Каталог статей
Вітаю Вас, Гість · RSS Вівторок, 24.10.2017, 00:36






Головна » Статті » Персоналії

Леонтович Микола

Микола Леонтович

Талановитий композитор, який подарував українському народові багато чудових творів, визнаний хоровий диригент, педагог і громадський діяч, глибокий знавець народної творчості, Микола Дмитрович Леонтович здобув заслужену повагу серед найширших кіл шанувальників музичного мистецтва.

Народився він 13 грудня 1877 р. в с. Монастирок Брацлавського повіту на Поділлі (тепер Вінницька обл.) в сім’ї сільського священика.

З раннього дитинства кохався в народному співі. Його батько грав на різних музичних інструментах, мати знала багато українських пісень і майстерно їх виконувала. А скільки чудових народних наспівів чув він хлопчиком на сільських вулицях, пройнявшись їхнім змістом і самобутнім колоритом! За сімейними традиціями Микола повинен був стати священиком — так бажали його батьки й віддали сина в Шаргородське початкове духовне училище, а згодом — у Кам’янець-Подільську духовну семінарію. В училищі та семінарії юнака передусім приваблювали нотна грамота і хоровий спів. Він записує народні пісні, робить спроби їх гармонізації, співає у хорі. В цей період наполегливо опановує гру на роялі й скрипці, вивчає доступну музичну літературу (нотна бібліотека в семінарії була надто обмеженою), знайомиться з біографіями і творчою діяльністю видатних композиторів. Особливо його приваблюють хорові обробки народних пісень Миколи Лисенка. На формування Леонтовича як музиканта впливало досить жваве культурне життя адміністративного центру Подільської губернії — Кам’янця-Подільського. В місто на гастролі приїздили трупи, що ставили опери Глінки і Даргомижського, Серова і Чайковського, Верді і Бізе. Вихованцям семінарії не дозволялося відвідувати театр. Однак Микола використовував будь-яку нагоду, щоб послухати той чи інший спектакль. Музичні успіхи юного семінариста були вже досить відчутними, що дало йому змогу ще до отримання диплому зайняти місце регента семінарського хору. Талант молодого керівника швидко розкрився. Співаки були задоволені ним. Про щиру, глибоку повагу до М. Леонтовича свідчить те, що по закінченні ним навчання вони подарували йому клавір опери П. Чайковського «Черевички» з написом: «Майбутньому славному композиторові, незабутньому регентові від хору співаків». Захоплення Леонтовича народною піснею, яку він записував, гармонізував і виконував на уроках та концертах хору, викликало невдоволення адміністрації, але вона терпіла «сваволю» молодого диригента. Після закінчення 1899 р. семінарії М. Леонтович відмовився від духовного сану й кілька років працював викладачем співу, арифметики, географії у Чуківській двокласній школі. Але, як і раніше, в центрі його інтересів залишалася музика. Він керував учнівським хором, організував симфонічний оркестр, репертуар якого складався з творів західноєвропейських та російських класиків, з п’єс українських композиторів та аранжированих ним народних пісень.

