Марко Кропивницький

 ...А я, брате, Таки буду сподіватись, Таки буду виглядати — Серцю жалю завдавати— Таким епіграфом розпочинає Марко Лукич Кропивницький свою автобіографічну статтю «За тридцять п’ять літ», опубліковану у вересні 1906 р. у «Новій громаді». За ним і сподівання, надія, складний і тяжкий творчий шлях видатного актора, драматурга, людини, багатолітня літературно-театральна діяльність якої стала цінним надбанням української культури.

Народився М. Кропивницький 22 травня 1840 р. у с. Бежбайраки на Херсонщині (тепер с. Кропивницьке Новоукраїнського p-ну Кіровоградської обл.) у сім’ї управителі поміщицького маєтку. Трапилося так, що дитинство малого Марка, позбавленого материнської ласки, було самотнім, безрадісним. Він пізнав і холод, і голод, і наймитство. «Лише з уст простого народу, кріпацтва доносилось до мого слуху співчуття,— писав він пізніше.— Ось де основи розвитку мого серця, чулого до чужого горя...».

Спочатку майбутній актор навчався у школі бабусі Уляни Дубровинської, а потім у Бобринецькому повітовому училищі. Здобуваючи початкову освіту, Кропивницький оволодів розмовними польською, французькою та німецькою мовами. У Бобринці зустрічається з своєю матір’ю, яка свого часу залишила сім’ю. Вона навчає його грі на фортепіано, скрипці, гуслях, апробує і ставить голос, розучує з ним вокальні партії. До цього періоду відносяться і перші театральні кроки юного Кропивиицького. У Бобринці він бере участь у виставах, які організовував його дядько Микола. Успішно закінчивши 1856 р. повітове училище, Марко переїжджає до Києва — спочатку вступає до гімназії, а потім до університету св. Володимира як вільний слухач. Перебування в університеті мало неабиякий вплив на вразливого юнака. В цей час тут навчалися М. Драгоманов, Т. Рильський, М. Старицький, М. Лисенко. В студентському середовищі розповсюджувалась нелегальна література, молодь влаштовувала вистави. До цього періоду відноситься і перша його проба пера, і остаточне утвердження мрії про театр. «...Скортіло мені піти в театр і подивитись знамениту артистку Фабіянську,—згадував він в одній із автобіографій.— Побачив я її у якійсь переводній мелодрамі, не пам'ятаю названия. Вона грала хлопчика, прижитого графинею потай від свого чоловіка і відданого графинею на виховання дворецькому. Гра її зробила на мене таке враження, що я ходив скільки день як непритомний, як очманілий і ніяка наука не лізла мені в голову. Вночі, коли товариш мій засинав, я світив свічку, сідав біля вікна і сочиняв мелодраму на українській мові». Первісна назва її була «Микита Старостенко, або не зчуєшся, як лихо спобіжить». Переробивши згодом цей твір, драматург змінив і його назву. «Дай серцю волю, заведе у неволю»— під такою назвою п’єса увійшла в історію української літератури. Спроба отримати юридичну освіту в Київському університеті не вдалася. Тому знання М. Кропивницький здобував самотужки. Вивчає українську та російську літературу, історію, опановує творчість Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ’яненка, І. Котляревського, О. Пушкіна, М. Гоголя та ін. Знайомиться із забороненими книгами після чого підпадає під пильне око жандармського управління, і до останніх днів життя перебував у списку неблагонадійних. Майже 10 років з незначними перервами служить М. Кропивницький на посадах то канцеляриста, то письмоводителя, то секретаря столоначальнику в установах Бобринця та €лисаветграда. Кар’єри, як «неблагонадійний», не зробив, та й не прагнув її. Змістом життя його стають література і театр. Кропивницький бере участь у виставах місцевого аматорського гуртка, де сходиться зі своїм земляком І. Тобілевичем, також палким аматором, а пізніше — сподвижником по роботі в театрі. На невеличкій сцені з успіхом йшли «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка, «Кум-мірошник, або сатана в бочці» В. Дмитренка, «Ревізор» М. Гоголя, «Не в свої сани не сідай», «Тепленьке місце» О. Островського та ін. В цей час у Бобринці жив письменник і фольклорист Олександр Кониський, з яким Марко їздив по селах збирати українські народні пісні. Тяжкі умови праці, особисті обставини змусили М. Кропивницький залишити у вересні 1871 р. Бобринець. Разом з дружиною О. Вукотич він виїжджає до Одеси. Тут йому випала нагода зіграти в професійному російському народному театрі І. та Д. Маркових і М. Чернишова роль Стецька у «Сватанні на Гончарівці», Вистава, яка відбулася 12 листопада 1871 p. І одержала високу оцінку преси й публіки, по суті, вирішила долю М Кропивницького як професіонального актора і драматурга: Він назавжди залишає чиновницьку службу і понад три роки працює в російській трупі переважно на українських ролях. 1873 р; М. Кропивницький переходить до Харківського театру Александрова-Колюпанова, а згодом з успіхом виступає на петербурзькій сцені. На цей час уже набули популярності такі його твори, як «Дай серцю волю, заведе у неволю» (1863), «Помирились» (1869), «За сиротою і бог з калитою, або ж несподіване сватання» (1872), «Невільник» (1872). У лютому 1875 p. М. Кропивницький на запрошення артистки Т. Романович їде на гастролі в Західну Україну (Льбів, Чернівці, Тернопіль, Снятии). Майже рік він працював у театральній трупі товариства «Руська бесіда», де був не тільки наставником, а й режисером, багато зробив, щоб підняти творчий рівень колективу, спрямувати галицький театр на шлях реалізму й народності; Там же почав писати оперету «Пошились у дурні», яку закінчив 1882 р. в Києві. Перекладав українською мовою твори М. Гоголя, М. Чернишова, Д. Ленського, П. Григор’єва. Повернувшись з Галичини, М. Кропивницький знову майже п’ять років працює в трупах Катеринослава, Сімферополя, переважно російських, оскільки Емський указ 1876 р. забороняв «...різні сценічні вистави і читання малоросійською мовою». Репресивні заходи уряду щодо мови обернулися репресіями і проти діячів української культури. Під натиском реакції змушений був емігрувати за кордон М. Старицький. Залишив Київ і переселився до Петербургу П. Житецький. М. Кропивницький не міг спокійно сприймати наругу над українською культурою. 1880 р., перебуваючи в Єлисаветграді, вік разом з І. Тобілевичем, Н. Тобілевич, О. Миадевичем та іншими надсилає листа до російського літературоанавця О. Пипіна, в якому повідомлялося про безправна становище діячів української культури. Автори листа просили Пипіна порушити в пресі питання «про право на існування української мови» та про можливість видання літературний творів. На початку 80-х pp. після деякого послаблення дії жорстокого Емського указу М. Кропивницький при активній підтримці самовідданих ентузіастів українського мистецтва І. Карпенка-Карого, М. Садовського, П. Саксаганського та інших створює трупу, яка стала основою українського професійного театру. Трупа гастролює по різних містах і селах України, Росії, Білорусі. У 1886—І887 pp. колектив з успіхом виступав на сценах московських і петербурзьких театрів. Ного вистави відвідували А. Чехов і. Ренін, В. Стасов, П. Чайковський, Л. Толстой. Реал і етичний театр М. Кропивницького приваблював більше, ніж російський імператорський театр з його вишуканістю і надуманістю. Петербурзький глядач, якому набридла лакована імператорська сцена, за словами драматурга О. Островського, «лавино» сунув в український театр, де показувалося мужицьке життя». Загострюючи увагу на соціальних проблемах вистави трупи М. Кропивницького пропагували справді народне мистецтво. Діяльність Кропивницького-актора й режисера: була невід’ємною від діяльності Кропивницького-драматурга. Плідним, для нього виявився 1882 р. Якраз тоді він написав драми: «Як сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай або ж Павук» та одноактні сценічні етюди «По ревізії», «Лихо не кожному лихо — іншому й талан». У центрі уваги драматурга — типові явища життя села, його радощі і страждання, боротьба за існування. Одними із центральних с образ безталанної жінки, яка піднімає голос протесту проти деспотичних порядків у сім’ї. Цю тему М. Кропивницький продовжив у творах «Дві сім’ї» (1888), «Зайдиголовам (1889) Образи охоплених гарячкою «первісного нагромадження» морально спустошених владою грошей нових господарів села постають у п’єсах «Чмир» («Чумазий») (1890), «Олеся» (1891). Дошкульно висміяно сільське начальство, його поведінку й побут у п’єсі «По ревізії» (1892). Значну культурну цінність становлять численні інсценізації драматурга за творами Т. Шевченка, М. Гоголя, О. Стороженка, І. Котляревського, Є. Гребінки.. Деякі з них, такі, як «Вій», «Невольник», «Титарівна», «Енеїда», мають і досі не менший успіх у глядача, ніж інші його оригінальні драми. На сцені Кропивницький виконував ролі різноманітного перевтілення як драматичного, так і комедійного жанру. В останньому він виявив себе найсильніше і найвиразніше. Ним створені неповторні образи таких героїв, як Стецько («Сватання на Гончарівні»), Виборний («Наталка Полтавка»), Карась («Запорожець за Дунаєм»}, бичок («Глитай, або ж Павук», Тарас («Тарас бульба») та ін. Прокладаючи шлях сценічному реалізмові, Марко Лукич створив власну школу виконання, через яку пройшли численні покоління акторів. Відомий М. Кронивницький і як композитор, він працював над музичним оформлениям спектаклів, поклав на ноти оперету-жарт «Пошились у дурні», написав ряд чудових творів — «За сонцем хмаронька пливе», «Де ти бродиш, моя доїде», «Соловейко», «Ревуть-стогнуть гори-хвилі», «Удовиця» та ін. Писав також вірші, нариси, куплети. Напружена праця в тяжких побутових умовах, нескінченних переслідуваннях властей швидко далася взнаки, надломила сили і здоров’я. Не маючи ще й 50-ти років, він став недочувати. Це було для нього великою трагедією. Довелося залишити театр, 1890 р. Кропивницький оселяється у щойно купленому маєтку на хут. Затишок поблизу Харкова, вирощує виноград, кращі сорти яблунь, черешень, груш. За зразкове ведення господарства був нагороджений медаллю. Багато сил і часу віддає просвітницькій роботі серед селян, організовує вистави для дітей, не припиняє і громадсько-театральної діяльності. Революційні надії початку XX ст. викликали значні зрушення в розвитку театрального мистецтва, захопивши своїм варом і Кропивницького. Незважаючи на погіршення здоров’я, він виїжджає час від часу на гастролі до Харкова, Одеси, Полтави, Єлисаветграда, Курська, Саратова, Ростова-на-Дону, Петербурга. В ці роки пише п'єси «Супротивні течії» (1900), «Конон Блискавиченко» (1902), «Мамаша» (1903), «Скрутна доба» (1906), «Зерно і полова» (1909), «Страчена сила» (1910). П’єси «Розгардіяш» і «Скрутна доба» царська цензура заборонила ставити на сцені, а за публікацію їх проти автора була порушена кримінальна справа. М. Крооивницький був одним з фундаторів Українського театрального товариства, створеного на початку XX ст., до якого входили П. Саксаганський, М. Садовський, М. Заньковецька, І. Карпенко-Карий та ін. Товариство, яке проіснувало кілька років, проводило культурно-освітню роботу з нагоди визначних подій у культурному житті. 1903 р. Кропивницький взяв участь у відкритті пам’ятника І. Котляревському в Полтаві. Разом з І. Карпенком-Карим, М. Садовським, Л.Ліницькою грав у «Наталці Полтавці». Тут, у Полтаві, зустрівся з М.Коцюбинським, В.Стельмахом, Лесею Українкою, В.Короленком. До кінця життя М. Кропивницький займав активну громадянську позицію, використовуючи будь-які можливості для захисту української мови і культури. В статті у газеті «Сын отечества» за 1905 р він писав. «Немає сили більше терпіти гніт знущання, ганьбу поневолення духовного і морального, мовчати перед брутальним зневаженням загальнолюдських прав елементарної справедливості. Пора припинити виривання шматків живого м’яса з наболілого роками серця. Я маю право вимагати скасування обмежень, що тяжать над моїм рідним театром, бо я вистраждав це право». М. Кропивницький мав широкі зв’язки з артистами, композиторами, художниками, письменниками. Підтримував дружні стосунки з М. Лисенком, М. Аркасом, П. Ніщинським, Панасом Мирним, А. Тесленком, К. Станіславським, М. Савіною та багатьма іншими діячами української і російської культури. Наприкінці березня 1910 р. його було запрошено на гастролі до Одеси. Виступи 70-річного актора викликали, захоплення глядачів. Газета «Театральные отголоски» 31 березня повідомляла: «Одностайно, тепло, з якоюсь зворушливою ніжністю і любов’ю зустріла вчора численна публіка знаменитого «батька» малоросійського театру М. Л. Кропивницького. Відчувалось, що на підмостках не тільки неабияка художня сила, а й людина, яка воістину щиро кохається у... мистецтві. На сцені виступав один із головних і кращих діячів українського театру, окраса і гордість його. Публіка це прекрасно усвідомлювала. В залі панувала якась надзвичайна урочистість, і на адресу талановитого Марка Лукича безперервно лунали гучні, нестихаючі аплодисменти». Завершити виступ на одеській сцені Кропивницькому не судилося.

Після поїздки до Акермана він, знесилений хворобою, повернувся до Одеси і зміг лише вибачитися перед глядачами за неможливість виступати. Незабаром виїхав до Харкова. В дорозі в нього стався серцевий приступ, і він раптово помер. Це трапилось 21 квітня 1910 р. на станції Підгородня. Поховано його у Харкові. Марко Лукич Кропивницький увійшов в історію як корифей української драматургії, талановитий артист і режисер, великий поборник демократичного мистецтва, гідний спадкоємець традицій Т. Шевченка і І. Котляревського, який і сьогодні своєю творчістю «сподівається», «виглядає», прагне світла, «серцю жалю завдає». Його твори, а написав він понад 40 праць, і в наш час користуються широкою популярністю, з успіхом ідуть на аматорських та професійних сценах. У них — правда життя, безмірна любов до українського народу традиції якого, побут, історію, культуру він знав і глибоко шанував.