Четвер, 28.03.2024, 20:04
Історія України
Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту
Категорії розділу
Загальні [47]
Загальні статті, які поки не відніс в інші рубрики
Антропологія [4]
Розвиток від форм мавпи до сучасної людини
Періодизація [8]
Періодизації історичних подій
Персоналії [167]
Біографії діячів
Первіснообщинний лад [17]
Матеріали з історії з палеоліту до поч. ІХ ст. н.е.
Рабовласницький лад [3]
Про розвиток рабовласницького ладу
Київська Русь [11]
матеріали з історії князівства Русь
Литовсько-польська держава (1340-1648) [2]
Військо Запорозьке (1648-1764) [0]
Під владою Росії, Австрії (1764-1917) [0]
Україна в ХХ ст. [17]
матеріали новітньої історії України
Радянська Україна (1921-1991) [4]
всі матеріали, що стосуються часів радянської влади
Українські землі в складі іноземних держав в ХХ ст [0]
Національно-визвольна боротьба в ХХ ст. [0]
статі про ОУН, УПА та інших патріотів України
Незалежна Україна (з 1991) [10]
історія в часи сучасної незалежної України
Джерела історії [13]
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 726
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Липківський Василь

ЛИПКІВСЬКИЙ ВАСИЛЬ

Митрополит В. Липківський жив у складний, суперечливий час. Таким складним і суперечливим виявилося і життя цього велетня українського розстріляного «відродження».

Василь Костянтинович Липківський народився 7 березня 1864 р. в родині священика с. Погтудня на Київщині (тепер Черкаської обл.). Уманське духовне училище (бурса), Київська семінарія, після закінчення якої його, як кращого учня, направили до Київської духовної академії, ступінь кандидата богослов’я — такими були щаблі духовного зростання сільського юнака. У двадцять п’ять він — законовчитель державної гімназії, а згодом, прийнявши сан священика, отець Василь Липківський понад десять років був настоятелем міського собору, повітовим інспектором церковно­парафіяльних шкіл Липовецького повіту. XX століття розпочиналося для нього вдало. Шкільна рада при Священному Синоді призначила молодого кандидата богослов’я завідуючим Київською церковно-вчительською школою, що готувала кадри для церковно-парафіяльних шкіл. Але тут отець Василь довго не затримався. 1905 р. власті усунули його за «українофільство» та «ліберальні погляди». Потім він працював настоятелем Солом’янської парафії у Києві, одночасно викладаючи у деяких школах і, головне, усвідомлював необхідність реформ у церкві, зокрема звільнення її від виконання функції органу державної влади, пожвавлення релігій но-громадського життя. Нова сторінка в біографії протоієрея Василя Липківського, як і в багатьох віруючих людей, розпочалася з Лютневою революцією 1917 p., коли з особливою силою розгорнувся рух за незалежність (автокефалію) православної церкви в Україні та перетворення її в церкву національну. Весна і літо 1917-го минули під-знаком з’їздів, різноманітних зборів уповноважених від духівництва, церковного активу, мирян, єпархій, повітів та парафій, на яких розглядалися питання про соборне й виборне начала в церкві, запровадження служби Божої українською мовою, будівництво церков у національному стилі. Найрадикальніші діячі висунули ідею скликання Всеукраїнського церковного собору, який мав вирішити подальшу долю православної церкви. Результатом їхніх пошуків стало утворення «Братства воскресіння Христа». Серед його фундаторів був і Василь Липківський. Заходами «Братства...» в листопаді 1917 р. прихильники автокефалії сформували оргкомітет для скликання Всеукраїнського церковного собору. Невдовзі комісію було реорганізовано в тимчасову Всеукраїнську православну церковну раду (ВПЦР), яка очолила церковний рух за скликання собору. Не легкою була боротьба за створення Української автокефальної церкви. Найбільший опір намаганням ВПЦР чинив проросійськи настроєний єпископат. Митрополит Антоній (Храповицький) під час перебування денікінських військ в Україні заявив, що протоієрей В. Липківський перебуває під церковним судом.

