Каталог статей
Вітаю Вас, Гість · RSS Вівторок, 24.10.2017, 00:35






Головна » Статті » Персоналії

Максимович Михайло

МИХАЙЛО МАКСИМОВИЧ

Перший ректор Київського університету Михайло Олександрович Максимович посідає одне з чільних місць серед видатних мислителів, учених і просвітителів України. Завдяки енциклопедичній освіченості сучасники називали його «українським Ломоносовим». У ті далекі часи, коли Україна несла тяжке ярмо неволі в Російському царстві, він невтомно працював для її духовного визволення, національного і культурного відродження.

Михайло Максимович народився 15 вересня 1804 р. на хут. Тимківщина Золотоніського повіту на Полтавщині (тепер с. Богуславець Золотоніського p-ну Черкаської обл.) в небагатій дворянській сім’ї. Батько — Олександр Іванович Максимович і мати — Гликерія Федорівна Тимківська були вихідцями із старшинських козацьких родів, нобілітованих у дворянство. Початкову освіту хлопець отримав у Золотоніській монастирській школі. Любов до науки й творчості йому прищепив його дядько — професор Харківського університету І. Тимківський. При підтримці Іллі Федоровича Михайло вступив 1812 р. до Новгород-Сіверської гімназії. Захоплювався ботанікою і фольклором, збирав зразки місцевої флори, записував пісні та думи, жваво цікавився історією, побутом і звичаями українського народу. Вищу освіту Максимович здобув у Московському університеті, де як «казеннокоштний студент» два перших роки навчався на словесному (філологічному) відділенні, а два наступних — на природознавчому. Здібному юнакові університетська рада дала змогу продовжити наукову роботу в галузі ботаніки й підготуватися до викладацької діяльності. З головою поринувши в науку, він почав складати систематичний каталог рослин, упорядковувати гербарій, невтомно працював над розширенням своїх знань з ботаніки, зоології, медицини, фізики, філології. Не цурався й педагогічної роботи: читав курси ботаніки й садівництва у землеробській школі, природознавчу історію в університетському пансіоні, ботаніку в комерційній практичній академії в Москві. Тоді ж побачили світ і перші праці М. Максимовича з природознавства та філології. Науковий світогляд його формувався під впливом матеріалістичних ідей видатного російського вченого і просвітителя М. Ломоносова, передових професорів-сучасників (М. Павлова, Г Гофмана та ін.), західноєвропейських матеріалістів і енциклопедистів. 1826 р. 22-річний М. Максимович став завідувати університетським ботанічним садом і гербарієм. Молодий вчений був у центрі наукового й громадського життя, підтримував особисті й творчі зв’язки з О. Пушкіним, М. Гоголем, О. Герценом, К. Рилєєвим, М. Огарьовим, В. Бєлінським, Д. Писарєвим, В. Одоєвським, М. Полевим, В. Жуковським, П. Вяземським, А. Міцкевичем, М. Гнєдичем, В. Кюхельбекером, О. Бодянським, а також іншими діячами різних напрямів — декабристами, західниками, слов’янофілами. 1827 p. М. Максимович успішно захистив дисертацію й здобув науковий ступінь магістра (сучасне — кандидат) природознавства. Відтоді працює на кафедрі ботаніки в Московському університеті. Серед його слухачів були О. Герцен і М. Лєрмонтов. Праці Максимовича в галузі природознавства привертали увагу наукової громадськості своєю грунтовністю і новаторством. Схвальний відгук преси дістав його підручник для студентів «Основы зоологии, или наука о животных». Для університетської молоді призначалися і «Основы ботаники», «Раздумья о природе», «Систематика растений». У своїх дослідженнях він один з перших у світі сформував уявлення не лише про еволюційну теорію розвитку органічного світу, а й про клітинну будову організмів, що дає підстави вважати його попередником англійця Чарлза Дарвіна. Однак відкриття українського вченого не було належним чином оцінено в Росії. За 11 років (1823—1834) науково-педагогічної діяльності Максимович опублікував 100 своїх праць, добре знаних і високо оцінених як у Росії, так і за її межами, зокрема у Варшаві, Празі, Берліні, багатьох університетах, Інших навчальних закладах. Визнанням наукових і педагогічних заслуг М. Максимовича стало затвердження його 1833 р. професором і завідуючим кафедрою ботаніки Московського університету.

