ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛІШ

Видатний літератор, історик, етнограф, публіцист.

Пантелеймон Олександрович Куліш народився 8 серпня 1819 р. в м-ку Воронежі Глухівського повіту на Чернігівщині (тепер смт Шосткинського p-ну Сумської обл.). Батьки — вихідці з давнього козацького роду — надто рано повмирали, не залишивши дітям (Панько був сьомим у сім’ї) нічого, крім злиднів, але привчивши їх до аскетизму й повсякденної напруженої праці. Заходами заможної сусідки пані Уляни Мужиловської юнак вступив до Новгород-Сіверської гімназії, директором якої був відомий педагог, вихованець Києво-Могилянської академії Ілля Тимковський. Тут П. Куліш виявив особливу схильність до вивчення іноземних мов, літератури й історії. Однак через матеріальну скруту пішов з гімназії працювати домашнім учителем до поміщиків Глухівського повіту Красовських. З поліпшенням матеріального становища продовжує навчання — спочатку на словесному, потім юридичному відділенні Київського університету (1837—1839). А що П. Куліш не мав документів, які підтверджували б дворянство, йому довелося відмовитись від подальшої освіти й шукати заробітку. При сприянні відомого українського діяча М. Максимовича та інспектора шкіл М. Юзефовича протягом 1842 р. викладає словесність у Луцькій дворянській школі. Тут, у Луцьку, пише історичні повісті про період Гетьманщини, а також співробітничає в альманасі М. Максимовича «Киевлянин». 1843 р. переїздить до Києва й учителює в Подільській школі для дворян, а під час літніх канікул з етнографічною метою вирушає в подорож до святих для кожного українця місць — Суботова й Чигирина, зав’язує дружні стосунки з польськими письменниками. Того самого року виходять друком його твори — перша частина історичної повісті «Михайло Чарнишенко, или Малороссия восемьдесят лет назад» і поема «Україна», пронизані палкою любов’ю до свого народу. 1843—1845 pp. — найщасливіші в житті П. Куліша. Знайомство з Т. Шевченком, М. Костомаровим, іншими українськими патріотами, широкий світ поезії та науки, перший літературний успіх — усе це окрилювало, пробуджувало надії на краще життя. 1845 р. П. Куліш отримує посаду викладача російської словесності в Петербурзькому університеті. Тодішній ректор цього навчального закладу, відомий російський літератор П. Плетньов, розгледівши талант П. Куліша, сприяв його зближенню з гуртком російських письменників. 1845 р.; він друкує в журналі «Современник» перші розділи історичного роману «Чорна рада, хроніка 1663 року» в російському перекладі, а в часописі для дітей «Звездочка» — «Повесть об украинском народе», висловлюючи думку, що Україна, самостійна держава за княжих часів, могла б за козаччини відновити свою державність, якби не московське панування і зрада місцевої аристократії. За рекомендацією П. Плетньова Петербурзька Академія наук посилає Куліша за кордон для вивчення слов’янських мов. Після повернення він займає посаду ад’юнкта кафедри слов’янських мов і літератури в університеті. Перед ним відкривається широкий шлях для наукової праці. У січні 1847 р. П. Куліш одружується з сестрою свого товариша Василя Білозерського — Олександрою, котра згодом стала відомою українською письменницею (літ. псевдонім Ганна Барвінок). Т. Шевченка, М. Костомарова, П. Куліша та інших синів України об’єднувала щира любов до рідного і раю і свого народу. Кирило-Мефодіївське товариство, що утворилося наприкінці 1845 — на початку 1846 р. і головним своїм завданням вважало об’єднання слов’ян, ліквідацію кріпосного права й розвиток національної культури; закладало перші підвалини українського відродження XIX ст. і сприяло появі нової інтелігенції. В цей час П. Куліш займається культурно-просвітницькою діяльністю, пропагує ідеї європейського гуманізму та християнської моралі, поширення культури й народної освіти, виступає за поступові соціальні реформи. Однак товариство було розгромлено, а П. Куліша, як одного з його членів, заарештовано по дорозі за кордон, у Варшаві, й запроторено до тюремного каземату Петропавловської фортеці. Основним звинуваченням проти нього стала книга «Повесть об украинском народе». На підставі доповідної генерала Дубельта царю Куліша кілька місяців тримали у в’язниці, але внаслідок раптового погіршення здоров'я заслали у вересні 1847 р. у Тульську губернію із забороною писати і займатися педагогічною діяльністю. Він провів на чужині три роки й три місяці, крім служби, заробляючи на життя столярством, а у вільний час вивчав мови, готував до друку історичні та етнографічні матеріали. Земляк, професор Московського університету О. Бодянський нелегально передавав йому нові книги. Заходами П. Плетньова він урешті дістав дозвіл 1850 р. переїхати до Петербурга. Тут П. Куліш розгортає журналістську діяльність — публікує в столичних виданнях під різними псевдонімами літературні статті й замітки. Один з товаришів дарує йому шмат землі на Чернігівщині, там розпочинається будівництво хутора. Після смерті Миколи І й повернення до Петербурга Т. Шевченка та М. Костомарова пожвавилася діяльність української громади. Настає зоряний час П. Куліша на терені української науки та освіти. 1856 р. виходить перший том його «Записок о Южной Руси» — своєрідна енциклопедія українознавства, що врятувала від забуття ділу низку шедеврів народного епосу. «Наші кабінетні люди,— писав Куліш,— повторюють один за одним, ніби в Україні не лишилося ніяких пам’яток старовини. Але сам народ — це така пам’ятка свого минулого життя, яка краще від усякого мистецтва дає змогу пізнати те, як він жив до цього часу». Наступного року П. Куліш видає другий том «Записок...», роман «Чорна рада, хроніка 1663 року» українською мовою, підручник «Граматика», перероблені проповіді священика В. Гречулевича та ряд інших творів. В епілозі до російського перекладу «Чорної ради...» він уперше чітко сформулював свій погляд на розвиток національної культури і висловив думку, згодом не раз повторювану ним, що із занепадом її державності життя нації не припиняється, бо вона може жити самостійним духовним життям і в чужій державі, якщо збереже національну свідомість, яка виявляється в літературі рідною мовою. В уяві П. Куліша слово — це найбільша цінність народу, запорука збереження його індивідуального обличчя, національної самобутності. Він першим з українських письменників розпочав систематичне видання книжок для народу. З цією метою 1858 р. заснував власну друкарню й протягом трьох років випустив 40 невеликих за обсягом «метеликів» під загальною назвою «Сільська бібліотека». Вона містила все те найкраще, що доти було написано українською мовою. З метою пожвавлення національного й культурного руху П. Куліш реалізує ідею створення українознавчого журналу. 1860 р. видає альманах «Хата», а 1861-го бере безпосередню участь в організації журналу «Основа». Він був його душею, опублікував цілу низку різнопланових творів і вперше виступив як публіцист. Полемічні статті «Полякам об украинцах» і «Ответ «Дню» засвідчують його неабиякий публіцистичний хист і журналістську майстерність. Фактично вперше зі сторінок підцензурного видання до широкої громадськості Росії було доведено думку про право українського народу на розвиток своєї національної культури. На початку 60-х pp. Куліш усіляко сприяє перетворенню української мови на офіційну не лише в школі, а й у справах державних. Щоб довести можливість її використання в наукових працях, починає друкувати в «Основі» «Історію України з давніших часів», а також перекладає з російської «Положення про селян» (1861). Урядовці поставились до цього перекладу неприхильно, тож опублікувати його не вдалося. 1862 p., після майже 20-річної перерви, виходить у світ одна з найкращих поетичних збірок Куліша «Досвітки». Звичайно, вона поступалася Шевченковій поезії, але зачіпала такі струни, яких не торкалася рука великого Кобзаря. Роки видання журналу «Основа» (1861 —1862) — період найбільшої популярності П. Куліша серед української громадськості. Зі Східної України, з далекої Галичини й Буковини, де лише сходила зірка національного відродження, люди зверталися до нього як до провідника національного руху. Шалена українофобська агітація в російській пресі, а також валуєвський циркуляр про заборону всього українського заскочили П. Куліша зненацька й призвели до непорозумінь між ним і його земляками. 1864 р. всупереч застереженням товаришів, які вважали, що не слід українцеві працювати там, де пригнічують інший слов’янський народ, П. Куліш їде служити до Варшави. Його приваблюють малодоступні матеріали польських архівів, без яких годі було розробляти українську історію. У Польщі Куліш пробув недовго. Живі зносини з Галичиною і підтримка ним української партії «народовців» не могли сподобатись російській владі, яка підтримувала москвофільські організації. 1867 р. йому запропонували або зректися в пресі своїх поглядів, або залишити службу. І він, не вагаючись, вибрав друге. На кошти, заощаджені під час роботи у Варшаві, П. Куліш 1868 р. виїздить за кордон, багато пише для галицьких журналів. З послабленням українського національного руху в Росії дедалі більші надії покладає на Галичину. «В нас у Києві не розуміють,— звертається він до одного з товаришів,— що тепер у Галичині вся суть українського питання». З цією метою Куліш зав’язує дружні стосунки з галицькими провідниками національного руху — істориком О. Барвінським і астрономом та фізиком І. Пулюєм, підтримує матеріально друкований орган «народовців» журнал «Правда», де публікує і свої праці: «Погляд на усну словесність українську», «Потомки українського гайдамацтва» та ін. 1871 р повертається до Петербурга й редагує офіційний журнал міністерства шляхів. Разом з тим починає обробку зібраних в архівах Варшави матеріалів. 