5 травня 1920 р. ВПЦР звернулася з листом до українського православного громадянства, в якому проголошувала автокефальною православну церкву в Україні. Ситуація, щоправда, ускладнювалася відсутністю власного єпископату. Гарячкові пошуки єпископів — прихильників автокефалії через відсутність матеріальних засобів, без державної підтримки, при невизначеності самої ради були важкими. Усе це вкрай загострювало стосунки в церковному житті України. Зірка самого В. Липківського засяяла у 1921 р. Всеукраїнський собор, що відбувся 14 жовтня, підтвердив постанову ВПЦР від 5 травня 1920 р. про автокефалію Української православної церкви. Чи не найважливішу роль у цьому відіграв протоієрей В. Липківський. Він обгрунтував канонічність собору, на якому не було єпископів, а також брав участь у дискусії з питань висвячення власного єпископату. Тож не дивно, що 21 жовтня протоієрея В. Липківського таємним голосуванням майже одностайно було обрано на посаду єпископа-митрополита. Фундатор Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) одразу ж зіткнувся з труднощами як теоретичного, так і практичного характеру. Найголовнішою з них була проблема підготовки власних кадрів священнослужителів. Тому типовим стало поспішне висвячення єпископів та священиків з недостатньо підготовлених людей, що негативно впливало на життєдіяльність УАПЦ й відштовхувало від неї віруючих. Щодо цього митрополит В. Липківський із сумом писав: «До церкви під час найбільшої народної завірюхи залетіло чимало легкого, просто авантюрного пилу».

