Каталог статей
Вітаю Вас, Гість · RSS П`ятниця, 24.11.2017, 13:20






Головна » Статті » Персоналії

Липинський В'ячеслав

ЛИПИНСЬКИЙ В'ЯЧЕСЛАВ

Ім’я В. Липинського не можна викреслити з історії політичної думки України. І хоч би як вимовляли його — з гордістю, байдужістю, а чи з ненавистю,— воно завжди стоятиме поряд зі словами «ідеолог українського монархізму». Цей видатний історик, публіцист, громадський діяч був на правому фланзі українського політичного життя початку XX ст. й фактично один репрезентував цілу течію в національному русі.

В’ячеслав Казимирович Липинський народився 5 квітня 1882 р. в с. Затурцях на Волині в сім’ї шляхтича-поміщика. Липинські були відомі в Україні (зокрема на Поділлі) з першої половини XVIII ст. Як і більшість шляхти Правобережжя, вони вважали себе поляками й сповідували католицьку віру. Не будемо, однак, забувати, що саме шляхтичі-«хлопомани» Правобережжя — В. Антонович, К. Михальчук, Т. Рильський та інші — в середині XIX ст. започаткували повернення ополяченої української шляхти до свого народу й стали провідниками українського національного відродження. В. Липинському (хоч він, здається, походив зі справжнього польського роду, що переселився в Україну з Мазовії) судилося стати їхнім ідейним спадкоємцем.

До 12 років В’ячеслав (тоді ще Вацлав) займався в Затурцях із домашніми вчителями, потім навчався у підготовчій школі в Луцьку й житомирській гімназії, а закінчив середню освіту у славетній київській 1-й класичній гімназії (1902) пізніше за А. Луначарського, але раніше за М. Булгакова. В ті роки він жадібно читав твори представників так званої «української школи» в польській літературі, особливо ж пригодницькі «козацькі» історичні романи М. Чайковського. Ще в дитинстві дядько по матері Адам Рокицький розповів йому, що більшість польських шляхтичів Правобережжя — вихідці зі старовинних українських родів і за князівських та козацьких часів вони «творили історію української нації». В гімназії Вацлав знаходить друзів-українців, серед яких був і Богдан Рильський (брат поета М. Рильського). Залишивши польське учнівське «коло», він вступає до української учнівської «громади». В. Липинський, на відміну від багатьох українських політиків початку XX ст., здобув справді блискучу європейську освіту. В останнє десятиліття перед 1-ю світовою війною він вивчав у Краківському університеті агрономію, в Женевському— соціологію і знову в Кракові — історію. У перервах приїжджав в Україну. Ставши українським патріотом, не лише не поривав зв’язків із польською шляхтою Правобережжя, а й намагався залучити її до українства, до українського національного руху. За деякими свідченнями, ця ідея захопила його ще в гімназії, але остаточно сформувалася в доповіді «Шляхта на Україні», прочитаній ним 1908 р. польською мовою в кількох містах Правобережжя, а потім виданій окремою' брошурою. Наступного року в Києві відбувся напівлегальний з’їзд загітованих В. Липинським «українців польської культури», яких назбиралося понад 30 чоловік. Наслідком з’їзду стала поява двотижневика «Przegląd Krajowy», що цілий рік виходив у Києві фактично під редакцією В. Липинського. Його думки, щирі й палкі слова знайшли відгук у серці не одного з нащадків колись українських, але вже століттями ополячених шляхетських родів (Богдан Ярошевський, Людвик Сідлецький (Сава Крилач), Франциска Вольська та ін.). Але було й таке: «Шляхту на Україні» поляки в Галичині скуповували по книгарнях і нищили; чиїмись заходами цю брошуру, видану в Кракові, російська цензура не пропускала до Наддніпрянщини. Однак В. Липинському не вдалося залучити до українства навіть власну сім’ю, що стало для нього особистою трагедією. Його дружина Казимира (Шумінська, побралися 1906 p.), а згодом під її впливом і дочка Єва Оголосили себе польками. Це призвело до відчуження між ними. В ці роки перед 1-ю світовою війною Липинський живе то в Кракові, то в Києві, а здебільшого — на своєму хут. Русалівські Чагари Уманського повіту на Київщині, де застосовує в господарстві знання, набуті на агрономічному факультеті. Починаючи з 1908 р. багато друкується як публіцист в українській пресі («Рада», «Літературно-науковий вісник»), як історик — у польських наукових журналах та «Записках Наукового товариства імені Шевченка». 1912 р. він практично один видає величезний збірник статей «Z dziejów Ukrainy», що вивів його в ряди найбільших українських істориків. Однак ця книга, написана польською мовою, була розрахована насамперед на нащадків її героїв — українських шляхтичів XVII ст., які зміцнювали козацьку державу Богдана Хмельницького.

