висвітлення в наукових працях та художніх творах. На жаль, донедавна радянські історики, в тому числі й українські, змальовували образ Петлюри лише чорними фарбами, до того ж вміло використовуючи й критику на його адресу М. Грушевського, В. Винниченка та інших провідних діячів УНР. Усе це зумовило створення хибного уявлення про життя і діяльність Симона Петлюри, цього полум’яного борця за свободу й незалежність Української держави, який зазнав краху внаслідок об’єктивних і суб’єктивних чинників. 

Категорія: Персоналії | Додав: uahistory (01.07.2016)
Переглядів: 141 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz
Copyright MyCorp © 2017