Часта переорієнтація віруючих з патріаршої церкви на автокефальну і навпаки та захоплення ними храмів призвели до конфліктів між церковними угрупованнями, а також і до справжніх бійок. Це гальмувало діяльність УАПЦ. Важко сказати, скільки в неї було парафій, або назвати кількість віруючих. Найімовірнішою є цифра до 1100, якщо брати до уваги, що в тодішній Україні налічувалося до 10 тис. православних храмів. Важливим було і ставлення УАПЦ до радянської влади. Тут визначальною виявилася сформована ще у 1917—1918 pp. позиція митрополита В. Липківського про повну аполітичність церкви та її відокремлення від держави. За такого розуміння місця церкви в суспільстві, здавалось би, і сама держава мала дотримуватися декрету про відокремлення церкви від держави. Зокрема, це стосувалося УАПЦ, яка виникла за згодою радянської влади під час стабілізації політичного становища в Україні. Однак цього не сталось, і «турботу» державних органів повною мірою відчув на собі й митрополит В. Липківський. Останнім часом у деяких виданнях, як зарубіжних, так і вітчизняних, висловлюється думка, що радянська влада в Україні не перешкоджала виникненню національної церкви, вбачаючи у ній силу, здатну ефективно протистояти Російській православній церкві на чолі з новообраним патріархом Тихоном. Але при цьому не слід забувати, що органи влади, занепокоєні несподіваними успіхами української церкви, застосували до неї, як і до патріаршої церкви, силу, особливо першого року існування незалежної УАПЦ. І це, незважаючи на те, що автокефальна церква та більшість громад відразу ж оголосили про свою аполітичність і лояльність до радянської влади. Керівництво УАПЦ постійно шукало шляхів для налагодження нормальних контактів з властями. Так, у листопаді 1924 р. президія ВПЦР звернулася до уряду з декларацією, в якій висловлювала свою лояльність до влади й просила унормувати правовий стан церкви та зареєструвати статут УАПЦ. Чим же відповіла держава на постійні звернення митрополита В. Липківського та ВПЦР? З благословення керівництва ЦК КП(б)У до прихильників української автокефалії приклеїли ярлики «націонал-шовіністів», «самосвятів» «людей з петлюрівською фізіономією» тощо. Нормою стало збирання компрометуючих матеріалів проти них, висувались звинувачення в політиканстві на антирадянській основі. УАПЦ, з одного боку, безпідставно відмовляли в реєстрації статуту, а з другого — на місцях забороняли проводити різноманітні заходи суто релігійного характеру, мотивуючи це відсутністю статуту. Політбюро ЦК КП(б)У 30 жовтня t925 р. на засіданні, де обговорювалося питання про УАПЦ, ухвалило: «Встановити можливою реєстрацію статуту автокефальної церкви за умови виявлення її лояльності по відношенню до Радянської влади...» Важко сказати, який зміст вкладали члени політбюро в термін «лояльності», адже церква і так всебічно підтримувала владу. На підставі сумнівних фактів органи ДПУ республіки складали списки політично неблагонадійних діячів УАПЦ, частину яких ще в середині 20-х pp. притягли до кримінальної відповідальності. Митрополит В. Липківський із жалем писав представникові ВПЦР у Женеві Є. Бачинському: «Не знаю, як там у ваших Європах. Чи є цензура та заборона на пресу, а відносно нашої... краще мовчати. Наша влада й досі не дотримується нею ж виданого декрету про відокремлення церкви від держави». Наскільки об’єктивними були звинувачення автокефальної церкви та її митрополита в контрреволюційності, ворожому ставленні й нещирості до радянської влади в перші роки існування УАПЦ? На наш погляд, вони не мали підстави. Факти свідчать, що керівництво церкви, рядове духівництво та церковний актив займалися розв’язанням внутрішніх проблем. Найважливішою серед них було розширення сфери впливу нової церкви. До УАПЦ прихильно ставилися, в основному, представники дрібнобуржуазних груп та інтелігенція. Але в перші роки її існування кількість віруючих зростала надто повільно. Митрополит В. Липківський вважав найважливішою причиною цього мову богослужіння. Запровадження української мови породило чимало труднощів, бо йшлося про переклад текстів, пристосування їх до існуючих церковних співів, підготовку кадрів виконавців, психологію віруючих, які звикли до молитов і співу церковнослов’янською мовою. Крім того, УАПЦ не вистачало богослужбової літератури та навчальних закладів. Управлінські структури, по суті, так і не вдалося налагодити. Єпархії існували здебільшого лише в постановах ВПЦР. Майже всі єпископи довго не затримувались на одному місці. Дисципліни в церкві не було. Значення священика часто зводилося нанівець парафіяльними родами, котрі вважали його лише найманцем для виконання обрядів. Хіба за таких умов була реальною боротьба з могутньою державною владою? Священиками та церковними активістами УАПЦ стало чимало людей, які до 1917 р. й під час громадянської війни служили солдатами й офіцерами царської та петлюрівської армій, поліцейськими, жандармами, належали до політичних організацій. Але хіба може сам факт добровільної або примусової служби в арміях чи установах за тих чи інших політичних режимів бути підставою для віднесення цих людей до табору ворогів? Чи справедливо звинувачувати релігійну конфесію, котра об’єднувала мільйони рядових віруючих, лише тому, що серед духівництва були колишні противники більшовиків? Керуючись політичними постановами ЦК КП(б)У щодо української автокефальної церкви, органи ДПУ, скориставшись тим, що серед її прихильників не було єдності, розпочали акцію, спрямовану на розкол. Основна суперечність існувала між одним із церковних братств «Церква жива, створеним серед інших на хвилі національно-культурного піднесення в Україні після повалення самодержавства, і прихильниками митрополита В. Липківського. Незабаром де братство отримало назву «Діяльно-Христова церква» (ДХЦ). «Органами ДПУ,— підкреслюється в інформації до ЦК КП(б)У,— було застосовано заходи для поглиблення розбіжностей між лідерами автокефальної ВПЦР — Липківським, Чеховським, Потієнком, Ярещенком, з одного боку, і, з боку іншого, організаторами братства — єпископами Тарновським, Бржосньовським та Янушівським. Внаслідок цього в Києві організовано керівний центр ДХЦ губернського масштабу. Липківці повели активну боротьбу проти ДХЦ як угруповання, що намагається захопити керівництво автокефальною церквою у свої руки». З допомогою ДПУ ці суперечності дедалі загострювалися.