Ще до війни В. Липинський зарекомендував себе не лише як історик і публіцист, а й як український політик, причому оригінальний. Сформувався як самостійник задовго до 1917 p., коли ця орієнтація почала переважати в українському русі. Більше того, в часи, коли національний рух був чи поспіль соціалістичним, він виступив з програмою українського монархізму. 1911 р. В. Липинський взяв участь у нараді політичних емігрантів з Наддніпрянщини у Львові, яка висловилася за те, щоб розпочати пропаганду ідеї незалежності. Хоч більшість її учасників становили соціалісти, В. Липинський та кілька його однодумців уже тоді виступали за Українське королівство з конституційно-демократичною формою правління. В разі поразки Росії у майбутній війні вони планували запросити на Київський престол члена однієї з європейських династій (як це було зроблено наприкінці XIX ст. в кількох молодих державах, зокрема в Болгарії). Розглядалися навіть можливі кандидатури: молодший син німецького імператора Вільгельма II — принц Йоахім; один із синів австрійського ерцгерцога-престолонаступника Франца-Фердинанда, які через своє походження від морганатичного шлюбу не мали прав на австро-угорський престол, чи хтось із другорядних представників династії Романових. Питання вибору династії, зазначав В. Липинський 1912 p., вирішуватимуть майбутні Українські конституційні збори.

Світова війна захопила його в Русалівських Чагарах. В. Липинського як офіцера запасу призивають до армії, і він з ентузіазмом іде служити в кавалерію, хоч сам мав би бажати поразки Росії. В цьому якраз виявилася парадоксальність натури В. Липинського. Громадський діяч, історик і публіцист, він, здається, менш за все був пристосований до щоденних поміщицьких турбот; йому, з юності хворому на туберкульоз, чи не найменше пасувала шабля кіннотника. Однак В. Липинський, безперечно, свідомо намагався дотримуватись ідеалу українського шляхтича — поміщика й лицаря, захисника Вітчизни. Він потрапив до кавалерійського авангарду армії Самсонова, розбитої німцями в Мазурських озерах. Переправляючись верхи через річку, застудився, і в нього відновився туберкульоз легенів. Після лікування В. Липинського переводять до резервного кавалерійського полку, що стояв у Дубно, а потім у Полтаві. Там під час Лютневої революції він успішно українізує свою частину, але Секретаріат у військових справах Центральної Ради не затверджує цього українського полку: на В. Липинського — «пана», поляка й до того ж українця-самостійника — борці за соціалізм та федералізм з Центральної Ради дивляться з підозрою. Зате в Полтаві навколо нього виникає гурток поміщиків, заможних селян та інтелігентів (М. Боярський, Л. Климів, С. Шемет, В. Шкляр, В. Андрієвський та ін.), опозиційно настроєних до соціалістичного курсу Центральної Ради. Невдовзі вони утворили Українську демократично-хліборобську партію, програму якої склав В. Липинський. Основний її зміст — державна незалежність України та збереження приватної власності на землю. Вплив партії, однак, не виходив за межі Полтавщини. Навесні 1918 p., після державного перевороту (В. Липинський, очевидно, не брав у ньому участі, але зустрів зміну влади схвально) і утворення Гетьманської держави, він на пропозицію нового міністра закордонних справ, свого приятеля, можна сказати, учня на ниві історичної науки Д. Дорошенка, стає послом Української держави у Відні. Як свідчать сучасники, В. Липинський на цій посаді виявив неабиякий дипломатичний хист. Він провів обмін ратифікаційними грамотами Брестської мирної угоди з Німеччиною, Болгарією і Туреччиною, провадив довгі й складні переговори з австрійським урядом про долю української Східної Галичини. Навіть після падіння Гетьманату якийсь час залишався на цій посаді. Однак його співробітництво з Директорією українських соціалістів С. Петлюри та В. Винниченка виявилося недовгим. Влітку 1919 р. він подає у відставку й залишається в Австрії як приватна особа. Оселившись у підгірській місцевості, в Райхенау, де клімат і повітря цілюще впливали на його хворі легені, В. Липинський повертається до наукової роботи, перерваної війною та революцією.