Одночасно з природознавством учений займеться, і досить плідно, гуманітарними науками. 1827 р. виходить у світ його збірка «Малороссийские песни», що одразу ж привернула увагу філологів і письменників. Високу оцінку дав їй, зокрема, О. Пушкін. Попри тісні взаємини з декабристами й революційними демократами, М. Максимович за своїми поглядами залишався поміркованим громадським діячем. Обмежуючись просвітительством, він глибоко вірив у людський розум і вважав освіту за суспільну зброю, гострішу за косу, багнет і шаблю в боротьбі за щасливе життя народу. Доля сина турбувала матір Гликерію Федорівну, яка 1825 р. писала йому в Москву: «... Щастя своє знайдеш не в столиці, а на своїй Батьківщині». Ці слова глибоко запали в душу Михайлові, думки якого часто поверталися до рідної України, домівки над Дніпром-Славутичем. Мати стала провидицею його долі, вгадала майбутнє. Майже 15 років прожив М. Максимович у Москві. Цей період був ущерть заповнений напруженою працею: навчання в університеті, робота в ботанічному саду, викладання у різних навчальних закладах, підготовка книг з природознавства й гуманітарних наук, громадська діяльність. Усе це негативно позначилося на здоров’ї, яким він і раніше не міг похвалитися. Туга за Батьківщиною особливо зросла після смерті матері (1829). Переїзд в Україну став реальністю після відкриття університету в Києві. «Заснування нового університету...— писав Максимович у спогадах,— потягло мене непереборною силою туди... де Батьківщина мого роду». Про переведення до Києва клопоталися його впливові друзі — О. Пушкін, М. Гоголь, В. Жуковський. У травні 1834 p. М. Максимовича було затверджено завідуючим кафедрою російської словесності й деканом історико-філологічного факультету, а у вересні того ж року — першим ректором Київського університету. За короткий час ректорства (неповних півтора року) він напрочуд багато зробив для організації навчання. Новосгворений університет тоді ще не мав власного приміщення, тому доводилося наймати приватні будинки на Печерську. Не вистачало підручників, наочних посібників, лабораторій; не було видавничої бази (друкарні). Крім університетських справ ректор керував попечительським комітетом Київського учбового округу, куди входили початкові й середні навчальні заклади Київської, Подільської, Волинської та Чернігівської губерній. Попечитель округу Є.Брадке замість допомоги організував стеження за професорами й студентами, встановив дріб’язкову опіку над самим ректором. Улітку 1835 р. Київ мав відвідати цар Микола І. Є. Брадке вимагав від ректора влаштувати пишну зустріч монархові — тріумфальний марш студентів і вручення рапорту вдячності від імені університету. Однак М. Максимович виявив непослух — пославшись на зайнятість навчальними й адміністративними справами, рішуче відмовився це зробити. Такий вчинок не залишився непоміченим. Є. Брадке постійно переслідував ученого, який від перевтоми часто хворів. Це схиляло його до думки покинути ректорство: «Я бачив ясно, що мені необхідно або залишити викладання, або скласти з себе ректорство...» У грудні 1835 р. на засіданні ради університету було оголошено про відставку М. Максимовича з посади ректора і вручено йому адресний лист з подякою за сумлінну працю. Однак ще ціле десятиріччя він викладав філологію в Київському університеті. Водночас займався і науковою діяльністю. Підготував і видав збірки «Українські народні пісні» (1834), «Збірник українських пісень» (1849), які дали початок національній фольклористиці. Опублікував ряд монографій з історії Київської Русі — «Откуда пошла Pyccкая земля» (1837), «История древней русской словесности» (1839), «Начала русской филологии» (1847) та ін. У 1840—1841 pp. видав дві книги альманаху «Киевлянин», куди увійшли історичні й філологічні праці. Загалом М. Максимович по праву належить до засновників і перших дослідників історії України. У той час серед учених Київського університету й Духовної академії виникла ідея створення наукового історичного товариства, яке б об’єднувало дослідників з історії, археології та етнографії. Такі товариства вже існували при Московському університеті та в Одесі на базі Рішельєвського ліцею. 1840 p. М. Максимович підготував проект статуту Товариства історії і старожитностей у Києві та записку з обгрунтуванням його утворення при університеті. Кілька років власті зволікали. Й лише 1843-го погодилися на заснування при канцелярії київського генерал-губернатора, і не товариства, а установи під назвою «Тимчасова комісія для розгляду давніх актів (Київська археографічна комісія). Дійсними її членами крім М. Максимовича стали відомі йчені: М. Іванишев, В. Домбровський, О. Ставровський, М. Костомаров, митрополит київський Євгеній (Болховітінов), ректор Духовної академії Інокентій (Борисов) та інші особи. Комісія займалася виявленням і публікацією документів, вивченням археологічних і архітектурних пам’яток, збиранням етнографічних і фольклорних матеріалів. В Археографічній комісії М. Максимович працював надзвичайно енергійно й продуктивно. За його редакцією 1845 р. вийшов у світ перший том документів під назвою «Памятники». Професор виступав проти намагання царських чиновників надати діяльності комісії монархічного напряму й використовувати документи для політичних цілей, проти виправдання національного гноблення польського та українського народів. Улітку 1843 p. М. Максимович познайомився з Т. Шевченком, на той час уже відомим поетом і художником, автором «Кобзаря» і поеми «Гайдамаки». За рекомендацією професора адміністрація Археографічної комісії в грудні 1845 р. призначила Т. Шевченка на посаду художника й співробітника, якому доручалося розшукувати і змальовувати історичні пам’ятки, збирати фольклорні й етнографічні матеріали. Поет працював у цій комісії майже півтора року. Багато сил і здоров’я віддав М. Максимович вітчизняній науці, освіті й культурі. Він не мав багатства і не дбав про нього. Коли ж лихі обставини й підступна хвороба спонукали професора піти у відставку з Київського університету (1845), міністерство призначило йому мізерну пенсію (762 крб. на рік), якої не вистачало для життя. І лише невеликий маєток Михайлова гора поблизу с. Прохорівки на Черкащині давав змогу якось зводити кінці з кінцями. У цій мальовничій місцевості, над Дніпром професор жив понад 30 років. «Як згадаю своє життя за ці тридцять років,— писав у спогадах,— то аж серце в’яне». Найближчим культурним і науковим центром був Київ. Тож учений щороку їздить до міста, працює в архівах і бібліотеках, досліджує історію Києва, Острога, Золотоноші, Переяслава, Полтави та інших міст, публікує статті. 1849 p. М. Максимович побував у Москві, де зустрічався із знайомими вченими, громадськими діячами, літераторами. Там М. Гоголь читав йому перший розділ другої частини роману «Мертвые души». Заходами друзів вдалося опублікувати третій випуск альманаху «Киевлянин» (1850). В Україну повернувся разом з М. Гоголем, вдвох завітали до Миргорода та Сорочинців. У Москві М. Максимович зібрав, чимало матеріалів з Історії Визвольної війни в Україні під проводом Богдана Хмельницького, гайдамацького руху та козацтва, переклав українською поему «Слово о полку Ігоревім» (1857). І дотепер актуально звучать його слова: «Щоб науки зріднити з розумом народу, треба розробляти їх рідною мовою...» Свою любов до Вітчизни він вклав у такі поетичні рядки: «Не покину, поки згину, мою Україну». І цієї клятви не порушив. Наприкінці 1857 p. М. Максимович разом з дружиною (1853 р. він одружився з 30-річною Марією Василівною Товбич, дочкою небагатих дворян, освіченою жінкою; подружжя мало сина й дочку) знову приїхав до Москви, щоб продовжити наукові пошуки. В березні 1858-го туди прибув і Т. Шевченко, повертаючись із заслання. М. Максимович гаряче зустрів великого Кобзаря, якого любив і щиро поважав за полум’яну поезію. Тоді ж подружжя запросило його відвідати їхній маєток Михайлова гора. Влітку 1859-го Т. Шевченко гостював у них, намалював портрети Марії Василівни і Михайла Олександровича, зустрічався з селянами. Як велике горе переживав М. Максимович смерть Тараса Григоровича, взяв участь у похороні в Каневі, написав і прочитав на могилі Кобзаря вірш, в якому високо оцінив його роль і значення в історії України. А наступними роками вчений обстоював спадщину поета від нападок реакційних критиків, які заперечували існування української мови, присвятив йому ще кілька віршів. У вересні 1871 р. вчені й літератори Росії та України відзначали у Києві 50-річний ювілей науково-літературної діяльності М. Максимовича. Зібралися сотні шанувальників його таланту. Від імені ради університету йому було вручено диплом почесного доктора слов’яно-руської філології. А в жовтні того ж року Російська академія наук одноголосно обрала М. Максимовича членом-кореспондентом по відділенню російської мови і словесності (літератури). Визнанням великих заслуг ученого було також обрання йоїю почесним членом Московського, Петербурзького, Київського й Одеського університетів та багатьох наукових і літературних товариств. За своє життя М. Максимович написав і опублікував понад 260 праць і творів, повсякчас дбав про освіту народу, виступив одним з ініціаторів встановлення пам’ятника Богдану Хмельницькому в Києві. Учений дожив до того часу, коли здійснилася його мрія: 1872 р. було затверджено статут, а наступного відкрито Історичне товариство Нестора-літописця (1873—1917) у Києві. Ця перша наукова установа, що досягла академічнаго рівня, об’єднала учених-істориків усієї України.

Невблаганна смерть 22 листопада 1873 р. припинила науковий подвиг М. Максимовича. Його поховано біяя хут. Михайлова гора й на могилі споруджено високий кам’яний надгробок. Шанувальники вченого видали у Києві зібрання його творів у трьох томах, шо стали пам’ятником подвижникові науки, освіти й культури України. 

Категорія: Персоналії | Додав: uahistory (02.05.2016)
Переглядів: 214 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz
Copyright MyCorp © 2017