На початку 1925 р. ВПЦР передала справу керівників ДХЦ до Вищого церковного суду. 11 лютого їх було виключено із складу УАПЦ. Відтоді ДХЦ почала відкрито діяти як окрема церква, переводячи на свій статут окремі парафії УАПЦ. Влітку 1925 р. органи ДПУ провели відповідну роботу по підготовці Всеукраїнського з’їзду прихильників ДХЦ, опозиційних митрополитові В. Липківському та ВПЦР, який мав остаточно розкласти автокефальну церкву зсередини. Цей з’їзд, що відбувся у жовтні, засудив дії верхівки УАПЦ й митрополита В. Липківського і зажадав передати керівництво церквою щойно обраній раді Всеукраїнської спілки братських об’єднань на чолі з К. Янушівським. Новообраному органові, який отримав назву ВПЦР-ДХЦ, доручалося скликати не пізніше травня 1926 р. 2-й Всеукраїнський православний собор УАПЦ. ДПУ з гордістю інформувало ЦК КП(б)У, що діяльність керівництва контролюється. На думку ДПУ, боротьба в автокефальній церкві у найближчому майбутньому вестиметься між лояльними елементами та політиканствуючою верхівкою на чолі з митрополитом В. Липківським. Розуміючи, чим загрожує акція ДХЦ, митрополит у своєму посланні застерігав віруючих: «З болем у серці й сльозами жалю сповіщаю, що з-поміж нас вийшли люті вороги нашої церкви, які об’єдналися в так зване братство «Діяльно-Христова церква». Вони ні перед чим не зупиняються, щоб розвалити, розкласти УАПЦ, і зводять наклепи на працівників її...» Діяльність структур ВПЦР-ДХЦ була спрямована на подальшу дискредитацію митрополита В. Липківського та ВПЦР. Але впливу на віруючих вона майже не мала. Угруповання не створило своєї матеріальної бази, й духівництво не отримувало грошей.

Отже, зусилля ДПУ, спрямовані на підтримку розкольницької течії в Українській автокефальній православній церкві, виявилися, власне, марними, й воно змушене було повернутися до прямолінійних, ломових методів боротьби проти УАПЦ. ДПУ вважало за необхідне «продовжувати адміністративний вплив на ВПЦР, не реєструючи статуту й не дозволяючи з’їздів доти, доки ДПУ не завершить підготовку до захоплення керівництва автокефалістами через їхню ВПЦР у свої руки. Ні в які переговори з ВПЦР або окремими членами не вступати». Заходами генерального секретаря ЦК КП(б)У Л. Кагановича, який вважав УАПЦ буржуазно-націоналістичною організацією, розпочалося пряме цькування керівництва церкви.

1926 р. митрополит В. Липківський майже три місяці перебував під арештом, звинувачений у співчутті ієрархам УАПЦ, котрі безпідставно зазнавали переслідувань з боку правоохоронних органів, та використанні церковної кафедри для автирадянських виступів. Спеціально створена комісія ДПУ зайнялася перевіркою складу духівництва УАПЦ. Силкування ДПУ не минули марно. Після деякої підготовчої роботи 25—30 жовтня 1926 р. відбулися Великі Покровські збори ВПЦР. Вони прийняли резолюцію, якої давно чекали чиновники в партійно-державному апараті. Ця резолюція засудила «нелояльні», «нетактовні», «антирадянського змісту» вчинки президії ВПЦР, голови президії В. Потієнка, його заступника архієпископа О. Ярещенка й митрополита В. Липківського. На вимогу органів влади збори прийня279ли рішення про чистку персонального складу священиків УАПЦ, а також обрали новий склад президії ВПЦР, що дало змогу на деякий час зняти напруження у стосунках а властями й нарешті зареєструвати статут.