1902 р. Леонтович переїхав до Вінниці, де влаштувався викладачем церковно-учительської школи. Як і в Чукові, він створює учнівський хор, керує духовим оркестром. Для хористів обробляє народні пісні, які й досі не втратили своєї цінності. Скільки майстерності та винахідливості виявив композитор у роботі з хором, оркестром. Як обережно і чуйно формував художні смаки дітей! Леонтович учив їх не лише співати, грати на різних інструментах, а й любити, розуміти музику. Він був пристрасним пропагандистом музичного мистецтва і серед дорослих — керував хоровими колективами, самодіяльними гуртками, читав лекції. З допомогою і безпосередньою участю учнів організовував літературно-музичні вечори для селян. Вічний учитель і вічний учень — саме такими словами можна визначити позицію Леонтовича-педагога і Леонтовича-митця. Особливу увагу композитор приділяв самоосвіті. Необхідність систематизувати й усталити набуті самотужки знання привела його до Петербурзької придворної капели, де під час шкільних канікул 1903—1904 pp. він складав іспити на звання регента церковних хорів. Микола Леонтович, спочатку вчитель провінційних семінарій і шкіл, став учителем цілого покоління українських музикантів, бо силою таланту сконденсував у своїй творчості хорову та пісенну практику народу і мистецьку думку попередників та сучасників. Народне мистецтво відкрило йому найтиповіші риси національного характеру, красу його творчого духу й назавжди визначило громадянське кредо Леонтовича. В одному із своїх записів він наголошував, що для справжнього митця життєвим заповітом повинна бути праця на повну силу за будь-яких обставин. Особистим прикладом композитор довів нерозривну єдність слова і діла, безмежну відданість справі, якій присвятив усього себе. Ні важкі матеріальні умови, ні постійна відірваність від культурних центрів, ні згубний вплив провінційно-міщанського життя тогочасних околиць не зламали його волі до творчості, до прекрасного. З осені 1904 р. Микола Леонтович працює у залізничній школі на станції Гришине (тепер Красноармійськ) на Донбасі. За короткий період він організував там заняття із співів, створив хор та інструментальний ансамбль у складі залізничників і членів їхніх сімей. Роки, проведені в Донецькому краї, мали велике значення для композитора, який постійно перебував серед народних мас, вивчаючи їхній побут, пісні. У 1905 р. доля повертає Леонтовича на рідне Поділля. Він поселяється в Тульчині, влаштовується учителем в єпархіальному училищі. Тут працює з самодіяльними хорами, продовжує записувати та гармонізувати народні пісні. На той час свої музикальні спроби він уже об’єднав у дві надруковані збірки «Пісні з Поділля». Відзначаючи особливості цього етапу творчої діяльності Леонтовича, слід підкреслити, що він досконало оволодів прийомами і засобами хорової техніки в процесі живого співу. Композитор багато зробив, щоб зберегти для майбутніх поколінь первозданність народної творчості, захистити її від штампів і смаків салонного виконання. Звертаючись до одного і того ж твору протягом багатьох років, Леонтович відкривав нові грані, надавав йому неповторного колориту. Найкращими зразками його творів, побудованих за принципом емоційно-образних, тембрових, фактурних і ладотональних контрастів, за формою куплетно-варіаційних, є «Дударик», «Козака несуть» (пісня-реквієм), «Ой з-за гори кам’яної», «Зашуміла ліщинонька», «Мала мати одну дочку» (присвячена жіночій долі). Образ української жінки розкрито й у пісні «Пряля». При її обробці М. Леонтович показав себе як драматург-психолог, здатний відтворити найтонші порухи людської душі. Недаремно відомий чеський учений і громадський діяч професор Зденек Неєдлив дав їй високу оцінку. «Леонтович у своїй пісні...— писав він,— виявив такий сильний баладний характер, що підняв її прямо в трагічну атмосферу правдивої балади, надавши їй таким чином особливу, високу цінність. То є одна з найкращих (коли взагалі не найкраща) з... обробок українських пісень». Творча доля Миколи Леонтовича наступних років органічно й нерозривно була пов’язана з життям простих людей. Народне мистецтво дарувало художникові свої скарби, а він шліфував їх і повертав творцям у вигляді дорогоцінного каміння. Проте вже зрілий, надзвичайно самобутній за творчим стилем майстер української хорової музики не був відомий широкій громадськості, й лише після успішного виконання народної пісні «Щедрик» у його обробці студентським хором Київського університету під керуванням Олександра Кошиця (1916) ім’я подільського вчителя стало знане в музичних колах.

1909 p. M. Леонтович переїздить до Киева, де керує хоровими колективами, викладає в Музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка, працює в музичному відділі Київського обласного комітету та у Всеукраїнському комітеті мистецтв, очолює щойно створений державний оркестр, спілкується з відомими вченими, музикантами: професором Б. Яворським, співаком Л. Собіновим, диригентами-композиторами Я. Степовим, Я. Калішевським. Займаючись активною музично-організаторською та педагогічною діяльністю, М. Леонтович, однак, не залишає композиторської роботи. Крім обробок народних пісень пише кілька творів на слова сучасних українських поетів: «Моя пісня», «Літні тони», «Льодолом», «Легенда», починає працювати над оперою з казковим сюжетом «На русалчин Великдень», яку так і не закінчив.

Життя Миколи Дмитровича обірвалося трагічно. Він загинув від кулі невідомого в хаті свого батька (с. Марківка), якого заїхав провідати, в ніч з 22 на 23 січня 1921 р. Там його і поховало.

Народ України назавжди зберіг любов до М. Леонтовича. Його іменем названо вулиці, музично-творчі організації, ряд професійних і самодіяльних хорових колективів, в консерваторіях для кращих студентів встановлено стипендії імені композитора, створено музеї. Ще 1921 р. в Києві утворено Комітет пам’яті М. Леонтовича, до якого, крім офіційних представників різних установ, входили такі відомі діячі культури, як М. Вериківський, Я. Степовий, П. Демуцький, Д. Ревуцький, Г. Верьовка та ін. Комітет багато зробив у справі пропаганди музичної творчості М. Леонтовича, збереження його спадщини. Сьогодні доробок композитора став надбанням найширших мас, здобув мільйонну аудиторію в Україні та за її межами. Бо справжнє мистецтво, зігріте талантом і великим серцем художника, не знає кордонів і відстаней, над ним безвладний час. Микола Леонтович прожив коротке життя, але те краще, що ним написано, ставить його в один ряд з видатними митцями України, якими вона по праву пишається.

Категорія: Персоналії | Додав: uahistory (02.05.2016)
Переглядів: 136 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz
Copyright MyCorp © 2017