1920 р. видає фундаментальну монографію «Україна на переломі», в якій звеличує Богдана Хмельницького як вождя національної революції і державного мужа. Його історичні дослідження вирізняло не лише визнання величезної ролі особистості в історії, а й бездоганне володіння соціологічним аналізом, блискучий стиль, оригінальні думки та сміливі узагальнення. Адже, як він сам згадував, його книгозбірня в Русалівських Чагарах була чи не найбільшою в Україні приватною бібліотекою з питань історії та соціології (дощенту спалена під час революції 1917 p.). Праця В. Липинського зробила переворот у поглядах на визвольну війну Богдана Хмельницького. Доти існували три точки зору на неї. Польська історіографія вбачала у козацькій революції лише «бунт хлопів», російська — прагнення до «возз’єднання», українська народницька історіографія XIX ст.— стихійну боротьбу селянсько-козацьких мас за волю. І лише В. Липинський побачив у добі Хмельницького процес побудови української державності. Однак для нього ці історичні студії були насамперед підґрунтям політичних концепцій. Того ж таки 1920 р. він засновує у Відні «Український союз хліборобів-державників» (УСХД), до якого увійшли М. Кочубей, А. Монтрезор, Д. Дорошенко, С. Шемет, Л. Сідлецький, О. Скоропис-Йолтуховський та ін. В. Липинський склав програму та організаційний регламент УСХД, а також, по суті, очолив організацію як голова її Ради присяжних. На відміну від неясних конституційно-монархічних планів 1911 р. «хлібороби-державники» змирилися з тим вибором, що його, на їхню думку, зробила історія. Вони ставили собі за мету боротися за відновлення суверенної Української держави у формі традиційного Гетьманату, але зі спадковою владою. УСХД визнав легітимні права на булаву за родом Скоропадських, і гетьман П. Скоропадський 1921 р. вступив до організації.

