Каталог статей
Вітаю Вас, Гість · RSS Субота, 23.09.2017, 21:58






Головна » Статті » Персоналії

Махно Нестор

МАХНО НЕСТОР

Однією з найяскравіших і найсвоєрідніших постатей в історії України періоду революції та громадянської війни Нестор Іванович Махно. Виразник інтересів широких селянських мас півдня країни, він воював практично з усіма владами та режимами, що існували в той складний і суворий час. Ведучи боротьбу проти військ О. Каледіна, Центральної Ради, П. Скоропадського, С. Петлюри, А. Денікіна, П. Врангеля, Н. Григор’єва, австро-німецьких та антантівських інтервентів — то самостійно, то на боці радянської влади,— Н. Махно зробив вагомий внесок у розгром об’єднаних сил зовнішньої та внутрішньої контрреволюції, а отже, й у встановлення і зміцнення більшовицької влади. ї разом з тим своєю пропагандою, спрямованою проти соціалістичних перетворень, тривалою кровопролитною боротьбою проти Червоної армії він не лише завдавав значно? шкоди першій у світі державі диктатури пролетаріату, а й допомагав численним ворогам. Правду кажучи, Н. Махно бився з радянською владою по-лицарськи, віч-на-віч, жодного разу не ставши під чужі знамена. Цей легендарний селянський ватажок; якого в народі шанобливо називали «батьком», щоразу повертав зброю проти тих, хто на даний час становив найбільшу загрозу для селянства, тричі укладав угоду з радянською владою і тричі порушував її, сходився з анархістською конфедерацією «Набат» і поривав з нею, коли вона змінювала своє ставлення до селянина. Із зовні нелогічні й загадкові, дії та вчинки Нестора Махна в одних викликали щире захоплення і подив, а в інших — роздратування і ненависть. Чи не тому його образ був так спотворений за радянських часів у кінематографі, художній та історичній літературі? Ким же був насправді легендарний «батько» Махно?

Народився він 25 жовтня J888 р. в с. Гуляйполі на Катеринославщині (тепер місто, адм. центр Гуляйпільського р-ну Запорізької обл.). Нестор був п’ятим сином у незаможній селянській родині. Хоч змалку тяжко працював, успішно закінчив місцеву початкову школу. Заповзятливий, запальної вдачі, він прагнув лідерства серед ровесників. Під час першої російської революції Н. Махно вступив до групи меншовиків. Спілкувався потім з В. Чубарем, але поглядів більшовиків, як і меншовиків, не поділяв. Згодом став членом анархістської «Спілки бідних хліборобів», яка діяла з вересня 1906 по липень 1908 р. Ця організація, далека від проповідей Прудона, Бакуніна, Кропоткіна, асоціювала анархізм передовсім з козацькою вольницею Запорозької Січі. Махно займався експропріацією, але, всупереч твердженням радянських істориків, нікого не вбивав. Невдовзі спілку було розгромлено. За розбійницькі напади на багатіїв під час оголошення в губернії воєнного стану. Одеський військово-окружний суд, що відбувся у березні 1910 р. в Катеринославі, виніс молодому бунтівнику та його товаришам смертний вирок. Однак неточність у даті народження Н. Махна (в документах фігурував 1889 р.) врятувала його від шибениці як неповнолітнього. До речі, ця дата перейшла до сучасних довідників та енциклопедій. Цікаво, що указ про заміну смертної кари на довічну каторгу власноручно підписав П. Столипін, якого радянські історики незмінно називали «обер-вішателем». Перебування у Бутирській тюрмі в Москві (з 4 серпня 1911 по 2 березня 1917 р.) підірвало здоров’я Н. Махна. Однак увесь цей час він наполегливо займався самоосвітою, багато читав, спілкувався з відомим анархістом П. Аршиновим (Маріцим) і добре засвоїв теорію анархізму. Деякі біографи Н. Махна стверджували, що все це зрусифікувало його й відірвало від України, він, мовляв, «забув навіть рідну мову і був байдужим, до національного питання та ідеї української державності, тому й шкодив Українській Народній Республіці». Після повалення самодержавства Н. Махно повернувся на батьківщину й розгорнув у Гуляйполі активну революційну діяльність; Розігнавши поміщиків та колоністів з допомогою новоствореної «Чорної гвардії», він у серпні 1917 р. поділив землю між селянами, що високо піднесло його авторитет. У цей час доля звела Н. Махна з відомою анархісткою Марусею Никифоровою. Вони разом повели боротьбу проти військ царської армії, що пробивалися з фронту на південь, де отаман О. Каледін збирав контрреволюційні сили. Обеззброюючи військові частини, нещадно розстрілюючи офіцерів, розганяючи місцеві ради й накладаючи на міста контрибуцію, М. Никифорова показала, що таке анархізм на практиці.

