Микола Лисенко

Він од народу набирався сили

В натхненній праці, в боротьбі палкій,

Коли творив щоденний подвиг свій

Во ім’я тих, що сіяли й косили...

М. Рильський.

Микола Лисенка у цих мудрих словах поета — глибинна сутність життя й творчості визначного композитора й громадського діяча Миколи Віталійовича Лисенка. В історію української культури він увійшов як родоначальник музичної класики, художник-демократ, виразник прогресивних суспільних ідей; поборник народності, реалізму, історичної правди в мистецтві.

Народився Микола Лисенко 22 березня 1842 р. в с. Гриньки Кременчуцького повіту Полтавської губернії, в сім’ї поміщика, армійського офіцера Віталія Романовича Лисенка, людини освіченої, з передовими для свого часу поглядами. Миколин батько пишався тим, що походив із старого козацького роду, який сягав початку XVII ст. Як свідчать дослідники життя і творчості композитора Л. Архімович та М. Гордійчук, «уся чоловіча лінія роду Лисенків аж до Віталія Романовича — правнука генерального судді Федора Лисенка й батька нашого композитора — були людьми військовими і завжди займали в армії досить високі пости». Мати його, вихованка Смольного інституту в Петербурзі — Ольга Єреміївна,— стала для свого сина першою вчителькою музики. Коли хлопцеві минуло десять років, його привезли до Києва й віддали до приватного чоловічого пансіону. Потім він закінчив 2-у Харківську гімназію. З ранніх літ у Миколи виявився хист до музики. Він залюбки слухав пісні, приповідки, казки на вечорницях у бабусі. Дивував своїми успіхами вчителів. Під час навчання в пансіоні починає записувати народні пісні. А згодом успішно виступає в студентських концертах. Одночасно вивчав музичні твори. Закінчивши 1859 р. гімназію, М. Лисенко разом із своїм другом М. Старицьким вступає до Харківського університету. Провчившись рік, він у зв’язку з переїздом батьків до Києва переводиться до місцевого університету на природничий відділ фізико-математичного факультету. 60-ті pp. — це час піднесення громадсько-політичної думки. Сходки, палкі промови, дискусії, заборонена література стрімко увійшли в життя, майбутнього композитора. Зближення із студентами М. Драгомяновим, Т. Рильським, В. Антоновичем, Б. Познанським та іншими мало непереборний вплив на його світогляд. Навчаючись в університеті, М. Лисенко з ентузіазмом взявся за вивчення української мови, щоб зробити її «культурною і своєю». Брав участь у підготовці «Словаря української мови Б. Грінченка». Диригував студентським хором. Був одним з організаторів недільних шкіл для робітників. 1864 р. М. Лисенко закінчив університет. А вже наступного року здобув науковий ступінь кандидата природничих наук,, захистивши дисертацію на тему «О половом размножении нитчатых водорослей». Домігшись блискучих успіхів і в природничих, і в гуманітарних науках, він усе ж вирішив присвятити себе служінню музичнішу мистецтву. Деякий час Лисенко працює мировим посередником в с. Тараща Київської губернії. Водночас його владно вабила до себе музика. Прослуживши два роки, зібравши й обробивши велику кількість народних пісень, він залишає посаду в Таращі й повертається до Києва. Тут готує до видання дві збірки для голосу з фортепіано, створює оперу «Андрішаада», спрямовану своїм вістрям проти відомих у Києві воротів української культури, шовіністів — директора 1-ої міської гімназії Андріашева й попечителя учбового округу князя Широнського-Шихматова.

1867 р. М. Лисенко виїжджає за кордон, до Лейпціга, де протягом двох років навчається в консерваторії. Тут продовжує освоювати курс гри на фортепіано у відомих німецьких музикантів-педагогів К. Рейнеие, Е. Венцеля, а теорію композиції вивчає у Е. Ріхтера. Одночасно видає підготовлену ще в Києві збірку українських народних пісень. Тоді ж починає писати музику на тексти «Кобзаря» Т. Шевченка. Творчість народного поета відтоді і назавжди стає супутником його мистецької діяльності. У цей період зміцніли зв’язки М. Лисенка з молодими композиторами Галичини. 1868 р. на їхнє прохання він написав музику до «Заповіту» Т. Шевченка. Виступаючи за тісніше єднання Західної і Східної України, М. Лисенко у листі до О Барвінського 24 жовтня 1869 р. зазначав: «Я тієї думки, що нам, своїм кревним людям, однієї матері дітям, не варт, нe личить роз’єдиатись, але скуплятися якнайміцніше. Велика необачність, що аж до цього часу такі маленькі стосунки Галичини з Україною. Ніякої свідомості немає. Воно й правда, що з-за московського аргуса треба таїтись, але уже ж би треба щось тривалого усталити...» Повернувшись до Києва після закінчення навчання у Лейпцігській консерваторії, М. Лисенко активно включається в музичне життя й громадську діяльність — організовує концерти, музикальні виступи, театральні постановки і швидко здобуває артистичне ім’я. Роботу в музичній школі поєднує із збиранням і популяризацією народних пісень, пише п'єси для фортепіано, оперети «Чорноморці» і «Різдвяна ніч» (перероблена пізніше на оперу). Багатий матеріал дали композиторові його подорожі 1873 р. разом з приятелем О. Русовим у Галичину та Сербію. Під час поїздки він записує польські, чеські, моравські, сербські, хорватські пісні, які потім у власній обробці включив до репертуару хорових концертів. Того ж року М. Лисенко зустрічається з відомим українським кобзарем Остапом Вересаєм, з глибокою зацікавленістю вивчає його творчість. Перу композитора належить ґрунтовна наукова розвідка «Характеристика музыкальных особейностей малорусских дум и песен, исполняемых кобзарем Остапом Вереснем», опублікована в «Записках Юго-Западного отдела Российского императорского географического общества» (1874, т.1). 1874 р. у Київському оперному театрі автори-аматори поставили «Різдвяну ніч» М. Лисенка у вигляді музичної комедії. Виставу зустріли з захопленням, особливо вражала мелодійна, барвиста музика. Всі наступні вистави проходили з аншлагом, а частину вирученої суми — 375 крб. — послано було голодуючим у Самарську губернію. Окрилений успіхом композитор виношує план щодо створення національної опери. Одночасно продовжував працювати й над художньою обробкою народних пісень, третій випуск яких 1876 р. побачив світ у його запису. Однак не в Росії. а за кордоном. Саме в цей період вийшов горезвісний Емський указ, спрямований на придушення національної культури. Українську літературу заборонялося ввозити з-за кордону. Тож і збірку М. Лисенка не було допущено в Україну за «украинофильские» тенденції в піснях. Важливе значення в подальшому формуванні Лисенка як художника-демократа мало навчання в Петербурзькій консерваторії. Він був зарахований у клас М. Римського-Корсакова. Російський композитор високо оцінював його здібності. У Петербурзі М. Лисенко зав’язав творчі стосунки з М. Мусоргським, В. Стасовим, Ц. Кюї, О. Бородіним, М. Балакірєвим. Під час навчання, керував хоровими курсами, виступав з концертами. Його талант знаходить визнання у відомих російських музикантів. До Києва він повертається уже зрілим майстром. Незважаючи на цензурні рогатки, складає нові збірки народних пісень, пише ряд фортепіанних творів. 1880 р. частково було знято заборону з українського репертуару для театру, й Лисенко береться за створення свого найкращого твору - опери «Тарас Бульба», над якою працював 10 років. Однак поставлена вона була лише в пореволюційні роки і відтоді є окрасою оперного репертуару багатьох театрів. М. Лисенко створює лірико-фантастичну оперу «Утоплена» за повістю М. Гоголя, Закінчує останню редакцію «Різдвяної ночі», пише один з найбільших творів на шевченківські теми — кантату на п’ять частин «Радуйся, ниво неполитая». В ці роки він знайомиться з корифеями української сцени М. Кропивницьким і М. Садовським. У 1885 — 1886 pp. відбулися пам’ятні для композитора зустрічі з І. Франком, які започаткували їхні найтісніші взаємини. Великий слід в історії української музичної культури залишили знамениті хорові подорожі по Україні, організовані М. Лисенком. До найвіддаленіших сіл і містечок долинали хорове мистецтво, народна пісня. Інтенсивно розвивалася його композиторська діяльність. Писав він у різних жанрах. Тут і продовження серії музики до «Кобзаря» і пісні на твори І. Франка, Лесі Українки, Г. Гейне. Друкуються збірки українських народних пісень для голосу з фортепіано {за життя М. Лисенка вийшло 7 випусків — по 40 пісень у кожному), а також для чоловічого і мішаного хорів (12 зошитів — 10 пісень у кожному), цикли обрядових пісень, твори для фортепіано, скрипки, віолончелі, флейти. Одна за одною з’являються опера «Наталка Полтавка», дитячі опери «Коза-Дереза», «Пан Коцький»» «Зима Весна». Плідною була й наукова діяльність композитора. Визнання серед громадськості здобули його праці «Народні музичні інструменти на Вкраїні», «Про тарбан і музику пісень Відорта», «Музика до думи про Богдана Хмельницького». Не полишає М. Лисенко і виконавської діяльності. Бере Участь у хорових та камерних інструментальних концертах. Організовує ансамблі, влаштовує численні благодійні концерти на користь демократичної молоді, яка зазнавала переслідувань з боку царського уряду. Активну участь композитор взяв у підготовці до відкриття 1903 р. в Полтаві пам’ятника зачинателеві нової української літератури Ґ. Котляревському. На урочистостях, присвячених цій події, прозвучала кантата М. Лисенка «На вічну пам’ять Котляревському» — твір для солістів, хору і оркестру. В ньому хвала не тільки видатному письменникові, а й усій українській культурі. Кінець XIX — початок XX ст. — вершина творчої і громадської діяльності М. Лисенка. У цей період він зав’язує дружні стосунки з майбутнім музикознавцем, літературознавцем і композитором Філаретом Колессою. Встановлює міцні зв’язки з письменником М. Коцюбинським. Широко відзначався 1903 р. 35-річний ювілей творчого шляху М. Лисенка. Святкування відбулося не тільки в Україні, а й за її межами. У Києві на честь ювіляра було поставлено оперу «Різдвяна ніч». У Петербурзі влаштовано великий концерт за участю провідних артистів, хору і оркестру Маріїнського імператорського театру. На ньому були присутні, зокрема, російські композитори М. Римський-Корсаков, О. Глазунов, А.Лядов, Ц. Кюї. Вітаючи ювіляра, група петербурзьких студентів писала: «Перед усім світом уславив і звеличив ти славні діла предків наших, могутній дух їхній лицарський, безкраю любов до світла і правди, високі поривання до кращих ідеалів людства... ...Любі твої переспіви звернули наші очі у глиб народної душі, побачили й ми всю безодню і глибочінь її, всю широкість і міць поривань і чуття...» Під час урочистостей друзі організували збір коштів. Частину їх було виділено для видання творів композитора,, а частину — на придбання дачі для нього. Однак не дача цікавила Лисенка, а давня мрія про організацію музично-драматичної школи.

Восени 1904 р. в будинку на вул. Велика Підвальна (тепер Ярославів Вал) у м. Києві школа почала діяти. Вперше в Україні були відкриті відділ української драми та класи народних інструментів, зокрема бандури і теорії музики. До її педагогічного колективу входили такі кваліфіковані майстри, як О. Мишуга, М. Зотова, О. Муравйовіа, О. Вонсовська, Г Любомирський, М. Старицька. Вже по кількох роках почала відчуватися плідна робота школи. Загалом же вона стала важливим центром музичної і театральної освіти, дала путівку в життя багатьом у майбутньому визначним діячам музичного й театрального мистецтва. Вихованцями школи були композитори Л. Ревуцький, К. Стеценко, артисти О. Ватуля, Б. Романицький, скрипаль М. Полякін, фольклорист В. Верховинець, співак М. Микиша, хоровий диригент О. Кошиць та ін. Композитор працював у своїй школі до останніх днів життя. Нелегкими виявилися для М. Лисенка роки першої російської революції (1905—1907). Він не був зв’язаний із жодною організацією, хоч мав яскраво виражені демократичні погляди. Напередодні подій 1905 р. М. Лисенко створює хоровий твір на слова І. Франка «Ой, що в полі димове?». Згодом пише хор-марш «Гей, за наш рідний край» на слова В. Самійленка, маршову пісню-гімн «Вічний революціонер» на слова І. Франка. За висловом сина композитора Остапа Миколайовича, «Вічний революціонер» — вінець хорової творчості М. Лисенка. Ще з 60-х pp. XIX ст. взятий на замітку в жандармському управлінні, коли готував студентів до непокори властям, композитор і згодом перебував в опозиції до царського уряду. Організовував концерти, збирав кошти для відданих у солдати за політичні виступи 183 київських студентів (1901). Діти й родичі М. Лисенка брали участь у студентських демонстраціях 1902, 1905 pp. Композитор переховував у себе євреїв, рятуючи їх від чорносотенних погромів. З боку властей зазнав переслідувань молодший брат М. Лисенка — Андрій Віталійович, голова Знам’янського страйкового комітету. Після кількох років заслання він тяжко захворів і помер на руках Миколи Віталійовича. На композитора заводять «справу». У лютому 1907 р. поліція вчиняє трус на його квартирі, а згодом заарештовує. Але він не опускає рук. Разом з учнями своєї школи в розпал реакції створює групи для допомоги страйкуючим і заарештованим, влаштовує великий концерт на користь засланих до Вологодської та Архангельської губерній революціонерів. Внесок М. Лисенка у розвиток національно-визвольного руху був таким значним, що це дало право громадсько-політичному діячові С. Єфремову назвати його «інтимною силою українського руху». 1910 р. композитор закінчує працю над оперою «Енеїда» — гострою сатирою на самодержавство. Того ж року оперу поставила трупа М. Садовського. 1911 р. М. Лисенко відвідує місця свого народження, дитинства та юності. Невтомна, напружена праця негативно позначилася на здоров’ї композитора. Щоб поправити його, він їде на лікування до Німеччини. Повертається бадьорим, сповненим бажання працювати. Пише одноактну оперу на фантастичний сюжет «Ноктюрн», хоровий твір на слова Т. Шевченка «Боже нашими ушима», розпочинає оперу «Літня ніч», але вже не встигає закінчити її.

6 листопада 1912 р. Микола Віталійович Лисенко раптово помер.

На звістку про смерть композитора відгукнулося багато діячів України та Росії. їхні пам’ятні думки й слова знайшли широке відображення на сторінках книг і періодики. Менш відомі висловлювання й оцінки тих, чиє ім’я тривалий час було під ідеологічним табу. До них, зокрема, відноситься й Симон Петлюра, який у ці роки видавав у Москві журнал «Украинская жизнь». У 1912 р. він вмістив у журналі статтю «Памяти Н. Лысенко», де називає його «найвидатнішим композитором», «видатним збирачем розсипаної національної храмини». С. Петлюра характеризував творчість М. Лисенка як глибоконаціональну. «Вона будила найінтимніші струни душі, відбудовувала, поглиблювала, підносила на рівень архітвору те, що було надбане вікодавнім духовним життям нації, зрослась з духовним обличчям її». Батьківщина не раз відзначала роковини життя і смерті свого великого сина, українського Бояна. Йому споруджено пам’ятники, його ім’я присвоєно навчальним закладам, театрам, кращим концертним залам. Творча спадщина Миколи Лисенка сьогодні — важливий чинник національно-культурного відродження України.