1874 р. видає перші два томи «Истории воссоединения Руси», де вперше грунтовно переосмислює цінності української історичної науки. На думку академіка М. Грушевського, ця праця своїм критицизмом і широким трактуванням козаччини на тлі польськоукраїнських відносин далеко залишила за собою все зроблене на той час з історії ранньої козаччини. Але він визнавав також, що однобоке висвітлення, панегіризм щодо польської культурної місії в Україні й різко вороже ставлення до козаччини разом з претензійним тоном і втомлюючим риторизмом викладу — все це надавало праці негативного відтінку. В «Истории воссоединения Руси» Куліш заперечував усе те, що становило непорушну аксіому для українців обабіч кордону. Цього йому ніколи не могли вибачити. Але він не хотів рахуватися з тогочасними політичними обставинами, не хотів зрозуміти, що своїми виступами служить зовсім не історичній правді, якої не було в його крайностях, а ворогам української справи, котрі тішилися з того, що один з провідників українства опинився в «одступниках» від неї. 1876 р. П. Куліш публікує у львівській «Правді» розвідку «Мальована Гайдамаччина» й видає у Москві третій том «Истории воссоединения Руси», пронизані тими ж таки антикозацькими настроями. У своїй статті «Казаки по отношению к обществу и государству», вміщеній на сторінках московського історичного журналу «Русский архив», він особливо різко засудив козацтво як деструктивну й анархічну силу, що не дала нічого корисного українському народові в останні століття його існування. Коли ж М. Костомаров і О. Барвінський досить тактовно виступили проти змісту цих праць, експансивний Куліш вирішив «поламати своє українське перо», остаточно ізолювавши себе від недавніх товаришів по спільній ідеї та боротьбі. Тим часом вийшов черговий указ про заборону української мови (1876). Російська цензура не допустила також видання задуманого ним україномовного «Журналу П. О. Куліша», навіч продемонструвавши оте «добро» від «воссоединения Руси», яке він доти так ідеалізував і вихваляв. П. Куліш утверджується в думці, що українцям слід перенести центр своєї культурно-національної діяльності до Галичини, під захист австрійської конституції. В його збірці «Хуторна поезія» (1882), крім спогадів про 1847 р. та окремих поезій, було вміщено «Зазивний лист до української інтелігенції» із закликом стати до культурно-національної праці в захищеній від московської цензури Галичині. Однак у Галичині не вщухала конфронтація між українцями та поляками, й Куліш 1881 р. їде до Львова, щоб помирити їх. Та його звернення в публіцистичній брошурі «Крашанка русинам і полякам на Великдень 1882 року» галицькі українці зустріли досить холодно. Розчарований Куліш повертається в Східну Україну, де зазнає переслідувань з боку російських урядовців і таємної поліції за свою попередню політичну діяльність. Але сам він уже залишив думку про політику. Відмежувавшись від громадських справ і майже ні з ким не листуючись, поселився на хут. Мотронівка під Борзною. Восени 1886 р. цей хутір згорів. Загинули унікальна бібліотека, більшість рідкісних рукописів і майже готовий переклад українською мовою «Біблії». А проте П. Куліш не припиняє своєї наукової та літературної праці. У 1889—1890 pp. при сприянні відомого російського історика В. Ключевського, який перейняв погляди Куліша на історію українського козацтва й дуже прихильно ставився до його наукового доробку, московське «Общество истории и древностей российских» видає його монографію «История отпадения Малороссии от Польши». Ця праця пройшла майже непоміченою в науковому світі. Відірваний від архівів та бібліотек, Куліш уже не міг дати українській науці нічого нового. Така ж доля спіткала і його статтю «Украинские казаки и паны в двадцатилетие перед бунтом Богдана Хмельницкого» на сторінках журналу «Русское обозрение» (1895). Останні роки життя П. Куліш присвятив перекладацькій діяльності. Ще під час перебування у Львові він розпочав реалізацію грандіозного плану — переклад рідною мовою вершинних творів світової літератури, «щоб виробити форми змужичалої нашої речі на послуги мислі всечолОвічній». На хуторі він активно працював у цьому напрямі й дав низку перекладів з Шекспіра, Байрона, Шіллера, Гете, Скотта і майже повністю поновив український переклад «Біблії», що згорів раніше. Талановитий поет і великий майстер слова Куліш створив такі класичні переклади, які самі собою є поетичними творами високого гатунку й ніколи не втратять свого значення для української культури.

Серед активної літературної праці й застала П. Куліша смерть. Застудившись у неопалюваному кабінеті, він після короткочасної хвороби помер 14 лютого 1897 р. Символічно, що до його домовини прості люди поклали смушеву шапку, олівець і трохи паперу, виразивши цими атрибутами зміст усього життєвого шляху одного з вірних синів українського народу.