Коли кайзерівські війська посунули в Україну, Н. Махно вирушає на Волгу, звідти добирається до Москви, де зустрічається з В. Леніним, П. Кропоткіним та іншими політичними діячами, а в липні 1918 р. з документами на ім’я вчителя Шепеля повертається в Гуляйполе. Тут він очолює масове селянське повстання проти австро-німецьких окупантів та режиму гетьмана Скоропадського. Звинувативши Центральну Раду, і насамперед командуючого армією С. Петлюру, в окупації України кайзерівськими військами, Н. Махно оголосив їх ворогами робітників та революційного селянства. Партизанська боротьба з гетьманцями та австро-німецькими військами (120 нападів на ворожі гарнізони!), аж до фактичного припинення окупантам опору внаслідок революції в Німеччині у листопаді 1918 p., принесла йому славу та визнання в усій Україні, а селянство назвало його своїм «батьком» — керівником і захисником. Більшовики, вважаючи Н. Махна союзником у боротьбі проти контрреволюції, доручили йому наприкінці 1918 р. командувати військовими загонами, з допомогою яких мали намір встановити радянську владу в Катеринославі. Махновці разом з червоногвардійцями розгромили 7-тис. петлюрівський гарнізон і захопили місто, але 31 грудня під ударами переважаючих сил ворога змушені були залишити його. Як показали бої за Катеринослав, цей досвідчений партизанський ватажок ще не навчився ефективно керувати регулярними військовими частинами. Вторгнення полчищ А. Денікіна на територію України на початку 1919 p., що становило загрозу для селянства, спонукало Н. Махна шукати компромісу з керівництвом Червоної армії. Майже півроку він командував 3-ю бригадою 1-ї Задніпровської дивізії, яка успішно воювала проти білогвардійців у Приазов’ї. Чимало похвал на адресу комбрига Н. Махна висловили газети «Правда», «Известия», «Коммунист», а також В. Антонов-Овсієнко, Л. Каменев, П. Дибенко, О. Коллонтай та багато інших більшовицьких, радянських і військових діячів. Застосування надзвичайних заходів «воєнного комунізму», грубі прорахунки радянського керівництва в земельній та національній політиці викликали невдоволення селянства. В той час армія Н. Махна швидко розросталася, в ній з’явилися полки, дивізії, корпуси. З невизначеною структурою і чисельністю, Лідери анархістської конфедерації «Набат» В. Волін (В. Ейхенбаум), П. Аршинов (Марш), А. Барон та інші, прагнучи перетворити махновщину на свою ударну силу, вступили у контакт з «батьком». І все ж, незважаючи на зростання антирадянських настроїв у своєму війську, він вирішив підтримати «більшовиків-революціонерів, які, попри жорстоку аграрну політику й «червоний терор», на його думку, не могли завдати селянству такої шкоди, як денікінці. А на початку травня 1919 р. відмовився брати участь у заколоті отамана Н. Григор’єва, що, як зазначав В. Затонський, суттєво сприяло його розгромові. Н. Махно вважав себе господарем у районах, котрі визволяв від білогвардійців, а захоплені трофеї — власністю своєї армії. Навесні 1919 р. він надіслав робітникам Москви та Петрограда 90 вагонів хліба. Але невдовзі більшовики, виконуючи вказівки В. Леніна й радянського уряду, почали відбирати у селян півдня України збіжжя та продовольство й вивозити їх разом з донецьким вугіллям до центральних районів Росії. Обурений пограбуванням України Н. Махно захоплював ешелони, що йшли на північ. Це спричинило серйозний конфлікт між ним і центральними властями. Командування Червоної армії та уряд радянської України дратували й з’їзди повстанців, що визначали незалежну політику широких селянських мас, яка часто-густо суперечила офіційній лінії більшовиків. Спроби з позиції сили покласти край цим форумам Н. Махна були безуспішними й сприймалися ним та його військом як замах на демократію і свободу. Але найбільше лютував Л.Троцький. Адже величезна армія Н. Махна, до якої стікалися представники різних верств суспільства, зокрема дезертири — як колишні червоноармійці, так і білогвардійці,— базувалася не на терорі, а на засадах добровільності й шанобливого ставлення до свого лідера; та й вибори її комскладу аж ніяк не відповідали принципам будівництва робітничо-селянської Червоної армії. Основні свої сили РСЧА зосередила на Східному фронті для боротьби проти адмірала О. Колчака; Південний фронт був неспроможний дати відсіч Добровольчій армії. В тяжкому становищі, що склалося в Україні, махновці звинувачували Л. Троцького і в перші дні травня 1919 р. оголосили його особою, що стоїть поза законом. Голова Реввійськради не міг пробачити цієї витівки своїм кривдникам. Радянська влада, всупереч закликові В. Леніна — тимчасово не чіпати Н. Махна з дипломатичних міркувань,— почала вживати заходів проти анархії, коли А. Денікін прорвав фронт на ділянці, яку утримувала 3-я бригада. Насправді Н. Махно не відкривав фронту білогвардійцям (це вигадка істориків); просто в нього не було змоги перекрити додаткову ділянку денікінського фронту завширшки 100 верст; як цього вимагав Л. Троцький. Тоді ж він відкинув пропозицію отамана А. Шкуро перейти на бік денікінців. Причина поразки полягала в тому, що військо Н. Махна, якому бракувало не лише дисципліни, а й зброї та боєприпасів — бо командування РСЧА погано постачало його амуніцією, боячись повторення григор’євського заколоту,— було краще пристосоване до партизанської боротьби, аніж до виконання завдань, які покладалися на регулярну армію. 25 травня 1919 р. Рада робітничо-селянської оборони УСРР на чолі з X. Раковським під тиском Л. Троцького прийняла рішення про ліквідацію махновщини, а на початку червня уже голова Реввійськради оголосив Н. Махна особою, що стоїть поза законом. Його підтримали командуючий військами Південного фронту В. Гіттіс, командарм 14-ї армії К. Ворошилов та інші радянські воєначальники. І лише В. Антонов-Овсієнко та П. Дибенко вважали цей крок несвоєчасним і навіть шкідливим в умовах денікінської навали. Для Н. Махна настав критичний момент, до того ж від нього пішли анархісти. Залишивши Червону, армію, він з не великим загоном якийсь час нападав на тилові червоноармійські частину а потім» об’єднавшись із залишками розгромленого війська Н. Григор’єва, порішив отамана й одно осібно очолив повстанську армію. В це збройне формування, чисельність якого швидко зростала, вливалися не лише війська залишені «батьком» Махном у Червоній, армії, а й радянські загони, що потрапили в оточення. Приєднувались до нього й широкі селянські маси,, побоюючись поміщицької реставрації. Майже 80 тис. бійців громили денікінські тили влітку 1919 p. Н. Махно навіть уклав угоду з Петлюрою, щоб усунути його, як Н. Григор’єва, але здійснити цей намір (операція мала відбутися в Умані) не вдалося. Розбивши дочірні білогвардійські полки поблизу с. Перегонівки, махновці 27 вересня рушили трьома колонами на Катеринослав. І хоч командуючий Добровольчою армією В. Май-МаєвськиЙ заявив у пресі, що з Махном покінчено І він, наче дикий звір, поліз у нору помирати, повстанці восени захопили й міцно утримували Катеринослав, Олександрівськ, Нікополь, Маріуполь, Гуляйполе та інші населені пункти півдня, загрожуючи навіть ставці А. Денікіна в Таганрозі. Н. Махно своїми діями надав суттєву допомогу радянській владі у розгромі денікінщини, але й Червона армія наступом на Південному фронті врятувала повстанців від розгрому добірними білогвардійськими частинами Я. Слашова та А. Шкуро. Однак радянське командування не могло змиритися з існуванням махновців. Тож, увійшовши з ними в контакт, розпочало обеззброювати їх. Ватажкові повстанців, було запропоновано вирушити на радянсько-польський фронт. Коли він відмовився, JL Троцький удруге оголосив його особою, що стоїть поза законом, а над махновцями вчинили жорстоку розправу, в якій особливо відзначилися війська під командуванням Й. Якіра, І. Уборевича та інших радянських воєначальників. 1920 р. Н. Махно провів чимало боїв проти червоноармійських загонів, перешкоджаючи радянському будівництву. Поповнивши своє військо анархістами, він виступав під гаслами «безвладної держави» і «вільних рад». На той час у нього з ’явилися нові вороги — комітети незаможних селян, які ще більше розпалювали класову ворожнечу на селі. За Махна взялися й чекісти. Ф. Дзержинський та X. Раковський навіть закликали селян Катеринославської губернії вчинити терористичний акт над «бандитським батьком». І хоч у війську повстанців було багато чекістських агентів, убити Махна їм не дали. Зрештою, не вдалося використати його, підпорядкувавши своїй волі, і лідерам анархістської конфедерації «Набат», які у вересні 1920 р. на з’їзді в Харкові виключили Н. Махна зі своїх лав. За це він розігнав їх. І хоч Н. Махно активно боровся проти радянської влади, він відмовився від пропозиції врангелівців діяти разом з ними. А що наступ білогвардійців загрожував селянству, 2 жовтня 1920 р. у Старобільську було підписано угоду між представниками Н. Махна і командуванням Південного фронту про спільні дії проти врангелівців. Військо повстанців брало участь у форсуванні Сиваша й штурмі Сімферополя, Євпаторії та інших міст. Після поразки білогвардійців у Криму радянське командування вирішило одним ударом розправитися зі своїм колишнім союзником. Застосувавши традиційний прийом — наказ про передислокацію (на Північний Кавказ), війська під командуванням М. Фрунзе розпочали збройну ліквідацій угруповань Н. Махна. Однак ця справа виявилася надто складною. До бойових дій було залучено понад 60 тис. червоноармійців, численні загони міліції та комнезамівців. Майже рік точилися безуспішні кровопролитні сутички частий Червоної армії з повстанцями, Як згодом визнавали самі червоні командири, Н. Махно демонстрував унікальні форми й методи партизанської боротьби, що нагадували дії героя Вітчизняної війни 1812 р. Дениса Давидова. І лише влітку 1921 р. радянські війська змусили Н. Махна залишити УСРР. Уряд УСРР спочатку вимагав від урядів Румунії та Польщі видати «селянського батька», щоб судити його революційним судом, а для цього необхідно було представити його не як борця за народні інтереси, а як кривавого злочинця і бандита. Допоміг у цьому чекістам, як свідчать щойно розтаємнені документи, не хто інший, як його начштабу В. Білаш. Він перебував тоді у чекістській в’язниці й описав усі «злочини махновців», приписавши їх самому «батькові». Перебуваючи спочатку в Румунії, а відтак у Польщі, в таборі для військовополонених, Н. Махно мріяв продовжити антирадянську боротьбу в Україні. Але для цього потрібно було принаймні вийти на волю. 1922 р. він таємно послав свою дружину, Галину Кузьменко, до представництва Української СРР у Варшаві з пропозицією визволити його з польського табору, а він за це підніме повстання в Галичині й допоможе приєднати її до України. Однак цим задумам не судилося здійснитись. Наприкінці листопада 1923 р. у Варшаві відбувся суд над Н. Махном, його дружиною і кількома повстанськими командирами. Спершу йому інкримінували жорстоке ставлення до поляків, що проживали на території України під час громадянської війни, потім — змову з більшовиками й намір підняти заколот в Галичині. Для справжнього обвинувачення не було переконливих фактів. Врешті-решт, коли Н. Махно відкрито заявив, що 1920 р. він врятував Польщу від розгрому більшовицькими військами (Не послав своїх повстанців на радянсько-польський фронт, та ще й затримав, розпочавши бої з Будьонним, 1-у Кінну армію, яка прямувала з Північного Кавказу в район Умані), його було звільнено. Якийсь час Н. Махно проживав у провінційному містечку Торунь під наглядом поліції. З нудьги він навіть зробив спробу накласти на себе руки, але залишився живим. Це було його 12-им пораненням. Пізніше перебрався до Німеччини, а відтак — у Париж, де проживала його дружина з дворічною донькою Оленкою. Тут ним опікувалися анархісти з усіх країн, перетворивши Н. Махна на своєрідний символ анархізму. «Батько» жив спокійним життям, писав спогади й друкував їх в анархістських виданнях. Після вбивства С. Петлюри, як казали, за єврейські погроми Н. Махно змінив прізвище своєї дочки на «Міхненко» й почав виступати з публічними лекціями: «Чи був генерал Махно антисемітом?» А в квітні 1927-го звернувся із закликом «До євреїв усіх країн» перевірити, чи був він насправді погромником, і спростувати зведені на нього наклепи. Органи ВЧК—ОГПУ, які уважно стежили за еміграцією І знищували найнебезпечніших ворогів радянської влади, ставилися де Н. Махна досить спокійно, тим паче що «батько» був чудовою дискредитацією смертельного ворога Й. Сталіна Л. Троцького, який у роки громадянської війни командував Червоною армією і не зміг вдало використати комбрига у боротьбі з ворогами диктатури пролетаріату. До того ж його здоров’я дедалі погіршувалось, і 15 липня 1934 р. він помер в одній з лікарень Парижа. На похорон Н. Махна з’їхалися анархісти з усього світу. Він похований на цвинтарі Пер-ля-ІІІез, біля стіни Паризьких комунарів. У роки 2-ї світової війни, після окупації гітлерівцями Парижа, дочка Махна Олена виїхала до Німеччини, де працювала у фірмі «Сіменс». Кілька разів до неї приїжджала мати — Галина Кузьменко.

У вересні 1945 р. дружина і дочка Махна були заарештовані органами НКВС. 16 січня наступного року вони були засуджені відповідно до 8 і 5 років ув’язнення. По смерті Сталіна звільнені по амністії і до кінця своїх днів жили й працювали у м. Джамбул (Казахстан). 

Категорія: Персоналії | Додав: uahistory (02.07.2016)
Переглядів: 183 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz
Copyright MyCorp © 2017