На початку 20-х pp. В. Липинський став визнаним лідером, а також ідеологом українського монархізму. Він листувався з гетьманцями в Галичині, Західній Європі та Америці, редагував збірники «Хліборобська Україна», що виходили тоді у Відні як орган гетьманського руху. Саме в «Хліборобській Україні» було опубліковано головний політичний трактат В. Липинського «Листи до братів-хліборобів», окреме видання якого побачило світ 1926 р. Щоправда, цей грубезний том виявився не по зубах навіть відданим монархістам, тож ще у 20-і pp. з’явилося кілька брошур з викладом теорії В. Липинського в доступній формі. Втім «Листи...» засвідчують не лише розмаїтість наукових інтересів В. Липинського, а й своєрідну артистичність його натури. Прекрасний і оригінальний стиліст, він, подібно до Шоленгауера, тонко відчував ритміку, музику тексту. В передмові до «Листів...» він скаржиться, що було технічно неможливим ставити повсюди наголоси, щоб «зазначити ритм цієї книги», який «чи не найглибше віддає настрій душі...». Найоригінальнішим у вченні В. Липинського було положення про національну аристократію («провідну верству», тобто еліту в сучасній політології). «Власне лицарство, власна шляхта, власна інтелігенція, поміщики та промисловці, що говорять мовою народу,— без них не можуть існувати нація, національна держава»,— пояснює він. В. Липинський розрізнює три форми державного устрою — «демократію», «охлократію» та «класократію». До «демократії» (букв, «влада народу» — з грецької), що її розумів як розпад усталеної і природної класової структури, хаотичний конгломерат відчужених людей, правління «при помочі шахрайств виборчих» (як приклад наводить тодішню Польщу), він ставився надзвичайно критично. Те саме стосувалося «охлократії» («влади натовпу») — класи ще не сформувалися, аморфна юрба, якою правлять з допомогою сили (найпоказовіший приклад — Росія). Що ж до України, то в її історії, на думку В. Липинського, були періоди «класократії», якої і слід прагнути. «Класократія» — це «рівновага між владою і свободою», сильна й стабільна державна влада, чітка класова структура суспільства та співробітництво класів під проводом національної правлячої верстви (античний Рим, перший період історії США, тодішня Англія). Це, за В. Липинським,— ідеальний устрій суспільства. Яку ж програму для українського національного руху він виводив звідси? По-перше, української нації як такої ще немає, тож її слід консолідувати з усіх жителів України на базі «територіального патріотизму», як це відбулося в США. До національної чи релігійної нетерпимості В. Липинський завжди ставився непримиренно (до речі, сам він до кінця життя залишався віруючим римо-католиком). По-друге, треба створити національну аристократію: «Найкращі між хліборобами, військовими, робітниками, інтелігентами, промисловцями і т.д.— ось нова українська аристократія». По-третє, націю мала б очолити спадкова й правова, «трудова» (праця гетьмана — правління), монархічна влада в особі гетьмана П. Скоропадського, а наступником престолу був би його син — гетьманич Данило. Адже гетьман походив із старовинного старшинського роду, представник якого вже володів булавою на початку XVIII ст., та й прецедент відновлення Гетьманщини 1918 р. пов’язаний з його ім’ям. Як неможлива нація без національної провідної верстви, пише Липинський, так і «зорганізувати, здисциплінувати й ублагороднити українську провідну верству може тільки об’єднання навколо такого гетьмана, право якого на гетьманство випливає з його родової та нашої державної історичної традиції, а не спирається на диктатуру чи вибори «з волі народу». Це — гетьманська влада, обмежена «законом, який стоїть над гетьманом так само, як над усіма», це — гетьманщина, в якій «для опозиції Його Величності завжди знайдеться місце поряд із урядом Його Величності». Однак у середині 20-х pp. не було реальних перспектив для здійснення монархічних планів. Та й «ванзейський монарх» Павло Скоропадський (від Ванзее, передмістя Берліна, де він проживав) дедалі менше прислухався до порад В. Липинського. Останній пояснював це ідеологічними розбіжностями: мовляв, він мріє насамперед про європейську конституційну монархію, а Скоропадський — про східну деспотичну, «московську чи балканську». До цього слід додати складний, прикрий характер тяжкохворого В. Липинського, його нетерпиме ставлення до різних сумнівних політичних компромісів (на зразок відмови гетьмана від претензій на Закарпаття в обмін на угорську фінансову підтримку тощо). Всі політичні суперечності в таборі гетьманців В. Липинський сприймав як особисту трагедію, і серед сучасників, котрі мало його знали, поширювались чутки, що в останні роки життя він був психічно хворий. Його твори цього періоду, однак, не дають підстав для такого висновку. Намагаючись позбутися непорозумінь, В. Липинський 1926 р. переїздить у Берлін, до гетьмана, й отримує місце в новоствореному Українському науковому інституті. Але розходження дедалі поглиблюються, несприятливий клімат та постійні хвилювання різко погіршують стан його здоров’я. Восени 1927 р. В. Липинський на вимогу лікарів повертається до Австрії, де лікується в гірських санаторіях і водночас завершує свою принципову теоретико-соціологічну працю «Теорія правління» (рукопис досі не знайдено). За допомогою братів він купує невеличкий будинок у гірській місцевості біля Граца. У той час В. Липинський, очевидно, був пригнічений. Його «Листи до братів-хліборобів», що їх він вважав політичним заповітом, не зустріли ані аргументованої похвали, ані конструктивної критики. По суті, ця велика й складна книга не стала фактом українського інтелектуального та політичного життя. В записах В. Липинського читаємо таке: «Щоб мої «Листи...» трапили до тих, хто їх може зрозуміти, треба було б писати їх по-російськи або по-польськи. Але тоді вони не стали б відомими нашій інтелігенції. З трагедії нашої важко знайти вихід». Остаточно розірвавши з гетьманом у адресні 1930 р. В. Липинський оголошує про розпуск УСХД і з кількома однодумцями утворює «Братство українських класократів-монархістів». Його відмінність від УСХД полягала лише в тому, що питання про вибір династії залишалося відкритим; це мав вирішити майбутній парламент відродженої Української держави. Але Липинський доживав останні місяці.

Після грипу навесні 1931 р. в нього стався гострий серцевий приступ. Викликані з Волині брат і донька перевезли В. Липинського до санаторію «Вінервальд», де він і помер 14 червня 1931 р.

В останні роки В. Липинський боявся, що його можуть поховати живим у стані каталепсії. Тому лікар Б. Матюшенко, друг ще з гімназійних часів, зробив покійному посмертний прокол серця. Останки В. Липинського перевезено на Волинь і поховано в його рідних Затурцях. Із записів для себе, 1923 p.: «Чи стане у мене сил дати людям те, що дійсно творить суть мого єства: інстинктивну, расову потребу держави, своєї власної, свого власного організованого життя на землі?.. Дай мені, Боже, силу перебороти зневіру...»

 

 

Категорія: Персоналії | Додав: uahistory (02.07.2016)
Переглядів: 149 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz
Copyright MyCorp © 2017