У січні 1927 р. уряд дозволив видавати місячник «Церква і життя». «Здавалося, чорні дні церкви канули у небуття. Але це були тільки ілюзії. Митрополит В. Липківський і далі зазнавав переслідувань. Йому не дозволяли відвідувати церковні округи та парафії, ускладнювались стосунки Із ВПЦР, очевидно, не без допомоги відповідних органів влади, якщо взяти до уваги «послух» керівництва церковної ради. Частими були бесіди з працівниками ДПУ. Усе це змусило митрополита 15 серпня 1927 р. звернутися до уряду УСРР із заявою, в якій він відмежовувався від звинувачень у контрреволюційності й підкреслював: «Я був і є сином свого народу і завжди мріяв про визволення Української Церкви та народу від чужого церковного керівництва й денаціоналізації, і щасливий бачити, що за Радянської влади виникла можливість і церкві нашій, і народові визволитися від чужих утисків і відновити своє рідне церковне й культурно-національне життя. Почуття вищого щастя у моєму житті, які я переживаю завдяки Радянській владі, роблять мене щирим прихильником цієї влади, змушують бажати їй розвитку і зміцнення, а не бути її ворогом і, можливо, під час моєї церковної праці за Радянської влади я викликав у народі багато революційних настроїв щодо колишнього церковного самодержавного ладу, але аж ніяк не сприяв антирадянським контрреволюційним настроям, бо і в душі своїй їх не мав і не маю». Однак це не задовольнило політбюро ЦК КП(б)У та ДПУ, й на 2-у Всеукраїнському православному соборі, що відкрився на початку жовтня 1927 p., вони зажадали звільнення митрополита, пригрозивши негайним закриттям собору. Після короткої дискусії було вирішено зняти з В. Липківського «тягар митрополичого служіння». Досліджуючи причини зміщення митрополита, І. Власовський та інші зарубіжні автори доходять висновку, що на цьому етапі богоборчої політики уряду України В. Липківський мусив стати її жертвою. Собор не захистив його через досить сильну опозицію з боку єпископату УАПЦ, в тому числі й у ВПЦР, яку очолював єпископ П. Ромоданів. Основною причиною розбіжностей була позиція митрополита щодо соборноправства, тоді як більшість єпископів обстоювали право на зверхність духівництва в питаннях управління церквою. 280Це був жахливий кінець. Покинутий, забутий найближчим оточенням, митрополит не жив, а існував. У його спогадах читаємо: «Як вийшов я з ВПЦР у день мого звільнення, та вже більше й не ходив туди і абсолютно ніяких зв’язків з керівними органами не мав. Хоч іще два роки жив біля святої Софії, за 10 сажень від ВПЦР, жоден з єпископів, жоден із членів ВПЦР, окрім Чеховського, майже ніхто із Священиків не заходив до мене: всі цуралися, як чуми. Провідував кілька разів лише митрополит Борецький, але ухилявся від розмов на церковні теми, а я не питав».

У жовтні 1929 р. колишній митрополит змушений був перебратися до сестри на околицю Києва. Родина Липківських весь час бідувала, жил а упроголодь. Кривавий 1937 р. не обминув і 73-літнього В. Липківського. Наприкінці жовтня йому, вчетверте заарештованому, пред’явили стандартне на той час звинувачення: був керівником антирадянської фашистської організації українських церковників, яка ставила за мету відокремлення України від СРСР.

20 листопада 1937 р. вироком особливої трійки при Київському управлінні НКВС В. Липківського було засуджено до розстрілу. Вирок виконано.

Так закінчив свій, життєвий шлях першоієрарх нової української церкви. 23 липня J989 р. митрополита В. Липківського реабілітували за відсутністю складу злочину.

 

 

Категорія: Персоналії | Додав: uahistory (02.07.2016)
Переглядів: 1073 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Вхід на сайт
Пошук
Друзі сайту
Copyright MyCorp © 2024Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz